Здається, у нас тут намітився патерн: як тільки я збираюся розповісти про серіал, що не є екранізацією, він обов’язково буде про русалок. Минулого літа йшлося про американську “Сирену“. А цієї зими я грілася австралійським Tidelands.

Одна із зимових Нетфлікс-новинок на перший погляд нагадує стопіццот інших янгадалтових урбан-фентезі: молода головна героїня після довгої відсутності повертається до рідного містечка, і спочатку дізнається, що там коїться якась чортівня, а потім – що вона трішки цей… не людина. Оскільки натякають на це із самого початку, а остаточно стає все зрозуміло під кінець другої серії, тому офіційний НЕДОСПОЛЕР: Калліопа (для друзів Кел) – напіврусалка, вона дуже сильна й спритна, може дихати під водою, віддавати накази таким тоном, що жодна людина перед нею не встоїть, а ще – сексуально приваблива. Дуже сексуально приваблива – це одна з ключових конкурентних переваг “побережників”. А, так, сюрприз-сюрприз – таких гібридів, як вона, в околицях аж на цільну комуну назбиралося, і править нею безжальна і прекрасна Адріель Катберт.

Янг-адалт і янг-адалт (просто героїні трішки за двадцять), фентезі і фентезі, що могло тут такого дивного статися? А приблизно все. Tidelands з першої серії знищує майже всі надії на няшність (за неї тут відповідає кілька героїв і більшість з них… не щастить більшості з них, коротше кажучи) і урочисто проголошує: у нас тут все серйозно! От приблизно так само, як в Стівена Кінга. Правда-правда, зуб око даємо! Тож мила красуня Кел повертається не зі школи-пансіону, а з в’язниці, де відсиділа десяточку, головним бізнесом в містечку (і сімейним бізнесом родини Кел) є наркоторгівля, побережники цю наркоту постачають в обмін на страшенні гроші, які Адріель проти волі свого народу витрачає на якісь незрозумілі глиняні друзки, а корумповані копи все це діло прикривають перед федералами. І у всіх свої резони.

Продовжувати читання “Дари моря. Tidelands (1 сезон)” →

Нещодавно минуло одне свято (день народження Гаррі Поттера), наближається інше – прем’єра другої частини “Фантастичних звірів“, і навколо з’являється все більше всякого, що нагадує про світ Мами Ро. Виявилося, що Лего теж не збирається стояти осторонь. Вони освіжили поттерівську лінійку конструкторів – це передбачувано. А от що здивувало й порадувало дуже сильно, то це спеціальна поттерівсько-звіряча серія мініфігурок. Оце так сюрприз!

У такому випадку, звісно, хочу-хочу-хочу всіх! Але дівчаток мені знову не додали. Цього разу з 22 фігурок жіночих персонажів лише 6. І це у нас:

• Герміона

Продовжувати читання “Лего-фігурки. Спецвипуск на честь “Гаррі Поттера”” →

Переддень місячного (“китайського”) Нового року ми відсвяткували не лише східними наїдками, але ще й порівняно свіже аніме подивилися. Як годиться, був це ще невпольований продукт Ghibli – Omoide no Mānī, про який я дізналася абсолютно випадково. Усе майже як завжди – дівчинка, море, чари, ретро-стилістика. Але робив його вже “младий поросль” Hiromasa Yonebayashi – той самий, що був режисером на “Позичайках“.

У трохи невиразному сьогоденні небезпроблемну (бо прийомна та характер важкий) дванадцятирічну Анну відсилають до родичів в крихітне містечко на узбережжі – відновлювати підточене астмою здоров’я. Ідея Анні не дуже подобається, але там принаймні можна не ходити в школу, ігнорувати всіх тих неприємних людей, і лишень вештатися мальовничими околицями із скетчбуком та олівцями. Найцікавіша натура знайшлася швидко – колись розкішна, але зараз закинута садиба на тому березі лиману. Проте, коли Анна якось вийшла на берег ввечері – вона побачила світло, що блимає в башточці. А згодом познайомилася із білявою пустункою Марні – “Шшшш, нікому не кажи про нашу дружбу, це ж таємниця, правда?”.

М’яка та ненав’язливо фантасмагорична оповідь, в який важко іноді розрізнити сон та яв, повільно розгортає історію дівочої дружби та, водночас, примирення із собою та навколишньою дійсністю. Структурно “Коли тут була Марні” – типовий більдунгзроман (це, власне є адаптацією вже класичної британської книжки, написаної Джоан Робінсон). Жанрово – дуже приземлений магічний реалізм із фант’компонентом, який від початку й майже до самого кінця дозволяє захоплено будувати теорії. Що не так із закинутим будинком? До чого тут силосна вежа, якої бояться навколишні дітлахи? Чому Марні та її родина так дивно вдягнені? Чи правда це, що Анна може зустріти Марні лише у стані добряче зміненої свідомості і чому після їхніх прогулянок вона прокидається десь на узбіччі дороги?

(Прикольно те, що розмаїття інтерпретацій сидить в голові глядача. Я от зараз дочитую Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс – це вільний переспів Там Ліна якшошо – тому під час перегляду наполегливо радила головній героїні: “Ти, дитинко, нічого там у них в домі не їж. І не пий також!”. А Л., що якраз читав Юнга, під лікоть буркотів про Тінь та пошук Самості).

Хоча на контрасті “світло-тінь” в мульті багато чого побудовано – сюжетно, в першу чергу (чорне життя Анни не таке вже й чорне, якщо подивитися з іншого боку), але й частково візуально. З цієї візуальної точки зору також йдеться про якесь свято контрастів: простенько вимальовані всі живі персонажі (включно із рибками та птахами) дещо бентежно поєднуються із ретельно виписаним майже акварельним і майже статичним другим планом. Воно трохи заважає сприйняттю: не раз і не двічі хотілося вимкнути героїв і просто милуватися пейзажами.

А в цілому воно симпатичне, гарне, добре, із виразним, але пристойно дозованим педагогічним компонентом, – і дуже-дуже літнє. Ну і якщо порівнювати з іншим баченим-читаним – одна із найкращих розповідей про жіночу дружбу та вибудовування жіночих же родинних зв’язків з тих, що траплялися останнім часом.

Продовжувати читання “Світло й тінь. “Коли там була Марні”” →

Терапевтичне, коротше кажучи. Коли вже справді не хочеться думати про серйозне, тоді іноді виходить щось аж надто несерйозне.

От мене зрештою прорвало. Півдня капаю слиною на категорично не_мій ляльковий формат – бжд. По-перше, вони мене трохи лякають – але тут треба довго формулювати чому (якщо коротко: такі ляльки іноді здаються завчасною репетицією “андроїд-етики”). По-друге – як барбі-філ я чесно не уявляю, що можна робити із 70-сантиметровою лялькою, яка до того ж коштує під штуку баксів. Нам так не жити, таке всяке – але подивитися на фоточки бува цікаво.

А сьогодні на свіженького іпл-мена дивлюся й дивлюся.
тиць на фото

в очікуванні офіційної російськомовної версії хоча б першого сезону True Blood (ТВ3 його вже показує, а на трекер ніхто не викладує, рєдіскі) вирішила познайомитися з літературним першоджерелом

почитала першу книжку до половини, і, мабуть, можу сказати, що серіал вставляє набагато сильніше. фабула та ж (поки що) головні сюжетні моменти ідентичні. але книжка набагато простіша. і написано просто. і якось подій менше, і не всі герої презентуються так докладно, як у телеверсії. я вже не кажу, що лапусічька Лафайєт у книжці поки що персонаж такого плану, що двічі згадали – і можете подякувати. і Джейсона дюже мало. а Тари та сюжету із демоном взагалі ще (а чи ще?) нема… а ще – респект серіальникам за колорит

та загалом читати можна. в тому числі – бо переклад час від часу неймовірно тішить
він такий… середненький, місцями навіть приємний, але ж перли… укотре кортить запропонувати перекладачеві вбитися нафіг ап стінку. бажано – з енциклопедій та довідників
цитую не дослівно, а так – переказую по пам’яті

уже много лет он был майором нашого городка – ну, майором, так майором

ее кожа была невероятно белой, как и у всех вампиров с Кавказа – ого, думаю, це ж скільки у Штатах гарячих кавказьких вампірів!

і щось типу: Рене говорил с поддельным акцентом каюнов, хотя на самом деле давно забыл наследие своего племени – а тут я надовго втикнула, бо декілька хвилин відверто бачила у книжці фігу… потім, здається, збагнула. схоже, що в уяві перекладача та літредактора, ке(а)йджуни – то таке питомо луїзіанське плем’я індіанців… вже третій день радію з того відкриття

ех, люблю читати перекладене худло, стільки “открытий чудных”

не можу не поділитися. днями нарешті знайшла на улюбленому торенті те, що давно шукала – чарівну готичну короткометражку Бертона – Вінсент. их, талант жеж не сховаєш…

рекомендую )))

хлопчик – просто диво. але мої фаворити – чорний кіт та такса-мутант )

ми тут з Мєлкім вирішили, що найзачОтніша окраса хвільми без варіантів
парам!

але готові розглянути варіанти. можливо :Р

під впливом ІМДб…
йой. якими були улюблені кіноказки радянського і ледь-ледь пострадянського дитинства?
у кого як, а у мене Нескінченна історія, якась кіношка, де фігурувала маса героїв різних казок, та Міо, мій Міо
ось останній пункт сабж і викликав

так випадково і дізнаєшся, що в знайомій в дитинстві напам’ять хвільмі є надто вже знайомі обличчя…про Крістофера Лі промовчу…
але… Юм-Юм… Крістіан Бейл!

я в шоці

додивидися ми вчора сабж – вампірський серіальчик.
нічого такого, на любітєля, а в нас пішов добре…

ну, мені вампірська тематика не чужа від часів дитячого захопленням Інтерв’ю з вампіром (фільмом, за Енн Райс я так і не взялася)
у Місячному сяйві, до речі, вампіри чимось схожі… хіба що світлом їх не вбити. і часником. і кілком (паралізує). а загалом – _люди як люди_ із своїми проблемами. тіки живуть вічно, не старіють та п’ють кров, ага

серіальчик детективний (головний герой – приватний детектив, об’єкт його кохання – журналістка кримінальної хроніки). сюжети без зірок з неба, але трапляються навіть адекватні….
що ще… більш-менш доладний сюжет, пристрасті в асортименті, симпатична картинка, нормальні актори… не шедевр, навіть не маст_вотч. просто симпатичний вампірський серіальчик, який, на жаль, закрили після першого сезону…

на жаль, бо – нормальних продуктів про вампірів не так вже й багато, а тут – продукт цікавий. і (увага, Мєлкій) alex_dignus схильний думати, що сценаристи курили щось наближене до Світу Тьми
на жаль, бо там нічогенький головний герой. осьо

вголос

Так, я все ж таки встигла ))) Зловили аж у “Дружбі”…

Оскільки все вже давно подивилася…
Коротенько…

Останній бій надто епічний. Спростили “родинну історію” – із мачухою та сестричкою було цікавіше )))
Та й шлях до Зірки у Геймана набагато душевніший )
І ярмарка нормального не вистачало….

Але!
Дюже симпатично!
Кеп Шекспір – моя плакалЪ. Ридма ридали, чесно )))
І Септімус класний.
І Пфайффер  )))
А молодІж… ну, теж нічого )