Ерзулі не в раю. The Sandman Universe: перший том House of Whispers

Ідея взяти і ще трішечки розширити всесвіт “Сендмена” минулого року гримнула добряче. До неї ставилися по-всякому, а я її всіляко вітала з простої причини – до числа запрошених авторів потрапила Нало Гопкінсон, а Гопкінсон – це завжди цікаво. І от нарешті дочекалася першого повновісного тому її House of Whispers і побігла читати. Але спочатку треба було продертися через вступну частину.

43097798

Парасолькова графічна новела (власне The Sandman Universe) мені категорично не зайшла. Зрозуміло, що тяжко бути оупенінгом одразу для чотирьох лінійок, але це було таке типове враження: хто ви, люди, чому ви зайшли до всесвіту Сендмена в брудному взутті і що збираєтеся тут робити? – плюс ще й спойлерів нахапалася. Розмова про те: нафіга тобі, Ксеню, читати розширення, коли в тебе в активі прочитаного всього лише два томи Сендмена – є непродуктивною, зате має відповідь. Довелося згадати, що мені подобається Гопкінсон, і саме на неї я сюди і прийшла.

(PS: окей, це все одно було доволі красиво плюс знайомі персонажі плюс оця-от героїня сусіднього проєкту здалася симпатичною, може, ще про неї почитаю)

img_0563

А от “Дім шепотів” – інша справа. Не був би він частиною цього всесвіту – зайшов би взагалі з піснями, але поряд с Ґеймановими текст, затекст, підтекст та контекст все ж таки здаються надто простенькими і однозначними, хоча також мають свої смаколики.

img_0564

Починається все це щастя, як поганенький анекдот: “Заходить якось Ерзулі до царства Морфея…”. Не з власної волі заходить, а рифтом принесло, і повернутися б рада, але вороги не пускають. І що тут у нас є?

Продовжувати читання “Ерзулі не в раю. The Sandman Universe: перший том House of Whispers”

Графічна пауза. Чарівна шаль та умоглядна Індія

Мій досвід коміксочитання поділяється на кілька умовних колекцій: супергероїка (здається, найменша), фентезі, містика, тревелоги, історично-травматичні, підлітково-ідентифікаційні тощо. Є в цьому щось трохи несподіване, але отак і є: графічні романи про підлітків-мігрантів, що шукають своє місце чи то в новому, чи то в старому світі, трапляються доволі часто. І за одним з таких я полювала мало не два роки.

DSCN9763

Ніді Чанані – доволі відома каліфорнійська художниця-коміксистка. Проте “Пашміна” – це її перший сольний графічний роман. І визначальними для нього є дві риси: автобіографічність та дебютність.

DSCN9773

Головна героїня “Пашміни” – каліфорнійська (я ж казала!) тінейджерка Пріянка, чия мама колись давно приїхала з Індії. Прі не любить, коли її називають на повне ім’я, коли її дражнять в школі, бо вдягається по-бідному,  та коли мама відмовляється ділитися секретами з минулого. Прі любить пиріжки-самоси, малювати комікси та дядька Джатина – маминого давнього друга, котрий грає в житті дівчинки батьківську роль. Але дядечкова дружина несподівано вагітніє і Пріянкине життя летить шкереберть.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Чарівна шаль та умоглядна Індія”

Діти, хащі й комунізм. “Таємниця проклятого лісу”

Після “Таємниці покинутого монастиря” польська письменниця Анна Каньтох отримала добрячий такий кредит моєї читацької довіри. Перша книжка про таємничі пригоди Ніни Панкович була одночасно і дуже-дуже олдскульною: грубезний роман, що спирається на кілька ніжок літературної традиції ХІХ століття (від роману виховання до готики та пригодницької герметики) – і свіжою, як вранішнє сонечко, бо слідує за основними трендами сучасної підліткової літератури – від уваги до психології вчорашньої дитини до вплетених в сюжет емансипаційних моментів. Плюс до всього там ще була небанальна локація – ранньо-соціалістична Польща, з бідністю, суспільною параноєю і спробами вберегти основи ідентичності від комуністичної загрози. Коротше кажучи, перша книжка була у своїй ніші була прекрасною. І друга пішла за нею майже слід в слід, але уже в інший бік.

img_0507

Від завершення попередньої книжки минуло два місяці, і життя Ніни Панкович, на перший погляд, повернулося до звичного русла: родина, навчання, жодних янголів в околицях. Але, по-перше, Ніна все ще відчуває в собі дивну й неприємну силу, контролювати яку дівчина так і не навчилася. По-друге, одного нечудового дня до школи прийшла дивна парочка і забрала Ніну та ще одного хлопака із собою. З батьками домовлено, речі спаковано і от уже нашу героїню, не питаючись згоди, завозять кудись у нетрі Біловезької пущі. А там посеред лісу причаївся дивний табір-Інститут на території колишнього військового об’єкту, у якому ВОНИ (комуністи, хто ж іще) зібрали з усієї країни дітей, які могли контактувати з янголами. Чого ВОНИ хочуть? Що означають коди, що їх присвоюють кожній дитини? Чи можна довіряти симпатичному поручнику Лису – він дуже милий, хоча й комуніст. За що отримують страхітливу “червону картку”? До якого трудового загону пристати, щоб Ніні та її друзям за Маркотами простіше було розкривати навколишні таємниці? Хто ховається в тумані? І що в біса трапилося в поближньому закинутому селі?

Продовжувати читання “Діти, хащі й комунізм. “Таємниця проклятого лісу””

До іншого світу і назад. “Кишеньковий мандруарій”

Літо – це той час, коли нестерпно тягне у мандри, але далеко не завжди виходить цей потяг реалізувати. Я цьогоріч застрягла у Києві і подорожую виключно віртуально. А тут, як і завше, дуже книжки помічні. От сьогодні йтиметься про типову літньо-мандрівну книжку – збірку фантастичних оповідань про неймовірний транспорт.

img_0415

Кишеньковий мандруарій” – це збірка оповідань українських фантастів, укладена під егідою “Зоряної Фортеці“. (Мікродовідка: “ЗФ” – це літературне об’єднання, що зокрема проводить самосудні тематичні конкурси фантастичної малої прози, на яких “виросло” чимало сучасних українських авторів.) І це дається взнаки. Чим “Мандруарій” радує одразу, так це цілісністю. Оповідань в збірці, як на 320 сторінок, багато – аж сімнадцять. Всі вони дуже різні – і стилістично, і настроєво, і тим, наскільки захопливим (чи ні) є сюжет – але дещо їх тримає укупі. По-перше, тема – більше, більше тематичних антологій богам тематичних антологій! По-друге, фокус. Більшість розміщених у збірці текстів об’єднує така собі… Старосвітська позитивність. Це трохи дивно, це трохи несучасно, окремі оповідання на шаленій швидкості минають станцію “Хіба зараз так пишуть?”, щоб пришвартуватися біля причалу “А що – таке нині ще читають?”, але разом ці тексти справляють єдине враження “Симпатичний олдскул”, навіть якщо ці дві ознаки необов’язково збігаються в одному оповіданні.

А є й інші об’єднуючі тренди:

Продовжувати читання “До іншого світу і назад. “Кишеньковий мандруарій””

Summertime Craziness. “Артефакти Праги”

Читання другого тому потенційної трилогії – це завжди ризик. Особливо, коли авторка каже: “Спочатку я думала, що це буде stand-alone, але якось воно…”. Тож я чекала на продовження “Варти у Грі” Наталії Матолінець – бо Варта сподобалася, бо Прага, бо перша книжка була цікава, але надто сюжетоорієнтована, а з під того сюжету визирав потенційно дуже цікавий світ. Чекала, але трохи непокоїлася: а чи буде воно круто? Прочитала. Висновок перший: так, це було круто. Висновок другий: усе моє занепокоєння розвіялося, окрім одного – і за сумісництвом головного.

img_0310

З героями “Варти у Грі” ми попрощалися в найцікавіший момент – Гра скінчилася, у Центральноєвропейському конгломераті влада переходить до темної фракції, головні герої дізналися про себе багато нового, а декого ще свіжонадбаною силою по голові бахнуло. Що ж може бути після такого шаленства? За логікою – нормальне життя, але все не так просто.

В “Артефактах Праги” знайома нам двійця вирушає до рідного міста Златана, щоб офіційно підтвердити свій новий статус та спостерігати за обранням нового голови Конгломерату. Але є кілька “але”. По-перше, герої миттю влізають по маківку у центральноєвропейську магічну політику. По-друге, провести ритуал ініціації неможливо – чехи провтикали потрібні артефакти, тож їх треба шукати. По-третє, в Празі відбувається щось дуже дивне – зникають молоді маги, а старші  навіть думати про те не хочуть. По-четверте, на тлі всього цього щастя стосунки Варти та Златана набувають нової кгхм глибини, і це теж суттєво впливає на обставини. А ще навколо точиться звичний герць “Світлі проти темних”, празькі відьми мутять щось незрозуміле, Златан має веселеньку родину та шухлядку з mommy issues, що заважають йому тверезо дивитися на ситуацію, а ще навколишні легенди поводяться дуже нечемно – вони, холєра, чомусь оживають!

Продовжувати читання “Summertime Craziness. “Артефакти Праги””

Змії серед нас. The True Queen

В ідеальному світі цей допис мав би починатися словами: “На другий роман Цзень Чо ми чекали майже чотири роки”. Але я – читачка-слоупок, і перший роман Цзень Чо читала всього лиш минулого року. Тож очікування було не аж таким тривалим, та й налаштуватися на пряме продовження Sorcerer to the Crown я не встигла. Навпаки, звістка про те, що у другому томі сюжет забезпечить більше, більше орієнтальних мотивів, тільки радувала. Непокоїло інше: а як там буде з персонажами, з динамікою, із загальним настроєм? З частиною пунктів все гаразд. А от з дечим все ще трішки біда.

Загадковий острів Янда-Баїк лихоманить: британці все пильніше придивляються до ласого шматка малайських земель, яким керують богопротивні відьми. Що у самій Британії жінки вже можуть офіційно практикувати магію, політиків і дипломатів не цікавить. Але не тільки британці непокоять тутешню наймогутнішу чаклунку. Злий шторм був виніс на пляж двох дівчат. Шакті і Муна – двійнята, а ще вони прокляті. Сором’язлива й відповідальна Муна позбавлена будь-яких магічних здібностей, у що складно повірити, зважаючи на рідкісне обдарування її сестри. А нахабна й різка Шакті… просто поступово розчиняється в повітрі. Спроби відшукати автора нетипового закляття вказують на Англію. Ту саму Англію, головною чародійкою якої нині є зухвала Прунелла Вітт. Саме вона – перша жінка, яка отримала посох Королівського Чарівника та насмілилася заснувати Академію, де дівчат навчають магії, а не притлумленню здібностей до неї – може допомогти. Має допомогти. Якщо інші біди не завадять. Війна з Францією триває, чарівники-ретрогради з радістю знесли би Прунеллу з її посади, а тут ще й Королева фей готова оголосити британцям війну, бо ті начебто вкрали найдорожчий її талісман, що містить силу Істинної королеви – переможеної спадкоємиці чарівного трону. І все б може обійшлося, якби дорогою  через Чарокрай до Англії Муна не загубила би Шакті. А тепер про зважені вчинки не йдеться – рятувати сестру вона готова в будь-який спосіб. Навіть якщо для цього треба обманювати Прунеллу Вітт, кидати виклик повелительці іншого світу чи викрасти декого у драконів.

Продовжувати читання “Змії серед нас. The True Queen”

Більше ретелінгів богам ретелінгів. “ДЕREЗА”

Це сталося! В Україні з’явилася своя антологія оповідань-ретелінгів! Алілуя, сльози, хусточки. А тепер до діла.

У 2016-му фензін “Світ Фентезі” оголосив конкурс міні-ретелінгів, за результатами якого планувалося видати тематичну збірку. По тому минуло майже три роки, і от нарешті збірку тримаємо в руках. Оскільки я від самого початку стежила за проектом (так, три роки тому я вже була трохи схиблена на цьому ділі), то сказати, що чекала на цю книжку – це якось невдало сформулювати. Чекала дуже сильно. І чого дочекалася?

DSCN8857

Дисклеймер: ретелінги – перекази відомих сюжетів – жанр доволі підступний, бо насправді він не має виразних меж. Але переказані оповідки можна поділити на дві великі групи. Перша – тексти, які спираються виключно на сюжет-персонажів-якісь промовисті деталі першоджерела. Друга – тексти, яким важить жанр та стилістика того першоджерела. Особливого значення це набуває тоді, коли йдеться про перекази казок, адже там за сюжетом ховається своєрідна логіка і дуже чітка структура. Так от, казкових ретелінгів, які чесно відвойовують собі місце в другій групі, насправді не дуже багато. Це не добре й не погано, просто така особливість роботи з матеріалом: одна справа позичити дещо з інструментів постмодернізму, інше – гратися на практиці із засобами та поняттями (пост)структуралізму. Я ретелінги люблю всякі, але до таких, де казка попри вивертання й переосмислення лишається казкою, маю особливий сентимент.

Збірка “ДЕREЗА” – це 16 ретелінгів казок і майже всі вони – чесна перша група. Окей, є кілька, що не дуже чесна, там казкове першоджерело ще треба розколупати і спитати: нащо? тобто окрім очевидного – щоб умовам конкурсу відповідало (знову ж таки, це не робить текст поганим, це просто робить його невиразним ретелінгом). Частина казок – “загальносвітова” класика, є й питомо українські сюжети. Генеральним спонсором конкурсу виступила “Попелюшка“, але “Русалонька” теж доклалася нівроку. Зараз ще спробую трішки за загальні тенденції поговорити, а під кінець традиційно топчик топну.

Продовжувати читання “Більше ретелінгів богам ретелінгів. “ДЕREЗА””

Від дурненької дівчинки до сердитої жінки. Kissing the Witch

Астрологи оголосили тиждень ретелінгів у цьому блозі. Не завжди буквальних, але книжки добрали самі себе цікаво. По-перше, збірка текстів, де переказ казкових сюжетів є частиною концепції і самоціллю. По-друге, ще одна збірочка, де ретелінг – це суто інструмент. І зрештою, по-третє, довгенький роман, де перекази легенд окреслюють і скеровують сюжет у потрібному авторці напрямку. Оцю третю я ще не до кінця прочитала, але будемо вірити в краще.

Отже першим пунктом в цьому випадковому списку чимось подібних книжок іде Kissing the Witch Емми Доног’ю – збірка казок, що вона їх написала ще на світанку письменницької кар’єри (тобто не лише бестселерної “Кімнати“, але їй своєрідних історичних романів, що зробили цю ірландсько-канадську авторку відомою). Сама Доног’ю каже, що жодну книжку вона не писала з такою легкістю. І дійсно, що сюжетно, що структурно “Цілуючи відьму” – це монолітний потік свідомості казкової героїні. Вірніше, 13 різних героїнь різних казок, але кожна оповідка закінчується початком наступної, усі вони нероздільно пов’язані, а ще – подібні за настроєм та світовідчуттям.

Тут Попелюшка сама себе карає тяжкою працею, виплескуючи назовні біль від утрати матері. І стосунки з Хрещеною феєю у неї складаються інакші.

Тут Мізиночка маліє від батьківської нелюбові, а кохання порядного крота стає для неї тягарем.

Тут Красуня не заперечує проти переїзду до замку Чудовиська, а Чудовисько приховує незвичний комплект таємниць.

Продовжувати читання “Від дурненької дівчинки до сердитої жінки. Kissing the Witch”

5 причин любити книжки про Тобі Дей

Порадившись з читачами Телеграм-каналу, наступний випуск “5 причин любити” я планувала зробити про творчість американської фантастки Шонін МакҐвайр. “Це ж березень, – казала я собі, – “твій” місяць. Розкажи людям про прикольну письменницю, яку в нас мало хто читає”. І от я сіла складати план допису і раптом зрозуміла: ніфіга. Не вийде. По-перше, складно, бо творчий доробок у МакҐвайр дебелий (при тому, що активно публікується вона лише з 2009 року), і знайома я з не всіма його флігелями та прибудовами. По-друге, нечесно, бо насправді я вкотре хочу зізнатися в любові до одного конкретного циклу книжок. Тож про нього і розповідатиму.

Та спочатку трішки про письменницю. Каліфорнійка Шонін МакҐвайр (також відома як Міра Ґрант) у 2010 році отримала Премію імені Джона Кемпбелла за дебютний роман – “Розмарин і руту“. Це був прорив і спалах популярності. Відтоді авторка встигла в два потоки: фентезійний та радше фантастичний (туди ж зомбі-апокаліптика) – написати тонни всього. Під тоннами я маю на увазі цілком собі тонни. Пані МакҐвайр публікує два-три-чотири (зазвичай серійні) романи на рік, кілька великих повістей і оберемок оповідань. Як вона стільки пише – гадки не маю. Чи виходить воно однаково якісно – нєа. Чи встигають читачі все це читати? Не в курсі, я – точно ні, тому до деяких циклів просто не наближаюся поки що. Чи виправдали себе оті сподівання 2010 року? Частково. За великі форми МакҐвайр, здається, більше солідних нагород не отримувала. Зате регулярно потрапляє в номінації та забирає призи за малу прозу. Зважуючи на любов писати не менш, як трилогії, мабуть в цьому є щось логічне. Але я все ще сподіваюся, що моя найнайнайулюбленіша урбан-фентезійна серія колись отримає нагороду як цикл. Не буду казати: “Бо вона цього варта!” – це читання, що має свої особливості. Але я ці книжки дуже люблю і спробую пояснити чому.

DSCN8824

Причина перша – героїня (або “Я люблю Тобі”)

Перша книжка з довгенької (12 томів на сьогодні, не рахуючи численних оповідань та спіноф-повістей) серії пригод Тобі Дей настільки підкупила мене героїнею, що я чекала-чекала, поки росіяни видадуть другу книжку, але так і не дочекалася і вперше в житті погнала читати довгий цикл в оригіналі. Було це вже багато років тому, відтоді, бачите, книжок назбиралося (і це лише паперові, далі я на електронки перейшла, але треба, мабуть, поповнити колекцію). То з чого починається “Розмарин і рута“? З того, що короп-кої перетворюється назад на жінку. Октобер Дей – підмінок, вона донька фейрі-нареченої та людського чоловіка, яка зробила свого часу вибір на користь Чарокраю, але згодом звідти втекла. Тобі намагалася жити по-людськи, поки не потрапила не в те місце не в той час і не провела 13 років у ставку. За цей час багато що змінилося, її бойфренд одружився з іншою жінкою, її донька перестала впізнавати “маму, що мене покинула”, її життя припинило своє існування. І протягом цієї і подальших книжок Тобі будує собі нове життя, намагаючись балансувати на межі реального та чарівного світів. Вона факапить, робить помилки, обростає дуже нестандартною сім’єю, кожної книжки її намагаються вбити (іноді й не по разу), майже кожної книжки її хтось зраджує, але Тобі – залізо, вона продовжує йти вперед і практично завжди робить те, що правильно. Цікава особливість: Тобі – цілком очевидний напівфабрикат для мерісью, протягом циклу вона відкриває у собі просто-таки небачені таланти й неймовірну живучість, але станом на дванадцяту книжку МакҐвайр все ще тримається, за її героїнею все ще цікаво спостерігати і їй все ще продовжуєш співчувати. А це важливо.

Продовжувати читання “5 причин любити книжки про Тобі Дей”

Двічі по п’ять. Учені жінки (та деякі бонуси)

Позавчора я читала комікс про альтернативно-історичні пригоди Ади Лавлейс та Чарлза Беббіджа, вчора ми святкували День жінок і дівчат у науці, а сьогодні я з бадьорим запізненням вирішила зробити-таки тематичну добірку читаного й нечитаного на цю тему. Добірка буде трохи незвичною, адже в цьому випадку мені просто совість не дозволяє включити до чарівної десятки усі ті книжки, про які я і так забагато говорю. А проте нагадати про них ніколи не зайве.

Отже – нагадую. Якщо ми говоримо про художню літературу про жінок науковиць, у першу, другу, третю й десяту черги я раджу читати дві книжки. “Природу всіх речей” Елізабет Ґілберт (настінні сови схвалюють) та “Дивовижні створіння” Трейсі Шевальє. В обох випадках йдеться про те, як жилося й працювалося науковицям ХІХ століття: Ґілберт розповідає про вигадану спеціалістку з бріології, Шевальє – про цілком реальну палеонтологиню-самоучку. В обох випадках приділяється багато уваги соціальним моментам та особливостям виховання, за яких дівчата можуть наважитися чи не наважитися займатися наукою, в обох випадках є важливою, але не визначальною любовна лінія (у з Ґілберт з цим складніше, але там… треба читати). І обидві книжки справді непогано розповідають про тему тижня. Але якщо читати не ці дві книжку, то що саме?

У п’ятірці читаного я істинно по-волюнтаристському вирішила зібрати всяке дуже різне, але переважно не дуже реалістичне. Буквально нереалістичне, speculative fiction тобто. Але першим пунктом буде оповідання, написане за мотивами біографії справжньої науковиці.

zabagato_shastja_00

Забагато щастя” – центральне оповідання в єдиній виданій українською збірці Еліс Манро – розповідає про останню поїздку Софії Ковалевської, під час якої вона згадує свій попередній життєвий шлях. Читання коротке і дуже гірке, бо складно не думати про те, наскільки життя видатної математикині могло б бути простішим, якби вона не була жінкою. В якості бонуса ще можна почитати: “Нігілістку” самої Ковалевської – повість про потяг панянки з гарної родини до прекрасного та високого, або “Мілеву Айнштайн” Віди Оґнєновіч – п’єсу про те, як ще одна науковиця плюс-мінус тієї доби перетворилася на дружину генія (тм).

 

 

Далі у програмі: якщо вам цікаво про те, звідки беруться ті молоді науковиці, то можна і навіть треба читати дилогію Жаклін Келлі про Кальпурнію Тейт. Уявіть собі Джеррі Даррелла у спідничці, який живе на самому початку ХХ сторіччя і занадто не по-дівочому цікавиться навколишнім світом. Повісті чудові, я б дуже хотіла їх побачити українською (я б дуже хотіла перекласти їх українською, бо там заховано стільки пізньовікторіанських скарбів, помережених спеціальною лексикою того часу, що просто ой і вау!) – про першу можна прочитати окремий пост.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Учені жінки (та деякі бонуси)”

Дивія та й годі. “Невермур. Випробування Морріґан Кроу”

Затишне зимове читання (так, мене все ще не вповні відпустило після нещодавного букклуба ВСЛ про ретелінги) може набувати різних форм. Але багацько з них лежать приблизно там, де й класична схема дитячої літератури: “Візьмемо нещасну дитину, яка торуватиме собі шлях… Наприклад, до щастя”. А якщо розцвітити цей шлях милими читацькому серцю подробицями, то варіант вийде практично безпрограшний.

Щось такого плану зробила молода австралійська письменниця Джессіка Таунсенд – розказала, як зробити нещасну дитину щасливішою. Складові успіху: подорож до чарівного світу, чарівливі диваки, чарівна оселя, багато солодощів, трішки небезпек, котик (кішка), вампір (карлик), дружба з однолітками і здорова конкуренція між ними. Окей, з конкуренцією там все трішки непросто. Але все інше на місці, я перевірила.

IMG_0004

Морріґан Кроу – офіційно зареєстрована проклята дитина. Якщо поряд трапляється якийсь негаразд: суп на пічку втік, кіт іздох, хтось ногу зламав, вечірка зіпсувалася – то винна в цьому неодмінно Морріґан. Це, звісно, страшенно неприємно, але ще не найгірше. Найгірше – усі прокляті діти включно з Морріґан мають помирати, як настане нова епоха. Тобто, акурат у свій одинадцятий день народження. Але казка була б не казкою, якби сталося так, як гадалося. Морріґан зірвала несподіваний джекпот: симпатичний рудань Юпітер Норт забрав її до іншого світу загадкової Вільної Держави. Віднині Морріґан мешкає в тамтешній столиці Невермур і готується до щорічного випробування. Пройде успішно – потрапить до загадкового Товариства Дивообраних, що обирає до своїх лав дев’ятку найталановитіших дітей цього року. Не пройде – вилетить з Невермура як нелегалка. А у власному світі нічого хорошого на дівчинку не чекає.

Продовжувати читання “Дивія та й годі. “Невермур. Випробування Морріґан Кроу””

Деви, ще деви і Зміїний Бог. Три орієнтальні фентезі-романи

Після того, як два українські видавництва (КСД та #Книголав, якщо що) майже синхронно анонсували переклади романів Ннеді Окорафор та Томі Адеємі, я видихнула з полегшенням: фентезі з африканським колоритом у нас на ринку вже майже з’явилося, ура! Але потім зітхнула знову: а орієнтальне? Коли буде орієнтальне? Так, щоб і вибір, і різні культури, і міфології побільше? А, може, все ж таки?

А поки чекаємо, розкажу про кілька підліткових (або майже підліткових) романів якраз такого плану. З китайським присмаком, близькосхідним та скаженим міксом кількох культур.

Сирітку Сіфен виховує непривітна тітка. Виховує з єдиною думкою: Сіфен – красуня, така красуня, що може привернути увагу самого імператора. У цьому жорстокому світі красиве личко – це валюта з обмеженим терміном обігу, і вкласти її треба якнайшвидше й якнайвдаліше. Сіфен натомість мріє втекти від осоружної родички разом із коханим. І їй це вдасться – вони переїдуть до столиці, Сіфен потрапить-таки до імператорського двору і постане перед очима найвищої родини. Але трохи не в той спосіб, як  їй колись здавалося. І трохи не з тією метою, як їй колись мріялося. А головне – в усьому цьому зіграє свою роль прадавня магія – і не завжди настільки світла, як колись хотілося.

Ліс тисячі ліхтарів” Джулі Дао стартує приблизно там само, де  багато який янг-адалт про хоробру дівчину з емансипаційними мріями – тільки цього разу з китайсько-японським колоритом. Але зупинятися там, де йому годиться, цей сюжет не збирається. Роман розповідає про чудову дівчину з гарними намірами, яка поступово перетворюється на не аж таку чудову, бо… Бо дуже складно витрусити з голову чужі мрії, під гнітом яких ти виросла. Бо дуже складно не хотіти більшого. Бо дуже складно знайти собі гідне місце, коли здається, що твоє ідеальне вже хтось посів. Бо дуже складно опиратися спокусі. Бо дуже складно уникати природної схильності до магії – навіть такої, що вартує крові, навіть такої, в якій можна розчути шерехи влади проклятого повелителя змій.

Продовжувати читання “Деви, ще деви і Зміїний Бог. Три орієнтальні фентезі-романи”

Двічі по п’ять. Десь у якомусь-то царстві…

Як і минулого року, коли падає сніг, страшенно хочеться читати щось чарівне і… буду чесною, передбачуване. Зазвичай у таких ситуаціях непогано працюють продовження давно знайомих довгих циклів, улюблені дитячі книжки, а ще казки. Геть не обов’язково класичні, мої улюблені ретелінги – це теж варіант. І поки я під Сонцестояння наміряюся перечитати “Сонце і Місяць, Сніг і Лід” Джессіки Дей Джордж (цього разу українською, українською видали ретелінг!), заразом вирішила скласти списочок з цікавого читаного і нечитаного.

DSCN8534

Гарним є не той ретелінг, що до останньої букви повторює “оригінал”,  а той, від якого щось у душі радісно підстрибує: вау, а що – отак теж можна було? Тому сьогодні в половинці читаного здебільшого не прямі перекази, а фентезійні (і один майже реалістичний) романи з виразними казковими мотивами, що іноді змушують сперечатися: а точно варто було переписати це саме так? Але як воно з нечитаним – аж не знаю, на те воно й нечитане.

1643505

Першим пунктом в п’ятірці читаного мусить бути щось з романів Робін МакКінлі, бо саме з романів МакКінлі я почала звертати прицільну увагу на цей одвічний (і популярний нині) напрямок. Сьогодні забіг, мабуть, виграє  Spindle’s End, “Кінчик веретена” – так, ретелінг “Сплячої красуні“. Дуже неспішний, дуже, якщо можна так висловитися, “виробничий”, і такий, де героїнею-оповідачкою є не дуже вдатна хрещена фея, а Спляча Красуня шукає способи врятувати себе (майже) самостійно (трохи про цю книжку є в оцьому пості).

7007883

Другим пунктом працюватиме одна з найпохмуріших підліткових книжок, що я колись читала. Ні, ні у The Folk Keeper немає нічого аж такого страшного, просто… Це, можна сказати, узагальнений ретелінг усіх вікторіанських романів про нещасних сиріток, яким якось раз пощастило, але насправді – ні. А щоб додати фабулі ще більше прекрасної готичності авторка домішує туди трііішечки легенд про селкі. Люблю легенди про селкі, є в них свій непозбутовно драматичний шарм (є пост про цю книжку).

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Десь у якомусь-то царстві…”

Марта і кістки. Перші книжки “Сезону кіноварі”

Є цикли книжок, де кожен твір можна сміливо читати окремо – більшість навіть серійних детективів такі. Є цикли книжок, що колонами підтримують спільну арку, але кожна з них є сюжетно окремішньою. А є цикли книжок, у випадку яких прочитання першого тому може викликати думку: “Як це – уже все? А коли буде далі?”. Я такі цикли не люблю і бува навіть кидаю читати. Але трапляється і таке, що уже друга частина змушує змиритися з дійсністю. Бо саме вона цю художню дійсність визначає. І яскравим прикладом такого циклу, де перша книжка – це “Так, загалом прикольно, але так нечесно!”, а друга – “А, тепер все зрозуміло, ну нарешті!”, для мене став “Сезон кіноварі” Володимира Арєнєва.

Формально це трилогія (колишня дилогія) з ще невиданим третім томом. По-чесному – таки дилогія. Тільки така, де перша книжка розрослася на дві – “Порох із драконових кісток” і “Дитя песиголовців“. І оця спільна книжка настільки чудесно цілісна, що якось перед “Порохом” невдобно.

DSCN8440

Про сюжет: майже-вісімнадцятирічна Марта вчиться у випускному класі, форкає у бік мачухи, яка завела роман, чекає на батька, котрий має повернутися із довгого загадкового відрядження, і, мріючи поїхати вчитися до столиці, підзаробляє собі потроху двома шляхами. Один – цілком законний і навіть соціально схвальний – кураторкою у кількох дитячих гуртках. Інший із законністю та соціальною припустимістю не має нічого спільного. Марту надаремно називають Відьмою, вона вміє знаходити і знешкоджувати токсичні кістки драконів – цінний ресурс для виробництва наркотиків та ще цікавіших речовин. Одного чудового осіннього дня Марта разом із друзями викопує фрагмент щелепи – справжнє багатство! Але скористатися з нього не вийде. По-перше, в Нижньому Ортинську починається облава на наркоторговців. По-друге, з відрядження повертається батько Марти і повертається… зміненим. По-третє, усе місто стрімко змінюється, а за компанію з ним – навіть державна політика і то не лише економічна. А Марта… А Марта просто хоче мінімізувати свої проблеми. Ну, гаразд, ще з’ясувати, що сталося з батьком. Окей-окей, а якщо геть по-чесному, то ще й допомогти симпатичному молодому вчителю. А якщо вже казати з цілковитою відвертістю – ще й дізнатися, звідки приходять химерні сни про далекі краї та неприємні смерті.

Про героїню: з усього, що я останнім часом читала українського й підліткового, Марта Баумгертнер із “Сезону” – мабуть, моя улюблениця. З багатьох причин. Вона трохи старша за середню героїню підліткового фентезі (“Сезон” – це вже чесний янґ-адалт, особливо друга книжка – “Дитя песиголовців“) і іноді навіть здається занадто дорослою як на заявлений вік. Це можна пояснити ситуацією – напівсирітство, складні стосунки зі старшими, все таке, але у другому томі Марта час од часу косячить так, що всі попередні претензії до вікових особливостей знімаю. Марта – жива, яскрава і має цілком впізнаваний і по-своєму передбачуваний характер. Передбачуваність – це взагалі хороша особливість для книжкових героїв, це означає, що образ логічно вибудований.

Продовжувати читання “Марта і кістки. Перші книжки “Сезону кіноварі””

Непроста робота. “Учень убивці”

При всій моїй палкій любові до фентезі, багато що з нього я не читала і не впевнена, що прочитаю. Найбільше шансів бути прочитаними у геть нових книжок – написаних протягом останніх десяти, а краще навіть п’яти років. Непогано почувається і базова класика-класика – зрештою, в дитинстві я теж читала чимало. А найглибше моє фентезійне провалля, це майже класика: знакові для багатьох окремі книжки та довжелезні цикли, розпочаті у 1985-2000 роках. Там я не читала майже нічого. Ну… таке… Половина “Чорного загону“, “Пісня льоду і полум’я“, за яку я взялася лише коли вийшов другий сезон екранізації, майже весь “Дискосвіт“, весь “Відьмак” – десь отак, без фанатизму. І однією з головних прогалин під кодовою назвою “А воно мені взагалі треба?” протягом багатьох років для мене були світи Робін Гобб. Я дуже довго думала, чи хочу читати отой довжелезний цикл, що його розпочала Farseer Trilogy. І навіть коли нарешті з’явився український переклад першого тому, все одно серйозно вагалася. Але коли прочитала, несподівано для себе зрозуміла, що хочу ще. З трьох причин.

DSCN8390

Причина перша – світ. У віковічній боротьбі “Світ-Сюжет-Герої” мені дуже складно залишатися в якомусь одному таборі, але в більшості випадків це буде або “світовий”, або “героїчний”. “Учениць убивці” – настільки типове героїчне фентезі, що тільки й лишається обійняти й розчулено заплакати, але мене тут зачарував світ. Він незвичний. Так, це чергове квазісередньовіччя, але Середньовіччя, яке ще не встигло піднятися до Високого. Тож маємо дуже низький технологічний рівень, який не компенсує розвиток магії (вона є, але має доволі своєрідну форму), цілком живий феодальний лад, за якого королівство тримається на шмарклях зусиллях правлячої династії хоч якось дострибувати до високих пасіонарних стандартів предків, котрі це королівство, власне, організували, та характерну для такого “косплею” піратську загрозу з Півночі – де ще залишилась частина ультрапасіонаріїв. Чвари, міжусобиці, придворні інтриги – це для мене завжди великий плюс. Робін Гобб створила похмурий і небезпечний світ, але він логічний і передбачуваний. Цей світ молодий і необ’їжджений, люди в ньому вже наче не гості, але все ще настільки хазяї, як їм би хотілося. Це ще й (принаймні у локаціях, де відбувається основна дія) світ доволі нордичний. Холодний, голодний, незатишний. Світ, де стихія все ще важить – причому не тільки несподіваний шторм, що принесе із собою розбійницькі кораблі. Але й банальні дощі – неврожай, скотина передохла, всі діла. У цьому всьому малувато блиску, зате багато дрібних натяків на те, що життя більшості героїв дуже недалеко відійшло від виживання. Навіть, якщо це королівська родина.

Продовжувати читання “Непроста робота. “Учень убивці””