Учора навіть не згадала про те, що звітний період за челенджем підкрався. Але це не дуже суттєво: вчора також не було сил читати, тому сьогоднішні результати абсолютно тотожні вчорашнім.
Середньо-відчутний прогрес найпростіше підбити знаменитою фразою про “Я стараюсь”. Залікова таблиця має такі обриси:
Книжки, написані жінками – 34/150
Із них:
українською (паперові видання) – 5 (4)/50
англійською – 5/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 6/25
А ближче?
І ще один “сезонний” пост. Моє читання набуває панічного характеру: треба закрити цей челендж, і географічний, і b00kchallenge_ua не образити… А хочеться читати не те, що треба, а щось миле й простеньке: ненапряжне фентезі чи затишні детективи. Та хоч чик-літ, зрештою – не люблю зиму, потребую компенсації! Подивимося, що переможе.
А зараз річний залік має отакий вигляд.
Що додалося у порівнянні із минулим місяцем?
Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Лишився місяць”
Якимось дивним чином сезон мертвих дівчаток в цьому блозі триває. Сьогодні йдеться про книжку, анотація до якої чомусь так зачепила свідомість, що довелося посунути на її користь усе недочитане (вірніше, англомовну його частину). Бо анотація обіцяла щось незвичне – японський кайдан в американських декораціях, написаний філіппінкою (японського ж походження) Rin Chupeco. Причому це відверто підлітковий роман, в якому головна героїня – нє, не бідна-нещасна проклята дівчинка. Вірніше, якраз навпаки, капітально проклята – вона (на секундочку на три сторіччя ) і є традиційний для жанру зловрєдний привид. Ого, сказала я і хутко побігла шукати цю “Дівчину з колодязя“.
Сюжетний зачин повністю збігається із заповітом нашого класика: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте. І вражою злою кров’ю волю окропіте”. Колись дуже давно юну служницю Окіку зрадили, занапастили, закинули в колодязь. Дівчина не вижила, але Onryō з неї виросло трохи нестандартне. Окіку – соціально корисний мстивий дух. Вона мандрує далекими краями, жорстоко страчуючи… чоловіків, які вбивають дітей. Тим самим звільняючи душі померлих малих.
Фактично “Дівчина з колодязя” є місточком між фольклорною та літературною версіями Історії про дев’ять тарілок (Вікі стверджує, що надзвичайно коштовна порцеляна, в знищенні якої звинуватили легендарну Окіку), є дельфтською – як це мило!), проте викрученим на користь головній ідеї. Поза “кайданною” логікою книжка є типовою підлітковою повістиною. Є хороша правильна дівчина. У хорошої дівчини є проблемний кузен із матір’ю в божевільні. І кузена треба рятувати не лише від злої долі потенційно асоціального підлітка, а ще й від причепливого маніяка. “Кайданна” частина теж доволі стандартна: усе не таке, як вам здається, прокляття, одержимість злим духом, дивні маленькі дівчатка, що бачать те, чого не має бути, лампочки гаснуть, безголові птахи падають з неба, темрява підкрадається зненацька, усюди вода, і щось – лізе з колодязя (привіт, The Ring – під час першого перегляду з переляку ледь не писяєшся, а це, виявляється, класичний штамп обіграли) – достатньо подивитися 4-5 японських чи під-японських горорів – і стилістика нічим не здивує. Але попри просту ідею, передбачуваний сюжет, дратівливо-дивний стиль та надмірну кінематографічність “Дівчина…” бере розм’яклу читачку якоюсь… щирістю, мабуть. Бо йдеться про збоченний, але _робочий_ спосіб виправити ґандж світобудови.
Продовжувати читання “Нова користь зі старих кайданів. The Girl from the Well”
Відколи читання “Пітера Пена” у 9 років спрогнозувало, яка трагедія чекає на мене у 12-13, я з обережною повагою ставлюся до “передпідліткових” coming-of-age історій. У них легко схибити, легко перетиснути, легко _недодати_ – і змалювати Кінець-Дитинства непереконливо, або надто нейтрально, або ж невиправдано драматично. Порівняно нещодавно читала книжку, яка ніби й непогана, але якраз оцей момент зафейлила просто-таки зразково. А тут трапився охайний аж до певної невиразності текст, який щось тріпонув у серці.
Згадуючи мій мега-проект, у 2014 році Міфопоетичну премію за твір для дитячо-підліткової аудиторії отримала Голлі Блек за “Лялькові кістки”… чи “Кістяну ляльку” – Doll Bones, коротше кажучи. Це повість про трьох дванадцятирічних друзів та їхню Велику Пригоду – спокійна, мила і лише трішки моторошна.
Наші часи, у маленькому американському містечку, що потроху конає собі (щось часто мені трапляється такий мотив у книжках) живуть та дружать баскетболіст й красунчик Зак, трохи затюкана сирітка Еліс та фантазерка Поппі з не дуже благонадійної родини. Цементом для дитячої дружби є Гра – багаторічна рольова фантазія, що пригрібає під себе усіх навколишніх барбі, м’які іграшки, екшн-менів та навіть деталі ландшафту, включно із замкненою в шафі антикварною порцеляновою лялькою. А коли зрештою Гру спіткає криза, генераторка ідей Поппі проголосить страшну звістку – лялькова Королева з шафи прийшла до неї уві сні та попросила поховати. Бо колись давно її зробили з дуже непростої кістяної порцеляни…
Книжка, що починається як дитячий горор, поступово набирає знайомі оберти – тут і стандартна “про-шкільна” класика, і “Гек Фін” і – чи не в першу чергу – той самий “Пітер Пен”. Це ретельно розрахована (настільки, що стає трохи нудно) історія дорослішання, присмачена пригодою та дрібкою соціальних негараздів. Гарний сетинг, чудова атмосфера, хороші герої – і трохи блідий результат
Продовжувати читання “Поппі Пен, мертва дівчинка та інші друзі”
Мені дедалі частіше трапляються досить специфічні книжки, орієнтовані на широке читацьке коло. Читання жінок-авторок, що пишуть про жінок-головних героїнь – це стандартна програма, зрозуміло. І чимала частина цього читання припадає на мейнстрім/жанрову/масову літературу – в цьому також нічого дивного. Але лише нещодавно я збагнула, що в деяких книжках це поєднується в дуже прикольний спосіб. І з’являються ті самі гостросюжетні романи _для всіх_, сюжет яких побудований на проговоренні суто жіночого життєвого досвіду. Тобто жінка-героїня в них вже не “загальнолюдько” й не екзотичне створіння, логіку якого фіг збагнеш. Але водночас такі книжки пручаються спробам загнати їх у гетто “Жіночої прози” з окремими полицями та незрозумілим принципом формування – чи то за статтю авторок, чи то за портретом умовної читачки, чи то за темою чи жанром… Здається, саме так пахне маркетингова #перемога.
Ну і як завжди буває, ходять такі книжки парами. Цього разу до мене прийшли моднючий трилер та готичний янг-адалт – загальновідома “Дівчина у потягу” та “Казки для дівчаток Вайлд“.
У першому випадку я б могла й не звернути увагу на певні особливості, якби мені прямо не вказали: “Подивись-но, як воно розраховано на те, щоб середня англійська читачка знайшла собі щось близьке в героїнях”. Еврика! Так, “Дівчина…” і справді дуже побутовий трилер. Причому в побутовості своїй якийсь майже рідний. Але це той побут, на який звернуть увагу радше читачки, аніж читачі.
Цитуючи написане для ГудРідз:
Дівчина у потягу by Paula Hawkins
My rating: 4 of 5 stars
Треба усвідомити очевидне: мене лякають британські трилери. Мене лякають британські соціально-побутові трилери. Мене лякають британські соціально-побутові жіночі трилери. Спочатку Elizabeth is Missing, від якої хотілося сховатися під ковдру, але ковдри не було – було лише крісло в сидячому Хюндаї. А тепер от – “Дівчина у потягу”.
Звісно, якщо намішати _правильний_ коктейль – налякати нескладно. Взяти упізнавані ситуації, дрібні побутові маркери, багатьом (чи я помиляюся?) добре знайомі дзвіночки депресії чи паранойї, а потім додати ще кілька інгредієнтів із радикальнішою дією – ненадійного оповідача, відголоски божевілля, трохи впевненості, що в кожної стіни є вуха та ікла, а рідний дім – ніфіга не твоя фортеця… Взбовтати. Ще раз взбовтати. І ще – коктейль готовий. А зміцнює його це паскудне відчуття непевності між звичним та надзвичайним. У книжці три більш-менш банальні героїні, що живуть свої більш-менш банальні життя – щасливі та нещасливі, але цілком стандартні. Тільки банальність та стандартність не рятує від того, що одного літнього дня світ може тріснути. І життя перетвориться на жахіття так спритно, що й не встигнеш це зафіксувати. оце насправді й страшно. Хіба ні?
Воно й ніби звичний трилер із ненадійним оповідачем, котрий чи то бачив щось, чи то не бачив, а може й взагалі вигадав. От тільки оповідач тут – оповідачка, ненадійна через власний алкоголізм (картина сором’язливо-прихованого жіночого алкоголізму додається), через депресивне напівбожевілля (суто жіноча причина з’їхати дашком додається), яка заздрить чужому ідилічному життю (жіноча версія ідилічного сімейного життя додається).Та й сюжетні домінанти якщо й не універсальні (бо таки жіночі), то дуже поширені – суспільний тиск, зав’язаний на материнство, та домашнє насилля в його найпотаємнішій газлайтинговій формі – емоційного садизму.
Продовжувати читання “Про-жіноча жанрова література. Пола Гоукінз та Елліс Нір”
Мій читацький експеримент – слідкувати, чи проходять книжки тест Бехдель – впевнено наближується до своєї першої річниці. Але інколи свята приходять раніше. Днями сталася визначна подія – нарешті кількість “трьохбальників”, написаних чоловіками, перестрибнула через десятку. І це круто, я щітаю.
Тож, хоч я й вирішила була: якщо й писати – то про книжки, написані жінками – гадаю, в цьому випадку можна й згадати “білих ворон” незлим тихим словом. Адже результати вимірювання мене дивували всю дорогу: письменники, в яких я була впевнена, що “там з жіночими персонажами все зашибісь” до чесної трійки не дотягували, а ті, яких фіг підозрюватимеш, – спокійно брали планку. Ну, і щоб два рази не ставати, розкажу, як саме можуть виглядати твори, які тест Бехдель завалюють із шиком. Бо якраз нещодавно втрапила на сферичний зразок у вакуумі.
Отже, героїчні 11 творів в хронологічному порядку читання:
* Террі-наше-всьо-Пратчетт “Вор времени” (ну, щодо Пратчетта я й не дуже сумнівалася)
Далі:
Продовжувати читання “Бехдель-статистика та чоловіча творчість”
Традиційне псто )
Це був насичений і справді класний рік читання. Хоча у кількісному сенсі я так і не взяла черговий _моральний_ бар’єр, було прикольно )
Отже
та-дам!
останнім часом все частіше опиняюся в ситуації “горе от ума”, коли йдеться про просто так, заради розваги… читання…
нині моя проблємка стосується російськомовного перекладу Bag of Bones. нє-нє, серйозних претензій до Стівена Кінга немає – навпаки, роман подобається, в тому числі – й своєю повільністю, місцями нестерпною… правда, як дуже кортить дочитати епізод до кінця – ризикуєш пропустити свою зупинку…
мої нерви традиційно псують результати перекладацької/літредакторської роботи. перекладом загалом на погляд дуже не спеціаліста рівненький. до того ж дуже акуратно пояснюються американські реалії. і справді помітна претензія у мене одна. але велика
зі сторінок цієї книжки я дізналася, що загальновідому (якщо судити за контекстом) картину Крик написав нєкій _Едуард Манч_. мабуть, американець, радісно подумала я й вирішила, що до наступної згадки редактор виправиться. аж нє. лише, коли митець згадувався вчетверте чи вп’яте, _Едуард_ якимось загадковим чином перетворився на _Едварда_. здається, можна вже подякувати
попереду ще 150 сторінок. є надія, що й _Манч_ стане _Мунком_, але надія примарна.
увага – питання: я ж не занадто ерудована, правда? та нехай навіть люди (шо, вся команда?) вперше побачили те ім’я, й автоматично прочитали як англомовне… невже нікому з тих, хто працював над перекладом, не забріла в голову думка хоча б подивитися, як той Крик виглядає (та прочитати підпис)? текст може до того підштовхнути. та я, мабуть, забагато хочу. сторінки енциклопедії погортати, жах який!
