Торік принцип “Обирати з прочитаного не найкращі чи найголовніші книжки, а саме найяскравіші” себе цілковито виправдав. То й цього разу спробую вчинити так само. Але без нотки експерименту якось нецікаво, тому замість чогось на взір звичних номінацій спробую супроводити книжки року формулюваннями а-ля Нобелівський комітет. То “за що?” полюбилися/запам’яталися оці двадцять (а насправді – 22) книжки?
На останні десять днів марафону я напланувала собі про хижаків – буквальних і метафоричних. І навіть почала (але епічно недочитала) “Позолочених вовків” Рошані Чокші. А прочиталися дві книжки про таких схожих, але й таких різних великих котів. Чесно-чесно, no pun intended, я тільки вчора усвідомила, що наступний місячний рік – тигриний. Та й тигри в прочитаному підібралися – умовно китайський та корейський.
Що читалося:
Продовжувати читання “#TheDarkestReading-2021. Тиждень VII з половиною. Burning bright”Ретелінг-бінго виявилось якимсь зачакловано-непідйомним. Торік я почала закреслювати квадратики і доволі швидко збагнула: ні, за один рік не встигну. І ось добігає кінця вже другий, я дивлюся на результат і знову розумію, що ні, не встигну. Причому результат не такий вже й поганий – 12 квадратиків з 25. Але вони напрочуд невдало розташувалися. Що ж, продовжую лупати сю скалу. А сьогодні почну коротенько розповідати про ті нові книжки, що пасували під завдання.
Найпростіше вийшло з пунктом Own Voices – до цієї категорії належать ретелінги, написані людьми з відповідним темі бекграундом. Цьогоріч Ранок видав збірку переказів українських народних казок від сучасних авторок, тож саме “Котигорошка” пасувала сюди якнайкраще. Прочитати про цю книжку докладніше пожна в ось цьому пості, а тут тизер залишу:
Продовжувати читання “Ретелінг-бінго. Українські казки, таємниче царство Рошані Чокші та гіківська бібліотека”Для мене #ДочекатисяКнижкового було не про особисті зустрічі (все одно на Правий берег носа не поткнула), а про давно обіцяні книжкові новинки. І між ними одне з чільних місць посідала “Драконова Перлина” Юн Ха Лі. Бо ж рідкісний звір на наших теренах – преміальний (Локус та Міфопоетичну премію взяла плюс пачка номінацій) підлітковий текст з ультрапопулярним останніми роками на Заході південноазійським колоритом. Тобто те, що я й так читаю кілограмами – тільки українською зазвичай не випадає. А тут нарешті випало (подякуймо за це видавництву Жорж) і виявилось, що книжковий “звір” не просто рідкісний, він – червонокнижний. Бо ж не просто міфологічне фентезі, а міфологічне фентезі у космосі.
Мін – дуже порядна куміхо, лисячий дух-перевертень. Вона практично ніколи не повертається до первісної форми, вона не впливає Чарами на людей, вона часом тренується перекидатися на всяке-різне (от, скажімо, стіл, хіба стіл – це не досягнення?), але загалом поводиться дуже сумирно, бо мама сказала, бо тітоньки стежать, бо поганенький імідж у куміхо, куди ж правду сховаєш. Але тринадцтяь років майже зразкового життя швиденько пішли шкереберть, коли Мін дізналася, що її обожнюваного старшого брата Чуна звинуватили у дезертирстві. Треба розібратися – вирішила Мін і одразу пустилася берега. Огріти по голові спецслідчого, інфільтруватися до грального притону, втертися в довіру до контрабандистів, взяти участь у ближньому бої в космосі… Що ще може зробити бешкетний дух? Потримайте газованку, наша героїня ще не всі підтрибунальні статті в колекцію зібрала. Начувайся, Тисяча світів, гіперактивні лисоньки тобі даром не минуться!
Продовжувати читання “Чудеса в космосі. “Драконова Перлина””Скільки себе не переконую: треба менше бігати за новинками, треба підчитати вже давно заплановане до читання/куплене/колись страшенно бажане (допишіть свої варіанти) – працює це сильно не завжди. А ще й є кілька авторок, котрим варто лишень нову книжку видати – і все, Ксені тут нема. Одна з таких письменниць – Цзень Чо. У неї я готова читати будь-що. Але навіть за таких обставин не чекала, що вона раптом напише урбан-фентезі моєї мрії. Щоправда, я мріяла прочитати щось подібне про Україну, але нехай – добре, що бодай про Малайзію хтось отак написала.
Ще рік тому життя Джесс спокійно їхало по звичних рейках: виросла в іммігрантській родині середнього класу, вивчилася в Гарварді, має стабільні стосунки з дівчиною – але раптом все пішло шкереберть. Батька Джесс звільняють з роботи, в оцей момент життя без страховки його спіткає онкологічний діагноз, лікування з’їдає всі сімейні заощадження, змушує продати житло… все, американська мрія згоріла. Після одужання батька сім’я збирає речі і фактично втікає із США, де лишилися погані спогади та страшенні борги (а ще дівчина Джесс – але ж про неї батьки не знають), до рідної Малайзії. Отже тепер Джесс треба звикати до нової для неї країни, до не аж такої звичної культури, до життя з родичами, до нав’язливої турботи матері, яка тепер кожного руху навколо своїх близьких боїться, до стосунків на відстані, до непевних робочих перспектив, до… Божевілля? Внаслідок тривалого стресу в людини ж можуть розвинутись слухові галюцинації? Тільки чому вони говорять не англійською, а хок-к’єнь, шпетять Джесс на всі заставки і стверджують, що вони – її бабуся? Вітаємо у чудесному світі новому. Де забобони працюють, де забудовникам протистоять духи місця, де Джесс треба звикнути до неприємної думки: так, її справді переслідує привид рідної бабусі, так, смерть явно не поліпшила вдачу покійниці, так, якщо шантажем чи примусом не вийде – вона пробуватиме захопити онуччине тіло, ні, це далеко не найстрашніше, що може з нею статися. Бо в цьому світі боги – це неодмінна складова повсякденної реальності. І тобі не варто привертати їхню увагу.
Black Water Sister найчастіше характеризують якось навроді “Хіпстерка VS магічний реалізм“. І воно дійсно десь так і є: це урбан-фентезі про людину ХХІ століття, яка раптом з’ясувала, що те ХХІ століття настало сильно не всюди. І найменше зміни в світі цікавлять істот, що існують поза межами звичного часу. Якщо локальна богиня хоче, щоб будівництво житлового комплексу зупинилося – воно мусить зупинитися. Забудовник – п’ятий рядок малайзійського “Форбса”? Явно в минулому бандит? До тих, хто виступає проти будівництва неприємні люди з ножами й битками приходять? Богині байдуже. Ти людина – ти й викручуйся. Бо якщо діло в свої руки братимуть не-люди – людям одразу стане дуже мало місця.
Продовжувати читання “Незримий спадок. Black Water Sister”Чергове маленьке зізнання: на відміну від багатьох членів моєї сім’ї я драматично байдужа до документальних фільмів. От розумію, що це цікаво, що це пізнавально, що в хороших руках це може бути дуже класно з художньої точки зору, але… Найнадійніший спосіб змусити мене подивитися документалку – це спробувати прив’язати до стільця, а на таке дурних нема. За останні роки я пом’якшила документальний мораторій лише двічі: заради серії ВВС-шної документалки про маленьких тваринок (це там, це про сенгі) та оце нещодавно подивилася перший сезон нетфліксівського серіалу про вуличну їжу. Визнаю: це було дуже круто.
Street Food Asia – це дев’ять півгодинних серій, що розповідають про традиції приготування та споживання їдла на вулиці в дев’яти країнах Азії – переважно це Далекий Схід та Південний Схід, за одним виключенням – Індія. Окрім очевидних варіантів – Японія, Корея, В’єтнам, Ки… за Китай там Тайвань, знімальні групи ще побували, до прикладу, в Індонезії та на Філіппінах. Цікаво було про все. Кожна серія вибудовується навколо особистої історії кухарки чи кухаря плюс розповідає про інші місцеві спеціалітети та їхніх виробників і все це перемежоване коментарями істориків, культурологів, місцевих журналістів, котрі слугують провідниками у світ незвичного. При чому добираючи “теми” автори в кожному випадку діяли по-різному: в одних випадках розповідали про кухарів-новаторів, в інших – про тих, хто робить автентичні версії страв, що стали популярними по всьому світу, але найчастіше – про хранителів відмираючої кулінарної традиції. Майже в кожній серії звучить один і той самий наскрізний мотив: життя змінюється, змінюються гігієнічні стандарти, влада суворіше ставиться до ліцензування громадського харчування, старше покоління відходить – і багатостолітні традиції поставлені на межу вимирання. Добре це чи погано – питання, до речі, дискусійне, адже у багатьох випадках “бабівські методи” справді трохи лякають. І відповідають на це питання герої по-всякому: хтось модернізує та автоматизує виробництво, якомога точніше зберігаючи традиційний смак, хтось з вулиць потроху переміщується в інтернет, а хтось змінює рецепти так, щоб зробити давнішній наїдок, скажімо, менш жирним або не аж таким фритюрним.
А! Про перевірену систему плюсів-мінусів забула. Окей, спробую нашвидкуруч перерахувати основні.
Зазвичай в рубриці Скарби книжкової шафи я розповідаю про цікаві історичні, етнографічні чи культурологічні дослідження (переважно з жіночої історії). Але сьогодні в ній, здається, вперше дебютує першоджерело – класичний текст, що його вивчають історики, етнографи, культурологи, літературознавці і просто дрібні фанати, як ото я. А ще це буде найстарша книжка в моїй блогопрактиці (хіба що зберуся писати про класичну поезію – насправді, ні, оце вже навряд) – VIII століття як-не-як.
“Чайний канон” Лу Юя – це перший в історії людства трактат, присвячений одному з найпоширеніших у світі напоїв. Сама по собі книжка – абсолютний мастхев для чайоманів, оскільки вона дозволяє скласти уявлення про те, чим чай був для людей сивої давнини, як складалися чайні традиції і що лежить в основі чайної церемонії, коли люди вирішили, що чаєм можна лікувати хвороби і що вони думали про його смак. Але навіть зважаючи на таку культурну значущість цього тексту, чесно зізнаюся, я не чекала, що колись побачу його українською. Проте нещодавно створене сходознавче видавництво Сафран зробило нам такий несподіваний подарунок – не “просто” “Чайний канон“, а ще й ошатному ілюстрованому та багато коментованому виданні.
“Канон” – це науково-популярний нонфікшен свого часу. Лу Юй докладно інструктує своїх читачів про те, в яких місцевостях росте найкращий чай, де шукати правильну воду (оці поради про воду виявилися неймовірно корисними для нащадків, хоча для нинішнього ока вони очевидні – з річок набирати подалі від селищ), які використовувати інструменти, як заварювати чай, як пити чай і чому радіти. Читання цієї книжки водночас викликає і захват, і зачудування. З однієї сторони – от жеж воно, рідне й знайоме! На моменті: “Юечжоуська порцеляна має барву зеленого нефриту, тому чай у ній має зелений колір” – я ледь не стрибала від радощів, бо якраз перед тим перекладала шмат тексту про селадонову кераміку кольору нефриту. З іншого боку, за неповні півтори тисячі років багато що змінилося. За часів Лу Юя чай не запарювали, як оце нині (сучасна китайська чайна церемонія – порівняно свіже надбання), а варили у казанах – з сіллю та приправами. Та й сам по собі чай на нинішні гроші був ближчим до пуерів – його зберігали пресованим у млинці і перед кожним вживанням розтирали.
Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Чайний канон””
Після нещодавньої апології чик-літу та гострого передозування фентезі мене остаточно потягнуло на “щось інакше”. Цього разу в ролі інакшого виступив цілком собі класичного формату любовний роман. NB: різниця між цими жанрами насправді проста, чик-літ – це про стосунки героїні зі світом, включно з романтичними, любовний роман – переважно про романтичні стосунки. Але геть чисто про “просто романтику” читати було не дуже цікаво, тому жертвою нездорової уваги став один з наймодніших любовних романів сезону-2018 на американському книжковому ринку. Яскравий дебют, стрімка слава, гарні рецензії, обіцянка доточити до трилогії (друга книжка от прямо нині вийшла), продані права на екранізацію, амазонівська “Книжка року” в своєму жанрі та серйозні позиції в списках бестселерів. Що ж це за книжка така? Стара добра “Кралечка“, що їй зробили гендер-світч та додали психотерапевтичної достовірності.
The Kiss Quotient Гелен Хвон атакує одразу на багатьох фронтах. Беремо класичний мотив “Красуні і Чудовиська”, перемішуємо так, щоби красивими і лячними здавалися і героїня, і герой, щедро всипаємо дозу тієї самої “Кралечки“, вмикаємо блендер, додаємо трохи соціалки і багато сімейних цінностей – вуаля, наш ультра-сучасний любовний роман готовий.
Стелла – розумна, гарна, талановита, багата, успішна і взагалі – взірець всіх чеснот, але є одне “але” – вона має аутичний розлад. Майкл – гарний, розумний, талановитий, бідний, не дуже успішний, зате ідеальний син, але є одне “але” – сплачувати рахунки йому допомагає праця на ескорт-агенцію. А оскільки хлопець не практикує повторні зустрічі, тож на виході – це чистої води проституція. Життя Стелли підпорядковане ретельно налаштованій рутині, вона більш ніж успішна в професійній сфері, але мама каже “Треба онуків”, а зі стосунками у Стелли ніяк. Чому? Бо в ліжку не вправна – вирішує дівчина і наймає професіонала. Вам цей шаблон щось нагадує? Єп! Ромкоми про погано соціалізованих айтішників-мільйонерів (строго кажучи, Стелла – економетристка, яка пише програми маркетингових моделей) – тільки навпаки. А що у нас з Майклом? А він дизайнер-початківець, красень, ніжний і відповідальний старший син у багатодітній міжрасовій родини, а за сумісництвом – мішок з daddy issues, що не дають йому будувати здорові стосунки, а от сексу за гроші дуже навіть сприяють. І що з того вийде? Звичайно ж любов до гробівця! Але спочатку героям треба буде докласти багато зусиль, перетравити кілька драматичних непорозумінь і напрацювати правила добросусідства для своїх тарганів.
Продовжувати читання “The Beauty and the Issues. The Kiss Quotient”
Мала проза – якщо її взагалі читаєш – завойовує серця по-різному. Одні оповідання хапають за горло ідеально сконцентрованим сюжетом. Інші – гарно темперованою ідеєю. Треті – атмосферою, де “що” не так важливо, а головне – “як”. А мені нещодавно трапилася збірка, головна “зброя” якої – її наскрізна тема. Акуратно вписана в кожен текст, чітко структурована та така, що сама по собі, у відриві від власне сюжетів-ідей-атмосфери конкретних оповідань, апелює до читацького досвіду. Звучить трохи химерно? А це просто про чай – в усіх сенсах цього слова і напою.
“Чайна книжка” Олександри Орлової – це… так, книжка про чай. Вірніше, це збірка з 18 (переважно художніх) текстів, де в кожному чайна тема є або рушієм сюжету, або колоритною деталлю, чи навіть головною цінністю певного тексту. Серед цих оповідань є відверто казкові, є крихітні побутові замальовки, є невеличкі есеї, є мелодраматичні міні-сюжетки формату “Чекайте в наступному номері глянцю”, є кілька драматургійно й структурно складніших новел. Об’єднує їх те, що в кожному тексті й текстику розповідається про якийсь вид чаю: від давно знайомих “зелений з жасмином” або каркаде і до вишуканих улунів із обов’язковими для англоманів зупинками на станціях “ассам” і “лапсан”. Тексти ці і змістовно, і стилістично дуже різні й різноцінні, і вся конструкція тримається на живій “чайній” нитці. А вона аж бринить. А ще шелестить тіпсами, шумить вітром в соснах, булькотить, хлюпає і парує.
Як завше, спочатку про збіркові особливості “взагалі”:
Продовжувати читання “Вода, улун, ассам та інші вічні цінності. “Чайна книжка””
Софія Яблонська лишається головною “постмейкеркою” цієї весни. У Вандрівнику про неї писали, пост-цитатник про марокканських жінок робила, а тепер час поділитися ще одним спадком читання “Чару Марока“. Я нарешті зважилася приготувати щось а-ля марокканське. Без маминої допомоги, може, не ризикнула б.
Перебуваючи в Марокко, українська мандрівниця не лише багаторазово пила чай, а часом ще й обідала й вечеряла. Отак вона змальовує гостину у берберів:
По чаю з’явилася смажена курка, по курці – баранина, по баранині – кус-кус, по кус-кусі… і т.д. Все було наготовано на наше прийняття так, начеб він віддавна чекав і сподівався нашого приїзду.
Баранина в моєму випадку – не варіант, виходить, лишається курка та кус-кус. Ну ок. Непевна пам’ять стверджувала, що курка по-марокканському=апельсини+м’ята. Нестримне гугління швидко довело, що все не так однозначно, але з усіх можливих варіантів я обрала-таки той, де були присутні апельсини та м’ята.
Продовжувати читання “Літературна кухня. Марокканська курка за мотивами подорожей Яблонської”
Говорячи про фентезі, я вже якось згадувала, що останнім часом, коли мені хочеться почитати “щось екзотичне”, у перегонах впевнено перемагають книжки про Схід. Іноді Близький, але переважно читацькі захцянки чвалом несуться кудись далеко-далеко. Внутрішній голос на це каже: “Фе, як орієнтально-передбачувано”, – і кривить уявний ніс. А я згадую, як таким саме чином років десять тому запоєм читала латиноамериканських письменниць і письменників, і вважаю трохи дивну звичку черговим етапом читацького розвитку. Проблема одна – “орієнтальних” книжок українською виходить небагато, то доводиться якось викручуватися.
Про малазійську письменницю китайського походження Янзце Чу, яка нині живе й пише у Штатах, я абсолютно випадково дізналася кілька років тому. Ну, як випадково… Насправді – закохалася в обкладинку її дебютного роману. “Наречену привида” тоді примудрилася вихопити в паперовій версії і дуже тому тішилася. Як і самій книжці – сумній історії про буддистське потойбіччя, дивні китайські традиції та дівчину, якій не поталанило. А оскільки фінал там був такий, що давав надію на продовження, зізнання письменниці: так, я пишу другий роман, ні, він буде про інших героїв і в інший час – не дуже порадувало. Та що робити, довелося чекати. От і дочекалися нарешті. Час дійсно інший, зв’язка з попередньою книжкою тоненька, як шовкова ниточка, але це все одно було дуже цікаво, хоча й геть про інакше. Ну, як інакше… Насправді, теж про варіанти посмертного існування. Тільки цього разу йдеться не про фентезі, а радше про елементи магічного реалізму, а ще другий роман – багатофігурніший та багатший проблематикою.
У Малайї 1930-х років вирує життя, а у випадку з деякими героями – вирує аж з особливим цинізмом. Чжи* Лінь змушена підробляти платною танцюристкою в дансінгу, щоб сплатити маджонгові борги матері – до жорстокого вітчима з такими проханнями краще не потикатися. Життя дівчини, яка мріяла вивчитися на медсестру чи хоча б учительку, і без того зіпсоване, але підібрати засушений палець-талісман, що його загубив один з відвідувачів, було геть поганою ідеєю… Її зведений брат Сінь повертається з навчання (на медика, авжеж, для хлопців цей шлях відкрито) у Сингапурі якимось дивним та нашорошеним – схоже, в нього теж є якісь приховані проблеми. А інші герої раді були б свої проблеми сховати значно глибше за тривоги Чжи Лінь та Сіня. Хірург колоніальної лікарні Вільям Актон прокидається ночами від жахіть: його коханку роздер тигр, паталогоанатом вважає цю смерть підозрілою, і є людина, яка готова шантажувати білого пана схильного тихцем тягатися по місцевих жінках. Але найгірше в цій ситуації почувається новий служник Актона маленький Жень. Хлопчик знає, хто може полювати у хащах, і він має лише 49 днів на те, щоби впокоїти примарного тигра-перевертня. А для цього йому треба відновити особливу чутливість до надприродного, яку він втратив після смерті свого близнюка Ї, розшукати п’яту людину з їхнього “комплекту” і ще, бажано, вижити.
Продовжувати читання “Тінь в саду чи тінь всередині? The Night Tiger”
“Не зважай на гуркіт, мені просто знадобилася чабань!” – це все, що треба знати про лютневу неділю, коли Ксені треба терміново з чимось сфотографувати прочитану книжечку. Щоб дістати ту чабань, знадобилося витягти півполиці кухонного начиння, зате реквізит! Найсмішніше, що йдеться про книжку, герої якої чаю майже не п’ють. Вони п’ють каву, як варіант – зі згущеним молоком. Бо вони – французи чи пофранцужені в’єтнамці середини ХХ століття.
Про романи британської письменниці Дайни Джефферіс я почула кілька років тому. Вірніше, як почула. Побачила – в англомовних видань дуже яскраві обкладинки. І дуже багатообіцяючі анотації – Індія, Малайя, Цейлон, ще Цейлон, В’єтнам… “Ухти, письменниця, яка спеціалізується на історичній прозі про Південну та Південно-Східну Азію, треба пошукати!”. Шукати не довелось, Фабула взялася її видавати українською. І як тут встояти?
Вісімнадцятирічна Ніколь живе в Ханої щасливим життям багатої спадкоємиці, і на перший погляд найсоліднішими проблемами в її житті є обурене “Чому батько віддає управління сімейним бізнесом старшій сестрі в одні руки?” та замріяне “Чи поцілує мене отой привабливий американець?”. Як на другий погляд, вперед вилазять задавнені сімейні драми і зачаєні страхи: чому батько не любить своєї молодшої доньки? чому старша сестра то знущається з Ніколь, то поводиться так, наче вона перед молодшою завинила? що сталося багато років тому і чому Ніколь постійно переслідують жахіття про річку? На третій погляд… На третій погляд дівчині ще треба визначитися з тим, ким вона почувається сьогодні: француженкою, як батько та Сільві, чи в’єтнамкою, як мати, котру вона ніколи не бачила? Але ще є четвертий погляд – невблаганної історії. Дівчино, це 1952 рік, останнє, про що варто думати в Ханої – це про цілунки та майно! А от про ідентичність замислюватися – саме той момент! Але краще одразу пакувати речі.
Показати перший етап війни у В’єтнамі очима дівчини змішаного походження – це направду класна ідея. З одного боку у нас французькі вулички, французькі кафе, французька кава, французька цивілізаційна місія “Ми принесли цьому народу дороги та лікарні (а ще забрали незалежність, але за все треба платити, чи не так?)”. З іншого боку – в’єтнамська їжа, в’єтнамські традиції шовківництва, в’єтнамські пісні, в’єтнамське уявлення про відновлення національної та соціальної справедливості – вогнисте, справедливе, комуністичне. Обираючи таку героїню, Дайна Джефферіс користається з можливостей на повних обертах: колонізатори і колонізовані, ЦРУ і В’єтмінь, французька в’язниця і комуністичні “табори перевиховання”, “Вони ніколи не підуть з миром” VS “Вони ніколи не дістануться до Ханоя… ой!”. Авторка береться за те, щоби виткати барвисте шовкове полотно культурних конфліктів, політичних вузлів, ідеологічних розбіжностей і людських трагедій. Що ж тут могло піти не так?
Продовжувати читання ““Облога Атланти” в ханойських декораціях. “Дочка торговця шовком””
Після того, як два українські видавництва (КСД та #Книголав, якщо що) майже синхронно анонсували переклади романів Ннеді Окорафор та Томі Адеємі, я видихнула з полегшенням: фентезі з африканським колоритом у нас на ринку вже майже з’явилося, ура! Але потім зітхнула знову: а орієнтальне? Коли буде орієнтальне? Так, щоб і вибір, і різні культури, і міфології побільше? А, може, все ж таки?
А поки чекаємо, розкажу про кілька підліткових (або майже підліткових) романів якраз такого плану. З китайським присмаком, близькосхідним та скаженим міксом кількох культур.
Сирітку Сіфен виховує непривітна тітка. Виховує з єдиною думкою: Сіфен – красуня, така красуня, що може привернути увагу самого імператора. У цьому жорстокому світі красиве личко – це валюта з обмеженим терміном обігу, і вкласти її треба якнайшвидше й якнайвдаліше. Сіфен натомість мріє втекти від осоружної родички разом із коханим. І їй це вдасться – вони переїдуть до столиці, Сіфен потрапить-таки до імператорського двору і постане перед очима найвищої родини. Але трохи не в той спосіб, як їй колись здавалося. І трохи не з тією метою, як їй колись мріялося. А головне – в усьому цьому зіграє свою роль прадавня магія – і не завжди настільки світла, як колись хотілося.
“Ліс тисячі ліхтарів” Джулі Дао стартує приблизно там само, де багато який янг-адалт про хоробру дівчину з емансипаційними мріями – тільки цього разу з китайсько-японським колоритом. Але зупинятися там, де йому годиться, цей сюжет не збирається. Роман розповідає про чудову дівчину з гарними намірами, яка поступово перетворюється на не аж таку чудову, бо… Бо дуже складно витрусити з голову чужі мрії, під гнітом яких ти виросла. Бо дуже складно не хотіти більшого. Бо дуже складно знайти собі гідне місце, коли здається, що твоє ідеальне вже хтось посів. Бо дуже складно опиратися спокусі. Бо дуже складно уникати природної схильності до магії – навіть такої, що вартує крові, навіть такої, в якій можна розчути шерехи влади проклятого повелителя змій.
Продовжувати читання “Деви, ще деви і Зміїний Бог. Три орієнтальні фентезі-романи”
З дитячими коміксами у мене складається через раз. Більш традиційні – розважально-пригодницькі онгоїнгі – зазвичай заходять поганенько. Зрештою, вони й не для мене писані. А от межеві графічні романи, ті, що про дітей, але не тільки для дітей – оце вже інша справа. “Джейн, лисиця та я“, українська “Безхвоста” – отакі проекти я вперто вишукую. І іноді знаходяться неочікувані скарби.
“Мій Пекін: Чотири історії про повсякденні дива” – це дитячий графічний роман, що його створив китайський художник Ніе Юн. Кожна з чотирьох історій переповідає котрусь із пригод дівчинки Ю’Ер та її дідуся. Читати цю книжку – наче подивитися коротенький “повсякденний” аніме-серіал, що привертає увагу, в першу чергу, сонячною й затишною атмосферою світу, де все має бути добре. Але є там і особливі цікавинки. Якісь із них очевидні, інші – ні.
Продовжувати читання “Графічна пауза. Затишний Пекін для маленької дівчинки”
Останнім часом я незручно мало пишу про комікси та графічні романи, хоча здавалося б: у світі з цим ділом все добре, і в Україні стрімко кращає. Але щось таке, щоби “Ах-і-зомліти”, трапляється прикро нечасто. І тут несподівано перечепилася через цікавий проект. Не у повному сенсі АІЗ, але щось до цього дуже близьке. А проект цей – комікс у п’яти частинах про долю Марґарети Ґертруди Зелле, більше відомої як Мата Харі.
Авторка коміксу – британка Емма Бібі, яка багато пише для графічного “Доктора Хто“, а також увійшла в історію як Перша-Жінка-Яка-Писала-Суддю-Дредда – у післямові до першого випуску зізнається, що її захоплення відомою танцівницею-куртизанкою-авантюристкою-шпигункою тяжіє до обсесії. А матеріал і справді цікавезний – межа культур, межа століть, межа світів – порівняного вільного чоловічого і жорстко регламентованого жіночого. І перетин деяких меж Марґареті не пробачило ані суспільство, ані історія. А нині, вважає Емма Бібі, якраз той час, щоби нагадати про цю незвичайну жінку:
“У світлі справи Гарві Вайнштейна та численних інших викриттів мені здалося, що саме зараз настала ідеальна мить, щоб розповісти історію про те, що трапляється, коли в жінок немає влади”.
Нічого хорошого, показує Емма і з нею складно сперечатися. Авторка жене свою героїню через усі ключові моменти: щасливе дитинство дівчинки з багатої голландської сім’ї, банкрутство батька, смерть матері, епізод із перерваним навчанням (УкрВікі про причину скромно каже “коли директор училища почав відкрито фліртувати з нею”, в коміксі ця ситуація змальована жорсткіше), заміжжя, переїзд до Індонезії, народження дітей, смерть сина, повернення до Європи, розлучення, втрата доньки, початок артистичної кар’єри, вершина артистичної кар’єри, війна, арешт, суд, розстріл. Факти відомі, але сценаристка залишає за собою право на інтерпретації (як із директором училища чи з однозначністю причин хвороби дітей). Лишає вона таке право і читачам.
Продовжувати читання “Графічна пауза. Шпигунка-танцівниця у світлі MeToo”
Vaenn's Bookblog 