Міфопоетична премія. Гроза щурів та нахабних демонів

При всій моїй невгасимій любові до Міфопоетичної премії регулярно доводиться визнавати очевидне: українською тамтешні номінанти та переможці з’являються вкрай рідко. Ну, якщо не рахувати залізобетонний топ дуже відомих письменниць і письменників: Пратчетта, Ґеймана, Ролінґ, Страуда. Тим не менш, часом у цій греблі з’являються шпариночки. Тож сьогодні почну розповідати про дві книжки-номінантки з дитячої категорії, що торік вийшли українською.

Дебютний роман американського письменника Роберта Бітті розповідає про незвичайну дівчинку в екзотичних для нас локаціях. Серафіні скоро виповниться тринадцять, але єдина людина, яка про неї дбає, яка з нею розмовляє, яка взагалі знає про її існування – це її па. Серафінин па – механік, що працює (і нелегально живе) в підвалі величного маєтку Білтмор, котрий збудував in the middle of nowhere ексцентричний багатій Джордж Вандербільт. Па слідкує за тим, аби все в маєтку працювало як годинник – бо щось новомодна динамо-машина негарно поводиться, а Серафіна спить удень, а вночі… А вночі вона сумлінно виконує обов’язки самопроголошеного Головного Ловця Щурів. От тільки дуже швидко з’ясовується, що ті щури, котрі сірі й зі слизькими хвостами – то ще пів біди, бо в кромішній темряві (пам’ятаєте, з динамо-машиною щось не те) нипає страхітливий чоловік в Чорній мантії і краде дітей. Вирішити цю проблему самотужки в хороброї дівчинки не виходить: па їй банально не повірив, а інших знайомих у неї в околицях просто нема. Але, може, юний племінник Вандербільтів заслуговує на довіру?

Продовжувати читання “Міфопоетична премія. Гроза щурів та нахабних демонів”

#TheDarkestReading2020. Останні півтора тижні. Одержимий трамвай, міфопоетичний забіг та загальні результати

От і минула найдовша ніч у році, марафон з темного читання можна завершувати. Це була цікава читацька розвага, ще й для блогу корисна. І нехай прочиталася десь половина від того, про що мріялось, і в кращому випадку – дві третини від того, що планувалося, результати мене загалом цілковито влаштовують.

Тепер ночі мусять стати коротшими

Що читалося в останні дні марафону:

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Останні півтора тижні. Одержимий трамвай, міфопоетичний забіг та загальні результати”

#TheDarkestReading2020. Тиждень V. Король ельфів, вбивча освіта й та сама панночка

Маленький читацький марафон впевнено перевалив через екватор. За ці п’ять тижнів я зрозуміла, що могла б читати більше (і чом, власне, не читаю), оцінила зусилля, яких потребує дотримання читацького плану (а не за найгарячішими новинками ганятися – упс, рівно оце я цього тижня й зробила, пощастило, що новинка чітко в тему вписалася) й усвідомила, що книжкові запаси дуже важко вичерпати. От, до прикладу, перед початком марафону я склала списочок з першочергового читання, до якого включила книжки, які в мене вже були на той момент (а, скажімо, передзамовлену “Монстрицю” не включала, бо вона трохи пізніше приїхала). І шо б ви думали? З 37 дбайливо відкладених книжок (більшість яких – давно куплені паперові) прочитала аж 5. І всі вони – придбані цього року. Це все, що треба знати про вирішення цундоку-проблем в окремо взятій хаті.

Світить місяць, світить ясний – кінець марафону вже майже видно

Що читалося:

  • здавалося, не так вже й давно вийшла друком “Королева порожнечі” – завершення трилогії про “Народ повітря” (окей, в оригіналі не так вже й давно, український переклад ще, здається, й не анонсували до ладу) – а Голлі Блек вже повернулася до цього світу й наприкінці листопаду опублікувала How the King of Elfhame Learned to Hate Stories. Це багато ілюстрована (не аж так, щоб графічний роман, але місцями – вже майже артбук) повість, яка дозволяє ще разочок зустрітися з героями. Історія-рамочка: Кардан та Джуд прямують до світу людей, щоби помахом королівської руки (гаразд, радше меча) вирішити певну проблему фейрі, які там оселилися. Але цю рамочку Блек щедро нашпигувала главами-приквелами, в яких розповідає, як же Кардан отаким довбану дивним виріс. І, щиро кажучи, оці розділи-приквели – такий відвертий фан-сервіс, що іноді аж незручно стає. Між тим, історія-рамочка вийшла нічогенька, а найцікавіший елемент повісті – це вкладена казка, яку герої переповідають тричі, кожного разу змінюючи стартові умови й “вихідну” мораль. Більше такого, менше сліз про тяжке дитинство й дерев’яні іграшки – і було б круто. Ну, але цільова аудиторія чекала щось на взір “Як Кардан почувався тієї миті, коли однокласники Джуд у воду загнали?” (ifyouknowwhatimean) – і вона бажане отримала. А от ілюстрації Ровіни Каї справді прикольні, хоча й часом трохи вторинні.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень V. Король ельфів, вбивча освіта й та сама панночка”

Ми такі не перші. Дві підліткові книжки про епідемії минулого

Дивно часом виходить із ситуативно-тематичним читанням. Перші оберти коронакризи навесні посприяли стрімкому росту популярності “пандемічного читання”: постапокаліптики, антиутопій про ізоляцію та історичних чи фантастичних романів про епідемії. Я тоді й собі думала зробити добірочку цікавих текстів, бо тематичну поличку на ГудРідз вже багато років тримаю. Але… Не пішло. Не хотілося. І читати щось подібне також. Але якось так цікаво вийшло, що “епідемічні” книжки знайшли мене самі – обидві доволі небанальні, обидві я давно хотіла прочитати, обидві – про епідемії в США. Тільки в одному випадку йдеться про трохи нестандартний погляд на дуже відому пандемію, а в другому – про визначальну, але маловідому у нас сторінку ранньої історії США. Та головне – в обох випадках авторки вирішили розповісти юній аудиторії, як в таких непересічних обставинах жилося їхнім одноліткам. Пророчий намір, як показала реальність.

Кав’ярня та карантин

У нас про американську письменницю Лорі Галс Андерсон дізналися завдяки практично культовому роману “Говори” – і це, мабуть, дійсно найвідоміша її книжка. Та спину їй дихає ще двійко, і між ними – “Лихоманка-1793“. Історичний роман для молодших підлітків розповідає про дівчинку Метті, яка жила й вижила під час нищівної епідемії жовтої лихоманки у Філадельфії. У місті, що на той момент було столицею нещодавно створених Сполучених Штатів, за кілька місяців вимерло близько десяти відсотків населення. Судячи з відголосків, це була перша настільки руйнівна криза після Війни за незалежність, і молода держава цей іспит склала поганенько: чимала частина більш-менш платоспроможного населення (включно з майже всіма вітцями-засновниками) здиміла під три чорти, подеколи розносячи заразу по всіх усюдах, організувати системну медичну допомогу вдалося не одразу, частина жертв на совісті не хорі, а голоду (місто так закарантинили, що припинилося регулярне постачання харчів), а здолати епідемію допомогли не злагодженні зусилля людей, а банальна зима.

Що там, як там?

Юна американка Метті живе разом з матір’ю та дідусем над кав’ярнею. І те трохи не те, що ми собі уявляємо (раф та тортики), а типова кав’ярня кінця ХVІІІ століття – свого роду прообраз клубу, місце, де солідні чоловіки пили каву та ще щось не дуже алкогольне, часом щось під’їдали, спілкувалися й угоди укладали. Мама Метті веде бізнес, як воно за покійного чоловіка було – повільно й обережно, а сама дівчинка мріє розширюватися й поглиблюватися: по-перше, перетворити сімейну справу на щось ближче до ресторану (у них пречудова куховарка – втікачка з Півдня Елайза), по-друге, ще й експортно-імпортним бізнесом зайнятися. Але час для мрій трохи несприятливий: сезонний спалах доволі звичної для тих країв жовтої гарячки швидко перетворився на катастрофу. Публічні місця зачинені, люди падають на вулиці, головні ліки від всього – кровопускання, головні ефективні ліки від всього – втікати від вірусу світ за очі. Матір намагається влаштувати дівчинці виїзд на село, до знайомих, але все йде шкереберть. І чотирнадцятирічній дитині доводиться виживати посеред натурального апокаліпсису міського масштабу. І часом – взагалі без допомоги дорослих.

Продовжувати читання “Ми такі не перші. Дві підліткові книжки про епідемії минулого”

#TheDarkestReading2020. Тиждень III. Мисливець за головами, миша в космосі, відьми у замку

Третій тиждень #TheDarkestReading2020 минав уже з певним скреготінням. Більше роботи, менше бажання читати – і от уже й маєш. Усе, минулого тижня наплановане, прочитати не вдалося, а ще вперше з’явився серед читаного пункт, що його довелося в тематичний марафон за хвіст тягнути. На щастя, там той хвіст був.

Знайдіть на фото маленького привида

Що читалося:

  • Закон ордену” – широко розрекламоване у певних колах свіженьке польське темне фентезі з геноцидом, кровякою та оргіями. Усе обіцяне – в асортименті. Загадковий баунтігантер мусить спіймати втікачку з войовничого чернечого ордену і доправити її на арену: в цьому світі дуже практично ставляться до “цивільних” позовів, хочеш помститися за кривду – вмов місцевого феодала виписати ордер на арешт, а потім ставай до бою з кривдником.  От тільки спіймати Алію Лов не проблема, проблема – довезти її до місця призначення. Особливо у світі, що ледь оговтався після геноциду. Особливо, коли забагато людей та нелюдів готові скласти компанію. Особливо, коли лови в цьому сюжеті – квест сильно не центровий. Поміж іншою “квестовою” даркухою роман Пйотра Ґурського вирізняють кілька моментів: цікаво заміксований світ – квазієвропа з певними орієнтальними мотивами; ґрунтовний підхід до світотворення (багато моментів окреслені суто пунктирно, але видно, що йдеться про широкий світ, і писали його з любов’ю); незвичне поєднання кінематографічності оповіді з гранично ощадливою стилістикою – у фентезі мало хто береться описувати екзотичні пейзажі та складний внутрішній світ героїв настільки економними простими реченнями. Однозначний плюс – персонажі. Їх тут багато і вони переважно… Скажімо так, неприємні, але симпатичні. Тобто, їм співчуваєш, їх розумієш, часом навіть зичиш їм удачі, але опинися з цими прекрасними людьми під одним дахом – та не приведи Богиня! Неоднозначний мінус – страшенна любов автора схеми хімічити. Ґурський дуже ретельно підходить до плетіння сюжету, аж занадто. Усі кінці зав’язані, усі деталі промовисті, усі роялі в кущах та рушниці на стінах відполіровані до блиску, і от уже потяг сюжету зі свистом тягне нас до останньої станції, ту-ту… І ту-тут настає прекрасна ситуація класу: “Вау, супер, все, як я здогадувалася! І шо?”. А нічого. Це був ідеально прорахований і дуже технічно виконаний фінальний отетоповорот, котрий не пояснив приблизно нічого: ані світоустрою, ані відправної точки сюжету, ані заради чого все це було, що сталося в минулому і як взагалі в цьому світі працює механізм, який в реальності… Чемно кажучи, переважно неробочий. І хороша ж книжка, але отакий кричущий розсинхрон макро- та мікросюжетів створює трохи дивний ефект – навіть не першого тому із довгого циклу, бо історії більшості персонажів переконливо завершилися. Ні, це щось навроді набору для малювання за номерами: частину полотна розфарбували, а поряд – велика біла пустка, і неясно, що там мусить буть.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень III. Мисливець за головами, миша в космосі, відьми у замку”

#TheDarkestReading2020. Тиждень II. Привиди, німфетки та відьми в деревах

Другий тиждень #TheDarkestReading2020 був не настільки плідним, як я сподівалася (бо аудіокнижки не слухалися) і не настільки приємним, як я сподівалася, бо беззастережно мені сподобалася тільки одна книжка з трьох прочитаних. А, ну серед них все одно був комікс, тож сторінки за цього марафону краще не рахувати.

Загадкові діти всюди

Що читалося:

  • другий том пригод агенції з вирішення Проблеми “Локвуд і Компанія” зайшов з більшим скреготінням за перший. З одного боку, Джонатан Страуд більше розповів про цей химерний світ, де привиди стали неприємною й небезпечною повсякденністю, але бачать їх (отже можуть долати) тільки діти. З іншого боку, сюжет “Черепа, що шепоче“, як на мій смак, а) не зміг збалансувати готику з екшеном (хоча епізоди відвідин будинку з привидами там шикарні); б) надто слабенький з детективної точки зору. Всмислі, навіть якщо з першою книжкою порівнювати слабенький. Ну і Бог із Машини як основний двигун всього – це, канєш корисно, але аж так натягувати сюжет на наявний ще в першій книжці череп – це умовність класу “А шо, елегантніше зробити не можна було”?. Енівей, це все одно дуже приємне й трохи моторошне читання з усім його британським шармом. До того ж прекрасно перекладене, але неідеально відредаговане – я й не пам’ятаю, чи траплялися мені раніше “Абабівські” книжки з банальними хибодруками.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень II. Привиди, німфетки та відьми в деревах”

#TheDarkestReading2020. Тиждень I. Інші світи, давні боги, леді-горореси

Головне правило комфортного книжкового марафону – зроби так, щоб повсякденне читання так і не здогадалося, що у нас тут марафон триває. Перший тиждень #TheDarkestReading2020: політ такий нормальний, що його можна назвати прозаїчним. Тобто читаю я приблизно теж саме, що й завжди, а тут ще й круто з книжками пощастило.

П’ять мандрагор на третій столик!

Що читалося:

  • як і планувала, свіженькі амазонівські закупи розбирати почала з The Hollow Places Урсули Вернон Т. Кінґфішер. Коли ще братися за модний горор, як не 31 жовтня, правильно? Як і у випадку зі своїм дебютом у жанрі – а це минулорічний роман The Twisted Ones – Вернон сміливо рушає на територію того, що пізніше назвали лавкрафтіанським жахом. Чому “пізніше”? Бо торік вона препарувала Мейкена, а цього разу замахнулася на творчий спадок Елджернона Блеквуда, про що чесно розповіла у післямові (божечки, як жеж я люблю письменниць, які пишуть післямови, хто б знав!). І що у нас тут? По-своєму дуже миле, хоча й збочене на всю голову поєднання Того Самого страху не те, що незвіданого, а ще й категорично непідвладного пізнанню, з перегорнутими з ніг на голову тропами романтичних комедій. Тизер: свіжорозлучена Кара на прізвисько Морквинка поєднує зализування ран з роботою в кунсткамері свого дядечка. Вона товаришує з красунчиком-баристою із сусідньої кав’ярні, стереже опудала та інші диковинки, рятуючи дрібний локальний бізнес, підпрацьовує графічною дизайнеркою на фрилансі, виховує кота й одного дня знаходить дивну діру у стіні. “От туристи паскуди, могли б попередити, що майно зіпсували!” – думаємо ми разом з Морквинкою. Що у нас далі в програмі? Роман з туристом-паскудою? Із сусідом-баристою? І з ветеринаром, до якого треба доправити котика Бо, бо він поліз у діру і щось собі там зламав? Ніфіга. У програмі у нас отой самий лавкрафтіанський жах, і зламає собі щось аж ніяк не бойовитий Бо. Скоро у блозі, чекайте. Мені б тільки вербу знайти для атмосферного фото. Бажано таку, що з місця не рухається та Їх не прикликає.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень I. Інші світи, давні боги, леді-горореси”

Зоряно-смугастий челендж: мапа має десять пунктів

У цьогорічній Географії читання американські книжки продовжують лідирувати з великим таким відривом, тож начитати книжки для другого випуску ЗСЧ багато часу не забрало – за півтора місяці подужала. Заразом дізналася трохи нового про свої читацькі плани, а ще – про власні книжкові запаси. Виявилося, що замальовувати мапу штатів україномовними книжками доста важко: за що не візьмусь – майже кожного разу в Нью-Йорк втрапляю. Тому цього разу тільки одна з п’яти книжок – переклад українською. Зате пункт почесний, хоча й трохи… знущальницький.

Оновлена мапа має отакий вигляд:

states-10

Усі пункти доволі прості, хоча двійко – не елементарні.

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: мапа має десять пунктів”

Сезон нагород. #КороткоПро оповідання-номінанти на Г’юґо та Неб’юлу

Кожного року, коли оголошують короткі списки фантастичних премій, я урочисто обіцяю, що “ну хоча б оповідання прочитаю всі”. Кожного року… Ні, не так. Не кожного року я щось таки з тих текстів читаю. Часом – і запізненням на рік-два-три-п’ять. Але цьогоріч вирішила бути відповідальною букблогеркою. Тож якщо ви дивилися на перелік номінантів з думкою: “А про що це все?” – то зара розкажу. Принаймні за оповідання.

SFFAwards

Отже в сезоні 2019-2020 на Неб’юлу та Г’юґо (прошу пардону, на Локус мене вже не вистачило б) номінували дев’ять оповідань – на цей раз списки двох премій збігаються наполовину. Оскільки сьогодні вночі роздаватимуть “Туманності” почнемо з оцього флангу претендентів.

dead

Карен Озборн The Dead, In Their Uncontrollable Power: безмежний космічний обшир долає корабель-ковчег, і як то часто буває, на кораблі-ковчегу панує релігійна диктатура. Тисячі й тисячі пасажирів століття за століттям летять до Раю під проводом безгрішним Капітанів. Чому капітани безгрішні? Бо вони отримують від своїх попередників найкраще, а все найгірше в них успадковують Пожирачі Гріхів. Трохи нанотехнологій, багато релігійної символіки (я якраз днями читала книжку про пуритан, так що окремим місцям – от прям вірю) і наше улюблене “Все не таке, яким здається”. Стилістично оповідання доста цікаве, саспенсове, криваве, але за підходом до розвитку сюжету – аж надто підліткове. І справа не в тому, що сюжет стартує з миті, коли свої чаші успадковують нові Капітанка та Пожирачка, а в тому, що тільки янґ-адалт так щиро вірить в подібну схему вичерпання конфлікту на сотню поколінь.

Читати тут

Продовжувати читання “Сезон нагород. #КороткоПро оповідання-номінанти на Г’юґо та Неб’юлу”

Зоряно-смугастий челендж: як я начитала перші п’ять штатів

Ніщо так не пригнічує почуття провини через те, що я читаю забагато американських книжок, як виправдання: я ж не просто так, я заради правого діла! “Праве діло” насправді простенька собі карантинна розвага, але поки що це дійсно весело. Отже, на початку березня я вирішила спробувати прочитати книжки, дія яких відбувається в кожному штаті США (плюс ДіСі, плюс я ще подумаю про території). Легко сказати… На початку й робити нескладно. Щоб начитати першу п’ятірку мені вистачило десь близько 45 днів. Навіть шістку, але в цьому випадку сама доля заповіла по п’ять рахувати.

Отака сьогодні мапа намалювалася:

ssc-5

А які книжки мені з цим допомогли?

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: як я начитала перші п’ять штатів”

Діти, хащі й комунізм. “Таємниця проклятого лісу”

Після “Таємниці покинутого монастиря” польська письменниця Анна Каньтох отримала добрячий такий кредит моєї читацької довіри. Перша книжка про таємничі пригоди Ніни Панкович була одночасно і дуже-дуже олдскульною: грубезний роман, що спирається на кілька ніжок літературної традиції ХІХ століття (від роману виховання до готики та пригодницької герметики) – і свіжою, як вранішнє сонечко, бо слідує за основними трендами сучасної підліткової літератури – від уваги до психології вчорашньої дитини до вплетених в сюжет емансипаційних моментів. Плюс до всього там ще була небанальна локація – ранньо-соціалістична Польща, з бідністю, суспільною параноєю і спробами вберегти основи ідентичності від комуністичної загрози. Коротше кажучи, перша книжка була у своїй ніші була прекрасною. І друга пішла за нею майже слід в слід, але уже в інший бік.

img_0507

Від завершення попередньої книжки минуло два місяці, і життя Ніни Панкович, на перший погляд, повернулося до звичного русла: родина, навчання, жодних янголів в околицях. Але, по-перше, Ніна все ще відчуває в собі дивну й неприємну силу, контролювати яку дівчина так і не навчилася. По-друге, одного нечудового дня до школи прийшла дивна парочка і забрала Ніну та ще одного хлопака із собою. З батьками домовлено, речі спаковано і от уже нашу героїню, не питаючись згоди, завозять кудись у нетрі Біловезької пущі. А там посеред лісу причаївся дивний табір-Інститут на території колишнього військового об’єкту, у якому ВОНИ (комуністи, хто ж іще) зібрали з усієї країни дітей, які могли контактувати з янголами. Чого ВОНИ хочуть? Що означають коди, що їх присвоюють кожній дитини? Чи можна довіряти симпатичному поручнику Лису – він дуже милий, хоча й комуніст. За що отримують страхітливу “червону картку”? До якого трудового загону пристати, щоб Ніні та її друзям за Маркотами простіше було розкривати навколишні таємниці? Хто ховається в тумані? І що в біса трапилося в поближньому закинутому селі?

Продовжувати читання “Діти, хащі й комунізм. “Таємниця проклятого лісу””

Нестерпна крихкість щастя. “Зруйнована гавань”

Я дуже давно хотіла почитати щось з детективів Тани Френч – років майже з десять. Але перший з російських перекладів, куди сунула носа, був епічно дивним, в оригіналі читати детективи я не люблю, тож чекала в моря погоди і нарешті дочекалася. Дочекалася і здивувалася. По-перше, бо українським дебютом знаної ірландської письменниці стала аж четверта книжка в циклі. Ні, зрадоньки тут нема, цикл – трохи умовний і об’єднує книжки один і той самий поліційний відділ, а не залізно наскрізні герої. По-друге, бо виявилося, що “Зруйнована гавань” – це не детектив. Хоча й про детективів та розслідування.

img_0399

У далекому передмісті Дубліна стався жахливий злочин – хтось вбив усю родину: чудову молоду пару та двійко їхніх янголят. Преса стає дибки, родичі в шоці, сусіди перелякані, співгромадяни прагнуть крові, а поліціанти сумовито усвідомлюють, що винуватця треба знайти “на вчора”, бо громадськість їх без солі й перцю зжере. Але з цим ділом все дуже непросто: передмістя, що заповідалося бути райським котеджним містечком на узбережжі, радше нагадує локацію для зйомок фільмів жахів, улік на місці злочину стільки, що історія не тримається купи (чи це кілька історій?), версія з маніяком звучить привабливо, але суспільно-безвідповідально, а ще з цією ідеальною родиною щось очевидно не те. Власне, щось не те тут і з детективом Майклом Кеннеді, причому “не тому” вже років майже тридцять, тож вони знайшли одне одного, але чи вийде тут щось на добре?

Типова детективна зав’язка “Зруйнованої гавані” обіцяє, власне, детектив. Але вже перші кількадесят сторінок доводять, що з жанром тут також все дуже непросто. Адже на ділі ця книжка – суміш сімейної драми та психологічного трилеру з домішками ну дуже ретельно прописаного поліційного роману. І всі ці інгредієнти ще й поєднуються в несподіваній пропорції, яка добряче впливала і на процес читання, і на враження від нього.

Продовжувати читання “Нестерпна крихкість щастя. “Зруйнована гавань””

До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції

Я маю дуже складні стосунки із напівколишньою професією, але цілковито усвідомлюю – в журналістиці колишніх не буває. Це тільки професія, але й значною мірою спосіб мислення, картина світу та манера оформлювати висловлювання – будь-яке висловлювання, від репліки в черзі за полуницями до художнього тексту, бо “чіпляти треба першим реченням”. І хоча нині я звела контакти з журналістикою до мінімуму, але все одно продовжую віддано відшукувати книжки та фільми про роботу колег. Про шість таких книжок – неймовірно різних за жанрами і підходами до журналістської роботи – вирішила сьогодні розповісти.

 

Перші два романи з цієї шістки – це трилери, в яких журналістська робота є чи то маленькою вишенькою на торті, чи то сюжетною індульгенцією. Про “Гострі предмети” Ґіліян Флінн (колись писала про цю книжку докладно) після минулорічної екранізації, здається, вже чули всі. А раптом ні – це тягучий роман про спекотне літо в маленькому містечку на Півдні США з його традиційним соціальним розшаруванням і дуже специфічними етикетними практиками. А ще про дівчат, які в цьому містечку зникають. І про Каміллу, яка має зробити про зі зникнення репортаж з претензією на Пулітцера. От тільки Камілла – не стороння спостерігачка і ненависне рідне місто лишило на ній забагато шрамів.

Осяйні дівчата” Лорен Б’юкес – це приблизно та ж сама ліга, але із ще сильнішим замахом. Є маніяк, що вбиває молодих обдарованих жінок. Вбиває плюс-мінус в однаковий спосіб, але простежити в цьому всьому виразну серію практично неможливо. Вірніше, простежити можна – повірити неможливо, адже ці вбивства на позір хаотично розкидані протягом багатьох років – люди можуть стільки й не жити. Кірбі, одна з жертв цього маніяка, виживає, але щоб здолати внутрішніх демонів потребує відшукати демона зовнішнього. Влаштувавшись практиканткою до газети, дівчина знаходить колегу, готового дослухатися до її дивних теорій. Разом з Деном вона продовжує копирсатися в збігах та шукати патерни. От тільки в те, що вони знайдуть, дуже складно повірити. “Дівчата” – дуже складно сконструйований, міцно написаний і вкрай неприємний в читанні текст. Б’юкес – крута, але це не так книжка, яку можна безоглядно радити усім.

Продовжувати читання “До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції”

Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу

Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастирязгадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.

DSCN7772

Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.

35458733

П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.

22864137

Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!

31372130

Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу”

#Vaenn’sМораторій. Квітень “на валізах”

Ось і настало 1 травня, а це не лише гарна погода та несподівана спека, квітучі каштани і “миртрудмай”, а ще й завершення #Vaenn’sМораторій. Чотири місяці я не читала книжок, написаних американськими авторами, і з’ясувалося, що:

  • життя на Марсі існує, тобто читати є що;
  • а от книжкові закупи організовувати складніше, значна частина перекладених цікавих новинок у нас таки американки за походженням;
  • вижити, не читаючи американські книжки можна з легкістю;
  • але коли йдеться про звичну жанрову літературу (у першу чергу це стосується фентезі) – то ситуацію рятують інші англомовні країни. І не лише очевидна Велика Британія, Канада та Австралія – теж сила (і я даремно раніше не копирсалася в австралійській фантастиці, там купа цікавезного);
  • читання англійською допомагає розширювати горизонти;
  • а Британія радо переймає роль гегемона і головної країни походження книжок.

Фух. Це було круто, цікаво і по-своєму дуже весело. Але під кінець трохи втомило, і десь із середини квітня я вже затято складала списки “А що б такого американського почитати в першу чергу”. Не тому, що в якихось книжкових нішах у мене стався критичний дефіцит. Це список з конкретних назв і конкретних імен (в тому числі улюблених письменниць і письменників). От в чому сучасна американська література перемагає, так це в тому, що там є практично все – на будь-який смак, будь-який сюжет і сетинг. Ну, і популярні “екзотичні” романи в багатьох випадках часто пишуть нащадки іммігрантів до США. Тож маю погане передчуття, що наступні пару місяців я буду так надолужувати “втрачене”, що кожна не-американська книжка стане несподіванкою. Насправді, ні, у мене тут кілька проектів недочитані, але доля жарту в цьому жарті…

Квітень мораторію у цифрах:

  • 3859 сторінок (та що ж таке! третій місяць мотиляюся під планкою у чотири тисячі, і все ніяк!);
  • 13 книжок (малувато, але в малочитанні останніх днів винна не я, винен “Скайрім“);
  • 3 книжки англійською (так, дві з них – графічні романи, причому один – перекладений з французької, буває);
  • 5 книжок британських авторів (і це я просто дві залізно заплановані не встигла прочитати);
  • знову 2 книжки нонфікшену (однозначно я собою цьогоріч пишаюся);
  • відкрила для себе чотирьох нових авторів, але це якщо брати сольні книжки, бо серед прочитаного ще є мега-антологія;
  • майже всі книжки (одинадцять, якщо конкретніше) було написано в ХХІ столітті (фух, я повернулася до звичного режиму);
  • челенджи тимчасово тупцяли на місці, але в мене наполеонівські плани на підтягування “міфопоетичних” хвостів. Перший сеанс підтягування з’їхав на травень, але він обов’язково відбудеться.

Читалося протягом місяця таке:

DSCN5314

Продовжувати читання “#Vaenn’sМораторій. Квітень “на валізах””