Бібліотечка малої феміністки. Челсі-вок, 6. Дівчата за право вибору

Останнім часом впевнено більшає книжок, які відповідають на питання: “Як виховати дитину з профеміністичними поглядами?”. Навіть українською більшає, що не може не тішити. Деякі адресовані батькам – як вже майже легендарна “Люба Іджеавеле“, інші – це власне дитячі книжечки, які знайомлять з біографіями відомих жінок, розповідають про перебіг боротьби за права, пропонують різні сценарії дівочого емпаверменту тощо. Помітна частина таких видань – це все ж таки науково-популярний нонфікшен, але мене почали цікавити (наразі) нечисленні на нашому ринку художні твори. Торік одну з таких серій почав видавати Жорж. І одразу з козирів зайшов – тобто з книжки про британських суфражисток. Для молодшого й середнього шкільного віку – а чом би й ні.

Про жанр.Дівчата за право вибору” – це така собі премила й характерно молодшопідліткова повість про поворотне для дорослішання літо в житті 12-річної Поллі. Авторка дбайливо проводить героїню та читачів через низку виховних “чекпойнтів”, дозволяючи спостерігачам робити власні висновки. В кількох випадках Поллі вчиняє доволі по-дурному й зустрічається із закономірними наслідками. І навіть очікуваний для жанру щасливий фінал не створює враження цукеркового царства – протягом майже двох сотень сторінок головна героїня вчиться отому самому вмінню розрізняти те, що можеш змінити, і те, з чим на якийсь час треба змиритися.

Про сюжет. Надворі літо-1914, і життя Поллі просто не може не змінитися (вона ще просто не уявляє – наскільки). По-перше, її мама вагітна, й всі розповідають дівчинці, що тепер вона буде старшою сестричкою – та вона не впевнена, як до цього ставитися. По-друге, родина її найкращої подруги переїжджає до курортного містечка, і тепер Поллі в Лондоні сама-самісінька (не рахувати ж того противного Моріса з першого поверху, правильно?). По-третє, до квартири поверхом вище заїжджають нові сусідки, і тут раптом дві “старі діви” (тм) виявляються молодими й симпатичними жінками, які не приховують скандальну таємницю. Вайолет та Едвіна – суфражистки. І якщо Вайолет – прихильниця ненасильницького спротиву, то Едвіну щойно випустили зі в’язниці – на умовно-дострокових умовах, відновитися після голодування. Отак боротьба жінок за право голосувати, про яку Поллі досі чула переважно через невдоволене гмикання старших, отримує обличчя. А Поллі тепер має старших подруг, які не беруть її на кпини за мрію стати мандрівницею-дослідницею. Як і будь-яка неофітка, Поллі починає гарячково шукати способи прислужитися шляхетній справі. І виходить це в неї… по-всякому.

Продовжувати читання “Бібліотечка малої феміністки. Челсі-вок, 6. Дівчата за право вибору”

Чай, абсурд, шпигунські ігри. “Розшифровка”

– Чай, сер.
– Чай?
– Чай. Якість чаю, який нам прислали, просто шокує.
– Смію нагадати вам, міс Армстронґ, що точиться війна.
– Мені всі так кажуть, але ця операція тримається на чаї.

Кейт Аткінсон написала роман про війну? Нічого несподіваного, в неї таких багато. Кейт Аткінсон написала роман про “людей слова”?І таке вже було. “Люди слова” в Аткінсон – це розвідники й контррозвідники? Ого, а з цього місця, будь ласка, докладніше!

І таки написала. “Розшифровка” – це ще один характерний для авторки “клаптиковий” британський-британський (аж чай з вух ллється) роман про… А про що власне? Про несподівані повороти й вибрики долі, про різницю між сказаним і почутим, про етику й естетику міфотворення, ну і про чай, само собою. Як жеж у воєнній Британії без чаю.

Джульєтті Армстронґ близько шістдесяти. Вона з’являється на сторінках, аби померти. Джульєтті Армстронґ під тридцятку. Вона з’являється на сторінках, щоб довести – життя після війни існує. Ну, начебто. Люди кажуть. Треба ще перевірити, бо часом здається, що війна не завершується ніколи, що вона як вчепилася пазурами “Батьківщина тебе потребує”, так і ніколи не відпустить. Це ж добре, коли тебе потребує Батьківщина? Це ж добре, коли бодай Батьківщина тебе потребує, хіба ні? Джульєтті Армстронґ вісімнадцять. Ось воно, нарешті! Вона з’являється на сторінках, щоб з головою бахнутися в пучину шпигунських ігор. З усім своїм здоровим вісімнадцятирічним цинізмом і дещо патологічним потягом до брехні. І в цю мить аж кортить викресати з читацьких долоньок полум’я: ура-ура, зараз буде цікаво! Цікаво буде. Але сильно не в тому сенсі, як можна було очікувати.

Продовжувати читання “Чай, абсурд, шпигунські ігри. “Розшифровка””

Зоряно-смугастий челендж: 15 штатів в читацькому кошику

Нарешті мій дивний намір прочитати по книжці, де дія відбувається в кожному штаті США (й окрузі Колумбія – це вже сталося), дошкандибав до наступної позначки. На це пішло близько пів року (так, це я просто блогерка-равличок останнім часом) і далі… Далі буде ще повільніше, гадаю, бо більшість очевидних й поширених варіантів вже потрапили до скарбнички, а крім того я тут собі влаштувала “дієту” і дуже ретельно слідкую, аби відсоток американського читання більше в стратосферу не злітав. Енівей, сьогодні про ті п’ять штатів, котрі з’явилися на мапі нещодавно.

На мій подив, в сучасній американській жанровій літературі, штат Вашингтон – це ще не Нью-Йорк або Каліфорнія, але вже щось наближене. Принаймні, мені він в книжках торік траплявся знову й знову. Але першою такою книжкою, відколи я челендж започаткувала, був український переклад одного з романів Сари Джіо.

Фіалки в березні” – це любовний роман, що заснув і побачив себе уві сні сімейною сагою. Від першого жанру книжка про особистісну кризу молодої письменниці, в котрої після успішного дебютного роману так і не виходить взятися за наступний, успадкувала граничну фабульність, неймовірну передбачуваність сюжетних поворотів та вкрай невиразно прописаних персонажів (дивовижно бідний, в поганому сенсі репортерський, стиль наразі залишимо на совісті дебютності). Від другого – традиційну для американської філґуд-прози “історичну” сюжетну лінію про загадкове зникнення молодої жінки, яку oh wait! щось пов’язує з головною героїнею. Таємниці виявляються не такими потаємними, як хотілося б, але один безсумнівний плюс в роману все ж таки є – авторка з превеликою любов’ю пише про природу й мешканців острова Бейнбридж. Й іноді навіть яскраво виходить – особливо, якщо поєднувати з переглядом Інстаграму української письменниці Олександри Орлової, котра також мешкає у Вашингтоні.

Далі майже безваріантно рухаємося на схід.

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: 15 штатів в читацькому кошику”

Читацький 2020-й. Найяскравіші книжки року

Кожного року, складаючи перелік ключових книжок, я дуже довго медитую над назвою. “Найкращі книжки року”? Якось надто гучно. “Головні”? Ще гірше. “Найцікавіші”? Оце вже ближче, але часом найцікавішими стають геть не ті книжки, що насправді сподобалися. “Найвизначніші для мене”? Ксеню, прикрути градус пафосу, обпечешся! Отак щороку маюся, але на цей раз вирішила зупинитися на варіанті “найяскравіші” – такі, що зачепили, запам’яталися, здивували та/або змушують згадувати себе знову й знову.

Осяйну двадцятку-2020 для мене склали отакі книжки:

Продовжувати читання “Читацький 2020-й. Найяскравіші книжки року”

Ми такі не перші. Дві підліткові книжки про епідемії минулого

Дивно часом виходить із ситуативно-тематичним читанням. Перші оберти коронакризи навесні посприяли стрімкому росту популярності “пандемічного читання”: постапокаліптики, антиутопій про ізоляцію та історичних чи фантастичних романів про епідемії. Я тоді й собі думала зробити добірочку цікавих текстів, бо тематичну поличку на ГудРідз вже багато років тримаю. Але… Не пішло. Не хотілося. І читати щось подібне також. Але якось так цікаво вийшло, що “епідемічні” книжки знайшли мене самі – обидві доволі небанальні, обидві я давно хотіла прочитати, обидві – про епідемії в США. Тільки в одному випадку йдеться про трохи нестандартний погляд на дуже відому пандемію, а в другому – про визначальну, але маловідому у нас сторінку ранньої історії США. Та головне – в обох випадках авторки вирішили розповісти юній аудиторії, як в таких непересічних обставинах жилося їхнім одноліткам. Пророчий намір, як показала реальність.

Кав’ярня та карантин

У нас про американську письменницю Лорі Галс Андерсон дізналися завдяки практично культовому роману “Говори” – і це, мабуть, дійсно найвідоміша її книжка. Та спину їй дихає ще двійко, і між ними – “Лихоманка-1793“. Історичний роман для молодших підлітків розповідає про дівчинку Метті, яка жила й вижила під час нищівної епідемії жовтої лихоманки у Філадельфії. У місті, що на той момент було столицею нещодавно створених Сполучених Штатів, за кілька місяців вимерло близько десяти відсотків населення. Судячи з відголосків, це була перша настільки руйнівна криза після Війни за незалежність, і молода держава цей іспит склала поганенько: чимала частина більш-менш платоспроможного населення (включно з майже всіма вітцями-засновниками) здиміла під три чорти, подеколи розносячи заразу по всіх усюдах, організувати системну медичну допомогу вдалося не одразу, частина жертв на совісті не хорі, а голоду (місто так закарантинили, що припинилося регулярне постачання харчів), а здолати епідемію допомогли не злагодженні зусилля людей, а банальна зима.

Що там, як там?

Юна американка Метті живе разом з матір’ю та дідусем над кав’ярнею. І те трохи не те, що ми собі уявляємо (раф та тортики), а типова кав’ярня кінця ХVІІІ століття – свого роду прообраз клубу, місце, де солідні чоловіки пили каву та ще щось не дуже алкогольне, часом щось під’їдали, спілкувалися й угоди укладали. Мама Метті веде бізнес, як воно за покійного чоловіка було – повільно й обережно, а сама дівчинка мріє розширюватися й поглиблюватися: по-перше, перетворити сімейну справу на щось ближче до ресторану (у них пречудова куховарка – втікачка з Півдня Елайза), по-друге, ще й експортно-імпортним бізнесом зайнятися. Але час для мрій трохи несприятливий: сезонний спалах доволі звичної для тих країв жовтої гарячки швидко перетворився на катастрофу. Публічні місця зачинені, люди падають на вулиці, головні ліки від всього – кровопускання, головні ефективні ліки від всього – втікати від вірусу світ за очі. Матір намагається влаштувати дівчинці виїзд на село, до знайомих, але все йде шкереберть. І чотирнадцятирічній дитині доводиться виживати посеред натурального апокаліпсису міського масштабу. І часом – взагалі без допомоги дорослих.

Продовжувати читання “Ми такі не перші. Дві підліткові книжки про епідемії минулого”

#TheDarkestReading2020. Тиждень II. Привиди, німфетки та відьми в деревах

Другий тиждень #TheDarkestReading2020 був не настільки плідним, як я сподівалася (бо аудіокнижки не слухалися) і не настільки приємним, як я сподівалася, бо беззастережно мені сподобалася тільки одна книжка з трьох прочитаних. А, ну серед них все одно був комікс, тож сторінки за цього марафону краще не рахувати.

Загадкові діти всюди

Що читалося:

  • другий том пригод агенції з вирішення Проблеми “Локвуд і Компанія” зайшов з більшим скреготінням за перший. З одного боку, Джонатан Страуд більше розповів про цей химерний світ, де привиди стали неприємною й небезпечною повсякденністю, але бачать їх (отже можуть долати) тільки діти. З іншого боку, сюжет “Черепа, що шепоче“, як на мій смак, а) не зміг збалансувати готику з екшеном (хоча епізоди відвідин будинку з привидами там шикарні); б) надто слабенький з детективної точки зору. Всмислі, навіть якщо з першою книжкою порівнювати слабенький. Ну і Бог із Машини як основний двигун всього – це, канєш корисно, але аж так натягувати сюжет на наявний ще в першій книжці череп – це умовність класу “А шо, елегантніше зробити не можна було”?. Енівей, це все одно дуже приємне й трохи моторошне читання з усім його британським шармом. До того ж прекрасно перекладене, але неідеально відредаговане – я й не пам’ятаю, чи траплялися мені раніше “Абабівські” книжки з банальними хибодруками.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень II. Привиди, німфетки та відьми в деревах”

А ким ви були до просвітлення? “Дев’ять незнайомців”

У коронавірусне літо, коли з відпустками у багатьох сильно не склалося, читання часто залишається чи не найпростішим способом відвідати інші краї. А коли це читання про чужу відпустку? Зааааздрість? Насправді, ні, бо у героїв “відпусткового” роману Ліян Моріарті відпочинок був – не позаздриш. Але з безпечної відстані спостерігати за ним дуже цікаво.

Про що. Дев’ять абсолютно незнайомих людей (власне, в оригіналі книжка й зветься Nine Perfect Strangers) вирішують відвідати модний ретрит “Оселя безжурності”. Рекламні проспекти закладу обіцяють очищення, просвітлення і карколомне оновлення особистості завдяки революційним методикам звільнення та удосконалення глибоко захованого в клієнтських тільцях “я”. Строго кажучи, більшість героїв того просвітлення та віднайдення своєї потаємної сутності й не прагнуть. Підупала на славі авторка любовних романів зализує емоційні рани, молоде подружжя переживає кризу в стосунках, старша пара з юною дочкою їде куди подалі від дому, щоб звичні обставини не нагадували про пережиту трагедію, немолодий буркотун вкотре пробує схуднути, модний адвокат просто має отаке хобі – відпочивати на подібних курортах, і тільки розлучена багатодітна матір щиро вважає, що з нею щось не те і треба стати іншою. Десять днів приємного перепочинку у глушині, з гарною їжею, прогулянками і медитаціями – це ж ідеально, правда? От тільки є одна заковика – власниця курорту кілька років тому пережила клінічну смерть, переосмислила життя й вирішила, що тепер вона буде сіяти добре й світле далі. І нехай тільки клієнти спробують опиратися!

Про жанр. Такі стартові умови дозволяють зробити з “Дев’яти незнайомців” практично все, що завгодно. І Ліян Моріарті радісно пірнає в цю ополонку. Хочете соціальний роман про те, як багаті й благополучні люди з жиру бісяться не можуть знайти рівновагу в цьому нашому непростому світі? Буде. Хочете сімейну драму про те, як радикальні зміни – від трагедії до неймовірного талану – змінюють звичний триб життя? Буде. Хочете психологічних етюдів про кризу середини молодості, кризу середнього віку, кризу втрати сенсу життя, кризу уявлення про власне майбутнє? Буде. Хочете дошкульної сатири на хіпстерський стиль життя й критики сучасних практик пошуку духовних істин на дорогих курортах? І це буде. І трилер буде (ну як жеж з такою зав’язкою: купа незнайомців у замкнутому просторі – геть без старого доброго трилеру обійтись?). І пародія на любовний роман буде, і порція кпинів на адресу видавничого бізнесу, і… І багато всякого. “Дев’ять незнайомців” – роман об’ємний, майже 600 сторінок, і дуже вигадливий.

Продовжувати читання “А ким ви були до просвітлення? “Дев’ять незнайомців””

Франкенштейн 2.0 і бунтівні інструменти. Middlegame

Уявіть, що оце зараз, в розпал XXI століття, з могили раптом постала класична готика – розливу навіть не другої половини ХІХ століття, а його початку чи навіть кінця XVIII-го – і пішла активно плодити незаконних дітей з усіма доступними жанрами: античною драмою, темпоральною фантастикою, урбан-фентезі, постмодерновим романом-колажем, Великим Американським Романом виховання білого хлопчика на тлі /підставити щось потрібне/, сучасним соціальним романом про місце дівчинки в реальності, науковим горором, сімейною драмою про всиновлення та його психологічні наслідки, криптоісторичним екзерсисом і навіть з брошурою “Давньогрецька естетика за 15 хвилин”. Уявили? А тепер припустімо, що всі ці діти – це один химерний і доста переконливий в цій своїй химерності кадавр. Ось за нього Шонін МакҐвайр цього року Локус і отримала.

ByFireAbove_hc.indd

Колись світом правили алхіміки. Або думали, що правили, а тепер на їхнє уявлення про правильне всім начхати, бо модерність менш поблажливо дивиться на магічне уявлення про дійсність, сучасна наука рветься вперед та взагалі, а що, алхіміки існують? Існують і мріють про велике: трансмутацію, трансформацію, задоволення власних амбіцій. Асфодель Бейкер – найталановитіша майстриня алхімії в своєму поколінні, але в пізньовікторіанські часи хто там на досягнення якоїсь баби зглянеться. Асфодель Бейкер пише дитячі книжки, угноюючи фантазію прийдешніх поколінь, і створює собі ідеального учня. Сюжет “Франкенштейна” ми знаємо –  кінець Асфоделі трохи передбачуваний. Знає його і вона. І насправді Джеймс Рід потрібен науковиці для того, щоб продовжити її справу й зробити немислиме: ув’язнити світову гармонію в людському тілі і спробувати за її допомогою контролювати закони всесвіту. От тільки для одного людського тіла, для однієї людської свідомості Доктрина етосу – це трохи занадто. Після першого провалу Рід вирішує проапдейтити експеримент і створювати подвійний носій. Двійнят. Дівчинку та хлопчика, втілення математики та втілення граматики. А щоб Доктрина не маніфестувала завчасно, напівносіїв треба розділити. Дві складові одного цілого не мусять контактувати. Ага. Щяз.

Продовжувати читання “Франкенштейн 2.0 і бунтівні інструменти. Middlegame”

Літературна кухня. Кукурудзяний хліб з “Подаруй мені зірку”

Коли я писала про перші результати челенджу “Прочитай всі США“, то згадувала, що до американських письменників несподівано долучилася Джоджо Мойєс з романом про англійку в Кентуккі. Дикий Південь англійська авторка описує з любов’ю, але і обов’язковому забігу всіма стереотипними чекпойнтами там теж знайшлося місце. У тому числі – коли йдеться про характерну кухню Старого Півдня: герої їдять багато смаженого, багато смаженої курятини, багато бобів і просто-таки тонни кукурудзяного хліба. А для Еліс, головної героїні, освоєння нехитрого рецепту стало ще одним етапом “вписування” в нову реальність.

Вона лягала рано, спала міцно й підіймалася о 4:30 ранку разом із сонцем, умивалася крижаною водою із джерела, годувала тварин, одягалася і готувала сніданок з яєць і хліба, рештки якого віддавала курям та диким птахам, що зліталися до її підвіконня. Снідаючи, вона читала одну з книжок Марджері та через ранок запікала цілу пательню свіжого кукурудзяного хліба (…).

DSCN0168

Що за ідилія! (Якщо відставити убік деякі драматичні перипетії сюжету.) Але я, поки читала, собі руки до ліктя згризла. Давно мріяла скуштувати кукурудзяний хліб і от – нарешті! – не витримала.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Кукурудзяний хліб з “Подаруй мені зірку””

Зоряно-смугастий челендж: як я начитала перші п’ять штатів

Ніщо так не пригнічує почуття провини через те, що я читаю забагато американських книжок, як виправдання: я ж не просто так, я заради правого діла! “Праве діло” насправді простенька собі карантинна розвага, але поки що це дійсно весело. Отже, на початку березня я вирішила спробувати прочитати книжки, дія яких відбувається в кожному штаті США (плюс ДіСі, плюс я ще подумаю про території). Легко сказати… На початку й робити нескладно. Щоб начитати першу п’ятірку мені вистачило десь близько 45 днів. Навіть шістку, але в цьому випадку сама доля заповіла по п’ять рахувати.

Отака сьогодні мапа намалювалася:

ssc-5

А які книжки мені з цим допомогли?

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: як я начитала перші п’ять штатів”

Зловісне дерево. “Гвинтові сходи”

Коли дерева були високими, трава зеленою, а детективи ще не встигли відсвяткувати соту річницю від дня офіційного народження жанру… Вони були дещо інакшими і в інакшості цій по-своєму прекрасними. У чомусь наївними до фейспалмів, але в іншому – такими збочено стильними, що аж памороки забиває від захвату.

img_1081

Опубліковані 1933 року “Гвинтові сходи” – якраз такий випадок. Це, якщо можна так висловитися, “докрістітевський” текст – так, навіть враховуючи, що пані Аґата сама вже писала тільки в путь, а Етель Ліна Вайт також любила поколупати тему заміських маєтків та їхніх підгнилих мешканців. Але є кілька “але”.

“Але” головне: на нинішні гроші “Сходи” – не детектив. Ні-ні, тут є загадкові злочини, але вони є радше сюжетом-рамочкою, а весь сюжет крутиться навколо того, як жителі одного будинку переживають одну конкретну ніч, коли за вікном лютує буря, а лісопосадкою крадеться зловісне дерево – якщо це точно дерево, а не маніяк, від якого всі околиці тремтять. Чи всі вікна зачинені? Чи всі ключі до всіх дверей підходять? Чому в підвалі так темно? Невже економка не могла знайти кращої миті, аби вижлуктати пів плящини бренді? Куди, в дідька, поділилися всі молоді чоловіки і хто захистить честь, життя та інтереси юної служниці, яка має погану звичку лізти в кожну діжку затичкою? Єп, “Гвинтові сходи” – це психологічний трилер, причому цілковито робочий. Етель Ліна Вайт гарно працює з саспенсовими гойдалками: нагнітає – відпускає, нагнітає – відпускає, нагнітає, нагнітає, нагнітає – упс, фінал настав трішки зненацька.

Продовжувати читання “Зловісне дерево. “Гвинтові сходи””

Двічі по п’ять. Життя, що стало коміксом

Днями Видавництво оголосило передпродаж графічного роману за мотивами щоденника Анни Франк, і я побігла замовляти в той самий вечір, бо ж дуже крута штука, яку я давно хотіла прочитати. А поки “бігла”, згадувала, що ще мені цікавого коміксово-біографічного траплялося. Чим не привід відродити призабуту рубрику “Двічі по п’ять“?

Загалом біоГрафічні романи можна поділити на дві великі групи: графічні біографії історичних персон (бувають сильно різні, розраховані на різні вікові категорії, і далеко не всі вони – насправді цікаві тексти, а не просто ілюстрації до життєвого шляху) та різного формату графічні автобіографії-мемуари: від розповідей про непересічний життєвий досвід до щоденників повсякденного життя. І десь між ними майорить ще кілька стосів книжечок з категорії “Молодші покоління віддають шану попереднім” – тобто розповідають про життя батьків, бабусь-дідусів та інших родичів, чиє життя може бути цікавим для читачів. А розповідати можна по-всякому: від коротесеньких коміксів Сари Андерсен та Деббі Тун про те, як ведеться молодим жінкам в сучасному світі, – і до складних майже чи цілковито художніх оповідей з багатошаровим наративом і художніми спецефектами. Але сьогодні розкажу про кілька дуже різних графічних романів/коміксів, які вже встигла прочитати, і ті, на які давно накинула око.

40768655._SX318_

П’ятірку читаного відкриває найочевидніший варіант. Кажеш “Ідеальний автобіоГрафічний роман” – думаєш “Персеполіс“, кажеш “Персеполіс” – ну, ви зрозуміли. Любов моя до “Персеполіса” безмежна, бо Маржан Сатрапі зробила неймовірну штуку: розповіла про своє дитинство й молодість так, що ця розповідь стала дзеркалом світу, в якому вона жила. Іран перед та одразу після Ісламської революції, Європа, яка не вповні усвідомлює, як це – коли все твоє життя цілковито змінюється, і посеред всього цього – розумне й іронічне дівча, яке колись хотіло стати пророком, поки їй не пояснили, щ дівчата пророками не бувають.

Пункт номер два насправді складається з двох книжок, і вони трохи нагадують “Персеполіс“, бо теж розповідають про дітей в надзвичайних умовах та стилістично вони також перегукуються. Як і Маржан Сатрапі, Зейна Абірахед розповідає про своє дитинство, що минуло на війні – у розділеному на дві зони Бейруті. “Я пам’ятаю Бейрут” – це методичне перераховування дивних ознак дитинства, коли щось пішло не так (“Мій брат колекціонує скалки шрапнелі”), але воно все одно лишається дитинством. “Гра ластівок” – це історія одного дня, коли батьки затрималися по інший бік лінії розмежування, а дітей довелося глядіти всім сусідам. На ділі це кілька історій про те, як життя людей змінила війна, але розповідає ці історії дитина, яка нормальне життя вже майже не пригадує – і це створює неймовірний ефект сумовитого абсурду.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Життя, що стало коміксом”

Графічна пауза. “Джейн Ейр. Millennial Edition”

Графічними версіями класичних і не тільки книжок вже давно нікого не здивуєш. Графічні ретелінги класичних і не тільки книжок – якщо про казки не йдеться – трапляються куди як рідше. І варто мені було побачити, що існує графічний роман за мотивами осучасненої “Джейн Ейр” – то й одразу понеслася читати. Бо “ДжЕ” – одна з моїх улюблених книжок, бо я “колекціоную” її екранізації, а графічний роман – це майже те ж саме, правильно? Але головно тому, що було дуже цікаво глянути на те, як автори бачать історію Джейн як нашої сучасниці. Бо роман Шарлотти Бронте – насправді не дуже гнучкий матеріал для таких експериментів.

36169380._SY475_

(NB: цей відгук написано так, наче всі знайомі з сюжетом оригінального роману. Якщо ви ще нє, але плануєте – стережіться спойлерів, їх буде чимало.)

Продовжувати читання “Графічна пауза. “Джейн Ейр. Millennial Edition””

Ретелінг-бінго: Ragnarok

От за що люблю серію ретелінгів від Canongate, так за те, що тут всі письменниці й письменники розповідають не стільки про міфи, скільки про щось своє. Але “Рагнарок” Антонії Баєтт стоїть трохи окремо – вона в ньому справді чесно оповідає про світанок і захід богів. Чесно й майже безпристрасно. Майже.

З одного боку, Баєтт дуже сумлінно переповідає багатьом знайомий сюжет – можна навіть сказати, що максимально деталізовано переповідає, в міфах ви таких подробиць не зустрінете. Британська письменниця по популярній канві вишиває щось дуже своє: оповідь то перемикається в режим хорошої поезії і бринить, як найтонший кришталь – коли кожне слово на своєму місці, і жодною алітерацією знехтувати не можна – то починає тонути в бароковій пишноті довжелезних переліків та нескінченних однорідних додатків, до трему нагадуючи раннього Андруховича. Це в’язкий текст, він подеколи відверто душить, але водночас це густина бурштину, в якому яскраві сцени застигають в апогей свого існування. Того існування, що точно має кінець: життя життям, а кінець цього світу – за розкладом.

З іншого боку, Баєтт не просто переповідає міф, вона ще й на практиці показує, той міф він працює для окремішньої людини. Окремішньої дитини – прозоро-худенької дівчинки, яку письменниця списала із себе. Дівчинки, яка не встигла призвичаїтися до довоєнного світу і чиєю єдиною реальністю стали майже апокаліптичні будні Другої світової. Нєнє, нічого аж такого – йдеться про порівняно спокійну англійську глибинку, але… Але для такої дитини загибель світу не здається чимось надзвичайним і нелогічним, якраз навпаки – юна героїня обурено відкидає “пізні християнські нашарування” про відродження існування. Це ж нечесно, померли – то померли!

Продовжувати читання “Ретелінг-бінго: Ragnarok”

(Не) солодке життя. With the Fire on High

Сучасний янг-адалт – особливо американський – штука доволі специфічна. Для таких книжок характерні певна фабульність (чи то навіть схематичність), обов’язкові елементи сюжету, доста типовий психологізм, часто дуже конкретний штиб гумору і не те щоб насправді широке коло залізно-неодмінних для обговорення проблем. Але є одне “але”. Ринок насичується і, щоб посунути численних конкуренток, книжкам вже потрібне дещо, що їх вирізняє поміж десятками й сотнями інших затишно-передбачуваних творів. Якась родзинка. І от іноді трапляються випадки, коли в якійсь одній книжці тих родзинок на цілий кексик стане. Мені нещодавно з однією такою пощастило.

38739562

With the Fire on High на перший погляд схожа на багатьох своїх сестричок за жанром. Головній героїні – випускниці Емоні – треба подолати останні шкільні проблеми, визначитися, чи збирається вона вступати до коледжу і на що може в цьому випадку претендувати, зрозуміти, чого вона хоче насправді (а до чого її підштовхує оточення), ну і визначитися з тим, що їй потрібно від стосунків з красенем-новеньким, а ще – підтримати найкращу подругу і розібратися із сімейними проблемами. Нуднувато? Було б, якби Елізабет Асеведо цим обмежилася. А вона ж додала до стандартного коктейлю кілька цікавих інгредієнтів.

Родзинка перша – “Радощі і прикрощі 17-річної самотньої матері”. Власне, більшість розмов про “На сильному вогні” починається (незрідка – і закінчується) з того, що це роман виховання про школярку, яка не просто завагітніла, а вирішила залишити дитину. Знаючи про це, я від книжки очікувала жорстокої соціалки про бідні квартали та обмежені життєві вибори темношкірих дівчат. Трохи про це в книжці є, але так… помірно. Народження доньки не стало для головної героїні драмою, яка наперед визначила абсолютно все її життя: вона не кидала школу, вона змушена підпрацьовувати, бо в родини сутужно грошима, але близькі її підтримують, наскільки можуть, дехто в школі на неї косо дивиться, але раннє материнство не стає приводом для цькування чи соціальної ізоляції, батько дитини не розчинився в тумані після того, як його батьки запропонували оплатити аборт, а допомагає, чим може, та й сама крихітка Емма справляє враження порівняно подарункової дитини. Власне, в тексті вона відіграє роль радше тригера передчасного дорослішання Емоні, не навколо неї крутиться основний сюжет, він таки не про Емму, а про Емоні. Про її майбутнє.

Родзинка друга – “Теорія чи практика?”. Для головної героїні роману дворічна дитина – це тільки один з приводів всерйоз замислитися над тим, що їй потрібно від життя уже сьогодні. Емоні – напівсирота, дівчину виростила бабуся, яка вже забула про те, що таке життя не для інших (а тепер змушена стати до колиски наступного покоління своїх нащадків), а батько, що після смерті дружини повернувся з США до Пуерто-Рико, в житті майже дорослої доньки присутній дуже епізодично. Саме тому для Емоні сакраментальне випускне питання “Куди вступати?” звучить трохи інакше: “А чи треба вступати взагалі?”. Загалом США до нашого рівня інфляції цінності вищої освіти ще далекувато, але  в підлітковій літературі дедалі частіше проговорюється оцей лихоманковий мотив “Якщо ти не вступиш до крутого коледжу – вважай, життя собі уже зіпсував”. І тут Елізабет Асеведо тихенько каже: “А, може, давайте, подумаємо?”. З одного боку письменниця розповідає про молодих мешканців вчорашнього мігрантського гетто, котрого оце ледь-ледь торкнулася джентрифікація, і для героїв її книжки стати першим в родині поколінням з вищою освітою – це і честь, і виклик, і нічне жахіття. З іншого – деякі герої замислюються над тим, а чи точно ця вища освіта їм потрібна. І життєва ситуація Емоні дозволяє поговорити на цю тему на повен голос. По-перше, в неї мала дитина. По-друге, в неї уже мало грошей, вона не хоче бути залежною від бабусі, і влізти в освітній кредит, який потім треба буде років п’ятнадцять повертати, для неї взагалі не варіант. По-третє, в Емоні є талант. Дуже прикладний талант, з яким можна йти і повноцінно працювати прямо після школи. Тому для неї позірна аксіома “Диплом кишеню не обтяжує” – це гіпотеза, що потребує доказів. Емоні хоче стати шеф-кухарем – і вже робить до того перші кроки.

Продовжувати читання “(Не) солодке життя. With the Fire on High”