Завершується вересень, час підбивати тримісячні підсумки читання, а… Ні-ні, підбивати плюс-мінус є що. Але пишатися все ще рано. Попередні три місяці моє читання мандрувало країнами другого ешелону: варіанти не найочевидніші, але такі, що майже кожного року трапляються.
До попередніх 14 пунктів додалося ще 6, тож це практично пост-ювілей.
Отака тепер мапа. Побільшало замальованого в Азії і перша “плямка” в Африці:
Продовжувати читання “Географія читання-2020. Три чверті року позаду”
Більша частина фентезі про Обраних (і то надто – фентезі дитячого) починається з того, що в мить епохальних змін маленькі й непримітні герої отримують Великий Дар. А якщо дар – аж ніяк не великий? А якщо його не отримають, а співіснують з ним все життя, а епохальні зміни просто вимагають вчитися жити з ним по-новому? Імовірно, десь отак собі думає Урсула Вернон, пардон, Т. Кінґфішер, бо тема магів з дрібними обдаруваннями та негероїчних героїв в її творчості спливає знову й знову, в неї навіть максимально тематична дитяча повість є. Так і зветься – Minor Mage. Але сьогодні не про неї. Сьогодні про прекрасну, як свіжоспечена булочка, книжку про пекарську магію, що рушила на війну.
Моні – чотирнадцять і на перші кілька поглядів вона – найзвичайнісінька казкова сирітка-попелюшка: батьків забрала пошесть, дівчинка встає ще вдосвіта, щоб тяжко працювати, а найкращий друг в неї – пряничковий чоловічок. Oh wait… Працює Мона у пекарні своєї ж тітки, успішний малий бізнес, скоріш за все, вона й успадкує, та в будь-якому разі в іншій ролі дівчинка себе не бачить. У Мони талант. Магічний талант. До випічки. Її мафіни й булочки завжди найкращі, її хліб – найдухмяніший, а пряникове тісто виходить настільки слухняним, що невеличкий магічний імпульс дозволяє фігурки буквально анімувати. А що після одного прикрого інциденту її фірмова закваска набула певною мірою хижого самоусвідомлення і точить собі щурів у льосі – то таке, хто ж без провтиків вчився, правильно? І все в Мониному житті було відносно прекрасно, поки одного нечудового дня вона не перечепилася через мертве тіло, і це навіть не було найгіршим. Найгірше те, що місцевий інквізитор одразу ж звинуватив дівчину в цьому злочині, і тій довелося постати перед судом. На щастя, обійшлося, але звістка про те, що хтось в їхньому місті послідовно вбиває магічно обдарований люд, прямо скажемо, представницю цього люду не потішила.
Мій шлях до аудіокнижок був тернистим, але не можна сказати, що довгим. Насправді, я їх просто не слухала. Малою була з тих дітей, в котрих найкращий друг – програвач з платівками, а потім… А потім я навчилася читати сама, асортимент платівок скоротився, каналів з мультиками в телевізорі побільшало і – вжух… /Інтертитр: Минуло двадцять з гаком років/ За ці роки я встигла зрозуміти, що маю певні еммм… конструктивні баги здатності до зосередження, і майже навчилася не губити щелепу, коли чула, як знайомі розповідали, що книжки вони переважно не читають, а слухають. А потім вирішила поставити над собою експеримент і змусити себе прослухати хоч одненьку аудіокнижку. І все в мене вийшло, але було одне але.
Тоді я зробила все правильно: знаючи свої проблеми з концентрацією, взялася слухати книжку англійською – менше шансів, що увага попливе. Хорошу й знайому книжку, яку я вже читала. Начитану людиною, голос якої на мене діє, незгірше за сопілочку чувачка з Гаммельна. Так, це був перший “Гаррі Поттер” у виконанні Стівена Фрая. Експеримент минув блискуче, але результат був абсолютно провальний. Я ще спробувала послухати одну-дві книжки, і – ніяк. “Мабуть, просто не моє”, – урочисто вирішила я. Ну, не моє, то не моє, але…
/Інтертитр: Минуло два роки/
… але днями ми з Audible відсвяткували сто годин разом.
Як же так вийшло? Виявляється, щоб полюбити аудіокнижки, треба було дочекатися, поки разом зберуться кілька “зірочок”.
Продовжувати читання “#КнижковіТеревені. Як я перестала дратуватися і полюбила аудіокнижки”
У коронавірусне літо, коли з відпустками у багатьох сильно не склалося, читання часто залишається чи не найпростішим способом відвідати інші краї. А коли це читання про чужу відпустку? Зааааздрість? Насправді, ні, бо у героїв “відпусткового” роману Ліян Моріарті відпочинок був – не позаздриш. Але з безпечної відстані спостерігати за ним дуже цікаво.
Про що. Дев’ять абсолютно незнайомих людей (власне, в оригіналі книжка й зветься Nine Perfect Strangers) вирішують відвідати модний ретрит “Оселя безжурності”. Рекламні проспекти закладу обіцяють очищення, просвітлення і карколомне оновлення особистості завдяки революційним методикам звільнення та удосконалення глибоко захованого в клієнтських тільцях “я”. Строго кажучи, більшість героїв того просвітлення та віднайдення своєї потаємної сутності й не прагнуть. Підупала на славі авторка любовних романів зализує емоційні рани, молоде подружжя переживає кризу в стосунках, старша пара з юною дочкою їде куди подалі від дому, щоб звичні обставини не нагадували про пережиту трагедію, немолодий буркотун вкотре пробує схуднути, модний адвокат просто має отаке хобі – відпочивати на подібних курортах, і тільки розлучена багатодітна матір щиро вважає, що з нею щось не те і треба стати іншою. Десять днів приємного перепочинку у глушині, з гарною їжею, прогулянками і медитаціями – це ж ідеально, правда? От тільки є одна заковика – власниця курорту кілька років тому пережила клінічну смерть, переосмислила життя й вирішила, що тепер вона буде сіяти добре й світле далі. І нехай тільки клієнти спробують опиратися!
Про жанр. Такі стартові умови дозволяють зробити з “Дев’яти незнайомців” практично все, що завгодно. І Ліян Моріарті радісно пірнає в цю ополонку. Хочете соціальний роман про те, як багаті й благополучні люди з жиру бісяться не можуть знайти рівновагу в цьому нашому непростому світі? Буде. Хочете сімейну драму про те, як радикальні зміни – від трагедії до неймовірного талану – змінюють звичний триб життя? Буде. Хочете психологічних етюдів про кризу середини молодості, кризу середнього віку, кризу втрати сенсу життя, кризу уявлення про власне майбутнє? Буде. Хочете дошкульної сатири на хіпстерський стиль життя й критики сучасних практик пошуку духовних істин на дорогих курортах? І це буде. І трилер буде (ну як жеж з такою зав’язкою: купа незнайомців у замкнутому просторі – геть без старого доброго трилеру обійтись?). І пародія на любовний роман буде, і порція кпинів на адресу видавничого бізнесу, і… І багато всякого. “Дев’ять незнайомців” – роман об’ємний, майже 600 сторінок, і дуже вигадливий.
Продовжувати читання “А ким ви були до просвітлення? “Дев’ять незнайомців””
Книжковий рік цього разу полетів шкереберть (не те, щоб мій читацький до нього не долучився), але є, є все ж таки вічні цінності! Попри те, що Букфорум цього року пройде віртуально, про його наближення віщують стандартні ознаки. Ще середина серпня, а книжкових анонсів все більшає і більшає. І нехай цьогоріч частина з цих гарячих передфорумних новинок очевидно “арсенальна”, зате ми їх нарешті побачимо. Частину книжок, які щойно вийшли чи вийдуть найближчими тижнями анонсували так давно, що вони потрапили до попередніх вішлистів. А дещо – таки чесні новинки (або те, що мені ще на очі не траплялося – таких книжок теж трохи є).
Отже парад книжок, на які так довго чекали книжкові люди, можуть відкрити:
І ще зі сподіваного:
Продовжувати читання “Віє свіжим друком. Перший вішлист на підступах до Форуму”
Уявіть, що оце зараз, в розпал XXI століття, з могили раптом постала класична готика – розливу навіть не другої половини ХІХ століття, а його початку чи навіть кінця XVIII-го – і пішла активно плодити незаконних дітей з усіма доступними жанрами: античною драмою, темпоральною фантастикою, урбан-фентезі, постмодерновим романом-колажем, Великим Американським Романом виховання білого хлопчика на тлі /підставити щось потрібне/, сучасним соціальним романом про місце дівчинки в реальності, науковим горором, сімейною драмою про всиновлення та його психологічні наслідки, криптоісторичним екзерсисом і навіть з брошурою “Давньогрецька естетика за 15 хвилин”. Уявили? А тепер припустімо, що всі ці діти – це один химерний і доста переконливий в цій своїй химерності кадавр. Ось за нього Шонін МакҐвайр цього року Локус і отримала.
Колись світом правили алхіміки. Або думали, що правили, а тепер на їхнє уявлення про правильне всім начхати, бо модерність менш поблажливо дивиться на магічне уявлення про дійсність, сучасна наука рветься вперед та взагалі, а що, алхіміки існують? Існують і мріють про велике: трансмутацію, трансформацію, задоволення власних амбіцій. Асфодель Бейкер – найталановитіша майстриня алхімії в своєму поколінні, але в пізньовікторіанські часи хто там на досягнення якоїсь баби зглянеться. Асфодель Бейкер пише дитячі книжки, угноюючи фантазію прийдешніх поколінь, і створює собі ідеального учня. Сюжет “Франкенштейна” ми знаємо – кінець Асфоделі трохи передбачуваний. Знає його і вона. І насправді Джеймс Рід потрібен науковиці для того, щоб продовжити її справу й зробити немислиме: ув’язнити світову гармонію в людському тілі і спробувати за її допомогою контролювати закони всесвіту. От тільки для одного людського тіла, для однієї людської свідомості Доктрина етосу – це трохи занадто. Після першого провалу Рід вирішує проапдейтити експеримент і створювати подвійний носій. Двійнят. Дівчинку та хлопчика, втілення математики та втілення граматики. А щоб Доктрина не маніфестувала завчасно, напівносіїв треба розділити. Дві складові одного цілого не мусять контактувати. Ага. Щяз.
Продовжувати читання “Франкенштейн 2.0 і бунтівні інструменти. Middlegame”
Здається, пекло для читачів-перфекціоністів має приблизно такий вигляд: сидиш собі на розжареній сковорідці, а навколо пурхають сердиті книжки, загрозливо лопочуть сторінками та верещать “Не дочитала! Не дочитала!”. Уфф, аж в холодний піт кинуло! Здрастуйте, мене звуть Ксеня і я – та дивна людина, яка старається дочитувати навіть не дуже цікаві та не дуже приємні книжки. Але насправді в цього правила є величезне виключення – воно не розповсюджується на продовження тієї книжки. Крапка – то крапка, остання сторінка – то остання сторінка, навіть якщо фінал був відкритим, як поле взимку. Є цикли, які я кидала після першої, другої, третьої, восьмої (тру сторі, не для красного слівця) книжки і сплю спокійно. Майже. Бо спочатку треба було собі пояснити, чому ж “Дякую, наїлася”.
НІТ, ПРОСТО НІТ
Найпростіший варіант не читати далі серію книжок – це коли по-чесному там навіть першу не варто було дочитувати. Чому таке буває?Сюжет нецікавий, стиль не зайшов, героїв хочеться прибити канделябром, бо чого вони це, якісь подробиці настільки огидні, що хочеться триматися від них подалі – на те є сотні причин. Та головне – одразу з цим визначитися: так, ця книжка настільки погана чи категорично не моя, що перевіряти це читанням другої геть необов’язково. Безумовно, на другому томі циклу може покращати. Але на світі надто багато книжок і спірні варіанти точно зачекають.
Приклади. Численні та яскраві, але якось так вийшло, що серед них – доста багацько сучасного янгадалту.
Коли я кажу: “А загалом я нонфікшен не люблю і майже не читаю” – то трохи… цей, душею кривлю. Насправді люблю і читаю, що аж гай гуде. Просто мій нонфікшен має доволі вузькі жанрові рамки і на українському ринку в цьому місці велика біла пляма з незначними вкрапленнями дорогоцінних книжок. Цього літа на одну таку крапочку стало більше. У КМ-Букс вийшов історичний наукпоп, що не має прямого стосунку до переповідання визначних подій чи подробиць біографій великих людей. І він неймовірний.
“Міста. Перші 6000 років” – це, певною мірою, документальна книжка про дитинство. Дитинство великих людських поселень та того штибу життя, котрий вони створили. Американська археологиня Моніка Сміт створила щось середнє між посібником з прадавньої урбаністики та коротким екскурсом в психологію міського життя. І все це – на численних прикладах “Як ми копали”.
Продовжувати читання “Homo urbanus. “Міста. Перші 6000 років””
Обережний розквіт українського янг-адалту (єп, ще трішки і у нас, може, почнуть відділяти молодіжну літературу від суто підліткової) здебільшого стосується фентезі та соціально-психологічної прози в сучасному сетингу. Тому нечисленне “інше”, з одного боку, автоматично привертає увагу, з іншого – викликає легенькі побоювання. Тож, коли минулого року Віват анонсував пригодницький детектив про відважних шпигунок в декораціях початку ХХ століття, я привітала анонс бурхливими оплесками… а за книжку взялась майже за рік. Буває.
“Шпигунки з притулку “Артеміда” загалом скроєні за міркою сучасної американської/західноєвропейської старшопідліткової літератури. Шукаємо в минулому яскраву епоху відносного економічного добробуту, присмаченого глибокими соціальними протиріччями. На наші гроші – самий початок ХХ сторіччя, стабільно популярний в ретро-авторів. Вписуємо в це минуле головну героїню, яка і протиріччя за потреби проілюструє, і за права побореться. А тоді видаємо тій героїнями стільки пригод, щоб видихнути можна було б тільки під час любовної сцени, та й те – геть необов’язково. Усе це на українському матеріалі зробила Наталія Довгопол. Тільки таких героїнь у неї одразу чотири, і це водночас і баг, і фіча цього бадьорого тексту.
Продовжувати читання “Діви у пошуках біди. “Шпигунки з притулку “Артеміда””
У другому кварталі (божечки, як це бюрократично звучить!) я так захопилася зоряно-смугастою епопеєю, що на географію читання сил вже не стало. Якщо чесно, там ще один несподіваний читацький фактор доклався, але про нього трохи пізніше. А наразі картина читацьких мандрів – не прям-таки сумна, але не дуже задовільна.
За три останні місяці до цьогорічної мапи додалося тільки чотири країни. Зате, можна сказати, майже не банальні.
Продовжувати читання “Географія читання-2020. Півроку минуло”
Літо – час книжкового затишшя, традиційна прірва спокою, перетравлювання арсенальних закупів та моральної підготовки до форумних. Цього року з Арсеналом сталася пандемія, видавці анонсували, схоже, навіть не чверть від того, що планували були, і перспективи Букфоруму оповити вірусним туманцем. Але за майже два місяці від попереднього вішлиста деякі симпатичні анонси таки з’явилися. Включно з локально-епохальним.
Більша частина з цікавих мені книжок, які щойно вийшли чи от-от готові піти в друк, – це цілковито собі “літні бестселери” в розумінні західного ринку. Детективи, інші жанри сюжетної прози, легкий пізнавальний нонфікшен, оце от усе.
У КМ-Букс згадали, що вже кілька років не видавали нічого з Ліян Моріарті. І нарешті надрукували той її роман, що мене цікавив найбільше (як “Велику маленьку брехню” не рахувати). Уже маю книжку – відгук осьо.
У ВСЛ вийшов іронічний товстунець Катажини Ґрохолі – давно її українською не звучало.
КСД підхопився видавати позасерійну Аґату Крісті – уже вийшов “Чалий кінь” (і я його навіть придбала), на черзі – єдиний уповні історичний детектив її величності – про душогубство в Давньому Єгипті.
Продовжувати читання “Літній вішлист. Омріяний та довгоочікуваний”
З усіх ключових фантастичних нагород, особливо, коли йдеться про американську Велику Трійку, найменше уваги я зазвичай приділяю щорічним результатам роздачі “локусів”. За Г’юґо стараюся слідкувати от просто в прямому ефірі, на Неб’юлу теж позираю і в обох випадках короткі списки сприймаю як “Треба буде якось почитати”. А от Локус – це якийсь бідний родич, “Ну, може, гляну, якщо натраплю” – і все таке. Чому так? Припускаю, що справа в щедрості самої премії. Якщо інші дві нагороди пропонують прочитати по шість романів (списки яких незрідка збігаються заледве не на 50%), то Локус рахує одразу десятками. Не десятком. Саме десятками. Десять фантастичних романів, десять фентезійних романів, десять горорних… Дебюти окремо, підліткові окремо… І після публікації коротких списків кожного року настає мить, коли від тих переліків хочеться втекти з криками “Мамо, я стільки ніколи не прочитаю!”. Зазвичай і не читаю. Навіть улюблену “оповіданькову” номінацію, бо туди дбайливо визбирують тексти не лише по онлайн-журналах, а й по збірках та антологіях, тобто просто так в інтернетиках з ними не познайомитись. От і виходить, що для мене Локус – це ретроспективна премія: бува гляну за кілька років – ого, а я виявляється отого переможця прочитала. Сильно постфактум, але то вже таке. А цього року вирішила проекспериментувати і глянути, що ж вдалося прочитати з номінованих текстів до того, як 27 червня роздадуть “слонів”.
Дисклеймер: кришталево чистим експеримент не є, дещо з малої прози я прочитала саме через номінацію на Локус. Але про всі ці тексти знала й раніше. Таке собі виправдання, та яке вже є.
Фантастичний роман. Серед десяти науково-фантастичних текстів просто-таки мусив бути один прочитаний. Але не склалося. Прошу в усьому винуватити КСД! Бо в шортлисті є “Заповіти” Маргарет Етвуд, а я як дурна віддано чекаю на українське видання. Рахунок 0/10.
Фентезійний роман. Сильний список, в якому кілька молодих зірок, кілька живих класиків (це я на Свенвіка з Вандермеєром дивлюся) і щонайменш чотири книжки, котрі я заприсяглася прочитати. А рахунок 1/10.
Продовжувати читання “Сезон нагород. Мій скорочений список Локус-2020”
З довготривалими проєктами часом настає такий момент, коли вже від них нічого не чекаєш – аж тут зненацька! Десь отак сталося з коміксовою лінійкою Pretty Deadly – перші два томи по п’ять випусків кожен Келлі Сью ДеКоннік та Емма Ріос неквапом робили десь плюс-мінус три роки: з 2013 по 2016 – потім нічого, нічого і знову нічого, і раптом восени 2019-го потихесеньку почав виходити “Щур“, складові котрого під однією обкладинкою зібралися в березні цього року. Дочекалися! Але чого саме?
Про що це взагалі: Pretty Deadly – це по-своєму культова лінійка Image Comics. Якщо в трьох словах: кровіща, фольклор, постмодернізм. У першій арці, The Shrike, йшлося про криваві пригоди доньки Смерті та її не прямо-таки випадкових супутників на тлі бурхливого життя американського Дикого Заходу. Друга арка, The Bear, розповідала про те, як нащадок однієї з героїнь першого тому бере участь у Першій світовій війні, а за хлопчиною назирають старі й нові знайомці Женці – підручні Смерті, уособлення певних вад, чеснот та й загалом – особливостей світоустрою. І от після кількарічної перерви настав час хороших новин. По-перше, вийшов The Rat. По-друге, нам пообіцяли ще дві арки – “Якщо Джинні (головна героїня циклу) буде не проти”.
Про що третій том: історія робить наступний стрибок – і ось ми вже в Лос-Анджелесі 1930-х, де раптово вкорочує собі віку крихітка Клара – ще одна родичка тієї самої Сари Філдз З Першого Тому. Молода, гарна, успішна дівчина, попереду кар’єра в кіно – причому не акторська, ні, Клара хоче самотужки створювати історії. Її дядечко не вірить в те, що все отак просто, і готовий поринути в розслідування. А для цього медіуму-шахраю знадобиться допомога надприродних сил. І хто ж тут підійде краще за Джинні – Жницю Помсти?
Книжки навколо мене ходять парами, а то й трійками. Останнім часом отак ходили пуритани, епідемії та боги. Найрізноманітніші боги. Про грецький пантеон в “Цирцеї” днями розповідала, а тепер настав час Африки та Мезоамерики. А якщо точніше – богів майя та йоруба. А ще – юних героїв, яких ті боги направляють. Часом опосередковано, а іноді – аж надто прицільно.
Видання перекладу “Дітей кісток й крові” для мене було однією з ключових торішніх подій українського фантастичного ринку. Ура, наші видавці не обмежилися “Хто боїться смерті” Ннеді Окорафор і видали ще щось з африканським колоритом! Вибір доволі прогнозований, бо книжка Томі Адеємі отримала гучний розголос на батьківщині, має перспективи екранізації, а ще – це відвертий янг-адалт, а навіть у нас на старших підлітків вже почалися дивитися як на комерційно значущу аудиторію. Та американські бестселери в наших реаліях вистрелюють не завжди, тож в будь-якому разі – Книголаву 30 балів за сміливість. Намір шляхетний, ідея класна, а з книжкою що?
Продовжувати читання “Ретелінг-бінго. Про богів і людей (у двох екземплярах)”
Ситуація з перекладним фентезі в Україні надто часто нагадує погано закручений кран. У трубах багато чого цікавезного шумить, і часом щось із цього цікавого робить “кап” – а далі знову чекайте. І ми чекаємо. Власне, цього “під-арсенального” сезону мало яку книжку я чекала з такою силою, як другий роман Медлін Міллер.
З Міллер взагалі вийшло цікаво. Жила собі в США жінка з класичною освітою, викладала греку і латину, написала була роман про стосунки Ахілла та Патрокла – і зненацька здобула премію Оранж (нині – Women’s Prize for Fiction), одну з найпрестижніших в Британії, це щось навроді відмітки “пів шляху між солідним мейнстримом та високою полицею”. “Зненацька” в тому сенсі, що критики сильно здивувалися і почали чекати, що ж вона далі напише. Чекати довелося аж до 2018 року. Тоді вийшла “Цирцея“. Знову ретелінг античного матеріалу. Знову текст зі стилістичними “витребеньками”. І знову “зненацька” – другий роман раптом став фентезійним бестселером: на сьогодні – під триста тисяч голосів на ГудРідз, премія за “Фентезі року” отам само, номінація на мою улюблену Міфопоетичну премію (це вже логічно, там таке люблять), анонсований мінісеріал від HBO, сплеск популярності “Пісні Ахілла” за компанію… Що це було? Очевидно, дивовижний збіг запиту і пропозиції. Бо цього разу Міллер не просто трохи змінила акценти, а суттєво струсила канон.
Дочка Геліоса та океаніди Перси майже непоміченою зростала у царських палатах бога сонця. Ані божественної вроди, ані божественного темпераменту – дівчина собі й дівчина, ніц особливого, хіба за котрогось земного царя можна заміж віддати – нехай собі людинка такій честі порадіє. І, може, якось воно так і велося б, якби Цирцея не зробила дивовижне відкриття – і так і не знайшла сили втримати його при собі. Діти Геліоса і Перси прийшли до цього світу з дивовижним даром – вони могли чаклувати. Творити чари, а не дива, і то такі, що впливають на самих безсмертних. За свою недалекоглядність і необачність (перетворила людину на бога! перетворила німфу на чудовисько! – а могла ж просто з людцями й драконами експериментувати, як її брати Перс та Еет) Цирцея мусила випити найгіршу чашу. Довічне вигнання, ізоляція й позбавлення божественного заступництва. Усе. Тепер сама. Живи сама. Шукай межі своєї влади. Захищай себе. І давай собі раду з богами і людьми. І, так, це теж переважно про захист.
