Гоґвортс за Маттелом. Луна Лавґуд

Я трималася. Я довго трималася, зітхала, милувалася і переконувала себе, що я – надто доросла дівчинка, не аж така фанатка і взагалі в 1:6 колекціоную барбі та й тих – за кількома тематиками. Отак трималася два роки, а потім зірвалася. Бо в нещодавно запровадженій лінійці ляльок за мотивами “Гаррі ПоттераМаттел нарешті зробив одну з моїх найулюбленіших героїнь. Луну Лавґуд. І тут вся витримка розчинилася в повітрі.

Луна належить чи то до четвертої, чи то до п’ятої хвилі (залежить від того, як релізи групують) цієї нової колекції (про кілька попередніх хвиль я якось писала). Такі ляльки не вважаються колекційними – офіційно вони дитяча забавка, хоча дорослі колекціонерки та колекціонери на них яструбами кидаються. Особливо, коли майже водночас з Луною випустили Волдеморта й Снейпа (оооо, хотітихотітихотіти). Енівей, по-перше, американська корпорація не стала халтурити, і всі (чи майже всі) ляльки цієї серії – чесні портретки, а більшість – цілковито впізнавані.

Продовжувати читання “Гоґвортс за Маттелом. Луна Лавґуд”

Іди [й подивися]. “Остання війна імперій”

Чого ми чекаємо від продовжень книжок? Появи персонажів-улюбленців? Нових карколомних пригод? Занурення в теплу ванну знайомої реальності? Більше подробиць та розкриття загадок? Коли я читала “Останню обитель бунтарства” Ірини Грабовської, то завершувала книжку з думкою: “Будь ласочка, більше, більше світу, він тут цікавіший за героїв!”. Боги книжкового натхнення почули мої молитви. У продовженні я отримала рівно те, що хотіла. І навіть більше.

У попередній серії

(Умовно) минулорічна “Остання обитель бунтарства” – це доволі типове портальне фентезі, яке роздвоюється на дві генеральні сюжетні лінії: майже детективні пригоди “потраплянця” Данила в паралельному стімпанковому світі та оборону, яку в світі нашому тримають його друзі, захищаючи портал-перехід від зазіхання інший “фракцій”. На кінець першого тому читачі з героями опиняються в очікуваній точці біфуркації – ситуація потребує колективного переміщення в інший світ, де треба терміново вирішити проблему апокаліптичного масштабу. Прощавай, двоїстість оповіді, вітаємо на арені нічим не затьмарений світ Леобурга.

Хто-хто в світі живе?

Анонсуючи “Останню війну імперій“, авторка попереджала: в другій серії буде більше політики, більше геополітики, більше глобального, а не локального екшену. Власне, так і сталося. Леобург стоїть на порозі революції: Вигнанці повернулися й вимагають справедливості та зміни влади, а світ стоїть на порозі великої війні. Крихка рівновага між численними імперіями ось-ось порушиться, бо Австро-Боснійська отримала в своє розпорядження незвідану зброю масового ураження, за створенням якої, по всьому видно, стоїть зниклий безвісті Данилів дядько. А як пов’язані ці події? А напряму. Місто-держава Леобург збудоване посеред нейтральної зони, яка мусила б відійти Українському королівству, але натомість вона ризикує стати полем бою між двома агресивними державними утвореннями. Так, перед нами розгортається алюзія на події Першої світової війни, тож нічого хорошого землі на березі Дніпра не чекає. І в отакій непростій ситуації, коли в місті щойно змінилася влада і фактично точаться вуличні бої за підтримки “їхтамнєтів”, що виступають на стороні скинутого диктатора (псковські “леобуржці” – в асортименті), героям, які напіввимушено ту нову владу уособлюють, треба терміново знайти як не союзників, то хоча б гарантів безпеки потерпаючого міста. Варіантів катма: Росію очолює божевільний цар, Відень вже готовий атакувати все, що ворушиться, британці раді б відсидітися в бункері, але їхніх союзників французів атакують прусаки, нейтральні країни висловлюють глибоку занепокоєність і обіцяють гуманітарну допомогу, а Українське королівство затіяло щось дуже складне і воліє укладати “союзи без союзів”. І що в такій ситуації героям робити?

Продовжувати читання “Іди [й подивися]. “Остання війна імперій””

Тактико-технічні характеристики бойового печива. A Wizard’s Guide To Defensive Baking

Більша частина фентезі про Обраних (і то надто – фентезі дитячого) починається з того, що в мить епохальних змін маленькі й непримітні герої отримують Великий Дар. А якщо дар – аж ніяк не великий? А якщо його не отримають, а співіснують з ним все життя, а епохальні зміни просто вимагають вчитися жити з ним по-новому? Імовірно, десь отак собі думає Урсула Вернон, пардон, Т. Кінґфішер, бо тема магів з дрібними обдаруваннями та негероїчних героїв в її творчості спливає знову й знову, в неї навіть максимально тематична дитяча повість є. Так і зветься – Minor Mage. Але сьогодні не про неї. Сьогодні про прекрасну, як свіжоспечена булочка, книжку про пекарську магію, що рушила на війну.

Моні – чотирнадцять і на перші кілька поглядів вона – найзвичайнісінька казкова сирітка-попелюшка: батьків забрала пошесть, дівчинка встає ще вдосвіта, щоб тяжко працювати, а найкращий друг в неї – пряничковий чоловічок. Oh wait… Працює Мона у пекарні своєї ж тітки, успішний малий бізнес, скоріш за все, вона й успадкує, та в будь-якому разі в іншій ролі дівчинка себе не бачить. У Мони талант. Магічний талант. До випічки. Її мафіни й булочки завжди найкращі, її хліб – найдухмяніший, а пряникове тісто виходить настільки слухняним, що невеличкий магічний імпульс дозволяє фігурки буквально анімувати. А що після одного прикрого інциденту її фірмова закваска набула певною мірою хижого самоусвідомлення і точить собі щурів у льосі – то таке, хто ж без провтиків вчився, правильно? І все в Мониному житті було відносно прекрасно, поки одного нечудового дня вона не перечепилася через мертве тіло, і це навіть не було найгіршим. Найгірше те, що місцевий інквізитор одразу ж звинуватив дівчину в цьому злочині, і тій довелося постати перед судом. На щастя, обійшлося, але звістка про те, що хтось в їхньому місті послідовно вбиває магічно обдарований люд, прямо скажемо, представницю цього люду не потішила.

Продовжувати читання “Тактико-технічні характеристики бойового печива. A Wizard’s Guide To Defensive Baking”

Франкенштейн 2.0 і бунтівні інструменти. Middlegame

Уявіть, що оце зараз, в розпал XXI століття, з могили раптом постала класична готика – розливу навіть не другої половини ХІХ століття, а його початку чи навіть кінця XVIII-го – і пішла активно плодити незаконних дітей з усіма доступними жанрами: античною драмою, темпоральною фантастикою, урбан-фентезі, постмодерновим романом-колажем, Великим Американським Романом виховання білого хлопчика на тлі /підставити щось потрібне/, сучасним соціальним романом про місце дівчинки в реальності, науковим горором, сімейною драмою про всиновлення та його психологічні наслідки, криптоісторичним екзерсисом і навіть з брошурою “Давньогрецька естетика за 15 хвилин”. Уявили? А тепер припустімо, що всі ці діти – це один химерний і доста переконливий в цій своїй химерності кадавр. Ось за нього Шонін МакҐвайр цього року Локус і отримала.

ByFireAbove_hc.indd

Колись світом правили алхіміки. Або думали, що правили, а тепер на їхнє уявлення про правильне всім начхати, бо модерність менш поблажливо дивиться на магічне уявлення про дійсність, сучасна наука рветься вперед та взагалі, а що, алхіміки існують? Існують і мріють про велике: трансмутацію, трансформацію, задоволення власних амбіцій. Асфодель Бейкер – найталановитіша майстриня алхімії в своєму поколінні, але в пізньовікторіанські часи хто там на досягнення якоїсь баби зглянеться. Асфодель Бейкер пише дитячі книжки, угноюючи фантазію прийдешніх поколінь, і створює собі ідеального учня. Сюжет “Франкенштейна” ми знаємо –  кінець Асфоделі трохи передбачуваний. Знає його і вона. І насправді Джеймс Рід потрібен науковиці для того, щоб продовжити її справу й зробити немислиме: ув’язнити світову гармонію в людському тілі і спробувати за її допомогою контролювати закони всесвіту. От тільки для одного людського тіла, для однієї людської свідомості Доктрина етосу – це трохи занадто. Після першого провалу Рід вирішує проапдейтити експеримент і створювати подвійний носій. Двійнят. Дівчинку та хлопчика, втілення математики та втілення граматики. А щоб Доктрина не маніфестувала завчасно, напівносіїв треба розділити. Дві складові одного цілого не мусять контактувати. Ага. Щяз.

Продовжувати читання “Франкенштейн 2.0 і бунтівні інструменти. Middlegame”

Сезон нагород. Мій скорочений список Локус-2020

З усіх ключових фантастичних нагород, особливо, коли йдеться про американську Велику Трійку, найменше уваги я зазвичай приділяю щорічним результатам роздачі “локусів”. За Г’юґо стараюся слідкувати от просто в прямому ефірі, на Неб’юлу теж позираю і в обох випадках короткі списки сприймаю як “Треба буде якось почитати”. А от Локус – це якийсь бідний родич, “Ну, може, гляну, якщо натраплю” – і все таке. Чому так? Припускаю, що справа в щедрості самої премії. Якщо інші дві нагороди пропонують  прочитати по шість романів (списки яких незрідка збігаються заледве не на 50%), то Локус рахує одразу десятками. Не десятком. Саме десятками. Десять фантастичних романів, десять фентезійних романів, десять горорних… Дебюти окремо, підліткові окремо… І після публікації коротких списків кожного року настає мить, коли від тих переліків хочеться втекти з криками “Мамо, я стільки ніколи не прочитаю!”. Зазвичай і не читаю. Навіть улюблену “оповіданькову” номінацію, бо туди дбайливо визбирують тексти не лише по онлайн-журналах, а й по збірках та антологіях, тобто просто так в інтернетиках з ними не познайомитись. От і виходить, що для мене Локус – це ретроспективна премія: бува гляну за кілька років – ого, а я виявляється отого переможця прочитала. Сильно постфактум, але то вже таке. А цього року вирішила проекспериментувати і глянути, що ж вдалося прочитати з номінованих текстів до того, як 27 червня роздадуть “слонів”.

Locus2020Finalists800x400
Усі номінанти тут

Дисклеймер: кришталево чистим експеримент не є, дещо з малої прози я прочитала саме через номінацію на Локус. Але про всі ці тексти знала й раніше. Таке собі виправдання, та яке вже є.

Фантастичний роман. Серед десяти науково-фантастичних текстів просто-таки мусив бути один прочитаний. Але не склалося. Прошу в усьому винуватити КСД! Бо в шортлисті є “Заповіти” Маргарет Етвуд, а я як дурна віддано чекаю на українське видання. Рахунок 0/10.

Фентезійний роман. Сильний список, в якому кілька молодих зірок, кілька живих класиків (це я на Свенвіка з Вандермеєром дивлюся) і щонайменш чотири книжки, котрі я заприсяглася прочитати. А рахунок 1/10.

Продовжувати читання “Сезон нагород. Мій скорочений список Локус-2020”

Графічна пауза. Женці і тіні

З довготривалими проєктами часом настає такий момент, коли вже від них нічого не чекаєш – аж тут зненацька! Десь отак сталося з коміксовою лінійкою Pretty Deadly – перші два томи по п’ять випусків кожен Келлі Сью ДеКоннік та Емма Ріос неквапом робили десь плюс-мінус три роки: з 2013 по 2016 – потім нічого, нічого і знову нічого, і раптом восени 2019-го потихесеньку почав виходити “Щур“, складові котрого під однією обкладинкою зібралися в березні цього року. Дочекалися! Але чого саме?

Про що це взагалі: Pretty Deadly – це по-своєму культова лінійка Image Comics. Якщо в трьох словах: кровіща, фольклор, постмодернізм. У першій арці, The Shrike, йшлося про криваві пригоди доньки Смерті та її не прямо-таки випадкових супутників на тлі бурхливого життя американського Дикого Заходу. Друга арка, The Bear, розповідала про те, як нащадок однієї з героїнь першого тому бере участь у Першій світовій війні, а за хлопчиною назирають старі й нові знайомці Женці – підручні Смерті, уособлення певних вад, чеснот та й загалом – особливостей світоустрою. І от після кількарічної перерви настав час хороших новин. По-перше, вийшов The Rat. По-друге, нам пообіцяли ще дві арки – “Якщо Джинні (головна героїня циклу) буде не проти”.

48933288

Про що третій том: історія робить наступний стрибок – і ось ми вже в Лос-Анджелесі 1930-х, де раптово вкорочує собі віку крихітка Клара – ще одна родичка тієї самої Сари Філдз З Першого Тому. Молода, гарна, успішна дівчина, попереду кар’єра в кіно – причому не акторська, ні, Клара хоче самотужки створювати історії. Її дядечко не вірить в те, що все отак просто, і готовий поринути в розслідування. А для цього медіуму-шахраю знадобиться допомога надприродних сил. І хто ж тут підійде краще за Джинні – Жницю Помсти?

img_1253

Продовжувати читання “Графічна пауза. Женці і тіні”

Ретелінг-бінго. Про богів і людей (у двох екземплярах)

Книжки навколо мене ходять парами, а то й трійками. Останнім часом отак ходили пуритани, епідемії та боги. Найрізноманітніші боги. Про грецький пантеон в “Цирцеїднями розповідала, а тепер настав час Африки та Мезоамерики. А якщо точніше – богів майя та йоруба. А ще – юних героїв, яких ті боги направляють. Часом опосередковано, а іноді – аж надто прицільно.

img_1271Видання перекладу “Дітей кісток й крові” для мене було однією з ключових торішніх подій українського фантастичного ринку. Ура, наші видавці не обмежилися “Хто боїться смерті” Ннеді Окорафор і видали ще щось з африканським колоритом! Вибір доволі прогнозований, бо книжка Томі Адеємі отримала гучний розголос на батьківщині, має перспективи екранізації, а ще – це відвертий янг-адалт, а навіть у нас на старших підлітків вже почалися дивитися як на комерційно значущу аудиторію. Та американські бестселери в наших реаліях вистрелюють не завжди, тож в будь-якому разі – Книголаву 30 балів за сміливість. Намір шляхетний, ідея класна, а з книжкою що?

Продовжувати читання “Ретелінг-бінго. Про богів і людей (у двох екземплярах)”

Владарка Ееї. “Цирцея”

Ситуація з перекладним фентезі в Україні надто часто нагадує погано закручений кран. У трубах багато чого цікавезного шумить, і часом щось із цього цікавого робить “кап” – а далі знову чекайте. І ми чекаємо. Власне, цього “під-арсенального” сезону мало яку книжку я чекала з такою силою, як другий роман Медлін Міллер.

З Міллер взагалі вийшло цікаво. Жила собі в США жінка з класичною освітою, викладала греку і латину, написала була роман про стосунки Ахілла та Патрокла – і зненацька здобула премію Оранж (нині – Women’s Prize for Fiction), одну з найпрестижніших в Британії, це щось навроді відмітки “пів шляху між солідним мейнстримом та високою полицею”. “Зненацька” в тому сенсі, що критики сильно здивувалися і почали чекати, що ж вона далі напише. Чекати довелося аж до 2018 року. Тоді вийшла “Цирцея“. Знову ретелінг античного матеріалу. Знову текст зі стилістичними “витребеньками”. І знову “зненацька” – другий роман раптом став фентезійним бестселером: на сьогодні – під триста тисяч голосів на ГудРідз, премія за “Фентезі року” отам само, номінація на мою улюблену Міфопоетичну премію (це вже логічно, там таке люблять), анонсований мінісеріал від HBO, сплеск популярності “Пісні Ахілла” за компанію… Що це було? Очевидно, дивовижний збіг запиту і пропозиції. Бо цього разу Міллер не просто трохи змінила акценти, а суттєво струсила канон.

img_1231

Дочка Геліоса та океаніди Перси майже непоміченою зростала у царських палатах бога сонця. Ані божественної вроди, ані божественного темпераменту – дівчина собі й дівчина, ніц особливого, хіба за котрогось земного царя можна заміж віддати – нехай собі людинка такій честі порадіє. І, може, якось воно так і велося б, якби Цирцея не зробила дивовижне відкриття – і так і не знайшла сили втримати його при собі. Діти Геліоса і Перси прийшли до цього світу з дивовижним даром – вони могли чаклувати. Творити чари, а не дива, і то такі, що впливають на самих безсмертних. За свою недалекоглядність і необачність (перетворила людину на бога! перетворила німфу на чудовисько! – а могла ж просто з людцями й драконами експериментувати, як її брати Перс та Еет) Цирцея мусила випити найгіршу чашу. Довічне вигнання, ізоляція й позбавлення божественного заступництва. Усе. Тепер сама. Живи сама. Шукай межі своєї влади. Захищай себе. І давай собі раду з богами і людьми. І, так, це теж переважно про захист.

Продовжувати читання “Владарка Ееї. “Цирцея””

Зоряно-смугастий челендж: мапа має десять пунктів

У цьогорічній Географії читання американські книжки продовжують лідирувати з великим таким відривом, тож начитати книжки для другого випуску ЗСЧ багато часу не забрало – за півтора місяці подужала. Заразом дізналася трохи нового про свої читацькі плани, а ще – про власні книжкові запаси. Виявилося, що замальовувати мапу штатів україномовними книжками доста важко: за що не візьмусь – майже кожного разу в Нью-Йорк втрапляю. Тому цього разу тільки одна з п’яти книжок – переклад українською. Зате пункт почесний, хоча й трохи… знущальницький.

Оновлена мапа має отакий вигляд:

states-10

Усі пункти доволі прості, хоча двійко – не елементарні.

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: мапа має десять пунктів”

Сезон нагород. #КороткоПро оповідання-номінанти на Г’юґо та Неб’юлу

Кожного року, коли оголошують короткі списки фантастичних премій, я урочисто обіцяю, що “ну хоча б оповідання прочитаю всі”. Кожного року… Ні, не так. Не кожного року я щось таки з тих текстів читаю. Часом – і запізненням на рік-два-три-п’ять. Але цьогоріч вирішила бути відповідальною букблогеркою. Тож якщо ви дивилися на перелік номінантів з думкою: “А про що це все?” – то зара розкажу. Принаймні за оповідання.

SFFAwards

Отже в сезоні 2019-2020 на Неб’юлу та Г’юґо (прошу пардону, на Локус мене вже не вистачило б) номінували дев’ять оповідань – на цей раз списки двох премій збігаються наполовину. Оскільки сьогодні вночі роздаватимуть “Туманності” почнемо з оцього флангу претендентів.

dead

Карен Озборн The Dead, In Their Uncontrollable Power: безмежний космічний обшир долає корабель-ковчег, і як то часто буває, на кораблі-ковчегу панує релігійна диктатура. Тисячі й тисячі пасажирів століття за століттям летять до Раю під проводом безгрішним Капітанів. Чому капітани безгрішні? Бо вони отримують від своїх попередників найкраще, а все найгірше в них успадковують Пожирачі Гріхів. Трохи нанотехнологій, багато релігійної символіки (я якраз днями читала книжку про пуритан, так що окремим місцям – от прям вірю) і наше улюблене “Все не таке, яким здається”. Стилістично оповідання доста цікаве, саспенсове, криваве, але за підходом до розвитку сюжету – аж надто підліткове. І справа не в тому, що сюжет стартує з миті, коли свої чаші успадковують нові Капітанка та Пожирачка, а в тому, що тільки янґ-адалт так щиро вірить в подібну схему вичерпання конфлікту на сотню поколінь.

Читати тут

Продовжувати читання “Сезон нагород. #КороткоПро оповідання-номінанти на Г’юґо та Неб’юлу”

Коли треба обрати Батьківщину. “Стожар” та “Альянс”

Я довго приглядалася до “Палімпсеста” Ярини Каторож. Українське фентезі? Безоглядно виписувати кредит довіри ще зарано. Недописана трилогія? Ще один мінус, куди, куди поділися старі добрі окремішні романи? В передмові аж бринить тема обраності, перші сторінки натякають на старе недобре потраплянство? Еееее… Але ж дівчата-героїні! Активні й бойовиті дівчата героїні! І, кажуть, світ цікавий, і сюжет захопливий. Чи й не ризикнути? Довго думала, вже й третя книжка на підході, а таки ризикнула – і не пошкодувала.

DSCN0284

Таки правду натякали анотація, передмова та поголоска в буктернеті. Трилогія “Палімпсест” – дійсно портальне фентезі про Обрану. А ще – добряче продистильований роман виховання (за два томи авторка встигає “виховати” кількох персонажів), міцний клубок кількох фентезійних піджанрів (від лірично-міфологічного фентезі до елементів доволі переконливої даркухи), історія щонайменше п’яти кохань і більшого числа ненавистей, політичний трилер, не така вже коротка інструкція “Колаборація з завойовником: плюси, мінуси, підводні камені”, та головне – розлога й деталізована оповідь про непростий шлях до свободи – від особистої емансипації до усвідомлення права на свободу всього народу.

Продовжувати читання “Коли треба обрати Батьківщину. “Стожар” та “Альянс””

Коли пуритани страшніші за ельфів. I, Coriander

А чи не розповісти вкотре казку про Попелюшку? Взагалі не питання. А так, щоб в тій казці були зловісні й прекрасні фейрі? Та стопіццот разів таке було, он, в Малінди Ло непогано вийшло. Ага, а так, щоб Попелюшка, але з пуританами та іншими ознаками бурхливості XVII століття? Ага. Вже складніше, але щось близьке до цього зробила Френсіс Гардінг. Окей, а так, щоб все одразу? Ееее.

А, власне, десь так воно і є. У Лондоні 1650-х років живе чарівна крихітка Коріандр. Тато в неї купець, що торгує шовками, а мама… А мама насправді чарівна. Та наступають темні часи, король Карл втрачає голову, встановлюється похмурий режим правління Кромвеля, мама Коріандр раптово помирає, а батько хутко одружується з праведною пуританкою, бо суворі часи – суворі рішення, треба ж роялісту якось викручуватися. З мачухою Коріандр сильно не пощастило, а ще за нею слідкує величезний крук та дивна стара жінка. Але чому, в Коріандр вже навіть отих чарівних срібних черевичків нема, котрі мама взувати забороняла!

Продовжувати читання “Коли пуритани страшніші за ельфів. I, Coriander”

Зоряно-смугастий челендж: як я начитала перші п’ять штатів

Ніщо так не пригнічує почуття провини через те, що я читаю забагато американських книжок, як виправдання: я ж не просто так, я заради правого діла! “Праве діло” насправді простенька собі карантинна розвага, але поки що це дійсно весело. Отже, на початку березня я вирішила спробувати прочитати книжки, дія яких відбувається в кожному штаті США (плюс ДіСі, плюс я ще подумаю про території). Легко сказати… На початку й робити нескладно. Щоб начитати першу п’ятірку мені вистачило десь близько 45 днів. Навіть шістку, але в цьому випадку сама доля заповіла по п’ять рахувати.

Отака сьогодні мапа намалювалася:

ssc-5

А які книжки мені з цим допомогли?

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: як я начитала перші п’ять штатів”

Ретелінг-бінго: Ragnarok

От за що люблю серію ретелінгів від Canongate, так за те, що тут всі письменниці й письменники розповідають не стільки про міфи, скільки про щось своє. Але “Рагнарок” Антонії Баєтт стоїть трохи окремо – вона в ньому справді чесно оповідає про світанок і захід богів. Чесно й майже безпристрасно. Майже.

З одного боку, Баєтт дуже сумлінно переповідає багатьом знайомий сюжет – можна навіть сказати, що максимально деталізовано переповідає, в міфах ви таких подробиць не зустрінете. Британська письменниця по популярній канві вишиває щось дуже своє: оповідь то перемикається в режим хорошої поезії і бринить, як найтонший кришталь – коли кожне слово на своєму місці, і жодною алітерацією знехтувати не можна – то починає тонути в бароковій пишноті довжелезних переліків та нескінченних однорідних додатків, до трему нагадуючи раннього Андруховича. Це в’язкий текст, він подеколи відверто душить, але водночас це густина бурштину, в якому яскраві сцени застигають в апогей свого існування. Того існування, що точно має кінець: життя життям, а кінець цього світу – за розкладом.

З іншого боку, Баєтт не просто переповідає міф, вона ще й на практиці показує, той міф він працює для окремішньої людини. Окремішньої дитини – прозоро-худенької дівчинки, яку письменниця списала із себе. Дівчинки, яка не встигла призвичаїтися до довоєнного світу і чиєю єдиною реальністю стали майже апокаліптичні будні Другої світової. Нєнє, нічого аж такого – йдеться про порівняно спокійну англійську глибинку, але… Але для такої дитини загибель світу не здається чимось надзвичайним і нелогічним, якраз навпаки – юна героїня обурено відкидає “пізні християнські нашарування” про відродження існування. Це ж нечесно, померли – то померли!

Продовжувати читання “Ретелінг-бінго: Ragnarok”

У чужій сторонці. “Остання обитель бунтарства”

2019-й рік був доволі вдалим для української фантастики. До справжнього буму ще дуже далеко, але виходили нові романи, з’являлися нові імена, продовжувалися вже розпочаті серії і видавалися антології, аж на диво багато антологій, а вони – штуки для літпроцесу дуже корисні. Потроху розбудовуються і вузькі жанрові напрямки – коли вдало, коли не дуже, але у нас ще стільки (напів)порожніх ніш!

img_0913

Остання обитель бунтарства” Ірини Грабовської стала однією з ключових підФормуних фантастичних новинок-2019. Хоча насправді новинка це умовна – двома роками раніше роман з’являвся був у російськомовній редакції, але перевидання вийшло симпатичним, доволі гучним (фактично з точки зору маркетингу для КМ-Букс це був “Лазарус” цього року”) плюс неприкрито обіцяло: агов, буде продовження! Останнім аргументом на користь “Треба читати” спрацював дирижабль на обкладинці – ура! здається, нам нарешті підселили новий стімпанк до майже порожнього вольєрчика. Щоправда, стімпанковою в романі виявилися лише одна половина. “Обитель” – це типове попаданське (окей, будемо чемними – портальне) техно-фентезі, але таке, де події в нашому світі для сюжету важливі. Через це маємо під однією обкладинкою практично дві книжки, що суттєво різняться і сюжетом, і динамікою, і жанрами.

Після травми життя молодого спортсмена Данила змінилося назавжди: не буде більше Олімпіади, нічого хорошого взагалі більше не буде, минуле лишилося в минулому, теперішнє невиразне, а про майбутнє й думати не хочеться. Хоча чекайте, з теперішнім все не так просто – дядько хлопчини зникає без сліду і молодику пропонують вступити в права наслідування злегка пошарпаним готичним маєтком. А дім той дуже дивний – електрика працює без підключення до мережі, коридорами шелестять потойбічні протяги, сусіди дивляться вовками й розповідають байки про привидів та таємничі зникнення, ще й на решту до будинку йде панкувата зеленокоса сирітка. От тільки Джекі – це не головний сюрприз. Головний – портал до іншого світу.

Продовжувати читання “У чужій сторонці. “Остання обитель бунтарства””