Незримий спадок. Black Water Sister

Скільки себе не переконую: треба менше бігати за новинками, треба підчитати вже давно заплановане до читання/куплене/колись страшенно бажане (допишіть свої варіанти) – працює це сильно не завжди. А ще й є кілька авторок, котрим варто лишень нову книжку видати – і все, Ксені тут нема. Одна з таких письменниць – Цзень Чо. У неї я готова читати будь-що. Але навіть за таких обставин не чекала, що вона раптом напише урбан-фентезі моєї мрії. Щоправда, я мріяла прочитати щось подібне про Україну, але нехай – добре, що бодай про Малайзію хтось отак написала.

Ще рік тому життя Джесс спокійно їхало по звичних рейках: виросла в іммігрантській родині середнього класу, вивчилася в Гарварді, має стабільні стосунки з дівчиною – але раптом все пішло шкереберть. Батька Джесс звільняють з роботи, в оцей момент життя без страховки його спіткає онкологічний діагноз, лікування з’їдає всі сімейні заощадження, змушує продати житло… все, американська мрія згоріла. Після одужання батька сім’я збирає речі і фактично втікає із США, де лишилися погані спогади та страшенні борги (а ще дівчина Джесс – але ж про неї батьки не знають), до рідної Малайзії. Отже тепер Джесс треба звикати до нової для неї країни, до не аж такої звичної культури, до життя з родичами, до нав’язливої турботи матері, яка тепер кожного руху навколо своїх близьких боїться, до стосунків на відстані, до непевних робочих перспектив, до… Божевілля? Внаслідок тривалого стресу в людини ж можуть розвинутись слухові галюцинації? Тільки чому вони говорять не англійською, а хок-к’єнь, шпетять Джесс на всі заставки і стверджують, що вони – її бабуся? Вітаємо у чудесному світі новому. Де забобони працюють, де забудовникам протистоять духи місця, де Джесс треба звикнути до неприємної думки: так, її справді переслідує привид рідної бабусі, так, смерть явно не поліпшила вдачу покійниці, так, якщо шантажем чи примусом не вийде – вона пробуватиме захопити онуччине тіло, ні, це далеко не найстрашніше, що може з нею статися. Бо в цьому світі боги – це неодмінна складова повсякденної реальності. І тобі не варто привертати їхню увагу.

Black Water Sister найчастіше характеризують якось навроді “Хіпстерка VS магічний реалізм“. І воно дійсно десь так і є: це урбан-фентезі про людину ХХІ століття, яка раптом з’ясувала, що те ХХІ століття настало сильно не всюди. І найменше зміни в світі цікавлять істот, що існують поза межами звичного часу. Якщо локальна богиня хоче, щоб будівництво житлового комплексу зупинилося – воно мусить зупинитися. Забудовник – п’ятий рядок малайзійського “Форбса”? Явно в минулому бандит? До тих, хто виступає проти будівництва неприємні люди з ножами й битками приходять? Богині байдуже. Ти людина – ти й викручуйся. Бо якщо діло в свої руки братимуть не-люди – людям одразу стане дуже мало місця.

Продовжувати читання “Незримий спадок. Black Water Sister”

Міфопоетична премія. Гроза щурів та нахабних демонів

При всій моїй невгасимій любові до Міфопоетичної премії регулярно доводиться визнавати очевидне: українською тамтешні номінанти та переможці з’являються вкрай рідко. Ну, якщо не рахувати залізобетонний топ дуже відомих письменниць і письменників: Пратчетта, Ґеймана, Ролінґ, Страуда. Тим не менш, часом у цій греблі з’являються шпариночки. Тож сьогодні почну розповідати про дві книжки-номінантки з дитячої категорії, що торік вийшли українською.

Дебютний роман американського письменника Роберта Бітті розповідає про незвичайну дівчинку в екзотичних для нас локаціях. Серафіні скоро виповниться тринадцять, але єдина людина, яка про неї дбає, яка з нею розмовляє, яка взагалі знає про її існування – це її па. Серафінин па – механік, що працює (і нелегально живе) в підвалі величного маєтку Білтмор, котрий збудував in the middle of nowhere ексцентричний багатій Джордж Вандербільт. Па слідкує за тим, аби все в маєтку працювало як годинник – бо щось новомодна динамо-машина негарно поводиться, а Серафіна спить удень, а вночі… А вночі вона сумлінно виконує обов’язки самопроголошеного Головного Ловця Щурів. От тільки дуже швидко з’ясовується, що ті щури, котрі сірі й зі слизькими хвостами – то ще пів біди, бо в кромішній темряві (пам’ятаєте, з динамо-машиною щось не те) нипає страхітливий чоловік в Чорній мантії і краде дітей. Вирішити цю проблему самотужки в хороброї дівчинки не виходить: па їй банально не повірив, а інших знайомих у неї в околицях просто нема. Але, може, юний племінник Вандербільтів заслуговує на довіру?

Продовжувати читання “Міфопоетична премія. Гроза щурів та нахабних демонів”

Читацький 2020-й. Найяскравіші книжки року

Кожного року, складаючи перелік ключових книжок, я дуже довго медитую над назвою. “Найкращі книжки року”? Якось надто гучно. “Головні”? Ще гірше. “Найцікавіші”? Оце вже ближче, але часом найцікавішими стають геть не ті книжки, що насправді сподобалися. “Найвизначніші для мене”? Ксеню, прикрути градус пафосу, обпечешся! Отак щороку маюся, але на цей раз вирішила зупинитися на варіанті “найяскравіші” – такі, що зачепили, запам’яталися, здивували та/або змушують згадувати себе знову й знову.

Осяйну двадцятку-2020 для мене склали отакі книжки:

Продовжувати читання “Читацький 2020-й. Найяскравіші книжки року”

#TheDarkestReading2020. Останні півтора тижні. Одержимий трамвай, міфопоетичний забіг та загальні результати

От і минула найдовша ніч у році, марафон з темного читання можна завершувати. Це була цікава читацька розвага, ще й для блогу корисна. І нехай прочиталася десь половина від того, про що мріялось, і в кращому випадку – дві третини від того, що планувалося, результати мене загалом цілковито влаштовують.

Тепер ночі мусять стати коротшими

Що читалося в останні дні марафону:

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Останні півтора тижні. Одержимий трамвай, міфопоетичний забіг та загальні результати”

#TheDarkestReading2020. Тиждень V. Король ельфів, вбивча освіта й та сама панночка

Маленький читацький марафон впевнено перевалив через екватор. За ці п’ять тижнів я зрозуміла, що могла б читати більше (і чом, власне, не читаю), оцінила зусилля, яких потребує дотримання читацького плану (а не за найгарячішими новинками ганятися – упс, рівно оце я цього тижня й зробила, пощастило, що новинка чітко в тему вписалася) й усвідомила, що книжкові запаси дуже важко вичерпати. От, до прикладу, перед початком марафону я склала списочок з першочергового читання, до якого включила книжки, які в мене вже були на той момент (а, скажімо, передзамовлену “Монстрицю” не включала, бо вона трохи пізніше приїхала). І шо б ви думали? З 37 дбайливо відкладених книжок (більшість яких – давно куплені паперові) прочитала аж 5. І всі вони – придбані цього року. Це все, що треба знати про вирішення цундоку-проблем в окремо взятій хаті.

Світить місяць, світить ясний – кінець марафону вже майже видно

Що читалося:

  • здавалося, не так вже й давно вийшла друком “Королева порожнечі” – завершення трилогії про “Народ повітря” (окей, в оригіналі не так вже й давно, український переклад ще, здається, й не анонсували до ладу) – а Голлі Блек вже повернулася до цього світу й наприкінці листопаду опублікувала How the King of Elfhame Learned to Hate Stories. Це багато ілюстрована (не аж так, щоб графічний роман, але місцями – вже майже артбук) повість, яка дозволяє ще разочок зустрітися з героями. Історія-рамочка: Кардан та Джуд прямують до світу людей, щоби помахом королівської руки (гаразд, радше меча) вирішити певну проблему фейрі, які там оселилися. Але цю рамочку Блек щедро нашпигувала главами-приквелами, в яких розповідає, як же Кардан отаким довбану дивним виріс. І, щиро кажучи, оці розділи-приквели – такий відвертий фан-сервіс, що іноді аж незручно стає. Між тим, історія-рамочка вийшла нічогенька, а найцікавіший елемент повісті – це вкладена казка, яку герої переповідають тричі, кожного разу змінюючи стартові умови й “вихідну” мораль. Більше такого, менше сліз про тяжке дитинство й дерев’яні іграшки – і було б круто. Ну, але цільова аудиторія чекала щось на взір “Як Кардан почувався тієї миті, коли однокласники Джуд у воду загнали?” (ifyouknowwhatimean) – і вона бажане отримала. А от ілюстрації Ровіни Каї справді прикольні, хоча й часом трохи вторинні.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень V. Король ельфів, вбивча освіта й та сама панночка”

#TheDarkestReading2020. Тиждень IV. Підохолола революція та ельфи по-українськи

На четвертому тижні мономарафону почала даватися взнаки легка втома. Тобто, я сподіваюся, що легка втома, а не глобальний нечитун. Читалося, до речі, чимало, мало що вдалося дочитати. Ну але дещо вже прямує до фінішу, а інше – майже пів дистанції пробігло.

Равличок символізує тимчасові труднощі

Що читалося:

  • третій том пригод блискавичної (від слова “блискавка”, з іншими характеристиками там не дуже) юної революціонерки Мари Барров. Єп, мені знадобилося майже два роки, що зважитися прочитати продовження циклу Вікторії Авеярд – надто вже своєрідно завершився другий. Я щиро боялася, що зараз у нас буде садомадо-кохання та бурхливі страждашки в межах в любовного трикутнику. Виявилося, що все не так страшно, все трохи по-іншому і дві додаткові оповідачки третій том також прикрасили. На “Клітку королянаписала відгук на ГудРідз.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень IV. Підохолола революція та ельфи по-українськи”

#TheDarkestReading2020. Тиждень III. Мисливець за головами, миша в космосі, відьми у замку

Третій тиждень #TheDarkestReading2020 минав уже з певним скреготінням. Більше роботи, менше бажання читати – і от уже й маєш. Усе, минулого тижня наплановане, прочитати не вдалося, а ще вперше з’явився серед читаного пункт, що його довелося в тематичний марафон за хвіст тягнути. На щастя, там той хвіст був.

Знайдіть на фото маленького привида

Що читалося:

  • Закон ордену” – широко розрекламоване у певних колах свіженьке польське темне фентезі з геноцидом, кровякою та оргіями. Усе обіцяне – в асортименті. Загадковий баунтігантер мусить спіймати втікачку з войовничого чернечого ордену і доправити її на арену: в цьому світі дуже практично ставляться до “цивільних” позовів, хочеш помститися за кривду – вмов місцевого феодала виписати ордер на арешт, а потім ставай до бою з кривдником.  От тільки спіймати Алію Лов не проблема, проблема – довезти її до місця призначення. Особливо у світі, що ледь оговтався після геноциду. Особливо, коли забагато людей та нелюдів готові скласти компанію. Особливо, коли лови в цьому сюжеті – квест сильно не центровий. Поміж іншою “квестовою” даркухою роман Пйотра Ґурського вирізняють кілька моментів: цікаво заміксований світ – квазієвропа з певними орієнтальними мотивами; ґрунтовний підхід до світотворення (багато моментів окреслені суто пунктирно, але видно, що йдеться про широкий світ, і писали його з любов’ю); незвичне поєднання кінематографічності оповіді з гранично ощадливою стилістикою – у фентезі мало хто береться описувати екзотичні пейзажі та складний внутрішній світ героїв настільки економними простими реченнями. Однозначний плюс – персонажі. Їх тут багато і вони переважно… Скажімо так, неприємні, але симпатичні. Тобто, їм співчуваєш, їх розумієш, часом навіть зичиш їм удачі, але опинися з цими прекрасними людьми під одним дахом – та не приведи Богиня! Неоднозначний мінус – страшенна любов автора схеми хімічити. Ґурський дуже ретельно підходить до плетіння сюжету, аж занадто. Усі кінці зав’язані, усі деталі промовисті, усі роялі в кущах та рушниці на стінах відполіровані до блиску, і от уже потяг сюжету зі свистом тягне нас до останньої станції, ту-ту… І ту-тут настає прекрасна ситуація класу: “Вау, супер, все, як я здогадувалася! І шо?”. А нічого. Це був ідеально прорахований і дуже технічно виконаний фінальний отетоповорот, котрий не пояснив приблизно нічого: ані світоустрою, ані відправної точки сюжету, ані заради чого все це було, що сталося в минулому і як взагалі в цьому світі працює механізм, який в реальності… Чемно кажучи, переважно неробочий. І хороша ж книжка, але отакий кричущий розсинхрон макро- та мікросюжетів створює трохи дивний ефект – навіть не першого тому із довгого циклу, бо історії більшості персонажів переконливо завершилися. Ні, це щось навроді набору для малювання за номерами: частину полотна розфарбували, а поряд – велика біла пустка, і неясно, що там мусить буть.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень III. Мисливець за головами, миша в космосі, відьми у замку”

#TheDarkestReading2020. Тиждень II. Привиди, німфетки та відьми в деревах

Другий тиждень #TheDarkestReading2020 був не настільки плідним, як я сподівалася (бо аудіокнижки не слухалися) і не настільки приємним, як я сподівалася, бо беззастережно мені сподобалася тільки одна книжка з трьох прочитаних. А, ну серед них все одно був комікс, тож сторінки за цього марафону краще не рахувати.

Загадкові діти всюди

Що читалося:

  • другий том пригод агенції з вирішення Проблеми “Локвуд і Компанія” зайшов з більшим скреготінням за перший. З одного боку, Джонатан Страуд більше розповів про цей химерний світ, де привиди стали неприємною й небезпечною повсякденністю, але бачать їх (отже можуть долати) тільки діти. З іншого боку, сюжет “Черепа, що шепоче“, як на мій смак, а) не зміг збалансувати готику з екшеном (хоча епізоди відвідин будинку з привидами там шикарні); б) надто слабенький з детективної точки зору. Всмислі, навіть якщо з першою книжкою порівнювати слабенький. Ну і Бог із Машини як основний двигун всього – це, канєш корисно, але аж так натягувати сюжет на наявний ще в першій книжці череп – це умовність класу “А шо, елегантніше зробити не можна було”?. Енівей, це все одно дуже приємне й трохи моторошне читання з усім його британським шармом. До того ж прекрасно перекладене, але неідеально відредаговане – я й не пам’ятаю, чи траплялися мені раніше “Абабівські” книжки з банальними хибодруками.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень II. Привиди, німфетки та відьми в деревах”

#TheDarkestReading2020. Тиждень I. Інші світи, давні боги, леді-горореси

Головне правило комфортного книжкового марафону – зроби так, щоб повсякденне читання так і не здогадалося, що у нас тут марафон триває. Перший тиждень #TheDarkestReading2020: політ такий нормальний, що його можна назвати прозаїчним. Тобто читаю я приблизно теж саме, що й завжди, а тут ще й круто з книжками пощастило.

П’ять мандрагор на третій столик!

Що читалося:

  • як і планувала, свіженькі амазонівські закупи розбирати почала з The Hollow Places Урсули Вернон Т. Кінґфішер. Коли ще братися за модний горор, як не 31 жовтня, правильно? Як і у випадку зі своїм дебютом у жанрі – а це минулорічний роман The Twisted Ones – Вернон сміливо рушає на територію того, що пізніше назвали лавкрафтіанським жахом. Чому “пізніше”? Бо торік вона препарувала Мейкена, а цього разу замахнулася на творчий спадок Елджернона Блеквуда, про що чесно розповіла у післямові (божечки, як жеж я люблю письменниць, які пишуть післямови, хто б знав!). І що у нас тут? По-своєму дуже миле, хоча й збочене на всю голову поєднання Того Самого страху не те, що незвіданого, а ще й категорично непідвладного пізнанню, з перегорнутими з ніг на голову тропами романтичних комедій. Тизер: свіжорозлучена Кара на прізвисько Морквинка поєднує зализування ран з роботою в кунсткамері свого дядечка. Вона товаришує з красунчиком-баристою із сусідньої кав’ярні, стереже опудала та інші диковинки, рятуючи дрібний локальний бізнес, підпрацьовує графічною дизайнеркою на фрилансі, виховує кота й одного дня знаходить дивну діру у стіні. “От туристи паскуди, могли б попередити, що майно зіпсували!” – думаємо ми разом з Морквинкою. Що у нас далі в програмі? Роман з туристом-паскудою? Із сусідом-баристою? І з ветеринаром, до якого треба доправити котика Бо, бо він поліз у діру і щось собі там зламав? Ніфіга. У програмі у нас отой самий лавкрафтіанський жах, і зламає собі щось аж ніяк не бойовитий Бо. Скоро у блозі, чекайте. Мені б тільки вербу знайти для атмосферного фото. Бажано таку, що з місця не рухається та Їх не прикликає.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень I. Інші світи, давні боги, леді-горореси”

Гоґвортс за Маттелом. Луна Лавґуд

Я трималася. Я довго трималася, зітхала, милувалася і переконувала себе, що я – надто доросла дівчинка, не аж така фанатка і взагалі в 1:6 колекціоную барбі та й тих – за кількома тематиками. Отак трималася два роки, а потім зірвалася. Бо в нещодавно запровадженій лінійці ляльок за мотивами “Гаррі ПоттераМаттел нарешті зробив одну з моїх найулюбленіших героїнь. Луну Лавґуд. І тут вся витримка розчинилася в повітрі.

Луна належить чи то до четвертої, чи то до п’ятої хвилі (залежить від того, як релізи групують) цієї нової колекції (про кілька попередніх хвиль я якось писала). Такі ляльки не вважаються колекційними – офіційно вони дитяча забавка, хоча дорослі колекціонерки та колекціонери на них яструбами кидаються. Особливо, коли майже водночас з Луною випустили Волдеморта й Снейпа (оооо, хотітихотітихотіти). Енівей, по-перше, американська корпорація не стала халтурити, і всі (чи майже всі) ляльки цієї серії – чесні портретки, а більшість – цілковито впізнавані.

Продовжувати читання “Гоґвортс за Маттелом. Луна Лавґуд”

Іди [й подивися]. “Остання війна імперій”

Чого ми чекаємо від продовжень книжок? Появи персонажів-улюбленців? Нових карколомних пригод? Занурення в теплу ванну знайомої реальності? Більше подробиць та розкриття загадок? Коли я читала “Останню обитель бунтарства” Ірини Грабовської, то завершувала книжку з думкою: “Будь ласочка, більше, більше світу, він тут цікавіший за героїв!”. Боги книжкового натхнення почули мої молитви. У продовженні я отримала рівно те, що хотіла. І навіть більше.

У попередній серії

(Умовно) минулорічна “Остання обитель бунтарства” – це доволі типове портальне фентезі, яке роздвоюється на дві генеральні сюжетні лінії: майже детективні пригоди “потраплянця” Данила в паралельному стімпанковому світі та оборону, яку в світі нашому тримають його друзі, захищаючи портал-перехід від зазіхання інший “фракцій”. На кінець першого тому читачі з героями опиняються в очікуваній точці біфуркації – ситуація потребує колективного переміщення в інший світ, де треба терміново вирішити проблему апокаліптичного масштабу. Прощавай, двоїстість оповіді, вітаємо на арені нічим не затьмарений світ Леобурга.

Хто-хто в світі живе?

Анонсуючи “Останню війну імперій“, авторка попереджала: в другій серії буде більше політики, більше геополітики, більше глобального, а не локального екшену. Власне, так і сталося. Леобург стоїть на порозі революції: Вигнанці повернулися й вимагають справедливості та зміни влади, а світ стоїть на порозі великої війні. Крихка рівновага між численними імперіями ось-ось порушиться, бо Австро-Боснійська отримала в своє розпорядження незвідану зброю масового ураження, за створенням якої, по всьому видно, стоїть зниклий безвісті Данилів дядько. А як пов’язані ці події? А напряму. Місто-держава Леобург збудоване посеред нейтральної зони, яка мусила б відійти Українському королівству, але натомість вона ризикує стати полем бою між двома агресивними державними утвореннями. Так, перед нами розгортається алюзія на події Першої світової війни, тож нічого хорошого землі на березі Дніпра не чекає. І в отакій непростій ситуації, коли в місті щойно змінилася влада і фактично точаться вуличні бої за підтримки “їхтамнєтів”, що виступають на стороні скинутого диктатора (псковські “леобуржці” – в асортименті), героям, які напіввимушено ту нову владу уособлюють, треба терміново знайти як не союзників, то хоча б гарантів безпеки потерпаючого міста. Варіантів катма: Росію очолює божевільний цар, Відень вже готовий атакувати все, що ворушиться, британці раді б відсидітися в бункері, але їхніх союзників французів атакують прусаки, нейтральні країни висловлюють глибоку занепокоєність і обіцяють гуманітарну допомогу, а Українське королівство затіяло щось дуже складне і воліє укладати “союзи без союзів”. І що в такій ситуації героям робити?

Продовжувати читання “Іди [й подивися]. “Остання війна імперій””

Тактико-технічні характеристики бойового печива. A Wizard’s Guide To Defensive Baking

Більша частина фентезі про Обраних (і то надто – фентезі дитячого) починається з того, що в мить епохальних змін маленькі й непримітні герої отримують Великий Дар. А якщо дар – аж ніяк не великий? А якщо його не отримають, а співіснують з ним все життя, а епохальні зміни просто вимагають вчитися жити з ним по-новому? Імовірно, десь отак собі думає Урсула Вернон, пардон, Т. Кінґфішер, бо тема магів з дрібними обдаруваннями та негероїчних героїв в її творчості спливає знову й знову, в неї навіть максимально тематична дитяча повість є. Так і зветься – Minor Mage. Але сьогодні не про неї. Сьогодні про прекрасну, як свіжоспечена булочка, книжку про пекарську магію, що рушила на війну.

Моні – чотирнадцять і на перші кілька поглядів вона – найзвичайнісінька казкова сирітка-попелюшка: батьків забрала пошесть, дівчинка встає ще вдосвіта, щоб тяжко працювати, а найкращий друг в неї – пряничковий чоловічок. Oh wait… Працює Мона у пекарні своєї ж тітки, успішний малий бізнес, скоріш за все, вона й успадкує, та в будь-якому разі в іншій ролі дівчинка себе не бачить. У Мони талант. Магічний талант. До випічки. Її мафіни й булочки завжди найкращі, її хліб – найдухмяніший, а пряникове тісто виходить настільки слухняним, що невеличкий магічний імпульс дозволяє фігурки буквально анімувати. А що після одного прикрого інциденту її фірмова закваска набула певною мірою хижого самоусвідомлення і точить собі щурів у льосі – то таке, хто ж без провтиків вчився, правильно? І все в Мониному житті було відносно прекрасно, поки одного нечудового дня вона не перечепилася через мертве тіло, і це навіть не було найгіршим. Найгірше те, що місцевий інквізитор одразу ж звинуватив дівчину в цьому злочині, і тій довелося постати перед судом. На щастя, обійшлося, але звістка про те, що хтось в їхньому місті послідовно вбиває магічно обдарований люд, прямо скажемо, представницю цього люду не потішила.

Продовжувати читання “Тактико-технічні характеристики бойового печива. A Wizard’s Guide To Defensive Baking”

Франкенштейн 2.0 і бунтівні інструменти. Middlegame

Уявіть, що оце зараз, в розпал XXI століття, з могили раптом постала класична готика – розливу навіть не другої половини ХІХ століття, а його початку чи навіть кінця XVIII-го – і пішла активно плодити незаконних дітей з усіма доступними жанрами: античною драмою, темпоральною фантастикою, урбан-фентезі, постмодерновим романом-колажем, Великим Американським Романом виховання білого хлопчика на тлі /підставити щось потрібне/, сучасним соціальним романом про місце дівчинки в реальності, науковим горором, сімейною драмою про всиновлення та його психологічні наслідки, криптоісторичним екзерсисом і навіть з брошурою “Давньогрецька естетика за 15 хвилин”. Уявили? А тепер припустімо, що всі ці діти – це один химерний і доста переконливий в цій своїй химерності кадавр. Ось за нього Шонін МакҐвайр цього року Локус і отримала.

ByFireAbove_hc.indd

Колись світом правили алхіміки. Або думали, що правили, а тепер на їхнє уявлення про правильне всім начхати, бо модерність менш поблажливо дивиться на магічне уявлення про дійсність, сучасна наука рветься вперед та взагалі, а що, алхіміки існують? Існують і мріють про велике: трансмутацію, трансформацію, задоволення власних амбіцій. Асфодель Бейкер – найталановитіша майстриня алхімії в своєму поколінні, але в пізньовікторіанські часи хто там на досягнення якоїсь баби зглянеться. Асфодель Бейкер пише дитячі книжки, угноюючи фантазію прийдешніх поколінь, і створює собі ідеального учня. Сюжет “Франкенштейна” ми знаємо –  кінець Асфоделі трохи передбачуваний. Знає його і вона. І насправді Джеймс Рід потрібен науковиці для того, щоб продовжити її справу й зробити немислиме: ув’язнити світову гармонію в людському тілі і спробувати за її допомогою контролювати закони всесвіту. От тільки для одного людського тіла, для однієї людської свідомості Доктрина етосу – це трохи занадто. Після першого провалу Рід вирішує проапдейтити експеримент і створювати подвійний носій. Двійнят. Дівчинку та хлопчика, втілення математики та втілення граматики. А щоб Доктрина не маніфестувала завчасно, напівносіїв треба розділити. Дві складові одного цілого не мусять контактувати. Ага. Щяз.

Продовжувати читання “Франкенштейн 2.0 і бунтівні інструменти. Middlegame”

Сезон нагород. Мій скорочений список Локус-2020

З усіх ключових фантастичних нагород, особливо, коли йдеться про американську Велику Трійку, найменше уваги я зазвичай приділяю щорічним результатам роздачі “локусів”. За Г’юґо стараюся слідкувати от просто в прямому ефірі, на Неб’юлу теж позираю і в обох випадках короткі списки сприймаю як “Треба буде якось почитати”. А от Локус – це якийсь бідний родич, “Ну, може, гляну, якщо натраплю” – і все таке. Чому так? Припускаю, що справа в щедрості самої премії. Якщо інші дві нагороди пропонують  прочитати по шість романів (списки яких незрідка збігаються заледве не на 50%), то Локус рахує одразу десятками. Не десятком. Саме десятками. Десять фантастичних романів, десять фентезійних романів, десять горорних… Дебюти окремо, підліткові окремо… І після публікації коротких списків кожного року настає мить, коли від тих переліків хочеться втекти з криками “Мамо, я стільки ніколи не прочитаю!”. Зазвичай і не читаю. Навіть улюблену “оповіданькову” номінацію, бо туди дбайливо визбирують тексти не лише по онлайн-журналах, а й по збірках та антологіях, тобто просто так в інтернетиках з ними не познайомитись. От і виходить, що для мене Локус – це ретроспективна премія: бува гляну за кілька років – ого, а я виявляється отого переможця прочитала. Сильно постфактум, але то вже таке. А цього року вирішила проекспериментувати і глянути, що ж вдалося прочитати з номінованих текстів до того, як 27 червня роздадуть “слонів”.

Locus2020Finalists800x400
Усі номінанти тут

Дисклеймер: кришталево чистим експеримент не є, дещо з малої прози я прочитала саме через номінацію на Локус. Але про всі ці тексти знала й раніше. Таке собі виправдання, та яке вже є.

Фантастичний роман. Серед десяти науково-фантастичних текстів просто-таки мусив бути один прочитаний. Але не склалося. Прошу в усьому винуватити КСД! Бо в шортлисті є “Заповіти” Маргарет Етвуд, а я як дурна віддано чекаю на українське видання. Рахунок 0/10.

Фентезійний роман. Сильний список, в якому кілька молодих зірок, кілька живих класиків (це я на Свенвіка з Вандермеєром дивлюся) і щонайменш чотири книжки, котрі я заприсяглася прочитати. А рахунок 1/10.

Продовжувати читання “Сезон нагород. Мій скорочений список Локус-2020”

Графічна пауза. Женці і тіні

З довготривалими проєктами часом настає такий момент, коли вже від них нічого не чекаєш – аж тут зненацька! Десь отак сталося з коміксовою лінійкою Pretty Deadly – перші два томи по п’ять випусків кожен Келлі Сью ДеКоннік та Емма Ріос неквапом робили десь плюс-мінус три роки: з 2013 по 2016 – потім нічого, нічого і знову нічого, і раптом восени 2019-го потихесеньку почав виходити “Щур“, складові котрого під однією обкладинкою зібралися в березні цього року. Дочекалися! Але чого саме?

Про що це взагалі: Pretty Deadly – це по-своєму культова лінійка Image Comics. Якщо в трьох словах: кровіща, фольклор, постмодернізм. У першій арці, The Shrike, йшлося про криваві пригоди доньки Смерті та її не прямо-таки випадкових супутників на тлі бурхливого життя американського Дикого Заходу. Друга арка, The Bear, розповідала про те, як нащадок однієї з героїнь першого тому бере участь у Першій світовій війні, а за хлопчиною назирають старі й нові знайомці Женці – підручні Смерті, уособлення певних вад, чеснот та й загалом – особливостей світоустрою. І от після кількарічної перерви настав час хороших новин. По-перше, вийшов The Rat. По-друге, нам пообіцяли ще дві арки – “Якщо Джинні (головна героїня циклу) буде не проти”.

48933288

Про що третій том: історія робить наступний стрибок – і ось ми вже в Лос-Анджелесі 1930-х, де раптово вкорочує собі віку крихітка Клара – ще одна родичка тієї самої Сари Філдз З Першого Тому. Молода, гарна, успішна дівчина, попереду кар’єра в кіно – причому не акторська, ні, Клара хоче самотужки створювати історії. Її дядечко не вірить в те, що все отак просто, і готовий поринути в розслідування. А для цього медіуму-шахраю знадобиться допомога надприродних сил. І хто ж тут підійде краще за Джинні – Жницю Помсти?

img_1253

Продовжувати читання “Графічна пауза. Женці і тіні”