Я маю дуже складні стосунки із напівколишньою професією, але цілковито усвідомлюю – в журналістиці колишніх не буває. Це тільки професія, але й значною мірою спосіб мислення, картина світу та манера оформлювати висловлювання – будь-яке висловлювання, від репліки в черзі за полуницями до художнього тексту, бо “чіпляти треба першим реченням”. І хоча нині я звела контакти з журналістикою до мінімуму, але все одно продовжую віддано відшукувати книжки та фільми про роботу колег. Про шість таких книжок – неймовірно різних за жанрами і підходами до журналістської роботи – вирішила сьогодні розповісти.

 

Перші два романи з цієї шістки – це трилери, в яких журналістська робота є чи то маленькою вишенькою на торті, чи то сюжетною індульгенцією. Про “Гострі предмети” Ґіліян Флінн (колись писала про цю книжку докладно) після минулорічної екранізації, здається, вже чули всі. А раптом ні – це тягучий роман про спекотне літо в маленькому містечку на Півдні США з його традиційним соціальним розшаруванням і дуже специфічними етикетними практиками. А ще про дівчат, які в цьому містечку зникають. І про Каміллу, яка має зробити про зі зникнення репортаж з претензією на Пулітцера. От тільки Камілла – не стороння спостерігачка і ненависне рідне місто лишило на ній забагато шрамів.

“Осяйні дівчата” Лорен Б’юкес – це приблизно та ж сама ліга, але із ще сильнішим замахом. Є маніяк, що вбиває молодих обдарованих жінок. Вбиває плюс-мінус в однаковий спосіб, але простежити в цьому всьому виразну серію практично неможливо. Вірніше, простежити можна – повірити неможливо, адже ці вбивства на позір хаотично розкидані протягом багатьох років – люди можуть стільки й не жити. Кірбі, одна з жертв цього маніяка, виживає, але щоб здолати внутрішніх демонів потребує відшукати демона зовнішнього. Влаштувавшись практиканткою до газети, дівчина знаходить колегу, готового дослухатися до її дивних теорій. Разом з Деном вона продовжує копирсатися в збігах та шукати патерни. От тільки в те, що вони знайдуть, дуже складно повірити. “Дівчата” – дуже складно сконструйований, міцно написаний і вкрай неприємний в читанні текст. Б’юкес – крута, але це не так книжка, яку можна безоглядно радити усім.

Продовжувати читання “До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції” →

Кілька романів Сесілії Агерн, кілька книжок Софі Кінселли, перший том “Шопоголіка“, перший роман про Бріджит Джонс, а тепер от Віват видає дебютний роман Дженніфер Вайнер… Здається, український книжковий ринок вже майже готовий до дискусій про те, що на ринку англомовному звуть чик-літ – не минуло і двадцяти з гаком років. У повітрі забриніло “Let’s fight!”.

Коротко про піджанр: “ціпочкова література” – доволі презирливий термін, в затінку якого наприкінці 1990-х викристалізувався прошарок книжок про і для молодих жінок. На відміну від більш традиційних любовних романів, ці твори не аж так зосереджувалися на романтичних стосунках (хоча й приділяли їм чималу частину “ефіру”), вони також розповідали про кар’єрні перспективи чи їхню відсутність для 25-35-річних, про стосунки молодих жінок з батьками, сіблінгами, дітьми, подругами, колегами – ну і ніде правди діти, ще й брендами. Специфічний наратив (часто – іронічний), стандартизована схема побудови сюжету і майже обов’язковий щасливий фінал добряче зіпсували репутацію юного літературного піджанру. Майже одразу після народження він отримав тавро “Солодкої жуйки для яппі в спідницях”. Частина авторок вже тоді, на межі ХХ та ХХІ століть, відреагували в дусі: “Ви таке кажете, наче трохи розважитися – це погано”. Інші зосередилися на позиції “Все не так просто” і рушили розширювати ще не стійкі жанрові межі, тримаючи в руках транспаранти з цілком собі (про)феміністичними гаслами.

Коротко про авторку: Дженніфер Вайнер від початку належала до групи “розширювачок” жанрових меж. Майже тридцятирічна журналістка з проблемами в особистому житті написала роман про майже тридцятирічну журналістку з проблемами в особистому житті? Шансів уникнути ярличка “чик-літ” у неї просто не було. Але є кілька “але”. Перше – Вайнер із самого початку наполягала на тому, що хоче писати і пише про суто жіночий досвід – і це нормально. Друге – коло проблематики уже її дебютного роману “Добре в ліжку” було суттєво ширшим за “Яку спідницю вдягти на вечірку?”, “Як підсидіти колегу?” або “Як відбити хлопця в молодшої сестри?”. І це має свій ефект: книжки американської авторки є радше терапевтичними, аніж релаксаційними.

Коротко про книжку: Кендес Шапіро – успішна журналістка, письменниця-початківиця, власниця щурячого тер’єра Ніфкіна, симпатичної маленької машинки і купи психологічних проблем. Батько пішов з дому, коли вона була підлітком, мати під шістдесятку з’ясувала, що вона – лесбійка (нестрашно) і здибалася з на двадцять років молодшою неприємною жінкою (вже страшніше), яка влаштувала майстерню в колишній спальні Кенні (а оце вже капець!); у дівчині непрості стосунки з деякими колегами, дуже погані – з власним тілом і вже ніякі – з колишнім хлопцем. Але краще б вони лишалися ніякими. Бо Брюс знайшов нову роботу – колумністом “про секс” в популярному глянці. І одного неприємного ранку Кенні потрапив на очі есей “Як тяжко любити повну дівчину, коли вона сама себе не любить” з купою інтимних подробиць. Плюнути й розтерти на це “Трахаю і плачу” дівчина, зрозуміло, не змогла. Але обурення швидко переросло у відчай: цей хоча б любив, а як жити далі, якщо Кенні більше ніхто й ніколи не полюбить? Тер’єра ж зарахувати не можна?

Продовжувати читання “Тер’єр чи інший журналіст? “Добре в ліжку”” →

“Не зважай на гуркіт, мені просто знадобилася чабань!” – це все, що треба знати про лютневу неділю, коли Ксені треба терміново з чимось сфотографувати прочитану книжечку. Щоб дістати ту чабань, знадобилося витягти півполиці кухонного начиння, зате реквізит! Найсмішніше, що йдеться про книжку, герої якої чаю майже не п’ють. Вони п’ють каву, як варіант – зі згущеним молоком. Бо вони – французи чи пофранцужені в’єтнамці середини ХХ століття.

Про романи британської письменниці Дайни Джефферіс я почула кілька років тому. Вірніше, як почула. Побачила – в англомовних видань дуже яскраві обкладинки. І дуже багатообіцяючі анотації – Індія, Малайя, Цейлон, ще Цейлон, В’єтнам… “Ухти, письменниця, яка спеціалізується на історичній прозі про Південну та Південно-Східну Азію, треба пошукати!”. Шукати не довелось, Фабула взялася її видавати українською. І як тут встояти?

Вісімнадцятирічна Ніколь живе в Ханої щасливим життям багатої спадкоємиці, і на перший погляд найсоліднішими проблемами в її житті є обурене “Чому батько віддає управління сімейним бізнесом старшій сестрі в одні руки?” та замріяне “Чи поцілує мене отой привабливий американець?”. Як на другий погляд, вперед вилазять задавнені сімейні драми і зачаєні страхи: чому батько не любить своєї молодшої доньки? чому старша сестра то знущається з Ніколь, то поводиться так, наче вона перед молодшою завинила? що сталося багато років тому і чому Ніколь постійно переслідують жахіття про річку? На третій погляд… На третій погляд дівчині ще треба визначитися з тим, ким вона почувається сьогодні: француженкою, як батько та Сільві, чи в’єтнамкою, як мати, котру вона ніколи не бачила? Але ще є четвертий погляд – невблаганної історії. Дівчино, це 1952 рік, останнє, про що варто думати в Ханої – це про цілунки та майно! А от про ідентичність замислюватися – саме той момент! Але краще одразу пакувати речі.

Показати перший етап війни у В’єтнамі очима дівчини змішаного походження – це направду класна ідея. З одного боку у нас французькі вулички, французькі кафе, французька кава, французька цивілізаційна місія “Ми принесли цьому народу дороги та лікарні (а ще забрали незалежність, але за все треба платити, чи не так?)”. З іншого боку – в’єтнамська їжа, в’єтнамські традиції шовківництва, в’єтнамські пісні, в’єтнамське уявлення про відновлення національної та соціальної справедливості – вогнисте, справедливе, комуністичне. Обираючи таку героїню, Дайна Джефферіс користається з можливостей на повних обертах: колонізатори і колонізовані, ЦРУ і В’єтмінь, французька в’язниця і комуністичні “табори перевиховання”, “Вони ніколи не підуть з миром” VS “Вони ніколи не дістануться до Ханоя… ой!”. Авторка береться за те, щоби виткати барвисте шовкове полотно культурних конфліктів, політичних вузлів, ідеологічних розбіжностей і людських трагедій. Що ж тут могло піти не так?

Продовжувати читання ““Облога Атланти” в ханойських декораціях. “Дочка торговця шовком”” →

Завершилося літо, а разом з ним мав завершитися б літній челендж від Гудрідз. І він завершився. Але щось не дуже блискуче.

Десь в середині серпня я почала боятися, що поблизу чатує жорстокий нечитун. Трохи минулося, все виявилося не аж так страшно, але на челенджі результат позначився капітально. Я могла би закреслити всі серпневі квадратики і майже всі додаткові, якби… дочитала, а не відклала ті п’ять-шість книжок, що їх заради цього треба було прочитати. Не вийшло. Навіть книжку під ідеально мій пункт “про феміністку або написану феміністкою” я дочитала вранці 1 вересня (і це була “Американа” Чимаманди Нґозі Адічі, якщо що). Ну, яке вийшло – таке вже вийшло. Спробую до кінця осені прочитати всі свої “штрафні” – і за попередні місяці також.

А поки що докладніше про серпень.

Продовжувати читання “Goodreads Summer Reading Challenge. Серпневі фейли” →

Липень майже завершився, вже можна підвести порцію підсумків літнього читацького челенджу від ГудРідз. Як я і сподівалася, другий місяць минув жвавіше. І читала не принципово більше, і не сказати, що багато уваги приділяла тому, щоби під пункти щось годилося – мабуть, цього разу з критеріями більше пощастило. Бо, як не крути, вийшло закрити 9 квадратиків з 11. Але деякі… троха умовно.

Наші переможці:

Продовжувати читання “Goodreads Summer Reading Challenge. А липень вже нічогенький” →

Мораторій триває, безамериканскьке читацьке життя стає цікавішим. У лютому я вже кілька разів сумно зітхнула з приводу “Не можна!” – головне зітхання стосується одного з ключових минулорічних графічних романів. Але не можна – то не можна, зачекає два місяці.

У лютому мені вдалося підтягнути одні хвости, але як наслідок – загубила інші. При цьому читала, як не дивно, більше, аніж у січні, і загалом вийшла на середні показники минулих років. Заразом кілька разів заміряла швидкість читання за півгодини на різних книжках. Вийшло пізнавально.

А ще нарешті почала реалізовувати плани з активного читання українських електронок. Поки що дві книжечки done, одна не порадувала версткою, інша – змістом. Обидві дитячі. Дитячого читання взагалі було в лютому багацько, треба з цим трохи зав’язувати. Ну, або переводити на англомовні рейки. А от на чому мораторій позначається все більше, то це на шопінгу. І не сказати, що у нас на ринку таке вже засилля американських перекладів, але поки що виходить приблизно так: або більш-менш екзотичне, або авторка-жінка. Але простіше не паритися і брати британське. Ну… уже не завжди хочеться, відсоток британщини у лютому суттєво знизила.

Лютий мораторію у цифрах:

• 3832 сторінок (більше, ніж у січні, але все ще малувато);
• 14 книжок (як на місяць з 28 днів цілком непогано);
• 3 книжки англійською (again);
• 4 книжки британських авторів і (зненацька!) 3 книжки-скандинавки;
• 1 книжка нонфікшену (це все ще  вище за середній показник мого читання);
• 4 нові автори (оце вже краще)
• 6 книжок були написані в ХХ столітті (трохи забагато)
• майже всі челенджі в прольоті, я зосередилася на #ЗКнижкоюНавколоСвіту – отам +5 країн, скоро буде звіт (вирішила робити звіти не кожні 15 країн, а кожні 10 уже зараз, бо інакше це будуть пости раз на півроку).

Прочитане – це:

Продовжувати читання “#Vaenn’sМораторій. Лютневе розмаїття” →

#YakabooBingo має цікавий ефект – я постійно складаю в голові списки книжок, що можуть підходити під той чи інший пункт. З цього можна було б зробити кілька оповідань з десяток випусків “Двічі по п’ять”, але один з літніх завис у чернетках (реанімувати чи вже пізно?), зате осінні ідеї буяють. Отак раптово утворився списочок, твори з якого закривають одразу – щонайменш – два квадратики. Бо я маю пунктик щодо орієнтального фентезі.

Я дуже старалася обирати якомога різноманітніші культурні корені, але виходило не завжди.

У п’ятірці читаного книжки дуже різні – деякі я дуже люблю, деякі лишили по собі неоднозначне враження.

Пункт перший – єдина з п’ятірки книжка, перекладена українською. “Повітряний замок” Діани Вінн Джонс – це трохи умовне продовження “Мандрівного замку Хаула“, в основі якої лежить переспів Аладдіна. Переспів доволі симпатичний, хоча мені тут недоклали активних героїнь. Без Софі щось воно не те.

Пункт другий – дилогія, де тих активних героїнь хоч греблю гати. “Казки сироти” Кетрін Валенте на початку цього року взяли мене в полон і, здається, так і не відпустили. Монументальний твір, два томи, чотири внутрішні книги і безліч закручених навколо себе впізнаваних і не дуже сюжетів і сюжетиків. Багацько з них мають виразний орієнтальний колорит – усіх ґатунків, що можна собі уявити (про ці книжки писала тут).

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Казковий вітер зі сходу” →

Наступна порція літочитацьких романів виявилася майже копією першої. Одна книжка – традиційний історичний роман про долю особистості, друга – поляроїдна замальовка людських пристрастей на тлі глобальних подій. І навіть епохи збігаються: шістнадцяте століття проти років Другої світової війни.

У першому випадку йдеться про спробу через фіктивного героя розповісти про життя та творчість реального історичного персонажа. У якомусь з 1540-х років до звіринцю султана Сулеймана Пишного привозять з Індії рідкісного білого слона. А до нього – хлопчика-погонича, який не тільки вправно керує своїм величеньким улюбленцем та вчить його “придворному” поводженню, але вміє малювати та захоплюється утилітарною архітектурою. Тож нескладно здогадатися, що турецький письменниці Еліф Шафак малий Джахан потрібен для того, щоби показати нам Сінана.

І в “Підмайстрі зодчого” показуються майже шістдесят років життя: визначного архітектора, його учнів, Стамбула, Османської імперії, царедворців та можновладців, численних мечетей, медресе, акведуків і однієї нещасливої обсерваторії. Показується яскраво, виразно, але… Здається, це той випадок, коли матеріал опирається задумові, і синергія не злітає. Маємо тут кілька сюжетних ліній, які переплетені між собою з елегантністю паралельних прямих в евклідовій геометрії. Тобто десь поряд є, але разом не грають.

Є Джахан-злодюжка – типовий аладдіністий герой східної казки: як тягнутися – то до вершин, як навчатися – то в такого генія, що його за чаклуна мають, як закохатися – то аж в принцесу (дуже зручно, що в Сулеймана та Роксолани була лише одна донька). Є султанський звіринець з його мікрокосмом, складними правилами та прихованою конкуренцією (а ще – дивовижним, як на першу половину 16 сторіччя, персонажем – “Тарасом Сибіряком”). Є султанський двір та політичні чвари. Є вируючий і живий Стамбул, якому присвячені чудові замальовки. І є неймовірний Сінан, ніби списаний зі стандартів суфійських святих, який переміщується сюжетом на хмаринці власних чеснот, більше нагадуючи ікону, аніж живу людину.

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №2. Романи про створення нового на Сході та експлуатацію старого на Заході” →

Як вчинити, коли мозок діагностує нестачу Outlander-stuff в організмі? Стратегія притомної людини: “Ксеню, у тебе ще половина першого сезону не переглянута, а там ще другий… І, зрештою, можна взятися за “Барабани осені“. Стратегія людини, в якої якась клавіша залипла: “Аааааа, кажуть є комікс!”. Є, є комікс.

Отже, комікс. Ідея показати події першої книжки з точки зору іншого героя – йдеться, зрозуміло, про Джеймі, не буду розводитися з інтригами – така проста й елегантна, що хочеться плакати від нападу няшності. Бо стільки всього можна показати, що ух! І це я вже не кажу про те, що графічний роман писала сама Діана Гейблдон, художник – в’єтнамець Hoang Nguyen – там теж доволі модний, та й в принципі цікаво глянути на досеріальне графічне рішення. Плюс, згадуючи регулярно спливаючу у фейсбук-стрічці дискусію про “Право дівчаток на фан-сервіс у коміксах”, хотілося вже подивитися в той бік, де почісування ментального черевця читачок/глядачок гарантоване маркетингом.

І, мушу сказати, що все, про що йшлося абзацом вище, у “Вигнанці” є. Але воно не настільки радує, як того хотілося.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Годинка для фан-сервісу” →