Здається, не секрет, що я шалено люблю екранізації (колись навіть збиралася створити тематичний сайт, але… не пішло діло). Але останнім часом кіноадаптацій більшає, і я не встигаю їх відстежувати. Тому вирішила раз на сезон робити собі пам’ятку з трейлерів: що й за чим знімають, на що хотілося б сходити до кінотеатру, що можна буде під настрій подивитися вдома, а в якому випадку треба просто зробити собі позначку у пам’яті “Якщо вже Голлівуд взявся – є й шанс отримати український переклад книжки”.

От сьогодні буде перша серія з трейлерів. Усе під катом.

Продовжувати читання “To Watch List: літня колекція трейлерів до прийдешніх екранізацій” →

Отак тижнями збираєшся чемно написати про купу передивленого серіального в хронологічному порядку, а сідаєш розповідати про найсвіжіші враження. Негарно якось, а шо поробиш.

Отже, якщо хтось читав мій відгук на “Елеанор і Парк” і раптом думав собі: “А було б круто, якби таке ж, але без ґудзиків такого акценту на коханні!” – то радісно повідомляю. що таке є! Ну як таке… Про вісімдесяті, про “не таких”, про дітей-гіків з коміксами, роком у навушниках та настільними іграми, про перші кохання (трохи), про сімейні непорозуміння, дещо про домашнє насилля та проблемне виховання. Тільки тут все набагато дивніше.

Як всюди пишуть про головну літню новинку від Neflix, Stranger Things – це подарунок фанатам маскульту вісімдесятих у восьмисерійному форматі. Упізнавані герої, знайомі до болю сюжетні повороти, переспівані мізансцени та репліки – усе дуже передбачуване та майже абсолютно прекрасне. Не серіалець, а різдвяна панчоха: тут у нас Кінг (багато-багато-багато Кінга, більше, ніж в деяких екранізаціях творів Короля), тут – Карпентер, там – трохи Діна Кунца, тут – щось від навіть старших бойовичків (на епізоді-омажі до чи то “Рембо“, чи то “Коммандо” плакала від захвату навіть я- людина, якій байдуже на “Бойовики нашого відеосалонного дитинства”), і навіть по тодішнім ромкомам пробіглися, не кажучи вже про шкільну класику а-ля “Сніданковий клуб”. І головне – зроблено все з такою любов’ю, що ця підкреслена заштампованість не бісить (гаразд, мене не бісить, за всіх не скажу), а радує, як перший сніг.

У маленькому-сіренькому містечку серед індіанських полів живе собі четверо десь так дванадцятирічних друзяк. Живуть непогано, гікують потроху, а що в школі круті чіпляються – то закони жанру не оминути. І все було б нічого, тільки після однієї задовгої сесії у D&D один з хлопчаків не повернувся додому. Мати Вілла в істериці, шериф-алкоголік в легкій прострації, а друзі – в ніфіга-не-легкій ажитації. Адже Вілла точно забрало Щось. Щось живе у кар’єрі? Чи в дивному “Інституті”, який охороняють військові? Чи, може, Щось не належить до нашого світу,  а виходить сюди лише полювати? Стоп, а звідки тут з’явилася неговірка мала дівчинка? Невже вона теж Щось, просто іншого ґатунку?

Продовжувати читання “Діти проти Чогось. Stranger Things (1 сезон)” →

Переддень місячного (“китайського”) Нового року ми відсвяткували не лише східними наїдками, але ще й порівняно свіже аніме подивилися. Як годиться, був це ще невпольований продукт Ghibli – Omoide no Mānī, про який я дізналася абсолютно випадково. Усе майже як завжди – дівчинка, море, чари, ретро-стилістика. Але робив його вже “младий поросль” Hiromasa Yonebayashi – той самий, що був режисером на “Позичайках“.

У трохи невиразному сьогоденні небезпроблемну (бо прийомна та характер важкий) дванадцятирічну Анну відсилають до родичів в крихітне містечко на узбережжі – відновлювати підточене астмою здоров’я. Ідея Анні не дуже подобається, але там принаймні можна не ходити в школу, ігнорувати всіх тих неприємних людей, і лишень вештатися мальовничими околицями із скетчбуком та олівцями. Найцікавіша натура знайшлася швидко – колись розкішна, але зараз закинута садиба на тому березі лиману. Проте, коли Анна якось вийшла на берег ввечері – вона побачила світло, що блимає в башточці. А згодом познайомилася із білявою пустункою Марні – “Шшшш, нікому не кажи про нашу дружбу, це ж таємниця, правда?”.

М’яка та ненав’язливо фантасмагорична оповідь, в який важко іноді розрізнити сон та яв, повільно розгортає історію дівочої дружби та, водночас, примирення із собою та навколишньою дійсністю. Структурно “Коли тут була Марні” – типовий більдунгзроман (це, власне є адаптацією вже класичної британської книжки, написаної Джоан Робінсон). Жанрово – дуже приземлений магічний реалізм із фант’компонентом, який від початку й майже до самого кінця дозволяє захоплено будувати теорії. Що не так із закинутим будинком? До чого тут силосна вежа, якої бояться навколишні дітлахи? Чому Марні та її родина так дивно вдягнені? Чи правда це, що Анна може зустріти Марні лише у стані добряче зміненої свідомості і чому після їхніх прогулянок вона прокидається десь на узбіччі дороги?

(Прикольно те, що розмаїття інтерпретацій сидить в голові глядача. Я от зараз дочитую Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс – це вільний переспів Там Ліна якшошо – тому під час перегляду наполегливо радила головній героїні: “Ти, дитинко, нічого там у них в домі не їж. І не пий також!”. А Л., що якраз читав Юнга, під лікоть буркотів про Тінь та пошук Самості).

Хоча на контрасті “світло-тінь” в мульті багато чого побудовано – сюжетно, в першу чергу (чорне життя Анни не таке вже й чорне, якщо подивитися з іншого боку), але й частково візуально. З цієї візуальної точки зору також йдеться про якесь свято контрастів: простенько вимальовані всі живі персонажі (включно із рибками та птахами) дещо бентежно поєднуються із ретельно виписаним майже акварельним і майже статичним другим планом. Воно трохи заважає сприйняттю: не раз і не двічі хотілося вимкнути героїв і просто милуватися пейзажами.

А в цілому воно симпатичне, гарне, добре, із виразним, але пристойно дозованим педагогічним компонентом, – і дуже-дуже літнє. Ну і якщо порівнювати з іншим баченим-читаним – одна із найкращих розповідей про жіночу дружбу та вибудовування жіночих же родинних зв’язків з тих, що траплялися останнім часом.

Продовжувати читання “Світло й тінь. “Коли там була Марні”” →