На те, щоб підчитати першу порцію книжок, згрупованих за кольорами обкладинок, у мене пішов майже місяць, та й те… не без сюрпризів. Про сюрпризи і несподівані рішення трохи згодом, а поки що – про початок експерименту “прочитай те, що є в домі, але так, щоб було не нудно”.
Що ж, дещо прочиталося. І що то було? Сім книжок, серед яких – два графічні романи, одна збірка оповідань і жанрова проза до кольору до вибору.
Щороку, обираючи ключові книжки серед усього прочитаного, я трохи варіюю критерії. “Найголовніші”. “Найцікавіші”. “Найзначущі”. “Найяскравіші”. І практично ніколи не “найкращі”, бо надто це вже аморфне визначення, яке вкрай рідко має якесь функціональне навантаження. І от коли я думала: а які саме книжки були для мене головними в тому химерному 2022-му – новий критерій знайшов мене сам. Ці книжки цього року – найчіплючіші. Не такі, що маслом по серцю розтікалися, але й не ті, що бісили. А ті, що в той чи інший спосіб бодай на трішечки виводили з апатії, чіпляли, змушували задуматися в несподіваному напрямку, щось примірити на себе, розглянути якийсь авторський прийом як засіб, що ним можна скористатися в майбутньому, підштовхували симпатизувати персонажам, до яких я зазвичай байдужа, нагадували, чому мені подобається таке й сяке. Це книжки, які не просто залишили по собі приємне враження, а запам’яталися чимось дуже конкретним. І чарівна двадцятка вийшла отака:
Я вже не раз скаржилась, що з початком великої війни й вимушеним переселенням у мене, як і в багатьох, міцно відбило здатність концентруватися на об’ємних текстах. То рятувалась текстами або короткими, або з картинками, а за можливості – намагалася поєднувати. Та попри це виявилось, що за весну та літо мальописів прочиталося не аж так багато, але пачечка все одно вийшла солідна, до того ж там є й кілька неочікуваних варіантів. Головна сенсація – я почала читати манґу! (треба буде якось розповісти, чому читання манґи – це сенсація) Але попри те, що я чесно скриншотила цікаві сторінки й планувала нормальні випуски Графічної паузи, ніц з того не вийшло. То розкажу бодай отак – дайджестом, хай навіть з величезним запізненням.
Космічні пригоди
Здається, саме перший том “Саги” був першою ж книжкою, яку я прочитала від початку й до кінця за повномасштабного вторгнення (строго кажучи, перед тим я три тижні мучила “Позолочених вовків“, але я їх ще в Києві почала, “мучила” – то не перебільшення було). Читалася ця “Сага” дивно: з одного боку, там про війну, ще й описану так, що застрягає в горлі: ми так давно ворогуємо, проксі-конфлікти, це все політика, make family not war… місцями це було нестерпно огидно. Але з іншого – оця космічна проксі-війна з божевільними персонажами й ще божевільнішими пригодами сприймалася настільки відірваною від реальності, що в якийсь момент я струсила із себе трохи несправедливі асоціації, втягнулась і навіть розшукала другий том англійською. От тільки один момент й досі крає серце, й абстрагуватися від нього не виходить. Той, що про бебіситерку Ліщинки, якщо ви пам’ятаєте, в чому там особливість персонажки.
Продовжувати читання “Графічна пауза. #КороткоПро мої весну та літо в мальописах. Частина I”Торік принцип “Обирати з прочитаного не найкращі чи найголовніші книжки, а саме найяскравіші” себе цілковито виправдав. То й цього разу спробую вчинити так само. Але без нотки експерименту якось нецікаво, тому замість чогось на взір звичних номінацій спробую супроводити книжки року формулюваннями а-ля Нобелівський комітет. То “за що?” полюбилися/запам’яталися оці двадцять (а насправді – 22) книжки?
Для мене #ДочекатисяКнижкового було не про особисті зустрічі (все одно на Правий берег носа не поткнула), а про давно обіцяні книжкові новинки. І між ними одне з чільних місць посідала “Драконова Перлина” Юн Ха Лі. Бо ж рідкісний звір на наших теренах – преміальний (Локус та Міфопоетичну премію взяла плюс пачка номінацій) підлітковий текст з ультрапопулярним останніми роками на Заході південноазійським колоритом. Тобто те, що я й так читаю кілограмами – тільки українською зазвичай не випадає. А тут нарешті випало (подякуймо за це видавництву Жорж) і виявилось, що книжковий “звір” не просто рідкісний, він – червонокнижний. Бо ж не просто міфологічне фентезі, а міфологічне фентезі у космосі.
Мін – дуже порядна куміхо, лисячий дух-перевертень. Вона практично ніколи не повертається до первісної форми, вона не впливає Чарами на людей, вона часом тренується перекидатися на всяке-різне (от, скажімо, стіл, хіба стіл – це не досягнення?), але загалом поводиться дуже сумирно, бо мама сказала, бо тітоньки стежать, бо поганенький імідж у куміхо, куди ж правду сховаєш. Але тринадцтяь років майже зразкового життя швиденько пішли шкереберть, коли Мін дізналася, що її обожнюваного старшого брата Чуна звинуватили у дезертирстві. Треба розібратися – вирішила Мін і одразу пустилася берега. Огріти по голові спецслідчого, інфільтруватися до грального притону, втертися в довіру до контрабандистів, взяти участь у ближньому бої в космосі… Що ще може зробити бешкетний дух? Потримайте газованку, наша героїня ще не всі підтрибунальні статті в колекцію зібрала. Начувайся, Тисяча світів, гіперактивні лисоньки тобі даром не минуться!
Продовжувати читання “Чудеса в космосі. “Драконова Перлина””У канадської письменниці Емілі Кейт Джонстон я раніше читала дві книжки. Перша з них “Тисяча ночей” – була дуже колоритним профеміністичним перепрочитанням мотивів з “Тисяча й однієї ночі“. Вау, – подумала тобі я й написала захоплений пост. Її умовне продовження (дія відбувається в тому ж світі через кілька поколінь) “Веретено” – уже плюс-мінус ретелінг “Сплячої красуні” і це… дивовижно безпорадна книжка. На той момент я вже замахнулась на прочитання кількох інших книжок Джонстон (ага, тих, що з цікавими анотаціями) і отак просиділа перед ними кілька років, як кролиця перед удавом. А раптом все не так страшно? А раптом то була якась окрема творча невдача? Ну не може ж книжка з настільки крутою ідеєю бути поганою? Ха.
Анотація в That Inevitable Victorian Thing дійсно прекрасна, як зіронька. Уявімо собі Британську імперію часів королеви Вікторії. Уявімо собі правительку, яка вирішила укріплювати свою владу над чужими землями династично, але трохи не в тому сенсі, як зазвичай історично складалося. Уявімо, що та сама Вікторія І поодружувала своїх численних нащадків не з високородними аристократами чи принцами/принцесами сусідніх держав, а з представниками впливових місцевих родин Канади, Китаю, Індії. Дуже здоровими представниками впливових місцевих родин – гемофілія сама себе не розчинить. А потім її наступниця повторила цей досвід. А потім інші аристократи вирішили підхопити королівську моду, а потім вигадали генетику, винайшли богонатхненний Комп’ютер, котрим відає архієпископ Кентерберійський, і всі-всі-всі підданці імперії, над якою не сходить, пардон, не заходить сонце, почали одружуватися виключно з міркувань генетичної сумісності, не зважаючи на расу, етнічність, класове походження і всілякі інші дурниці, що тільки генофонд нації псують. І настав розквіт, і прийшли мир і благодєнствіє, і єдине, що хвилює молодь середини ХХІ століття – це щоб Сезон вдало пройшов, і щоб отой приємний молодик, з котрим ти аж двічі танцювала, вдало з тобою генами співпав.
Єп. “Оте невідворотне вікторіанство” – це шалений жанровий мікс, що поєднує мотиви сучасної янгадалтової прози, іронію на адресу регентсько-вікторіанського любовного роману, біопанкові фантастичні мотиви та дрібочку хитрозакрученої альтернативної історії. І що з цього виходить? Ну, любовний роман ще нічогенький. А от за іншими напрямками – місцями відвертий фейл.
Продовжувати читання “Гени та імперія. That Inevitable Victorian Thing”
Кожного року, складаючи перелік ключових книжок, я дуже довго медитую над назвою. “Найкращі книжки року”? Якось надто гучно. “Головні”? Ще гірше. “Найцікавіші”? Оце вже ближче, але часом найцікавішими стають геть не ті книжки, що насправді сподобалися. “Найвизначніші для мене”? Ксеню, прикрути градус пафосу, обпечешся! Отак щороку маюся, але на цей раз вирішила зупинитися на варіанті “найяскравіші” – такі, що зачепили, запам’яталися, здивували та/або змушують згадувати себе знову й знову.
Осяйну двадцятку-2020 для мене склали отакі книжки:
Продовжувати читання “Читацький 2020-й. Найяскравіші книжки року”
З усіх ключових фантастичних нагород, особливо, коли йдеться про американську Велику Трійку, найменше уваги я зазвичай приділяю щорічним результатам роздачі “локусів”. За Г’юґо стараюся слідкувати от просто в прямому ефірі, на Неб’юлу теж позираю і в обох випадках короткі списки сприймаю як “Треба буде якось почитати”. А от Локус – це якийсь бідний родич, “Ну, може, гляну, якщо натраплю” – і все таке. Чому так? Припускаю, що справа в щедрості самої премії. Якщо інші дві нагороди пропонують прочитати по шість романів (списки яких незрідка збігаються заледве не на 50%), то Локус рахує одразу десятками. Не десятком. Саме десятками. Десять фантастичних романів, десять фентезійних романів, десять горорних… Дебюти окремо, підліткові окремо… І після публікації коротких списків кожного року настає мить, коли від тих переліків хочеться втекти з криками “Мамо, я стільки ніколи не прочитаю!”. Зазвичай і не читаю. Навіть улюблену “оповіданькову” номінацію, бо туди дбайливо визбирують тексти не лише по онлайн-журналах, а й по збірках та антологіях, тобто просто так в інтернетиках з ними не познайомитись. От і виходить, що для мене Локус – це ретроспективна премія: бува гляну за кілька років – ого, а я виявляється отого переможця прочитала. Сильно постфактум, але то вже таке. А цього року вирішила проекспериментувати і глянути, що ж вдалося прочитати з номінованих текстів до того, як 27 червня роздадуть “слонів”.
Дисклеймер: кришталево чистим експеримент не є, дещо з малої прози я прочитала саме через номінацію на Локус. Але про всі ці тексти знала й раніше. Таке собі виправдання, та яке вже є.
Фантастичний роман. Серед десяти науково-фантастичних текстів просто-таки мусив бути один прочитаний. Але не склалося. Прошу в усьому винуватити КСД! Бо в шортлисті є “Заповіти” Маргарет Етвуд, а я як дурна віддано чекаю на українське видання. Рахунок 0/10.
Фентезійний роман. Сильний список, в якому кілька молодих зірок, кілька живих класиків (це я на Свенвіка з Вандермеєром дивлюся) і щонайменш чотири книжки, котрі я заприсяглася прочитати. А рахунок 1/10.
Продовжувати читання “Сезон нагород. Мій скорочений список Локус-2020”
Кожного року, коли оголошують короткі списки фантастичних премій, я урочисто обіцяю, що “ну хоча б оповідання прочитаю всі”. Кожного року… Ні, не так. Не кожного року я щось таки з тих текстів читаю. Часом – і запізненням на рік-два-три-п’ять. Але цьогоріч вирішила бути відповідальною букблогеркою. Тож якщо ви дивилися на перелік номінантів з думкою: “А про що це все?” – то зара розкажу. Принаймні за оповідання.
Отже в сезоні 2019-2020 на Неб’юлу та Г’юґо (прошу пардону, на Локус мене вже не вистачило б) номінували дев’ять оповідань – на цей раз списки двох премій збігаються наполовину. Оскільки сьогодні вночі роздаватимуть “Туманності” почнемо з оцього флангу претендентів.
Карен Озборн The Dead, In Their Uncontrollable Power: безмежний космічний обшир долає корабель-ковчег, і як то часто буває, на кораблі-ковчегу панує релігійна диктатура. Тисячі й тисячі пасажирів століття за століттям летять до Раю під проводом безгрішним Капітанів. Чому капітани безгрішні? Бо вони отримують від своїх попередників найкраще, а все найгірше в них успадковують Пожирачі Гріхів. Трохи нанотехнологій, багато релігійної символіки (я якраз днями читала книжку про пуритан, так що окремим місцям – от прям вірю) і наше улюблене “Все не таке, яким здається”. Стилістично оповідання доста цікаве, саспенсове, криваве, але за підходом до розвитку сюжету – аж надто підліткове. І справа не в тому, що сюжет стартує з миті, коли свої чаші успадковують нові Капітанка та Пожирачка, а в тому, що тільки янґ-адалт так щиро вірить в подібну схему вичерпання конфлікту на сотню поколінь.
Продовжувати читання “Сезон нагород. #КороткоПро оповідання-номінанти на Г’юґо та Неб’юлу”
Ннеді Окорафор пішла в комікси. Це гаряча новина? Та, взагалі-то, ні, враховуючи, що американська фантастка вже пару років співпрацює з “Марвелом” і написала кілька арок для Чорної Пантери та Шурі. Окей, зайдемо з іншого боку. Власні світи Ннеді Окорафор отримали ще й коміксове втілення. Отак вже цікавіше! Світовий фендом теж так подумав, і цьогоріч LaGuardia номінували на Г’юґо.
Отже “ЛаҐуардія“. Дистильований афрофутуризм в картинках. М’яка НФ з виразним гуманістично-правозахисним мотивом. “Контактна” фантастика про взаємодію з негуманоїдними расами. Легка й весела авантюрна історія… однієї вагітності. Так, все одночасно.
Ф’юче Чуквуебука народилася та виросла в США, але згодом повернулася до рідної країни батьків – Нігерії, де розмістився чи не найбільший в світі космопорт. Там молода лікарка кілька років вела практику для людей та ееее… флоральних іншопланетян, познайомилася з чудовим хлопцем на ім’я Сітізен – університетським професором та активістом руху за незалежну та вільну від прибульців Біафру (тільки про це тссс, це трохи протизаконно), отримала в подарунок чудову квіточку, завагітніла, а далі все закрути… І от уже Ф’юче застрибує в літак і терміново повертається до США. Але не сама. І, ні, йдеться не тільки про ще ненароджену дитину, а ще й про нелегала в багажі – симпатичну іншопланетну рослинку, яка вирішила називати себе Летмі Лів. В Нью-Йорку Ф’юче треба визначитися, як їй далі жити і що робити з Летмі. На допомогу молодій жінці готові встати бабуся-правозахисниця і всі її строкаті квартиранти – колишні “напів легали” – і земного, і позаземного походження. А тим часом перелякана Америка готова закритися й заборонити в’їзд усім носіям позаземної ДНК.
Днями Видавництво оголосило передпродаж графічного роману за мотивами щоденника Анни Франк, і я побігла замовляти в той самий вечір, бо ж дуже крута штука, яку я давно хотіла прочитати. А поки “бігла”, згадувала, що ще мені цікавого коміксово-біографічного траплялося. Чим не привід відродити призабуту рубрику “Двічі по п’ять“?
Загалом біоГрафічні романи можна поділити на дві великі групи: графічні біографії історичних персон (бувають сильно різні, розраховані на різні вікові категорії, і далеко не всі вони – насправді цікаві тексти, а не просто ілюстрації до життєвого шляху) та різного формату графічні автобіографії-мемуари: від розповідей про непересічний життєвий досвід до щоденників повсякденного життя. І десь між ними майорить ще кілька стосів книжечок з категорії “Молодші покоління віддають шану попереднім” – тобто розповідають про життя батьків, бабусь-дідусів та інших родичів, чиє життя може бути цікавим для читачів. А розповідати можна по-всякому: від коротесеньких коміксів Сари Андерсен та Деббі Тун про те, як ведеться молодим жінкам в сучасному світі, – і до складних майже чи цілковито художніх оповідей з багатошаровим наративом і художніми спецефектами. Але сьогодні розкажу про кілька дуже різних графічних романів/коміксів, які вже встигла прочитати, і ті, на які давно накинула око.
П’ятірку читаного відкриває найочевидніший варіант. Кажеш “Ідеальний автобіоГрафічний роман” – думаєш “Персеполіс“, кажеш “Персеполіс” – ну, ви зрозуміли. Любов моя до “Персеполіса” безмежна, бо Маржан Сатрапі зробила неймовірну штуку: розповіла про своє дитинство й молодість так, що ця розповідь стала дзеркалом світу, в якому вона жила. Іран перед та одразу після Ісламської революції, Європа, яка не вповні усвідомлює, як це – коли все твоє життя цілковито змінюється, і посеред всього цього – розумне й іронічне дівча, яке колись хотіло стати пророком, поки їй не пояснили, щ дівчата пророками не бувають.
Пункт номер два насправді складається з двох книжок, і вони трохи нагадують “Персеполіс“, бо теж розповідають про дітей в надзвичайних умовах та стилістично вони також перегукуються. Як і Маржан Сатрапі, Зейна Абірахед розповідає про своє дитинство, що минуло на війні – у розділеному на дві зони Бейруті. “Я пам’ятаю Бейрут” – це методичне перераховування дивних ознак дитинства, коли щось пішло не так (“Мій брат колекціонує скалки шрапнелі”), але воно все одно лишається дитинством. “Гра ластівок” – це історія одного дня, коли батьки затрималися по інший бік лінії розмежування, а дітей довелося глядіти всім сусідам. На ділі це кілька історій про те, як життя людей змінила війна, але розповідає ці історії дитина, яка нормальне життя вже майже не пригадує – і це створює неймовірний ефект сумовитого абсурду.
Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Життя, що стало коміксом”
Десь навесні я була ділилася теплими почуттями до свого улюбленого урбан-фентезійного циклу. Відтоді рубрика 5 причин любити трохи занепала, але це ж не причина відмовлятися від такого зручного формату! Сьогодні будемо його реанімувати. Цього разу розповім про свою улюблену м’яку фантастику. Вона ж безбашенна космоопера з кровіщою та інтригами, “мелодрама в скафандрі”, пародія на десяток жанрів і парад дивних, стрьомних і дуже прикольних героїв.
“Барраярська сага” (вона ж – “Сага про Воркосиганів“) Лоїс МакМастер Буджолд – це такий нефіговий стовп американської соціальної фантастики з купою галузевих премій. Так, все, що я казала про космооперу і кровіщу – в силі. Просто тут дуже багато книжок (на сьогодні – 15 романів, кілька повістей та авторська збірка оповідань), а ці книжки – доста різні за жанрами, фантастичними напрямками, інтонацією та настроєм. Перша книжка, “Скалки честі“, вийшла вже далекого 1986 року і – увага, майже не спойлер! – наскрізний герой всієї саги в ній ще навіть на світ не з’явився. Щойно з’явиться у другій, але за хронологією написання вона, здається, еее дев’ята? Не зважайте, там трохи “все складно”, але сама велика історія доволі струнка, а головне – оповідає про направду цікавезний світ, де багато всякого різного. І оце різнобарв’я неабияк підживлює мою читацьку любов. Причин загалом багацько, але традиційно зупинюся на п’яти.
Причина перша – розмаїття цивілізацій
Попри таку конкретну назву “Барраярська сага” розповідає про численні світи. Земляни давно розселилися галактикою – настільки, що колоністи в різних її частинах вже встигли солідно змінитися, а в окремих випадках – серйозно здичавіти. Власне, старт усій сазі дає конфлікт двох таких “дочірніх” цивілізацій. Одна сторона конфлікту – Колонія Бета, така собі біопанкова утопія з обмеженими ресурсами й необмеженими людськими можливостями. Інша – Барраяр – вкрай мілітаризований світ скаженого патріархату, що тривалий час лишався відрізаним від решти Всесвіту – кротовина схлопнулася. “Скалки честі” якраз розповідають про розвеселий шлях до примирення двох ворогів – бетанської космодослідниці та пихатого барраярського аристократа з найвищої воїнської касти. Єп! Завершиться все весіллячком і вся ця довжезна історія тією чи іншою мірою торкатиметься їхнього спадкоємця, котрий разом з матінкою ще наведе такого шереху в цьому застарілому світі, що просто ой. Але двома цивілізаціями-антагоністками діло не обійдеться. Ще Буджолд розкаже про народ, який живе в невагомості (і тому відростив собі замість ніг ще одну пару рук), про космічний Афон, де живуть тільки чоловіки, а розмножуються за допомогою придбаних яйцеклітин, про нарвану імперію, що трохи (гаразд, не трохи) попливла глуздом на ґрунті генетичних експериментів, про піратський осередок, про свіжоколонізовані планети, про більш-менш звичайні краї і про ріднесеньку Землю також, але не дуже багато. І кожна цивілізація саги має свої особливості, що серйозно впливають на персонажів.
Літо – це той час, коли нестерпно тягне у мандри, але далеко не завжди виходить цей потяг реалізувати. Я цьогоріч застрягла у Києві і подорожую виключно віртуально. А тут, як і завше, дуже книжки помічні. От сьогодні йтиметься про типову літньо-мандрівну книжку – збірку фантастичних оповідань про неймовірний транспорт.
“Кишеньковий мандруарій” – це збірка оповідань українських фантастів, укладена під егідою “Зоряної Фортеці“. (Мікродовідка: “ЗФ” – це літературне об’єднання, що зокрема проводить самосудні тематичні конкурси фантастичної малої прози, на яких “виросло” чимало сучасних українських авторів.) І це дається взнаки. Чим “Мандруарій” радує одразу, так це цілісністю. Оповідань в збірці, як на 320 сторінок, багато – аж сімнадцять. Всі вони дуже різні – і стилістично, і настроєво, і тим, наскільки захопливим (чи ні) є сюжет – але дещо їх тримає укупі. По-перше, тема – більше, більше тематичних антологій богам тематичних антологій! По-друге, фокус. Більшість розміщених у збірці текстів об’єднує така собі… Старосвітська позитивність. Це трохи дивно, це трохи несучасно, окремі оповідання на шаленій швидкості минають станцію “Хіба зараз так пишуть?”, щоб пришвартуватися біля причалу “А що – таке нині ще читають?”, але разом ці тексти справляють єдине враження “Симпатичний олдскул”, навіть якщо ці дві ознаки необов’язково збігаються в одному оповіданні.
А є й інші об’єднуючі тренди:
Продовжувати читання “До іншого світу і назад. “Кишеньковий мандруарій””
Я маю дуже складні стосунки із напівколишньою професією, але цілковито усвідомлюю – в журналістиці колишніх не буває. Це тільки професія, але й значною мірою спосіб мислення, картина світу та манера оформлювати висловлювання – будь-яке висловлювання, від репліки в черзі за полуницями до художнього тексту, бо “чіпляти треба першим реченням”. І хоча нині я звела контакти з журналістикою до мінімуму, але все одно продовжую віддано відшукувати книжки та фільми про роботу колег. Про шість таких книжок – неймовірно різних за жанрами і підходами до журналістської роботи – вирішила сьогодні розповісти.
Перші два романи з цієї шістки – це трилери, в яких журналістська робота є чи то маленькою вишенькою на торті, чи то сюжетною індульгенцією. Про “Гострі предмети” Ґіліян Флінн (колись писала про цю книжку докладно) після минулорічної екранізації, здається, вже чули всі. А раптом ні – це тягучий роман про спекотне літо в маленькому містечку на Півдні США з його традиційним соціальним розшаруванням і дуже специфічними етикетними практиками. А ще про дівчат, які в цьому містечку зникають. І про Каміллу, яка має зробити про зі зникнення репортаж з претензією на Пулітцера. От тільки Камілла – не стороння спостерігачка і ненависне рідне місто лишило на ній забагато шрамів.
“Осяйні дівчата” Лорен Б’юкес – це приблизно та ж сама ліга, але із ще сильнішим замахом. Є маніяк, що вбиває молодих обдарованих жінок. Вбиває плюс-мінус в однаковий спосіб, але простежити в цьому всьому виразну серію практично неможливо. Вірніше, простежити можна – повірити неможливо, адже ці вбивства на позір хаотично розкидані протягом багатьох років – люди можуть стільки й не жити. Кірбі, одна з жертв цього маніяка, виживає, але щоб здолати внутрішніх демонів потребує відшукати демона зовнішнього. Влаштувавшись практиканткою до газети, дівчина знаходить колегу, готового дослухатися до її дивних теорій. Разом з Деном вона продовжує копирсатися в збігах та шукати патерни. От тільки в те, що вони знайдуть, дуже складно повірити. “Дівчата” – дуже складно сконструйований, міцно написаний і вкрай неприємний в читанні текст. Б’юкес – крута, але це не так книжка, яку можна безоглядно радити усім.
Продовжувати читання “До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції”
Це сталося! В Україні з’явилася своя антологія оповідань-ретелінгів! Алілуя, сльози, хусточки. А тепер до діла.
У 2016-му фензін “Світ Фентезі” оголосив конкурс міні-ретелінгів, за результатами якого планувалося видати тематичну збірку. По тому минуло майже три роки, і от нарешті збірку тримаємо в руках. Оскільки я від самого початку стежила за проектом (так, три роки тому я вже була трохи схиблена на цьому ділі), то сказати, що чекала на цю книжку – це якось невдало сформулювати. Чекала дуже сильно. І чого дочекалася?
Дисклеймер: ретелінги – перекази відомих сюжетів – жанр доволі підступний, бо насправді він не має виразних меж. Але переказані оповідки можна поділити на дві великі групи. Перша – тексти, які спираються виключно на сюжет-персонажів-якісь промовисті деталі першоджерела. Друга – тексти, яким важить жанр та стилістика того першоджерела. Особливого значення це набуває тоді, коли йдеться про перекази казок, адже там за сюжетом ховається своєрідна логіка і дуже чітка структура. Так от, казкових ретелінгів, які чесно відвойовують собі місце в другій групі, насправді не дуже багато. Це не добре й не погано, просто така особливість роботи з матеріалом: одна справа позичити дещо з інструментів постмодернізму, інше – гратися на практиці із засобами та поняттями (пост)структуралізму. Я ретелінги люблю всякі, але до таких, де казка попри вивертання й переосмислення лишається казкою, маю особливий сентимент.
Збірка “ДЕREЗА” – це 16 ретелінгів казок і майже всі вони – чесна перша група. Окей, є кілька, що не дуже чесна, там казкове першоджерело ще треба розколупати і спитати: нащо? тобто окрім очевидного – щоб умовам конкурсу відповідало (знову ж таки, це не робить текст поганим, це просто робить його невиразним ретелінгом). Частина казок – “загальносвітова” класика, є й питомо українські сюжети. Генеральним спонсором конкурсу виступила “Попелюшка“, але “Русалонька” теж доклалася нівроку. Зараз ще спробую трішки за загальні тенденції поговорити, а під кінець традиційно топчик топну.
Продовжувати читання “Більше ретелінгів богам ретелінгів. “ДЕREЗА””
Vaenn's Bookblog 