У вже призабутому 1992 році художню частину Міфопоетичної премії вперше розподілили між двома таборами: умовно дорослим та дитячо-підлітковим. Щоправда, тоді цю першу “дитячу” премію отримала книжка, видана ще у 1990-му. Зате написав її на той момент вже загальновідомий через фетву Салман Рушді. І, схоже, саме фактор авторства спрацював на те, що цю книжку можна-таки прочитати українською.

Записана на основі казок, що їх Рушді розповідав синові, повість “Гарун і Море Оповідок” справляє трохи дивне враження. Формально маємо казку як казку: карколомний квестовий сюжет, купу пригод, ще більше – чесно казкових персонажів, торбу екзотики та дрібку філософії. Вірніше, так здається спочатку. Бо згодом антуражність, філософічність та намагання пояснити дітям ніби простими словами складні штуки перетворюються на річ у собі. І – не знаю, як воно дітям – але я якоїсь мити піймала себе на тому, що сюжет мені вже просто нецікавий.

У сумному місті, чию назву вже навіть міщани не пам’ятають, живе хлопчик Гарун – син казкаря Рашида. Казкарі в тамтому світі – це щось навроді рок-зірок: збирають стад майдани, радують людей, виступають на агіт-концертах політиків (так, це все ще дитяча казочка). Рашид був одним з найкращим. Рівно до того моменту, як від нього не пішла жінка. Тоді Шах-Казна-Що втрачає свій дар оповіді. А малий Гарун отримує травматичну побочку – розлад концентрації.

(Той розлад – чи не головний баґ з машині в цій історії. Він двічі спрацьовує на сюжет, а в іншому – ніби не існує. Але так в “Гаруні” багато з чим – дуже мммм концептуально-концентрована книжка).

І коли Рашид через нездатність розповідати казки стикається із серйозними проблемами, за їхнє вирішення береться Гарун. Усього лише того й треба, що вистежити Джина води (це взагалі випадково сталося), “умовити” його перенести хлопчину на таємничий другий місяць Землі, де знаходиться Океан Історій, попросити там добряче, аби Рашидові відновили постачання оповідної водички – і вуаля! Нє, не вуаля. У місячних людей свої проблеми, але Гарун допоможе ще й їх вирішити.

Специфічна тематика цієї казки дозволяє проговорити купу цікавезних тем. Серед центрових: природа творчості, відповідальність автора, механіка художнього письма. Здається, це найкраще з того, що мені доводилося читати щодо “Письменництво для молодшого шкільного віку”.

Якщоб пояснив, що це – Оповідні Потоки, а кожне кольорове пасмо – це окрема оповідь. У різних частинах Океану були різні оповіді, а оскільки всі розказані оповіді, а також ті, що перебували в процесі творення, містилися саме в Океані Оповідних Потоків, то Океан Оповідних Потоків був, по суті, найбільшою бібліотекою всесвіту. Оповіді були в рідкому стані, тому зберігали здатність змінюватися, ставати новими версіями, поєднуватися з іншими оповідями і ставати новими оповідями; Океан Оповідних Потоків, на відміну від бібліотеки книг, був чимось значно більшим, аніж простим сховищем казок. Він був живим організмом.

Блискуча метафорика “Моря Оповідок“, з одного боку, приваблює, з іншого – розмиває сутність історії. Був у мене колись теґ “напівголий_концепт” – оце воно і є. Нові герої та нові локації в тексті з’являються заради того, аби показати в усій красі авторські ідейні знахідки. Вони, поза всякий сумнів, чудові. Але роботична фабула та яскраві, проте невиразні, герої перетворюють оповідь радше на низку “живих картин”, аніж на справжнє “кіно”. Причому частина “картин”, здається, розрахована на дорослих “глядачів”. Приміром, там є веселий епізод, присвячений споконвічній дихотомічній боротьби #зради з #перемогою.

Дихотомій у тексті, до речі, хоч… Багацько там дихотомій. Світ  Кагані – це дві зони на Місяці, що обернений до сонця завжди лише одним боком. Ну, знаєте: світ-темрява, холод-тепло, радість-сум, (ключове для концепції) розповідь-мовчання, ну й добро-зло, якжеж без цього. Воно ніби просто й елегантно, але коли крізь приклади для найменших пішли просочуватися класики психоаналізу – я вже злегка прифігіла.

Ґупізиряни люблять Океан, чупвали намагаються його отруїти. Наскільки ґупізиряни люблять Оповіді й живу Мову, настільки чупвали, здається, все це ненавидять. Це була війна між Любов’ю (до Океану чи принцеси) і Смертю (саме цього хотів Культмайстер Хаттам-Шуд для Океану і принцеси).

Ну й так, аби заполірувати:

Чоловік був один, але весь час крутився, підстрибував, копав ногами й махав мечем, наче бився з невидимим ворогом. Коли вони підійшли ближче, Гарун здогадався: чоловік, фактично, б’ється зі своєю тінню, яка протистоїть йому з таким же завзяттям, умінням і люттю.

Це зібрання архетипів привітань у кишені дещо ошелешує. Зрештою, саме їм – ідеям, не вчинкам – підпорядковані і наскрізний сюжет, і всенький світ. Шкода, бо натура там шикарна – техно-фентезі із орієнтальним колоритом нечасто зустрінеш – і розгорнутися є де. А, може, я просто застара, аби сприймати всерйоз дивовижні фокуси, шляхетно не помічаючи, з якої кишені Майстер витягує голубів і де ховаються кінчики тієї яскравої стрічки. Дітям в цьому сенсі легше. А мені більше подобається Рушді для дорослих – там абстракція загорнута в інші, охайніші, шати.