Теорія і практика сімейних катастроф. “Усюди жевріють пожежі”

Свого часу мене так вразив дебютний роман Селесте Інґ “Несказане“, що з другою книжкою вийшло цікаво: одночасно хотілося і бігти читати його одразу, як тільки вийшов, і… можливо, не читати взагалі. Бо з дуже вдалими дебютами непросто не лише авторкам й авторам, але й читачам також: а раптом “уже не торт” – і що тоді робити з марними сподіваннями? Тож друга книжка вийшла, дочекалася українського перекладу, по тому минуло майже півтора роки – і нарешті Ксеня зважилася.

Чи “торт” другий роман Селесте Інґ? Однозначно торт, причому за схожим рецептом – сімейні проблеми, міжпоколінні проблеми, соціальні проблеми, проблеми мультикультуралізму, шкільні проблеми, підліткові проблеми – усе на місці. Чи сподобався цей “торт” так само? Не аж так. І проблема не в тому, що друга книжка гірша – ні, написана вона на тому ж рівні, з використанням тих самих прийомів, а структурно складніша. Ні, проблема у мене була з двома моментами: один – текстово-організаційний, а інший – ідейний. Але про все по порядку.

DSCN9818

Як і перший роман Інґ, “Усюди жевріють пожежі” починається з катастрофи. У багатому і захмарно благополучному передмісті палає будинок, що належить комплекту стовпів місцевої громади – і найімовірніше підпалила його молодша дочка подружжя. Як таке може бути? Подальші триста сторінок розкажуть, що ж всьому цьому передувало. Власне, річне зіткнення двох світів на одному полі.

Родина Річардсон – ідеальні мешканці містечка щастя Шейкер-Гайтс: він – адвокат, вона – журналістка місцевої газети (на сидіти ж мамі вдома, треба щось суспільно корисне робити, але отак… без фанатизму), у них троє ідеальних дітей і одна ходяча халепа. А ще у них є пожильці – Річардсони в щедроті своїй занедорого здають менший будинок тим людям, які за інших обставин ніколи б не могли собі дозволити розкіш жити в їхньому спокійному Едемі з чудовими школами і гарним показником вступу до пристойних вишів. Тільки з черговим об’єктом благодійності Єлені Річардсон трохи не пощастило. ні-ні, юна Перлина Ворен – та сама ідеальна дитина, яка заслуговує на свій шанс. Але її матір Мія – якась неправильна. Вона працює на пів ставки, де прийдеться, бо вважає себе… ви тільки уявіть! – художницею. А мистецтво – своїм справжнім заняттям. Чи впишеться сім’я сучасних номадів в таку своєрідну спільноту? Складно сказати. Хоча, насправді, нескладно.

Продовжувати читання “Теорія і практика сімейних катастроф. “Усюди жевріють пожежі””

Межа світів. “Міст у Терабітію”

Почнемо з маленького зізнання: я примудрилася пропустити “Міст у Терабітію“. Тобто, я знала, що це фільм, який подивилися всі мої знайомі, і він про дітей, котрі вигадують собі чарівний світ, а ще там наприкінці стається щось страшенно драматичне, від чого всі знайомі пустили сльозу. Трохи згодом дізналася, що фільм зняли за книжкою Кетрін Патерсон – однієї з чільних американських дитячих письменниць другої половини двадцятого століття. На цьому все. Я примудрилася дожити до порівняно поважних літ, так і не подивитися фільм і не нахапатися спойлерів. Тож за український переклад першоджерела бралася з чистим сумлінням та незаплямованими враженнями.

img_0335

Міст у Терабітію” розповідає про двох американських дітлахів, що живуть на початку 1970-х у вірджинській глибинці. Джесс – син фермерів, середня дитина в багатодітній родині (і єдиний хлопець поміж дівчат), який щодня порається по господарству, мріє стати найспритнішим бігуном на всі середні класи та потайки від усіх малює – а то навіть рідний батько подумає, що він гомік якийсь. Леслі – міська дитина, яку батьки-письменники завезли у глушину до привілля, свіжого повітря, парного молока і про що там ще небідний середній клас мріє, коли фантазує про ідеальне дитинство для своїх дітей. Діти ці дуже різні. І звісно, вони встигнуть і поворогувати, і подружитися, і навіть створити свій власний світ.

Читати старшу за мене дитячу класику – це дуже цікаве заняття. З одного боку давнішні тексти просто не можуть не застаріти – вони розповідають про вже не дуже актуальні реалії, вони повняться зневагою до жінок і дівчат (увага: побутова мізогінія цього тексту зумовлена не тільки і не стільки часом написання, скільки фігурою оповідача – для Джесса Леслі стала першою дівчинкою, в якій він роздивився людину, а не незбагненне нєчто, що псує йому життя), вони апелюють до світу, якого вже може не бути. З іншого боку, трохи застаріти – не означає зів’яти. Кетрін Патерсон більш як сорок років тому розповіла історію, що й понині актуальна – про самотність “білих ворон”, про шкільне цькування, про нерозуміння дорослими і нерозуміння дорослого світу, про дружбу, про силу фантазії, а ще – про горе та його переживання.

Ця книжка зіткана з контрастів, які показують майже підліткам, наскільки складно влаштований цей світ. На позір головний контраст – це похмурий і не дуже приязний реальний світ та казкова Терабітія, де майже завжди все правильно і майже завжди все можна полагодити. Але ще є інші такі різні світи.

Продовжувати читання “Межа світів. “Міст у Терабітію””

Марта і кістки. Перші книжки “Сезону кіноварі”

Є цикли книжок, де кожен твір можна сміливо читати окремо – більшість навіть серійних детективів такі. Є цикли книжок, що колонами підтримують спільну арку, але кожна з них є сюжетно окремішньою. А є цикли книжок, у випадку яких прочитання першого тому може викликати думку: “Як це – уже все? А коли буде далі?”. Я такі цикли не люблю і бува навіть кидаю читати. Але трапляється і таке, що уже друга частина змушує змиритися з дійсністю. Бо саме вона цю художню дійсність визначає. І яскравим прикладом такого циклу, де перша книжка – це “Так, загалом прикольно, але так нечесно!”, а друга – “А, тепер все зрозуміло, ну нарешті!”, для мене став “Сезон кіноварі” Володимира Арєнєва.

Формально це трилогія (колишня дилогія) з ще невиданим третім томом. По-чесному – таки дилогія. Тільки така, де перша книжка розрослася на дві – “Порох із драконових кісток” і “Дитя песиголовців“. І оця спільна книжка настільки чудесно цілісна, що якось перед “Порохом” невдобно.

DSCN8440

Про сюжет: майже-вісімнадцятирічна Марта вчиться у випускному класі, форкає у бік мачухи, яка завела роман, чекає на батька, котрий має повернутися із довгого загадкового відрядження, і, мріючи поїхати вчитися до столиці, підзаробляє собі потроху двома шляхами. Один – цілком законний і навіть соціально схвальний – кураторкою у кількох дитячих гуртках. Інший із законністю та соціальною припустимістю не має нічого спільного. Марту надаремно називають Відьмою, вона вміє знаходити і знешкоджувати токсичні кістки драконів – цінний ресурс для виробництва наркотиків та ще цікавіших речовин. Одного чудового осіннього дня Марта разом із друзями викопує фрагмент щелепи – справжнє багатство! Але скористатися з нього не вийде. По-перше, в Нижньому Ортинську починається облава на наркоторговців. По-друге, з відрядження повертається батько Марти і повертається… зміненим. По-третє, усе місто стрімко змінюється, а за компанію з ним – навіть державна політика і то не лише економічна. А Марта… А Марта просто хоче мінімізувати свої проблеми. Ну, гаразд, ще з’ясувати, що сталося з батьком. Окей-окей, а якщо геть по-чесному, то ще й допомогти симпатичному молодому вчителю. А якщо вже казати з цілковитою відвертістю – ще й дізнатися, звідки приходять химерні сни про далекі краї та неприємні смерті.

Про героїню: з усього, що я останнім часом читала українського й підліткового, Марта Баумгертнер із “Сезону” – мабуть, моя улюблениця. З багатьох причин. Вона трохи старша за середню героїню підліткового фентезі (“Сезон” – це вже чесний янґ-адалт, особливо друга книжка – “Дитя песиголовців“) і іноді навіть здається занадто дорослою як на заявлений вік. Це можна пояснити ситуацією – напівсирітство, складні стосунки зі старшими, все таке, але у другому томі Марта час од часу косячить так, що всі попередні претензії до вікових особливостей знімаю. Марта – жива, яскрава і має цілком впізнаваний і по-своєму передбачуваний характер. Передбачуваність – це взагалі хороша особливість для книжкових героїв, це означає, що образ логічно вибудований.

Продовжувати читання “Марта і кістки. Перші книжки “Сезону кіноварі””

Літературна кухня. Флуден за мотивами The Sisters of the Winter Wood

Полювання за англомовним фентезі (можна, звичайно, й фантастикою – але таке трапляється значно рідше) зі слов’янськими фольклорними мотивами – some kind of guilty pleasure. Але іноді воно приносить несподівані трофеї. Отак я взялася читати підліткове фентезі про Молдову початку ХХ століття та єврейсько-українську родину перевертнів – і відкрила для себе незвіданий світ єврейської випічки. І треба сказати, що пошуки годящого флудену були значно захопливіші за читання самої книжки.

Мама спекла флуден та запарила чай з трояндових пелюсток.

Окей, чай з трояндових пелюсток. А що таке флуден?

DSCN8153

Про флуден, здається, знали всі, окрім мене. Принаймні, українська Вікі – точно. А ще вона розповіла, що існує дві школи думки: флуден як святковий пиріг-торт з кількома шарами начинки та флуден як рулет (варіант на повсякдень тобто). Торт – це якось занадто, зате я за все життя не спекла жодного рулету. Чим не виклик?

Подальше гугління відкрило страшне: двобоєм торт vs рулет розбіжності між школами думки не завершуються. По-перше, є проблема начинки, бо вона існує у версії по-багатому і по-звичайному. По-багатому – це зібрати в домі все смачне, залити склянкою-двома меду і підварити. “Нє, злипнеться”, – вирішила я. А серед варіантів по-звичайному чомусь зачарував варіант начинки, основою якої складають крихти. Звичайні кришені булочки, які змішують уже з чимось солодшим і липучим. О, отаке і буду робити. Тільки ще треба тісто обрати.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Флуден за мотивами The Sisters of the Winter Wood”

Нечисть по-київськи. “Лазарус”

Серед багатьох моїх читацьких забаганок неостаннє місце посідає регулярний плач: “Мені потрібно більше, більше урбан-фентезі!”. І, здається, от зараз його розчули милостиві видавничі боги. Спочатку АССА видала “Варту у Грі” Наталії Матолінець – екшеновий янґ-адалт про змагання між юними магами, що відбувається поміж впізнаваних львівських локацій. “О, – казала я тоді, – маємо місто як обов’язкове місце дії, це ґут. А так, щоби місто як значущий герой? Ну, будь ласочка!”. Ото сказала і сказала, не вперше ж говорила, і призабула. А дарма. Як виявилося, щастя вже було поруч. І на Форумі воно нарешті наздогнало.

DSCN8117

Літа Божого 1913 в головному місті Межі, Києві, вирують пристрасті й збираються хмари: політична ситуація нестабільна, економічна ситуація тримається купи завдяки постачанню найціннішого чарівного смаколику до царського столу, криміногенна ситуація… Та як тут без злого слова про неї написати, якщо клята нечисть вбила людського хлопчика! Щоправда, хлопчина був водяників вихованцем, але хто ж зна, що тій мерзоті в голову стрельне. І тепер слідчий з особливо важливих справ підполковник Олександр Петрович Тюрин має нашвидкуруч розслідувати гучну справу, щоби принести мир та спокій на київські пагорби. Спойлер: з миром та спокоєм доведеться зачекати. Особливо, самому Олександру Петровичу, життя якого ця випадкова зупинка змінить докорінно і всерйоз пов’яже з містом, до якого столичний гість ставився приблизно з тією ж теплотою, що й п’ятий прокуратор Іудеї до Єршалаїма.

Натуральне урбан-фентезі. Історичне. З пристойним детективним сюжетом. З яскравими героями. З чітко проговореною соціальною складовою. З тоннами літературних, історичних, культурологічних “пасхалок”. Про Київ. У цьому місці вже хочеться зупинитися, глибоко вдихнути і спитати тоном екзальтованої п’ятирічки: “А що, це НАПРАВДУ все-все-все мені?” Так, Ксеню, це все правда, воно існує, видихай. Он вона, книжечка, ніхто не забере. Хоча іноді страшно вночі спати лягати – мені отакі книжки, щоб “все й одразу”, раніше хіба снилися.

Продовжувати читання “Нечисть по-київськи. “Лазарус””

Книжкові теревені: блогерське життя та фінансовий аспект

Минув місяць з гаком, відколи дочитала “Американу” Чимаманди Нґозі Адічі, а мене все не полишає бажання про неї поговорити. Причому поговорити не про книжку взагалі, хоча це розкішний великий роман виховання про двох молодих нігерійців із нижнього та верхнього середнього класу – тільки дівчина поїхала легально вчитися до США і прийшла до успіху там, а хлопець нелегалив у Великій Британії і до ще більшого успіху дошкандибав уже після депортації додому. А про один маленький аспект. Отой американський успіх головної героїні – це не тільки гарна робота в піар-галузі, що дозволила їй за кілька років купити квартиру, і не принстонська стипендія. Це те, що вона змогла покинути роботу і отримала ту ж таки стипендію, завдячуючи одному фактору – створила дуже успішний блог.

Життя топ-блогерки, як його змальовує Адічі, це форменний космос. Іфемелу цілком традиційна “текстовичка”, але працює з дражливою тематикою расових стереотипів. Фактично це лайфстайл-блог, писаний з точки зору африканки, для якої багато що і в “чорно-білій” Америці було чужим, незрозумілим, неприйнятним. Тож де взялася популярність – зрозуміло. Але ж там не тільки про популярність.

Блог пішов у люди і вже розгубив молочні зуби – це навперемінку дивувало її, тішило, перевершувало будь-які очікування. Кількість читачів – тисячі по всьому світу! – зростала так швидко, що вона уникала статистичних звітів, бо не бажала знати, скільки людей клікнули на її тексти цього дня – це просто лякало. Але також захоплювало. Коли вона побачила, що її дописи перепостив інший сайт, її аж переповнила гордість, але навіть тоді вона ще не уявляла, куди це може завести, не плекала жодних серйозних амбіцій. Надходили емейли від читачів, котрі хотіли би підтримати блог. Підтримати. Це наче ще більше відособило блог, підкреслило його окремішність, перетворило на щось, що може розквітнути чи ні, з її допомогою чи самостійно. Тож вона поширила лінк на свій пейпел-рахунок. Гроші почали надходити, багато маленьких сум і одна така велика, що коли вона її побачила, то видала якийсь незнаний досі звук – щось середнє між зойком і видихом. Така сума з’являлася на рахунку кожного місяця, анонімно, регулярно, як зарплата, і кожного разу коли гроші надходили, Іфемелу почувалася збентеженою, немов вона знайшла щось дуже цінне на вулиці і вирішила залишити собі.

О, так! Я хочу поговорити про гроші.

Питання: “За яких обставин люди готові платити за контент, коли схема не передбачає віддавання грошей наперед?” – мене останнім часом неабияк цікавить. Найпростішою є відповідь “У нас – ніяк, ми ж не американці!”. Відповідь цілком справедлива: сильно менше грошей, менше звички платити за контент в принципі, менше способів робити це легко й невимушено. Просто для статистики: будь ласка, підніміть руки ті, хто користується лікпеївськими donate-інструментами (до прикладу, воно прикручено до Читомо). І на предмет платити, і на предмет отримувати. Бо кожного разу, коли я до нього придивляюся зі суто теоретичним інтересом (ні, я ще не настільки замріялася, щоби сподіватися на монетизацію свого блогу), неочевидність роботи відштовхує на раз. Не Флаттр, не інші подібні сервіси, і взагалі – труба, дим, оце от усе. Ну але навіть якщо відволіктися від схеми доставки грошей (он інші некомерційні проекти – наприклад, Світ фентезі – просто сайд-банери з номером приватівської картки вивішують), за яких умов ми готові ділитися грошима там, де це не є обов’язковим?

ko-fi
Ko-fi.com – один із сервісів фінансової мікропідтримки творців

Продовжувати читання “Книжкові теревені: блогерське життя та фінансовий аспект”

Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка”

Серед усіх можливих варіацій на тему підліткової літератури найскладніші почуття у мене викликають янґ-адалтові трилери. Книжки про проблеми підліткового життя, підліткові любовні, пригодницькі, фантастичні, фентезійні романи – з цим всім жодних проблем. Підліткові горори? Тисячі їх. Історичні романи про героїв-підлітків? Уже складніше, але чому й ні. Підліткові детективи? Та можна й дитячі, Енід Блайтон вже скільки десятиліть тому гарантувала це. А з трилерами важче. Бо такі, де підлітки виступають жертвами, надто легко можуть перетвориться на жестячкове еспло про те, як катують вчорашніх дітей, – бо цих вчорашніх дітей дуже просто й зручно об’єктивізувати. Натомість трилери, де підлітки виступають еммм… найактивнішою стороною діла – це вже щось трохи занадто, це вже межує з незручними відкриттями, навроді жорстокості хлопчаків з “Володаря мух“, про це й думати зайвий раз якось нецейво… А тепер давайте трохи ускладнимо завдання. Оця жорстока й непередбачувана стихія… точно має бути хлопчаком?

Американська письменниця Емілі Локгарт відома у нас завдяки “Ми були брехунами” – підлітковому літньому трилеру, прищепленому до дерева родинної саги. В другій виданій українською книжці вона загалом зберігає рецепт попередньої. “Щира шахрайка” – це теж про літній відпочинок багатеньких підлітків із сімейними проблемами та їхню подругу з нижчого класу (так, цього разу це дівчина). І тут теж є простір для саспенсу та копирсання в тому, що ж сталося насправді. Але цього разу авторка йде далі. Вона не лише зосереджується на суб’єктності маргінальнішої з головних героїнь. Вона виписує їй карт-бланш – дитино, розважайся на повну. І дитина розважиться.

DSCN6547

Вісімнадцятилітня Джул переїжджає до Нью-Йорка і перебивається на дрібних роботах (іноді навіть не під своїм іменем). Обслуговуючи прийняття в дорогій приватній школі, вона випадково знайомиться із багатою жінкою, яка помилково вважає її за подругу своєї доньки. Імоджен трохи відбилася від рук і родини, і хтось має її переконати, що час повертатися із курортного раю-небуття додому. Чому б оце Джул це не зробити, в них же колись були такі гарні стосунки? А дійсно, чому? Джул звикла до думки, що дівчині в цьому житті треба за себе боротися в будь-який спосіб. І стати ідеальною подругою для багатої спадкоємиці – це ще й ненайгірше, що може чекати попереду. Найгірше буде значно-значно цікавішим.

Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.

Продовжувати читання “Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка””

Майже детектив. Як я шукала скони в книжках про міс Марпл

2018-й читацький рік крім усього іншого буде роком читання про міс Марпл. Я й раніше зустрічалася з цією героїнею пані Аґати, але давно і не дуже виразно. А тут завдяки ошатним яскравим книжечкам від КСД тимчасово відмовилася від амбітного плану “Крісті треба читати тільки в оригіналі”. Тож на кінець літа уже маю три книжки прочитані, а ще одна намагається проштовхатися між іншими “Читатиму негайно”.

Спрощений рецепт детективів про міс Марпл: цікаві сюжети+звична затишність. Та обов’язковим елементом цього затишку є постійні й наполегливі згадки про чаювання (в половині випадків за тих чаювань когось отруюють, але це вже неуникні ризики, що ж поробиш). І в цих чаювань є бічний ефект – вони стимулюють кулінарні амбіції. Ще коли я взимку читала “Поїзд о 4:50 з Педдінгтона” мені закортіло спекти скони. Але зважилася на це лише зараз. І коли зважилася, то зрозуміла дивовижне: в Аґати Крісті сконів нема! У детективах про міс Марпл, де кількість чаювань на сотню сторінок перевищує середньобританські показники, немає класичної файв-о-клок випічки! Як таке взагалі може бути?

Продовжувати читання “Майже детектив. Як я шукала скони в книжках про міс Марпл”

Плюс-мінус нескінченність. Як це – перечитати “Життя за життям” після “Руїн бога”

Я майже ніколи не перечитую книжки – бо навіщо. І майже ніколи не _пере_писую враження – бо а як таке можливе. Але бувають виключення. І тому, коли мені запропонували написати для блогу Нашого Формату текст про досвід перечитування “Життя за життям” уже після прочитання “Руїн бога” – то це був справжній виклик. Незвичний і по-своєму некомфортний, але вартісний. Бо перечитуючи я дізналася більше не стільки про Урсулу Тодд, скільки про власну систему цінностей. Але про Урсулу з Тедді все ж таки трохи також.

DSCN6409

Іноді здається, що всі люди поділяються на два типи. Ні, не технарів та гуманітаріїв. І не на тих, хто любить котиків або песиків. І навіть не на поціновувачів кави чи чаю. Є люди, які перечитують книжки, і є такі, хто воліє цього не робити. А ще є книжки, які вносять плутанину в цю чудову надійну систему.

Я перечитую книжки нечасто й неохоче, і кожного разу, коли вже зібралася сотворити неподобство проти стосів ніколи не читаних книжок, довго перед ними вибачаюся. Але з “Життям за життям” Кейт Аткінсон інакше бути не могло. Особливо, як врахувати, що українською з дилогії про сім’ю Тодд першою вийшла друга книжка – “Руїни бога“… Особливо, як врахувати, що українські переклади Аткінсон Ярослави Стріхи настільки фантастично влучні, що не можна позбавляти себе задоволення… Особливо… Насправді, це той випадок, коли жодні “особливо” особливо не потрібні. Бо про Урсулу Тодд можна читати знову і знову. Так воно задумано.

Продовжувати читання “Плюс-мінус нескінченність. Як це – перечитати “Життя за життям” після “Руїн бога””

Виховання дітей та читачів. “Славетне життя Ей-Джея Фікрі”

Ідеальне літнє читання у вакуумі – це щось… Приємне, про відпочинок, екзотичні локації, цікавих, чимось незвичайних, героїв; веселе, але з ложечкою проблем та дрібкою моралі – здається, щось таке. Днями мені трапилася книжка, яка відповідала всім критеріям – про маленьке куротне містечно та його дивакуватих мешканців. Типовий feelgood, на перший погляд, до того ж такий, де сюжет крутиться навколо книгарні. Але з романом Ґабріель Зевін все виявилося не так просто.

DSCN6377

Містер Ей-Джей Фікрі – не дуже шанований (бо відлюдькуватий і, відверто кажучи, неприємний дивак) вдівець та власник маленької книгареньки на маленькому острові, що частину року відрізаний від Великої Землі. Відкрити книгарню на острові Аліси було ідеєю дружини містера Фікрі Нік. Але тепер Нік нема, а крамниця є, і містерові Фікрі треба якось в ній порядкувати – поміж тихим пияцтвом, медитативним спогляданням єдиної своєї цінності – рідкісного першодруку По – та саркастичним відбрикуванням від тих, кому раптом цікаво, як йому ведеться. Але життя не стоїть на місці. Дорогоцінного “Тамерлана” викрадають, а натомість містер Фікрі отримає від долі геть уже несподіваний подарунок – балакучу дворічну Майю, чия мама вкоротила собі віку, залишивши записку: “Я хочу, щоб вона виросла серед книжок і серед людей, яким важливі такі речі”. Небагатий мізантроп середніх років – і отаке несподіване батьківство? Ну що ж, книжки, Гугл і багато любові – рецепт, як виховати з містера Фікрі гарного батька. А для того, щоби виховати Майю потрібно приблизно теж саме. В принципі, з читачами-клієнтами рецепт також спрацював.

Славетне життя Ей-Джея Фікрі” – це таке триєдине читання. Книжка наче розгортається в квітку з трьома пелюстками. Кожна з них яскрава, але пахнуть вони по-різному.

Продовжувати читання “Виховання дітей та читачів. “Славетне життя Ей-Джея Фікрі””

На півдорозі до детективу. “Мітфордські вбивства”

Спроби схрестити сімейний роман (а то й сагу) з детективом мають давні добрі і плідні традиції. Але буває й таке, коли ні сіло, ні впало: і детектив не клеїться, і сімейний роман розпадається на шматки. В кращому випадку один з жанрів зрештою перемагає, лишаючи інші напрямки бідними родичами, які зітхають: “Але ж ідея була непогана, правда?”. Правда. Але коли в піджанрах є той таки детектив, то його перемозі радієш більше. Головне, щоб із загадкою повернулося на добре, а інше… Інше – то таке.

Дебютний детективний роман Джессіки Фелловз (об’язковий в такому випадку дисклеймер: так, родичка того самого Джуліана Фелловза, а заразом авторка нонфікшен-книжок “зі світу “Абатства Даунтон“) – це якраз типовий випадок, коли письменниця не хотіла обмежетися тільки детективом. І протягом перших 200 сторінок було важко сказати, що це взагалі таке і що з нього виросте. На щастя, текст схаменувся, й остання третина там уже чесний (і нічогенький, треба сказати) детектив. Ну, але дійсно – первісний замах був на більше.

DSCN6310

/Клац кіношною хлопавкою/ Зимовим днем купе поїзда, що прямує до курортного містечка на півдні Англії сідає літня пані, увечері того ж дня її в тому купе знайдуть смертельно пораненою. /Клац кіношною хлопавкою/ Юна Луїза Кеннон не хоче бути пралею, як мама, карманницею, як дядько навчив, проститукою, як дядько спонукає, але варіантів в неї небагато. Але одного зимового дня в Луїзи з’являється шанс влаштуватися помічницею няні до аристократичного сімейства. І вже байдуже, що досвіду такої роботи в дівчини нема, а рекомендації трохи ненадійні – шансом треба скористатися за будь-яку ціну! /Клац кіношною хлопавкою/ Молодий залізничний полісмен Ґай Салліван ганяє безхатьків на вокзалах та розслідує дрібні крадіжки, але мріє про щось більше, щось справжнє, щось таке, що дозволить йому врятувати самооцінку “Єдиного хлопця в родині, якого не взяли до війська під час Великої війни”. І тут його з напарником викликають на замах на вбивство в потязі. Ось воно, ось цей довгоочікуваний шанс! /Клац кіношною хлопавкою/ Юній Ненсі “майже сімнадцять” і в дитячій, поміж молодшими сестрами, вона відверто нудиться. Душа Ненсі потребує пригод, але батьки чомусь до цього ставляться без ентузіазму. Дівчина пише під псевдонімом страшні оповідки, але коли до родини доходить звістка про наглу смерть знайомої знайомої – самовиховане на penny dreadful дівчисько робить мисливську стійку: чому б не спробувати розслідувати справжній злочин? Це ж такий шанс! Он і майже ровесниця Луїза допоможе, бо панночці дуже треба! /Клац/

Трохи забагато “клаців”? От і я про те. Джессіка Фелловз озброїлася багажем знань про першу половину ХХ століття і написала не “просто детектив”, а історичний детектив з урахуванням історичного ж контексту. Контекст справді цікавезний: 1920-й, практично тільки-но завершилася найстрашніша війна в пам’яті людства, а повсякденне життя відмовляється повертатися до старих звичок. Жінки на роботі, занепад аристократії, масовий ПТСР і працевлаштування ветеранів, нові моди, нова музика, нові соціальні моделі – цукерка, а не епоха! І молода британська письменниця підійшла до матеріалу з ентузіазмом. “Мітфордські вбивства” – це про все оце і ще трішки зверху. Але проблема в тому, що елегантно збиратися в купу весь цей матеріал відмовляється. То сімейний роман не клеїться, бо аристократичну родину авторка змальовує цілком історичну – до того ж надзвичайно цікаву – але змальовує скупо й несміливо, так, що ті, хто вже багато чув про Мітфордів, натяки зрозуміють, а іншим (от мені, наприклад), може бути не дуже комфортно. То тему тяжкої долі дівчини з народу, яка йде у найми (ой, “Даунтоном” запахло) письменниця замітає під килимок детективного сюжету. То про сам детектив забуває на кількадесят сторінок, від чого критично страждає динаміка сюжету. “Ні, не Аґата Крісті”, – думала я половину книжку, аж доки роман не згадав, що він взагалі-то про вбивство.

Продовжувати читання “На півдорозі до детективу. “Мітфордські вбивства””

Уперед, за драконами! Перші дві книжки з “Мемуарів леді Трент”

Іноді трапляється таке читацьке щастя, коли одна книжка примудряється охопити одразу кілька тем з категорії найулюбленіших. А ще буває, коли ця книжка приходить не сама, а із “сестрами” – і тоді читацьке щастя стає безмежним. У мене – фанатки подорожніх нотаток натуралістів та етнографів, любительки фентезі й поціновувачки прожіночої проблематики в художній літературі – отаке “збірне” щастя настало, коли дізналася про “Мемуари леді Трент“.

Коротко про серію: “Мемуари леді Трент” – це фентезійний цикл американської письменниці Марі Бреннан. На сьогодні він включає п’ять романів та (щонайменш) одне дотичне оповідання. Героїня книжок – леді Ізабелла Кемхерст, яка живе у фентезійному аналогу вікторіанської Британії. Але живе не постійно. Ізабелла – затята натуралістка, життєва мета якої – вивчати драконів по всьому світу.

З усього циклу я поки що прочитала лише перші дві книжки і це практично суцільні феєрверки і радість впізнавання. NB: але такі бурхливі емоції цикл викликає далеко не в усіх читачів, бо він і тематично, і, головне, стилістично доволі своєрідний. Адже він є пародією на мемуари/подорожні нотатки вчених джентльменів ХІХ століття – тільки тут їх пише леді, яка має дуже нестандартне захоплення.

Коротко про сюжети: усі книжки написано з ретроспективної точки зору – вже літня леді Трент згадує молодість і розповідає про давні пригоди. Це трішки дратує, адже формулювання: “Тут про це говорити зарано, дочекайтеся, поки я напишу наступні томи” зустрічаються регулярно. Перші два романи розповідають про самий початок наукової кар’єри Ізабелли – від дитячих експериментів до першої експедиції, де вона була повновісною учасницею та співорганізаторкою.

Продовжувати читання “Уперед, за драконами! Перші дві книжки з “Мемуарів леді Трент””

Вогник надії. “Дівчинка, яка випила місяць”

Останнім часом у нас дедалі частіше з’являються підліткові й дитячі фентезійні книжки про прадавні небезпеки лісу. В першу чергу одразу згадуються “Ті, що не мають коріння” Наомі Новік, а слідом за тим підтягуються і “Волковиці” Марини Смагіної, і “Дрімучий ліс” Анастасії Лавренішиної (оце ще не читала, але дуже хочу), ще дещо… І от одна з дитячих новинок видавництва Віват якраз про це саме – про світ людей, що зчепив зуби та з останніх сил тримається в жорсткій опозиції до Лісу та Болота. Тільки американська письменниця Келлі Барнгілл одразу розставляє акценти трохи не так, як можна було очікувати.

DSCN6226

Сумна маленька держава Протекторату нидіє між лісами й болотами. П’ять сотень років тому поблизу сталося виверження вулкана, що серйозно змінило місцеву екологічну систему. І ще добре, якби проблеми полягали лише в тому, що їжі недостатньо, а єдиний безпечний шлях крізь хащі та трясовини контролює Рада старійшин (з виклично гуманних міркувань, а ви що подумали?). Ні, в лісах та болотах окрім підступних гейзерів з отруйним газом та бездонної твані, зачаїлася найбільша небезпека – стара відьма, зловорожа до всього живого. І якщо раз на рік не принести відьмі в жертву немовля – на народ Протекторату чекатиме щось жахливе. Правда, ніхто не знає, що саме. Але це й не дуже важливо. Бо насправді, відьми – нема.

Вони йшли і знали, що відьми не існує.

І ніколи не існувало. Був лише небезпечний ліс і одна-єдина дорога, а також контроль над життям населення, яким насолоджувалося багато поколінь старійшин. А відьма – тобто віра в її існування – була вигадана для заляканих, пригнічених, поступливих людей, які жили огорнутими в серпанок суму, з притупленими почуттями й пригніченим розумом. Усе це було надзвичайно зручно для безмежного панування старійшин, Не дуже приємного, до речі, але нічого не вдієш.

Отакої. Казка про постправду для середнього шкільного віку? Про це у “Дівчинці, яка випила місяць” також є. Але є там і відьма (навіть сильно не одна), є затишний болотяно-лісовий світ, сповнений не лише небезпеки, але й краси, магії та поезії, і є Луна – жертовне дитя, яке не просто вижило, а й випадково стало вмістилищем занадто могутніх сил.

Продовжувати читання “Вогник надії. “Дівчинка, яка випила місяць””

Сни про щось інакше. “Ева спить”

Бува іноді приходить читацький досвід, що не вписується в знайомі рамки. Будемо читати історичний роман. Про народ, що живе поміж гір, – не сказати, що в категоричній злагоді, але непогано загалом живе. Аж доти, доки не приходить війна, по якій цей мальовничий край “відкушує” собі сусідня держава. Відтоді рідна мова цього народу потрапляє під заборону, можливості влаштуватися на пристойну роботу стають прямо пропорційними готовності забути про своє походження, про розвиток не те, що культури, громадянських прав краще зайвий раз не згадує. А потім приходить інша війна, але нічого на краще вона не змінює. І згодом між гір проростають зерна гніву, що за десять-п’ятнадцять років голосно вибухнуть. Натурально вибухнуть – попереду в гірського народу терор, спецоперації впокорення та інші цікаві інструменти політики, що надто давно зайшла в глухий кут.

І поки розгортається такий опис – пам’ять жалісливо скавучить. Шотландія? Та ні. Ірландія? А виразні гори де взяли? Країна басків? Північний Кавказ? Тибет? Що це взагалі таке? Ні-ні, пам’яті можна розслабитися, вона про таке навіть не знала. Це про Альто-Адідже, Південний Тіроль у ХХ столітті.

DSCN5977

Ева (за сорок, красуня, успішна кар’єра, довгий роман з одруженим чоловіком)  мала цілком конкретні плани на Великодні вихідні – як завжди, відсвяткувати разом з мамою та хрещеною. Але їй дзвонить чоловік з минулого – ні, не колишній, хоча певною мірою… Колишній вітчим, практично батько, стосунки з яким матір Еви Ґерда розірвала категорично. Віто невиліковно хворий і (як часто буває в сімейних драмах) хоче побачити названу дочку, поки ще має сили. Та це ж Великодні вихідні – квитки на літаки давно всі продані. І Ева, змінюючи потяги, прямує через усю Італію – від гірського курорту в Альто-Адідже до містечка на Сицилії. І під час довгої дороги жінка не тільки споглядає, якою різною є країна, де вона живе, але й згадує кілька десятиліть буремної історії рідного краю – і трьох поколінь своєї родини.

Франческа Меландрі – римлянка, але у післямові до роману “Ева спить” вона коротко пояснює, в чому укорінений її інтерес до Південного Тіролю та його кривавої і спірної історії в ХХ столітті:

Якби не моя мати, цієї книжки не було б. Італійка, що відпочивала в Альто-Адідже, починаючи з шістдесятих років, вона прищепила мені цікавість і пошану до мешканців землі, географію якої, і тоді, і нині, люблять багато італійців, але історії якої вони не знають.

Продовжувати читання “Сни про щось інакше. “Ева спить””

Портрет богів замолоду. “Гессі”

Затишна книжка, книжка-цукерок, ідеальна книжка для читання на ніч у тяжкі часи – така, що 15-20-30 сторінок вистачає для того, щоби заспокоїтися, видихнути та спокійно заснути. Трохи не такого можна чекати від фентезі про реінкарнацію давніх богів, правда? А то дивлячись, про яку саме богиню йдеться.

DSCN5909

Мрійниця Гестія-Амалія Фаулі-Прейшер живе порівняно звичним життям п’ятнадцятирічної дівчини: вчиться, читає книжки, готується до весняного балу, злегка розчаровує батьків  (така дивна і чомусь така незграбна) і то знаходить, то губить спільну мову з на кілька хвилин старшою сестрою. Хоча, ні, дещо в житті Гессі суттєво відрізняється від звичного. По-перше, після смерті старшого брата, якого вся сім’я вже стрімко забуває, дівчинка час від часу бачить щось дивне. Або когось дивного. І такого, що будь-які спроби описати наштовхуються на ментальний бар’єр: очі в незнайомця блакитні, а все інше – як у тумані. По-друге, Гессі отримала в подарунок чарівну камеру – якщо вибрати правильний момент та правильних людей, то фотографуючи можна зробити їхні життя щасливішими. От тільки саму себе Гессі сфотографувати не може, хоча іноді їй дуже цього хочеться.

Друга книжка молодої львівської письменниці Наталії Матолінець, що вийшла цієї весни, на “Варту у Грі” схожа хіба що деякими інтонаціями та особливостями світотворення. “Варта” – урбан-фентезійний екшен, де динаміка аж бринить. “Гессі” – шепітлива фентезійна майже-притча,  в якій іноді переконливо перемагає логіка сну. Того самого затишного і солодкого сну, за яким ховається щось інше – і то на другий погляд небезпечніше.

Продовжувати читання “Портрет богів замолоду. “Гессі””