Львівські трофеї

Мені тут сказали, що треба написати, а ще обов’язково додати фоточгі – і також неодмінно у фейсбук. Ну ок. Але все дуже скромно )

Отже про враження від двох днів Ксенi-Навіщо-Їхати-Цього-Року-До-Львова-vaenn на Форумі у твіттер-стилі.

* У львівському трамваї є вайфай і до нього можна підключитися. Бо зробити це в Хюндаї дорогою мені не вдалося

* Дарниця-Трускавець – Хюндай годный. У нього між Києвом головним та Львовом немає зупинок (а ще в мене і туди, і звідти не було сусідів, а на трьох сидіннях можна й у сидячому поїзді подорожувати)

* Звідки стільки людей?

* Як всюди встигнути?

* Чому перекладачі перекладають так дивно?

* Софі Оксанен – прикольна, треба все ж таки книжку купити. Чи всі три?

* Білки у парку Франка няшні, але нахабні.

* Нетуристичні досовкові вулиці цікавіші за центр.

* Я її знайшла – найзручнішу в моїй практиці гостьову канапу!

* Новий досвід такий новий.

* Усі книжки не купиш, усі бажані книжки – просто не донесеш.

* Добре забутий досвід – також новий, бо історичні конференції веселіші за журфаківські.

* Архітектура УКУ справляє незабутнє враження.

* В автобусі їхала поряд із молодими російськомовними  /судячи з одягу що/ мусульманками. Цікаво, чи не з Криму…

* Додому повернулася ледь жива від втоми, та з’їздила офігенно.

А! А слайди під катом.

Продовжувати читання “Львівські трофеї”

Південно-східні будні

Уже два тижні зависаю в ЗП. Головна причина приїзду – економія на здоров’ї. Звучить бридко, але насправді тут масаж дешевший і – що головне – знайома притомна масажистка.

***

Хоча є й певні недоліки. Люд у масажному кабінеті не те, щоб беззастережно проросійський, але цілком антимайданівський. Читачі “Вєстєй”, двома словами. Почути можна всяке цікаве. Учора я героїчно промовчала, слухаючи розмову про: кому так треба жити, коли в Європу без віз, а в Росію – з візами! Сьогодні, правда, не втрималася: питалася, чи не можна оминути тему “добровольці-найманці-олігархів-повернуться-й-почнуть-вбивати”. Бо, кажу, знаю людей, що гинуть вже зараз, а куди й коли вони там ходити будуть – ще й ніхто не знає.

Приємно, що градус обговорення миттєво знизився. Потім ми ще трохи побалакали про практики роботи тутешніх військкоматів.

***

До речі, про військкомати. Кажуть, десь бамажки із угро носять? У нас тут все елегантніше: на двері у під’їзд почепили дюже серйозне оголошення: а чи не хочуть особи, що підпадають під оцю хвилю мобілізації (список категорій додається), прийти до них самі і, може, навіть медкомісію пройти? Нуашо. Дьошево-сєрдіто плюс шанс отримати більш-менш ідейний контингент. Хоча, Мєлкій каже, повістки декому все ж таки приходять. Енівей, наш татко думає завтра сходити й подивитися, що там і як.

***

Тим часом Мєлкій не лише збирає гроші (див. пости Мєлкого), але ще й перетрушує гардероб. У нас в родині є біженці – поки що неофіційні. Одна з кузинок вийшла заміж до Алчевська, ну й… Зараз молоді всі на селі у тітки (кузинкиної матері): сестра, її чоловік, чоловікова молодша сестра й двоюрідний небіж. А! Ще кіт. Старше покоління родичів in-law залишилося там. Що робити з молодшим, яке поприїжджало із літнім мінімумом речей, незрозуміло. Дорослі якось собі раду дадуть, а от з двома неповнолітками є трабли. Одна вступила в універ, і тепер проблема – як звідти переправити гроші на навчання, що буде з гуртожитком і де брати речі. Іншого, мабуть, треба влаштовувати-збирати в школу. А грошей в родини геть нема – отой самий випадок “від слова зовсім”. Ить. Може, їх десь зареєструвати треба?.. Але всі плекають надію, що якось воно обійдеться.

***

А воно якось так обходиться, що ну його нафіг. З новин тішать хіба що санкційні. О! Ще було днями цікаве. Відвідала я була бабуню по батькові. Тем для розмов зараз небагато, вони кружляють собі і тут я звертаю увагу, що про тих біженців, яких у Криму спакували й повідправляли в дрєбєня нової батьківщини бабуня говорить із помітною зловтіхою.

Я час від часу намагаюся рефлексувати потроху і за таки штуки собі, бува, мораль читаю (але як жеж важко втриматися!). А тут мене прохоплює: от від кого, але від бабуні вимагати в цій ситуації показового прєкраснодушія, мабуть, ні в кого морального права нема. Вона ж бо народилася на сонячній Амурщині. І оселилася їхня родина там у 1930-му – як би це толерантно сказати – не з власної волі.

Тут можна було б щось додати про нав’язливі паттерни державної поведінки, але чогось не хочеться.

No pasaran!

Троєщина under siege

З технічно-медичних причин останніми днями нікуди з дому не потикалися – як і багато хто, знервовано втикали в інтернети, та й по всьому… Аж сьогодні, коли навіть на наших околицях почала потроху пробиватися паніка, вирішили вийти на вулицю та подивитися, як воно. Було цікаво.

Судячи з того, як стрімко більшало людей – мости-таки відкриті, але народ нервується й поспішає додому. Режим “майже облога” увімкнув вже багато хто. З усіх банкоматів у торгівельному центрі працює лише один – до нього черга. Частина бутічків-крамничок зачинена. Я навіть встигла сумно зазначити, що кави на чорний день я сьогодні не куплю, аж згодом з’ясувалося, що кава – то фігня.

Я ніколи, нє, не так – ніколи не бачила таких натовпів у супермаркетах! А я з тих цікавих людей, що можуть ламанутися туди й 31 грудня. Коли ми побачили, скільки людей та які черги до кас – вирішили, що сьогодні нам туди й не дуже треба (а казали мені мама – вчора треба було йти). Люди напружені, несуть величезні пакети, але скидається на те, що в ритм “сіль-сірники” увійшли ще не всі. Поки що найпопулярніший товар – яйця. До речі, знайомі попередили, що в супері картки вже не приймають.

Як не дивно, в аптеці все ще нормально: що треба було – взяли, людей небагато, а головний хаос створювала тітонька, що номінально стояла в черзі в стилі Дєвушка, за мною будете – вона заздалегідь прихопила десь возик і не хотіла втратити трофей… Аптека на нас подіяла обнадійливо й ми оптимістично рушили на пошту. Ага, щаз – двері у відділення зустріли нас красномовним попередженням: 20 лютого не працюємо. Шо за… – незрозуміло, адже до того я витягла із скриньки листівку, якої ще вчора точно там не було. Стратегічний об’єкт фіглі.

На вулиці дивно. Зосереджені люди – переважно купками – цілеспрямовано пересуваються з клумаками. Нє, звичайні, розслаблені, перехожі трапляються також, але вони саме трапляються. Атмосфера нехороша. Завтра зрання спробуємо завітати до супера ще. Може, й справді, яєць купити?..

і про зміну думки

Дивно, як іноді теоретичні міркування псуються реальністю.
Я ж бо завжди входила в ті прошарки населення, що були впевнені: нема аж нічого такого в тому, що в школах може не бути уроків російської мови.
ну дик – по-перше, спрацьовувала свята впевненість – кому не треба, тому й не треба, а кому треба – хіба ж важко?
по-друге, серед моїх знайомих ті, хто таки не вчив (невеличкий натовп киян, львів’ян та інших галичан), цілком пристойно говорять та пишуть російською. Бінго! – думала я.
по-третє… ну, треба зважати, що в школі я вчилася у Запоріжжі. У цілком російськомовній школі, де деякі учні намагалися на уроках укрмови відповідати російською (а в універі дехто так всю дорогу робив, щоправда, на парах з літератури, але в будь-якому разі мовна політика запорізьких універів на початку двотисячних – то геть інша тема). Власне під час мого чи Мєлкого навчання російська в нас була ну дуже вже не дискримінованою, тож – див. перше речення – я теоретик )

Отак жила собі спокійно та впевнено. Аж тут протягом останнього місяця мені почали випадково траплятися писання нинішніх школярів, що точно російську не вчили. Иииииии. Здається вони думають, що пишуть російською Ні, я не знаю, що вони собі думають. Але це жах. Ніколи б не подумала, що проблеми російської краятимуть серце, а диви…
Хоча завжди можна послатися на концепт “Російська як іноземна” і заспокоїтися – хто ж не помиляється. Але ж можна хоча б зі звуками-літерами в голові лад навести. Абетки різні – як дивно!
А, схоже, фіг. У тому й відмінність від справді чужих _іноземних_ – там не буде впевненості: та я ж знаю, та що тут такого!
Нє, беру стару думку назад.
І тільки репресії, тільки хардкор

і про артефакти

Відтоді, як я захопилася посткросингом, мені час від часу дарують листівки. Бува, що дуже неочікувано й дуже неочікувані.
Ото нащодавно в руки втрапив комплект нетещобпоздоровчих листівок а-ля Запоріжжя – із 200-м днем народження!
Навіть з огляду на якість поліграфії 1969-го – справжнє ги. Чи навіть ух-ти-яке-ги!
Нє, дійсно дуже цікаво дивитися на ніби знайомі місця, що виглядають якимись трохи неправильними. Саме так – _трохи_, бо все ж таки менше 50 років – це й ніби не так давно, та й Запоріжжя – м’яко кажучи… Така собі трохи збоченна екзотика.
Осьо, наприклад, стара-добра Україна із моднявим дизайном )


збільшити

і про вибори

Із цим кумедним відеоспостереженням найцікавіше навіть не те, що нічого нормально не видно та й до кутів огляду дуууже великі питання.
Найприкольніше – воно й суто споживацьке завдання не виконує. Дивимося на дільницю: біля столів всьо симпатично, жодних черг, декілька людей стоять-перемовляються.. Мабуть, що з однієї родини. Думаєш: о як класно, можна йти.
Приходиш.

І бачиш натовп в коридорі, крізь який ще треба пробитися, якщо до _твого_ за адресою члена комісії інших претендентів нема.

Цікаво, це випадковість, разова низова ініціатива: Аби картинку не псувати – чи все ж таки система?..

споглядацьке

ото день-у-день бігаю звичним маршрутом і тихенько собі розмірковую…
цікаво… плакат з серії “Вона працює” – “Знищено газову мафію” – поряд із одним з осередків перебування Інтера…
кумедний збіг
чи тонкий троллінг? :Р

споживацьке…

пробіглася я одним з запорізьких книжкових супермаркетів (з групи “Емпік”). чутки підказали, що там непогано та недорого представлена моя улюблена серія романтичної прози – такі спеціфльні книжки, що їх треба вживати ввечері під ковдрою та із ромашковим чаєм та шоколадом під рукою…

два спростереження.
1 – української літератури _аж_ цілий малесенький стеникд… майорять там переважно Жадан, Дереш та Лада Лузіна… дивно, в інших мережах все не так вже й погано, наскіки я пам’ятаю… україномовні переклади ж відсутні як категорія (щоправда, до дитячої літератури я не дійшла)

2 – менеджери як завжди вражають освіченістю. схотіла купити чоловікові подарунок. питаюся у дівчинки з відділу сучасної іноземної прози: А у вас Фрай є? дівчинка дивиться круглими очима (вже після того, як мама, що була зі мною? на асортимент української прози відреагувала вигуком: И это все???) і відправляє мене до секції фантастики. Нє, кажу, мені Стівен Фрай потрібен… дівчинка кидається в бік і зупиняє іншу, ніби трохи старшу за рангом: Ты знаешь, кто такой Стивен Фрай? дівчатка вдвох туплять у мене вже квадратними очима із відтінком класової ненависті – що я від них хочу – і відправляють на касу… фінальний акорд – місцевий комп сказав, що вони такого не тримають…

а я що… я нічого такого не хотіла

книжка – друг людини…

забігла сьогодні після роботи на міжнародну книжкову виставку на часть Дня незалежності, що в Українському домі… нуууу… не Форум. навіть не київська його версія… стендів багато, але насправді цікавих обмаль. до того, як розшукала-таки у чорта на рогах “Основи”, думала, що їх вже нема… новинок ще обмаль (хіба що Фоліо та Факт щось повикладували)… у стенда Піраміди дівчина агітувала мене їхати до Львова – презентації все одне будуть там… з того нового, що є, справді вразила хіба що основівська грубезна Історія Польщі Нормана нашого Дейвіса. (нашого в тому сенсі, що чоловік час від часу закохано гортає його Історію Європи на півтори тисячі сторінок). Відверто кажучи, грошей на польську історію стало шкода – вона розкішна, але 180 гривень, це щось не теє… міжнародність появилася у стенді Білорусі та купці російських стендів із стандартно-супермаркетівським асортиментом та подарунковими виданнями типу Красоты Орловщины. концептуально вчєпятлилося, але дивитися не стало… о! ще був стенд посольства історичної батьківщини, але народ з нього кудись розбігся. а то можна було б видурити щось друковане… а загалом народу мало, рух невиразний… хоча сенс відвідати захід є – набрала зо п’ять кілограмів не_новинок за бросовими цінами. особливо мене гріють минулорічні Опівнічні діти ))) о! з точки зору _бросових цен_ – мій анріспект Факту… продавати за цінами новинок книжки, видані декілька років тому… можна, але ж я знаю, де вони дешевші :Р