Про таку нечасту штуку, як видана українською книжка, що пасує до мого марафону, треба писати окремо. Тим більше, що вона дійсно створена ніби спеціально для цієї вправи: реалістичне тло, багато побуту, ще більше тяжкої жіночої долі. Ну й у будь-якому разі йдеться про минулорічну модну новинку англомовного світу, а наш ринок ще не встиг подібним перегодувати.

Про що “Соловей” дзвонить будь-яка згадка про цю книжку. Про Другу світову у Франції та двох сестер, що послуговувалися принципово різними стратегіями для виживання. Статечна (не дивлячись на доволі молоді літа) В’янн, в якої чоловік на фронті, дитина під приглядом і старовинний маєток, розташований в невдалому місці, категорично відмовляється кидати домівку на поталу окупантам. Геть юна Ізабель, яка до того вирізнялася лише талантом втікати із шкіл-пансіонів, дивиться на світ інакше і до радіо-виступів “Та хто такий цей генерал де Голль?” прислухається значно уважніше, ніж інші мешканці луарської глибинки. А далі американська письменниця протягом 450 з гаком сторінок показуватиме, що “своя доля для всякого” не завжди є “шляхом широким”.

Із суто літературної точки зору, маємо стилістично нейтральний, але приємний текст з (десь з середини) захопливою дією та цікавими головними персонажками. Роман Крістін Генни – доволі дивна книжка, хоча причини її популярності очевидні. Відома письменниця, яка спеціалізувалася на сентимен здебільшого на сімейних драмах/мелодрамах неочікувано для багатьох написала щось принципово нове. Насправді, не дуже принципово – “Соловей” є чесною родинною мелодрамою про складні стосунки в окремо взятій сім’ї. Причому модель світотворення тут реалізована в такий спосіб, що важко витрусити з голови нечемну і не в усьому справедливу думку “Чик-літ пішов на війну”. Але, правду кажучи, книжка про виживання, де настільки ретельно змальовується одяг героїнь у будь-який момент, мені трапилася чи не вперше.

Не дивно, що за таких умов текст просякнутий повсякденням, почуттями та взаєминами. З характерами трохи гірше. Їх тут насправді два, а інші є статистами. Тільки ще треба сказати, що героїні “Солов’я” – це той випадок, коли вчинки та декларації у тексті замінюють думки. Власне, В’янн та Ізабель недалеко відступають від знаменитої позиції Скарлет: “Я подумаю про це завтра”. Або не подумаю. Багато дії, багато реакцій, обмаль рефлексії. (Цитатну характеристику персонажів за стандартами мого шкільного гуманітарного класу було б важко скласти…) А інші фігури – французькі селяни, німецькі офіцери, бойові товариші молодшої, кохані та близькі – тут з’являються здебільшого для того, щоби вчасно подавати репліки та чинити вчинки, на які сестри реагуватимуть.

Світ “Солов’я“… він створений для двох. Крістін Генна доволі багато уваги приділяє історичному контексту, не забуває згадувати про значущі події, провадить обов’язковий мінімум узагальнень. Але велика панорама не складається: цей світ екшн-концентрований, він існує, поки ворушиться, нехай навіть дуже повільно, як це було у першій третині тексту. Хоча, ні, він не для двох. Це світ, в якому стало місця на трьох – В’янн, Ізабель та Війну.

От якраз той шлях, той спосіб, той фокус, через який авторка показує війну, тягне на себе ковдру (і дуже добре, що це робить). Фактично, Генна зосередилася на двох напрямках оповіді, кожен з яких ще не став географічно широким мейнстримом, хоча й набуває популярності. Перший – це війна у Франції з точки зору французів. Ні, навіть не так, повсякденне воєнне буття для французів протягом багатьох років (а не драматично та яскраво окрема взята мить – це я щось “Незламну” Моема згадала).

(Зараз мені буде дуже важко формулювати, бо йдеться про такі речі, що їх вголос зайвий раз не згадують. Але нехай. У художній літературі, тематика якої крутиться навколо Другої світової, час від часу вигулькує неприємний момент зіставлення страждань. І доволі часто зустрічаються тексти, де герої з різних країн прямим чи непрямим текстом промовляли: “А французам чого жалітися, вони легким переляком відбулися!”. Так от, Крістін Генна цю думку дбайливо й методично скручує в баранячий ріг).

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №3. Роман про два шляхи виживання” →

Учергове взялася за Октобер-Дей серію Seanan McGuire, і на перших ж сторінках згадала одну з причин своєї відданості урбан-фентезі саме цієї письменниці. Поміж іншого це – еееее етнічне розмаїття ) І хоча у першій книжці радісне співіснування фей, ши, тролів, кіцуне і банників трохи бентежило, далі воно стало звичним. А як культурні горизонти розбігаються!

Щоправда, без нету її читати неможливо. Ось днями трапилася мені фраза: She has Sea Wight blood. Шо-шо? Але гугльож швидко пояснив, що йдеться радше про Sjövættir – скандинавських духів моря. Он воно як! І таке трапляється регулярно. І з моєю “класичною” міфологічною освітою – Греція, Греція, Греція і дрібка іншого, включаючи слов’янське, такі спонтанні екскурси у, переважно, европейську демонологію – дюже цікаві і корисні. Добре, що є гугл-картинки та довідкові ресурси. Наприклад, таж сама Монстропедія – якраз учора шукала там Glastig. Рекомендую )

(але якщо прицільно цікавитися кельтським маленьким народцем, то навіть частіше в пригоді стає оцей маленький сайт Його я знайшла минулої книжки – коли довго і болісно вдивлялася чи то у Gwartheg Y Llyn, чи то щось інше спеціфічно валійське)

Здається, що більше я читаю, то більш невдячним читачем стаю. Осьо вчора, між іншим, остаточно переконалася, що не є прихильницею концепту “укорінення” – адаптування, покручення чи заміни деяких реалій, жартів, ідіом (ну, гаразд, із ідіомами складшіне, але всюди ж можна берегів триматися) місцевими аналогами.

На щастя, зустрічатися із таким виходить нечасто. Може, тому, що добряча частина перекладеної у радяньські роки класики (де траплялися ідейні прихильники такого варіанту) пройшла повз мене. Але, виявляється, нікуди від того не подінешся. Сиджу, читаю слокамівську Навколосвітню подорож вітрильником наодинці, нікого не чіпаю, а тут в епізоді із баригуванням смальцем на Хуан-Фернандес трапляється отаке:

Отож, із бізнесовою метою, я одразу підвісив до гіка важільний безмін, готовий відвантажувати смалець, і не було на мене митника, який сказав би: “За державу прикро“

Гиииих! Із хвильку не могла повірити власним очам. Полізла шукати оригінал. І з _державою_ там очікувано ніяк:

So with a view to business I hooked my steelyards to the boom at once, ready to weigh out tallow, there being no customs officer to say, “Why do you do so?”

Нє, ну я всьо розумію: і жвавіше, і кумедніше, і читачам приємніше. Але блін! Радісно тулити в американську книжку 1900 року цитату із радянського фільму 1969-го? Really? Постмодерн такий постмодерн, віва анахронізм!, але ж попереджати треба, коли йдеться про безневинні мемуари… Тим більше, аж настільки цікавих _знахідок_ в тексті більше не траплялося.

Хоча це якраз може пояснюватися просто: великим перекладацьким колективом. Воно теж дається взнаки: і в стилістиці, і в деталях. Зокрема, на жаль, географічних. Наприклад, у 17 главі в книжці розповідається багато цікавого про Трансвааль. А у наступній читаємо: У Преторії я зустрівся з паном Крюгером, Президентом Трансильванії. Бінго!

А сама книжка справді дуже хороша. Читайте, не пошкодуєте )

читаю собі потроху видані “Смолоскипом” Білі зуби Зеді Сміт та тихенько собі радію…
і текст цікавий, і книжка (як об’єкт чи шо) непогана…
читаю… радію… нє, блощиці трапляються: і коректорські, і редакторські, і перекладацькі бува… але тлі багатьох українських книжок то такі дрібниці, – не втрачаю я тихої радості…

аж до 394 сторінки не втрачаю. а там вже перечепилася:

Йшов “À bout de souffle”. 16 мм, чорно-білий. Старі форди і бульвари. Манжети і носові хустинки. Поцілунки і цигарки. Клара обожнювала такі фільми (Красень Бельмондо! Красунчик Себерг! Розкішний Париж!)…

на відміну від багатьох нинішніх вітчизняних видань, ця книжка – не без няньок. на двох перекладачів – коректор, два літредактори, випусковий редактор та ще й відповідальний за випуск. ну гаразд, з усіх цих людей (щоправда, двоє сумістили функції) Годара ніхто, може, й не дивився. але ж нічого їм око не муляло… ніхто не перевірив…

я ж не буду сперечатися, що красунчик , але!

нещодавно через ЖЖ я прикупила була собі шмат чужої бібліотеки фантастики. природно, що книжки із загашників виявилися не дуже свіжими – від 1988 до 1995 (чи щось близько того) років народження.
переважно найкласичніша класика. плюс Карсак для Мєлкого. плюс збірочка польських фантастів, де видруковано оповідання “Ведун”. ну знаєте… “Потом рассказывали, что человек этот вошел в город с севера, через ворота Канатчиков”. зрозуміло, що знане воно за іншою версією, але сам факт… видання 1990 року. перший переклад. раритет-с!

і про переклади. уявлення про шалені дев’яності змусило трішки замислитися. на перший погляд, частина текстів має цілком нормальний та звичний вигляд (включаючи й ті варіанти, що стали вже класичними

але, відчуваю, попереду багато чудових відкритів.
бо томик Каттнера порадував вже з перших рядків
присвята до “В глубь времен”
“Филиппу Г. Ловекрафту и “Мифам Кхултхи” посвящается”
чийсь мозок вже приречений

при всій повазі до покійного Вайсброта, джерелом якої є традиційні переклади Відьмака (мені й нізушки гарно пішли :Р) російською, його спокійне ставлення до кроскультурних косяків… еммм… о! засмучує

нікого не чіпаю, сиджу та читаю Бестіарій (нарешті він у нас на папері є). і раз по разу мимоволі зупиняюся на якихось приколах – там недоперекладено, тут перекладено – але якось дивно, зазвичай у російській використовуються інші назва чи форми тих назв… до якогось моменту – нічого критичного, просто після того, як звикаєш читати тексти, як воду сьорбати, заважає трохи.

але коли з переліку відомих фентезійних драконів я дізналася про твір Чародей из Архипелага (із зазначенням автора, а то б не збагнула)… то вирішила книжку відкласти та піти приготувати вечерю. якось воно спокійніше

останнім часом все частіше опиняюся в ситуації “горе от ума”, коли йдеться про просто так, заради розваги… читання…

нині моя проблємка стосується російськомовного перекладу Bag of Bones. нє-нє, серйозних претензій до Стівена Кінга немає – навпаки, роман подобається, в тому числі – й своєю повільністю, місцями нестерпною… правда, як дуже кортить дочитати епізод до кінця – ризикуєш пропустити свою зупинку…

мої нерви традиційно псують результати перекладацької/літредакторської роботи. перекладом загалом на погляд дуже не спеціаліста рівненький. до того ж дуже акуратно пояснюються американські реалії. і справді помітна претензія у мене одна. але велика

зі сторінок цієї книжки я дізналася, що загальновідому (якщо судити за контекстом) картину Крик написав нєкій _Едуард Манч_. мабуть, американець, радісно подумала я й вирішила, що до наступної згадки редактор виправиться. аж нє. лише, коли митець згадувався вчетверте чи вп’яте, _Едуард_ якимось загадковим чином перетворився на _Едварда_. здається, можна вже подякувати

попереду ще 150 сторінок. є надія, що й _Манч_ стане _Мунком_, але надія примарна.
увага – питання: я ж не занадто ерудована, правда? та нехай навіть люди (шо, вся команда?) вперше побачили те ім’я, й автоматично прочитали як англомовне… невже нікому з тих, хто працював над перекладом, не забріла в голову думка хоча б подивитися, як той Крик виглядає (та прочитати підпис)? текст може до того підштовхнути. та я, мабуть, забагато хочу. сторінки енциклопедії погортати, жах який!

якось між іншим чи то почула, чи то прочитала десь, що з видавництвом Махаон-Україна трапляється прикрість: замість перекладати книжки українською з оригіналу вони беруть за основу російськомовний текст

подумки побуркотіла: як жеж так можна! (а знаю ж – роблять видавництва таке, роблять – і з дитячою літературою в першу чергу) – та й забула собі. тим більше, що тамтешніх книжок, що були б мені цікаві, поки що не зустрічала

аж тут сьогодні поміж новинками на Якабу натрапила і на їх книжежечку – Дивовижна подорож Кролика Едварда. і щось мене смикнуло почитати анотацію. сюжет казки зацікавив. але власне текст справив майже гіпнотичне враження

(…) Потім кролик потрапляв у руки різних людей – добрих і злих, шляхетних і підступних. На частку Едварда випало безліч випробувань… (…)
протягом якогось часу я серйозно втикала: про яку-таку _частку_ бідолашної тварини йдеться? аж потім збагнула, що, мабуть, мова про _долю_…

то не знаю, як там тексти, а ось анотація – здається, перекладалася-таки з російської (а оце оригінал?). і ця _частка_… після машини не відредагували, чи шо?

Я-то помню, сколь красноречиво писал о крокодилах Реверенд Сибри

их, раз у раз стикаючись з подібними фразами у перекладах з англійської,
я вже майже готова повірити, що Реверенд – це таке питомо англо-саксонське, до того ж – досить поширене, ім’я
тільки от лишенько – зовуть так чомусь лишень місіонерів
тьху

зі: до речі, превелебного Сібрі звали все ж Джеймс. та завдяки цитованому перекладу російськомовний гугл пропонує “Реверенда” набагато активніше

цікаво, деликатесный красный желатин – це смачне червоне желе?

в очікуванні офіційної російськомовної версії хоча б першого сезону True Blood (ТВ3 його вже показує, а на трекер ніхто не викладує, рєдіскі) вирішила познайомитися з літературним першоджерелом

почитала першу книжку до половини, і, мабуть, можу сказати, що серіал вставляє набагато сильніше. фабула та ж (поки що) головні сюжетні моменти ідентичні. але книжка набагато простіша. і написано просто. і якось подій менше, і не всі герої презентуються так докладно, як у телеверсії. я вже не кажу, що лапусічька Лафайєт у книжці поки що персонаж такого плану, що двічі згадали – і можете подякувати. і Джейсона дюже мало. а Тари та сюжету із демоном взагалі ще (а чи ще?) нема… а ще – респект серіальникам за колорит

та загалом читати можна. в тому числі – бо переклад час від часу неймовірно тішить
він такий… середненький, місцями навіть приємний, але ж перли… укотре кортить запропонувати перекладачеві вбитися нафіг ап стінку. бажано – з енциклопедій та довідників
цитую не дослівно, а так – переказую по пам’яті

уже много лет он был майором нашого городка – ну, майором, так майором

ее кожа была невероятно белой, как и у всех вампиров с Кавказа – ого, думаю, це ж скільки у Штатах гарячих кавказьких вампірів!

і щось типу: Рене говорил с поддельным акцентом каюнов, хотя на самом деле давно забыл наследие своего племени – а тут я надовго втикнула, бо декілька хвилин відверто бачила у книжці фігу… потім, здається, збагнула. схоже, що в уяві перекладача та літредактора, ке(а)йджуни – то таке питомо луїзіанське плем’я індіанців… вже третій день радію з того відкриття

ех, люблю читати перекладене худло, стільки “открытий чудных”

оскільки нещодавно мені боліло, як жеж Прохасько переклали російською, то вирішила не пропускати Озонівську рецензію, що її копняками ганяють просторами ЖЖ. як і обіцяли – рецензія не дуже. і не те, щоб змістовна, і не те, щоб цікава…

але одна штука зачепила увагу. та, що про неорганічність та теоретичність “НепрОстих”. видираю з контексту, а думка зрозуміла: “Отсюда некая языковая неуклюжесть, которую явно не получится свалить на переводчика”

спочатку мене обуяв сабж… аж потім я помітила, що автор додав до свого тексту цитатки

вуаля: Если тело – врата души, то дом – то крылечко, куда душе дозволено выходить. Она видела, как для большинства людей дом – основа биографии и выразительный результат существования. А еще там отдыхает память, потому что с предметами ей легче всего дать себе совет.

мені ліньки копирсатися у тексті, але щось мені підказує, що в оригіналі була формула “дати собі раду”. а ще щось мені підказує, що з перекладом трохи не тойво

то точно не можна звалити на перекладача?

зі: а я вже купувати хтіла…

на дізналася, що в Росії ось-ось з’явиться переклад з Прохаська…

важко повірити, але весь день мене розривають дивні емоції. по-перше, вах! давно треба було. по-друге, шалена цікавість – а як воно вийшло. здається, це таки буде перший випадок, коли я куплю російський переклад українського автора. і, по-третє, – страх. це ж НепрОсті та (наскільки я зрозуміла) З цього можна зробити кілька оповідань. це ж святе… хоч би не спаскудили аби все вийшло добре )

/хоча, яка різниця – на моїй поличці все одне стоятимуть оригінали. а. зрозуміло. за державу абідна )/