Ретелінг-бінго виявилось якимсь зачакловано-непідйомним. Торік я почала закреслювати квадратики і доволі швидко збагнула: ні, за один рік не встигну. І ось добігає кінця вже другий, я дивлюся на результат і знову розумію, що ні, не встигну. Причому результат не такий вже й поганий – 12 квадратиків з 25. Але вони напрочуд невдало розташувалися. Що ж, продовжую лупати сю скалу. А сьогодні почну коротенько розповідати про ті нові книжки, що пасували під завдання.

Найпростіше вийшло з пунктом Own Voices – до цієї категорії належать ретелінги, написані людьми з відповідним темі бекграундом. Цьогоріч Ранок видав збірку переказів українських народних казок від сучасних авторок, тож саме “Котигорошка” пасувала сюди якнайкраще. Прочитати про цю книжку докладніше пожна в ось цьому пості, а тут тизер залишу:

Продовжувати читання “Ретелінг-бінго. Українські казки, таємниче царство Рошані Чокші та гіківська бібліотека” →

Книжки навколо мене ходять парами, а то й трійками. Останнім часом отак ходили пуритани, епідемії та боги. Найрізноманітніші боги. Про грецький пантеон в “Цирцеї” днями розповідала, а тепер настав час Африки та Мезоамерики. А якщо точніше – богів майя та йоруба. А ще – юних героїв, яких ті боги направляють. Часом опосередковано, а іноді – аж надто прицільно.

Видання перекладу “Дітей кісток й крові” для мене було однією з ключових торішніх подій українського фантастичного ринку. Ура, наші видавці не обмежилися “Хто боїться смерті” Ннеді Окорафор і видали ще щось з африканським колоритом! Вибір доволі прогнозований, бо книжка Томі Адеємі отримала гучний розголос на батьківщині, має перспективи екранізації, а ще – це відвертий янг-адалт, а навіть у нас на старших підлітків вже почалися дивитися як на комерційно значущу аудиторію. Та американські бестселери в наших реаліях вистрелюють не завжди, тож в будь-якому разі – Книголаву 30 балів за сміливість. Намір шляхетний, ідея класна, а з книжкою що?

Продовжувати читання “Ретелінг-бінго. Про богів і людей (у двох екземплярах)” →

Ситуація з перекладним фентезі в Україні надто часто нагадує погано закручений кран. У трубах багато чого цікавезного шумить, і часом щось із цього цікавого робить “кап” – а далі знову чекайте. І ми чекаємо. Власне, цього “під-арсенального” сезону мало яку книжку я чекала з такою силою, як другий роман Медлін Міллер.

З Міллер взагалі вийшло цікаво. Жила собі в США жінка з класичною освітою, викладала греку і латину, написала була роман про стосунки Ахілла та Патрокла – і зненацька здобула премію Оранж (нині – Women’s Prize for Fiction), одну з найпрестижніших в Британії, це щось навроді відмітки “пів шляху між солідним мейнстримом та високою полицею”. “Зненацька” в тому сенсі, що критики сильно здивувалися і почали чекати, що ж вона далі напише. Чекати довелося аж до 2018 року. Тоді вийшла “Цирцея“. Знову ретелінг античного матеріалу. Знову текст зі стилістичними “витребеньками”. І знову “зненацька” – другий роман раптом став фентезійним бестселером: на сьогодні – під триста тисяч голосів на ГудРідз, премія за “Фентезі року” отам само, номінація на мою улюблену Міфопоетичну премію (це вже логічно, там таке люблять), анонсований мінісеріал від HBO, сплеск популярності “Пісні Ахілла” за компанію… Що це було? Очевидно, дивовижний збіг запиту і пропозиції. Бо цього разу Міллер не просто трохи змінила акценти, а суттєво струсила канон.

Дочка Геліоса та океаніди Перси майже непоміченою зростала у царських палатах бога сонця. Ані божественної вроди, ані божественного темпераменту – дівчина собі й дівчина, ніц особливого, хіба за котрогось земного царя можна заміж віддати – нехай собі людинка такій честі порадіє. І, може, якось воно так і велося б, якби Цирцея не зробила дивовижне відкриття – і так і не знайшла сили втримати його при собі. Діти Геліоса і Перси прийшли до цього світу з дивовижним даром – вони могли чаклувати. Творити чари, а не дива, і то такі, що впливають на самих безсмертних. За свою недалекоглядність і необачність (перетворила людину на бога! перетворила німфу на чудовисько! – а могла ж просто з людцями й драконами експериментувати, як її брати Перс та Еет) Цирцея мусила випити найгіршу чашу. Довічне вигнання, ізоляція й позбавлення божественного заступництва. Усе. Тепер сама. Живи сама. Шукай межі своєї влади. Захищай себе. І давай собі раду з богами і людьми. І, так, це теж переважно про захист.

Продовжувати читання “Владарка Ееї. “Цирцея”” →

Графічними версіями класичних і не тільки книжок вже давно нікого не здивуєш. Графічні ретелінги класичних і не тільки книжок – якщо про казки не йдеться – трапляються куди як рідше. І варто мені було побачити, що існує графічний роман за мотивами осучасненої “Джейн Ейр” – то й одразу понеслася читати. Бо “ДжЕ” – одна з моїх улюблених книжок, бо я “колекціоную” її екранізації, а графічний роман – це майже те ж саме, правильно? Але головно тому, що було дуже цікаво глянути на те, як автори бачать історію Джейн як нашої сучасниці. Бо роман Шарлотти Бронте – насправді не дуже гнучкий матеріал для таких експериментів.

(NB: цей відгук написано так, наче всі знайомі з сюжетом оригінального роману. Якщо ви ще нє, але плануєте – стережіться спойлерів, їх буде чимало.)

Продовжувати читання “Графічна пауза. “Джейн Ейр. Millennial Edition”” →

Коли читаєш багато і кількома мовами водночас, часом бува таке, що от просто ніяк не виходить згадати, якою ж мовою була “ота книжка”. Тоді в пригоді стають додаткові фактори: нагадування собі, чи існує, скажімо, українське видання, що там були за жанр, тема, проблематика, котрий це том багатотомний саги – такий собі мікродетектив для не завжди уважної читачки. Але буває й так, що під час читання не відпускає зачудування: “Вау, це українською? Як незвично!”. Останнім таким досвідом для мене стало дитяче фентезі від британки Софі Андерсон.

“Хатина на курячих лапах” – це таке дуже характерне для нинішнього англомовного ринку сучасне фентезі для середнього шкільного віку: з майже обов’язковим екзотичним колоритом (в цьому випадку – а-ля слов’янським і дещицею близькосхідного), з дозовано неоднозначною головною героїнею, з порцією сімейних цінностей і направду добре розкритими психологічними проблемами, характерними для дитини на порозі дорослішання. Ну, але у нас до цього масиву перекладних текстів тільки потроху підступаються, свого пишуть небагато (не по нулях, на щастя, але я не знаю, коли вітчизняний ринок дійде до стадії “забагато міфологічного фентезі”), а тут ще й харківське видавництво Жорж не тільки відтворило оригінальні обкладинку та внутрішні ілюстрації, у них ще й пейпербеки якістю та на дотик нагадують американські. Повний стереоефект “Ого, а зазвичай такі книжки до мене потрапляють англійською!” . То про що ж ідеться?

Сирота Маринка живе з бабусею, вони багато подорожують, ніде не затримуються надовго, і тому у дівчинки взагалі нема друзів (окрім хіба що ручної галки). Та й людей вона бачить нечасто. В усякому разі, живих. Бабуся Маринки – Баба Яга, Вартова межі між світами, яка проводжає духи померлих в останню путь. І готує до такого ж заняття онучку. Тільки Маринці не подобається виряджати мертвяків, не подобається приймати на себе тягар чужих спогадів, підпорядковуватися волі живої хатинки на курячих лапах, та й загалом – жити отаким дивовижним, захопливим, але надто вже нестандартним життям. До бунту старших підлітків ще далеко, Маринка просто хоче бути “як усі”. І заради цього може наламати такі дрова, що потім ще пів книжки доведеться розгрібати.

Продовжувати читання “Долиною темряви. “Хатина на курячих лапах”” →