Графічна пауза. #КороткоПро мої весну та літо в мальописах. Частина I

Я вже не раз скаржилась, що з початком великої війни й вимушеним переселенням у мене, як і в багатьох, міцно відбило здатність концентруватися на об’ємних текстах. То рятувалась текстами або короткими, або з картинками, а за можливості – намагалася поєднувати. Та попри це виявилось, що за весну та літо мальописів прочиталося не аж так багато, але пачечка все одно вийшла солідна, до того ж там є й кілька неочікуваних варіантів. Головна сенсація – я почала читати манґу! (треба буде якось розповісти, чому читання манґи – це сенсація) Але попри те, що я чесно скриншотила цікаві сторінки й планувала нормальні випуски Графічної паузи, ніц з того не вийшло. То розкажу бодай отак – дайджестом, хай навіть з величезним запізненням.

Космічні пригоди

Здається, саме перший том “Саги” був першою ж книжкою, яку я прочитала від початку й до кінця за повномасштабного вторгнення (строго кажучи, перед тим я три тижні мучила “Позолочених вовків“, але я їх ще в Києві почала, “мучила” – то не перебільшення було). Читалася ця “Сага” дивно: з одного боку, там про війну, ще й описану так, що застрягає в горлі: ми так давно ворогуємо, проксі-конфлікти, це все політика, make family not war… місцями це було нестерпно огидно. Але з іншого – оця космічна проксі-війна з божевільними персонажами й ще божевільнішими пригодами сприймалася настільки відірваною від реальності, що в якийсь момент я струсила із себе трохи несправедливі асоціації, втягнулась і навіть розшукала другий том англійською. От тільки один момент й досі крає серце, й абстрагуватися від нього не виходить. Той, що про бебіситерку Ліщинки, якщо ви пам’ятаєте, в чому там особливість персонажки.

Продовжувати читання “Графічна пауза. #КороткоПро мої весну та літо в мальописах. Частина I”

Контракт зі хтонню. «Незриме життя Адді Лярю»

/Атенсьйон! Пояснити, чим мене вибісила об’єктивно добре написана книжка з захмарним градусом читацької любові, можна тільки зі спойлером. Він не має стосунку до розв’язки, але завчасно привідкриває певну інтригу з мотивацією персонажа. Оскільки способу нарядно приховати спойлер я не знайшла, готова поговорити про нього персонально/

Адді Лярю бреше. Краде. Махлює. Та жити інакше їй дуже складно. Колись давно, рятуючись від осоружного весілля, Адді уклала угоду з тим, хто в лісі живе. Вона отримала свободу та буквальне життя вічне – поки сама від нього не відмовиться. Але в контракті був дрібний шрифт: ніхто й ніколи Адді не пам’ятатиме, щойно вона зникне з людських очей – її одразу забуватимуть. Ясно, що «дрібний шрифт» швидко перетворюється на справжнє прокляття. І все ж дівчина, яку з рідного села прогнала не лише загроза шлюбу з немилим, а й незрозумілі навколишнім мистецькі амбіції, майже знайшла шлях обійти обмеження. Вона, та, хто не ладна навіть ім’я своє записати, десятиліттями, століттями надихає інших на творчість, сподіваючись, що бодай відблиск від неї в історії таки залишиться. І триває це до того моменту, як у сучасному Нью-Йорку книгар-букініст раптом помічає, що оця-от дівуля в нього книжку увела.

Продовжувати читання “Контракт зі хтонню. «Незриме життя Адді Лярю»”

Графічна пауза. Принц та його платтячка

Після готичного трилеру та двох (майже поспіль) янгадалтових фентезі про повстання мені вже кортіло почитати щось миле й добре. І таке знайшлося поміж підліткових графічних романів. Так, у тамтешніх героїв серйозні проблеми, але в цілому воно все таке зефірково-лагідне й декоративне, що аж серденько співає (і просить тост з полуничним варенням).

Прекрасна епоха і вогні Парижа, декаданс і абсент, новітні економічні виклики й розквіт нових форматів мистецтва. А до чого тут підлітки? Історія, написана й намальована Джен Вон, крутиться навколо 16-річного бельгійського принца Себастіяна, котрий не хоче шукати наречену, а хоче… Платтячок. Отаке в принца приховане хобі: в бальних сукнях матері він почувається іншою людиною – кращою, сміливішою, такою, яка може витримати всі виклики, до яких готують спадкоємця трону, а він постійно сумнівається, що не витягне, що він не схожий на свого видатного батька і тільки все зіпсує. Проте материни сукні – строгі й елегантні, а Себастіянове самовираження потребує чогось інакшого, чогось яскравішого, чогось такого, що уповні відповідає цій божевільно-лихоманковій епосі. І якось на балу в Парижі він бачить роботу юної модистки Френсіс…

… і розуміє, що це саме те, чого він потребує.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Принц та його платтячка”

Мій читацький 2021-й. Найяскравіші книжки року

Торік принцип “Обирати з прочитаного не найкращі чи найголовніші книжки, а саме найяскравіші” себе цілковито виправдав. То й цього разу спробую вчинити так само. Але без нотки експерименту якось нецікаво, тому замість чогось на взір звичних номінацій спробую супроводити книжки року формулюваннями а-ля Нобелівський комітет. То “за що?” полюбилися/запам’яталися оці двадцять (а насправді – 22) книжки?

Продовжувати читання “Мій читацький 2021-й. Найяскравіші книжки року”

#TheDarkestReading-2021. Тиждень ІІ. Божевільні черниці, навіжені маги та величні столиці

Другий тиждень марафону TheDarkestReading минув разом з двома дуже не схожими книжками, які часом несподівано лунко перекликалися між собою. В обох мова йде про владу над столицями (щоправда, владу небуквальну), в обох кілька партій впливу затято перетягують ковдру контролю над ситуацією, в обох йдеться про події несподівані й чарівні. Тільки одна з цих книжок – постмодерністське привітаннячко Чосеру, а інша – свіженьке пригодницьке фентезі.

Що читалося:

*

Графічна пауза. Сім графічних романів для геловінського настрою

Укладати списки тематичного геловінського читання в моєму випадку штука доволі передчасна, бо маю дивну забавку – майже двомісячний читацький марафон The Darkest Reading, що триває від 31 жовтня по 22 грудня. До нього вже такі книжкові стосики назбиралися, що я два тижні себе по руках ляскаю, аби раніше за них не хапатися. Але раз вже така осінь картинно-гарна, день був сонячний і хочеться ще чогось яскравого, коротенько розкажу про кілька коміксів/графічних романів, що добре пасують до меланхолійного (не горорного!) містично-осіннього читання. Про деякі я вже згадувала, дещо – справжні хіти, але є й менш відомі перлинки.

Найочікуваваніший та найхітовіший геловінський мальопис – то, мабуть, “Ікла” Сари Андерсен, що українською видає Вовкулака. Збірка стріпів про непросте повсякденне життя яскравої парочки – вампірки та перевертня – з перших сторінок завойовує читачів м’яким, хай і чорнуватим гумором, впізнаваними ситуаціями і самим сюжетом – притиранням “свіжої” пари до звичок та дивацтв одне одного. А яке там ошшатне видання! (Маю оригінал, але українське обіцяли зробити аналогічним).

Продовжувати читання “Графічна пауза. Сім графічних романів для геловінського настрою”

Скарби книжкової шафи. “Смак радянського”

З українським нонфікшеном останнім часом відбувається щось дивовижне й прекрасне. Упродовж заледве не півроку видали чи анонсували щонайменше три видання з (плюс-мінус) історії кулінарії: працю Олексія Сокирка про кухню Гетьманщини, книжку Стефанії Демчук про середньовічну їжу та монографію Олени Стяжкіної про роль їжі та їди в пізньорадянському суспільстві. Сьогодні трохи розкажу про останнє видання, а раптом я щось пропустила і новинок не три, а більше – киньте в мене назвами в коментарях.

Ні, це не пломбір, я вредна

Культ пломбіру. Та сама ковбаса по 2.20. Черги. Городина з ринку. Шашлик на дачі та курчата табака в ресторані. “А от в Африці…” Краби як пересічні консерви і як втілення всіх мрій. “Найкраща риба – ковбаса”. Черги, блат, дефіцит. “Своя людина в продуктовому”. Пінки на молоці та огидні запіканки. “Універсальний” борщ. “Какая гадость эта ваша…” Олена Стяжкіна написала книжку про поживну функцію, соціальну роль та культурологічне значення їжі в радянській Україні 1960-1980-х років. Про те, що, чому і як їли, де ту їжу брали, хто відповідав за добування харчів і в якій пропорції, яке їдло вважалося престижним і кому воно належалось, що купували на ринках і що можна було (але краще – не треба, чесно) їсти в общєпіте, яке місце посідали національні наїдки на кухні “нової історичної спільності”. А ще про те, як це все відображалося в кінематографі.

Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Смак радянського””

Скарби книжкової шафи. “Долаючи тишу. Жіночі історії війни”

На полиці з українськими виданнями з жіночої історії є діляночка, до якої я боюся підступатися. Та, що стосується радянських репресій ХХ століття. Але хай там яке воно травматичне, це важливе читання. Тож нещодавно знайшла в собі сили прочитати доволі несподівану книжку-колаборацію КСД та Likbez, що вийшла друком 2018 року.

Долаючи тишу” – це зібрання монологів-спогадів 27 жінок, які брали участь в підпільницькій діяльності. Марта Гавришко в передмові одразу попереджає: це не сирий матеріал усної історії, не розшифровки інтерв’ю, це те, що пройшло сито не тільки її редагування, а й самих респонденток. Тобто, якщо жінки про щось не хотіли говорити – їх не силували. Якщо вони хотіли прибрати щось зі сказаного – на те воно й виходило. Тож це дуже специфічне читання: з одного боку, причесаний, але таки документ, з іншого – такі собі малюнки Роршаха, де біле, несказане, часом важить не менше, а то й більше за промовлене. І це робить і без того страшне читання, ще жаскішим. Бо якщо розповідали про таке, то про що могли мовчати.

Розповідали про різне. Хтось більше про те, як партизанили, хтось – докладніше про табори. Хтось про вишкіл, хтось – про стосунки в родині. Хтось про патріотизм, хтось – про панчохи. Частина оповідачок уникали проблемних сторінок, частина – розповідали, як є.

Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Долаючи тишу. Жіночі історії війни””

Що ви (не) хотіли дізнатися про життя цісарської родини. “Перше слідство імператриці”

На новий роман Наталки Сняданко я кинулась, що той яструб. Запаралелені сюжетні лінії. Відень, Венеція, Будапешт, Львів. Музика, придворні інтриги, заколотники. Історичний детектив, де головною розслідувачкою виступає Елізабет Баварська – та сама імператриця Сіссі, буквально жертва цукрового образу “Felix Austria”. Хотіти, хапати, читати! І шо воно, і як воно? Ну-у-у. Складно сказати.

І ми справді маємо роман з двома сюжетними лініями. У сучасній – зальцбурзька музична менеджерка Доротея готується супроводжувати в перельоті до Львова… не стільки провідного скрипаля, скільки дорогоцінну скрипку, на котрій колись сам Моцарт грав. Самі розумієте, цей Дикий Схід, країна воює, як воно там буде… Легко дійсно не буде, але не тому, що Схід – дикий, а країна воює. А в історичний… А історична сюжетна лінія – просто-таки цукерочка. Відень, 1856 рік, молодий цісар призвичаюється до керування імперією, яка ще не оговталася ані після Весни народів, ані після не дуже славної участі у Кримській війні, юна імператриця призвичаюється до столичного життя і веде окопну війну за вплив на чоловіка зі свекрухою, не така вже юна імперія бурлить собі потихесеньку, і от на перших сторінках роману на цісаря скоюють замах, заколотника ловлять, хутенько страчують, всі задоволені, ніхто не щасливий. “Чекайте! – начеб каже нам запальна Елізабет. – Хіба ж може все бути так просто? Треба розібратися!”. І розбиратиметься, і допомагатиме їй львівська перукарка Катерина, і все швидко закру… а захопленим читачам тільки лишатиметься, що ґав ротом ловити й напружено міркувати: а скрипка, скрипка коли вистрелить?

Продовжувати читання “Що ви (не) хотіли дізнатися про життя цісарської родини. “Перше слідство імператриці””

Бібліотечка малої феміністки. Челсі-вок, 6. Дівчата за право вибору

Останнім часом впевнено більшає книжок, які відповідають на питання: “Як виховати дитину з профеміністичними поглядами?”. Навіть українською більшає, що не може не тішити. Деякі адресовані батькам – як вже майже легендарна “Люба Іджеавеле“, інші – це власне дитячі книжечки, які знайомлять з біографіями відомих жінок, розповідають про перебіг боротьби за права, пропонують різні сценарії дівочого емпаверменту тощо. Помітна частина таких видань – це все ж таки науково-популярний нонфікшен, але мене почали цікавити (наразі) нечисленні на нашому ринку художні твори. Торік одну з таких серій почав видавати Жорж. І одразу з козирів зайшов – тобто з книжки про британських суфражисток. Для молодшого й середнього шкільного віку – а чом би й ні.

Про жанр.Дівчата за право вибору” – це така собі премила й характерно молодшопідліткова повість про поворотне для дорослішання літо в житті 12-річної Поллі. Авторка дбайливо проводить героїню та читачів через низку виховних “чекпойнтів”, дозволяючи спостерігачам робити власні висновки. В кількох випадках Поллі вчиняє доволі по-дурному й зустрічається із закономірними наслідками. І навіть очікуваний для жанру щасливий фінал не створює враження цукеркового царства – протягом майже двох сотень сторінок головна героїня вчиться отому самому вмінню розрізняти те, що можеш змінити, і те, з чим на якийсь час треба змиритися.

Про сюжет. Надворі літо-1914, і життя Поллі просто не може не змінитися (вона ще просто не уявляє – наскільки). По-перше, її мама вагітна, й всі розповідають дівчинці, що тепер вона буде старшою сестричкою – та вона не впевнена, як до цього ставитися. По-друге, родина її найкращої подруги переїжджає до курортного містечка, і тепер Поллі в Лондоні сама-самісінька (не рахувати ж того противного Моріса з першого поверху, правильно?). По-третє, до квартири поверхом вище заїжджають нові сусідки, і тут раптом дві “старі діви” (тм) виявляються молодими й симпатичними жінками, які не приховують скандальну таємницю. Вайолет та Едвіна – суфражистки. І якщо Вайолет – прихильниця ненасильницького спротиву, то Едвіну щойно випустили зі в’язниці – на умовно-дострокових умовах, відновитися після голодування. Отак боротьба жінок за право голосувати, про яку Поллі досі чула переважно через невдоволене гмикання старших, отримує обличчя. А Поллі тепер має старших подруг, які не беруть її на кпини за мрію стати мандрівницею-дослідницею. Як і будь-яка неофітка, Поллі починає гарячково шукати способи прислужитися шляхетній справі. І виходить це в неї… по-всякому.

Продовжувати читання “Бібліотечка малої феміністки. Челсі-вок, 6. Дівчата за право вибору”

Чай, абсурд, шпигунські ігри. “Розшифровка”

– Чай, сер.
– Чай?
– Чай. Якість чаю, який нам прислали, просто шокує.
– Смію нагадати вам, міс Армстронґ, що точиться війна.
– Мені всі так кажуть, але ця операція тримається на чаї.

Кейт Аткінсон написала роман про війну? Нічого несподіваного, в неї таких багато. Кейт Аткінсон написала роман про “людей слова”?І таке вже було. “Люди слова” в Аткінсон – це розвідники й контррозвідники? Ого, а з цього місця, будь ласка, докладніше!

І таки написала. “Розшифровка” – це ще один характерний для авторки “клаптиковий” британський-британський (аж чай з вух ллється) роман про… А про що власне? Про несподівані повороти й вибрики долі, про різницю між сказаним і почутим, про етику й естетику міфотворення, ну і про чай, само собою. Як жеж у воєнній Британії без чаю.

Джульєтті Армстронґ близько шістдесяти. Вона з’являється на сторінках, аби померти. Джульєтті Армстронґ під тридцятку. Вона з’являється на сторінках, щоб довести – життя після війни існує. Ну, начебто. Люди кажуть. Треба ще перевірити, бо часом здається, що війна не завершується ніколи, що вона як вчепилася пазурами “Батьківщина тебе потребує”, так і ніколи не відпустить. Це ж добре, коли тебе потребує Батьківщина? Це ж добре, коли бодай Батьківщина тебе потребує, хіба ні? Джульєтті Армстронґ вісімнадцять. Ось воно, нарешті! Вона з’являється на сторінках, щоб з головою бахнутися в пучину шпигунських ігор. З усім своїм здоровим вісімнадцятирічним цинізмом і дещо патологічним потягом до брехні. І в цю мить аж кортить викресати з читацьких долоньок полум’я: ура-ура, зараз буде цікаво! Цікаво буде. Але сильно не в тому сенсі, як можна було очікувати.

Продовжувати читання “Чай, абсурд, шпигунські ігри. “Розшифровка””

Зоряно-смугастий челендж: 15 штатів в читацькому кошику

Нарешті мій дивний намір прочитати по книжці, де дія відбувається в кожному штаті США (й окрузі Колумбія – це вже сталося), дошкандибав до наступної позначки. На це пішло близько пів року (так, це я просто блогерка-равличок останнім часом) і далі… Далі буде ще повільніше, гадаю, бо більшість очевидних й поширених варіантів вже потрапили до скарбнички, а крім того я тут собі влаштувала “дієту” і дуже ретельно слідкую, аби відсоток американського читання більше в стратосферу не злітав. Енівей, сьогодні про ті п’ять штатів, котрі з’явилися на мапі нещодавно.

На мій подив, в сучасній американській жанровій літературі, штат Вашингтон – це ще не Нью-Йорк або Каліфорнія, але вже щось наближене. Принаймні, мені він в книжках торік траплявся знову й знову. Але першою такою книжкою, відколи я челендж започаткувала, був український переклад одного з романів Сари Джіо.

Фіалки в березні” – це любовний роман, що заснув і побачив себе уві сні сімейною сагою. Від першого жанру книжка про особистісну кризу молодої письменниці, в котрої після успішного дебютного роману так і не виходить взятися за наступний, успадкувала граничну фабульність, неймовірну передбачуваність сюжетних поворотів та вкрай невиразно прописаних персонажів (дивовижно бідний, в поганому сенсі репортерський, стиль наразі залишимо на совісті дебютності). Від другого – традиційну для американської філґуд-прози “історичну” сюжетну лінію про загадкове зникнення молодої жінки, яку oh wait! щось пов’язує з головною героїнею. Таємниці виявляються не такими потаємними, як хотілося б, але один безсумнівний плюс в роману все ж таки є – авторка з превеликою любов’ю пише про природу й мешканців острова Бейнбридж. Й іноді навіть яскраво виходить – особливо, якщо поєднувати з переглядом Інстаграму української письменниці Олександри Орлової, котра також мешкає у Вашингтоні.

Далі майже безваріантно рухаємося на схід.

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: 15 штатів в читацькому кошику”

Читацький 2020-й. Найяскравіші книжки року

Кожного року, складаючи перелік ключових книжок, я дуже довго медитую над назвою. “Найкращі книжки року”? Якось надто гучно. “Головні”? Ще гірше. “Найцікавіші”? Оце вже ближче, але часом найцікавішими стають геть не ті книжки, що насправді сподобалися. “Найвизначніші для мене”? Ксеню, прикрути градус пафосу, обпечешся! Отак щороку маюся, але на цей раз вирішила зупинитися на варіанті “найяскравіші” – такі, що зачепили, запам’яталися, здивували та/або змушують згадувати себе знову й знову.

Осяйну двадцятку-2020 для мене склали отакі книжки:

Продовжувати читання “Читацький 2020-й. Найяскравіші книжки року”

#TheDarkestReading2020. Тиждень VI. Непозбувний привид, преміальна поезія та скандинавсько-французький детектив

Неймовірно, але факт: ми з марафончиком дотягнули до кінця шостого тижня, до фіналу – десять днів. І куди тільки той найтемніший період (майже) подівся!

Сьогодні навіть не дуже успішні марафонниці можуть з чистою совістю з’їсти шафранну булочку – Свята Лючія підтримує

Що читалося:

  • одна з найвідоміших книжок плюс-мінус сучасної американської літератури. “Кохана” – це той роман, за котрий боязко братися і котрий складно читати, бо фабулу він має настільки загальновідому, що тут і про спойлери складно говорити. Напередодні початку Громадянської війни Сет втікає з рабства, щоб возз’єднатися зі своїми дітьми, котрих незадовго до того переправили на волю – до офіційно звільненої бабусі. Сет наздоганяють. Сет не хоче повертатися в неволю й намагається здійснити розширене самогубство, але встигає вбити тільки одну дочку з чотирьох малюків. Відсиджує якийсь час у в’язниці, виходить на волю, а тим часом воля перетворюється на прямо таки в усіх сенсах волю, от тільки не для Сет та її родини. Бо їхній будинок поневолює привид. Розлючений й сумний привид померлої дитини. Та й загалом для нобелівської лавреатки Тоні Моррісон йдеться не про те, що сталося, а радше про в першу чергу – чому, а в другу – як потім з цим жити. “Кохана” – це текст, що його до певного моменту нескладно читати, але дуже некомфортно проживати. Густа, аж “бурштинова”, атмосфера життя, в якому вже сталося все – це “все” абсолютно жахливе, але саме воно тиранічно визначає прийдешнє, причому не однієї людини, а всіх навколишніх. Нотки магічного реалізму, що поступово перетворюється на дошкульний сюрреалізм. Жаскі флешбеки, що розповідають про рабство. Проста начебто ідея, яку авторка відбійним молотом вбиває в голову (імовірно все ж таки білих) читачів: “хороших” господарів не існує, несвобода – це абсолют, її не можна міряти лінійкою, проголошуючи, що отам, на пів пальчика було легше, то й чого жалітися. Але найстрашніше в “Коханій” – це та радість, з якою Сет вітає повернення дочки до цього світу, нехай навіть розуміє, що поверненням це назвати ніяк не можна.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень VI. Непозбувний привид, преміальна поезія та скандинавсько-французький детектив”

#TheDarkestReading2020. Тиждень IV. Підохолола революція та ельфи по-українськи

На четвертому тижні мономарафону почала даватися взнаки легка втома. Тобто, я сподіваюся, що легка втома, а не глобальний нечитун. Читалося, до речі, чимало, мало що вдалося дочитати. Ну але дещо вже прямує до фінішу, а інше – майже пів дистанції пробігло.

Равличок символізує тимчасові труднощі

Що читалося:

  • третій том пригод блискавичної (від слова “блискавка”, з іншими характеристиками там не дуже) юної революціонерки Мари Барров. Єп, мені знадобилося майже два роки, що зважитися прочитати продовження циклу Вікторії Авеярд – надто вже своєрідно завершився другий. Я щиро боялася, що зараз у нас буде садомадо-кохання та бурхливі страждашки в межах в любовного трикутнику. Виявилося, що все не так страшно, все трохи по-іншому і дві додаткові оповідачки третій том також прикрасили. На “Клітку королянаписала відгук на ГудРідз.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень IV. Підохолола революція та ельфи по-українськи”