Я вже не раз скаржилась, що з початком великої війни й вимушеним переселенням у мене, як і в багатьох, міцно відбило здатність концентруватися на об’ємних текстах. То рятувалась текстами або короткими, або з картинками, а за можливості – намагалася поєднувати. Та попри це виявилось, що за весну та літо мальописів прочиталося не аж так багато, але пачечка все одно вийшла солідна, до того ж там є й кілька неочікуваних варіантів. Головна сенсація – я почала читати манґу! (треба буде якось розповісти, чому читання манґи – це сенсація) Але попри те, що я чесно скриншотила цікаві сторінки й планувала нормальні випуски Графічної паузи, ніц з того не вийшло. То розкажу бодай отак – дайджестом, хай навіть з величезним запізненням.

Космічні пригоди

Здається, саме перший том “Саги” був першою ж книжкою, яку я прочитала від початку й до кінця за повномасштабного вторгнення (строго кажучи, перед тим я три тижні мучила “Позолочених вовків“, але я їх ще в Києві почала, “мучила” – то не перебільшення було). Читалася ця “Сага” дивно: з одного боку, там про війну, ще й описану так, що застрягає в горлі: ми так давно ворогуємо, проксі-конфлікти, це все політика, make family not war… місцями це було нестерпно огидно. Але з іншого – оця космічна проксі-війна з божевільними персонажами й ще божевільнішими пригодами сприймалася настільки відірваною від реальності, що в якийсь момент я струсила із себе трохи несправедливі асоціації, втягнулась і навіть розшукала другий том англійською. От тільки один момент й досі крає серце, й абстрагуватися від нього не виходить. Той, що про бебіситерку Ліщинки, якщо ви пам’ятаєте, в чому там особливість персонажки.

Манґа-горизонти

Якщо чесно-чесно-чесно, то до східноазійських мальописів я підступилась раніше – ще в січні читала маньхву “Берегиня” від видавництва Сафран, і це було колоритно, по-своєму цікаво, місцями занадто прямолінійно (є у мене певні проблеми зі сприйняттям емансипаційних мотивів в азійських культурах – постійно треба нагадувати собі, що в тамтешніх патріархатних порядків зуби місцями гостріші за наші) і страшенно некомфортно от саме в читанні – від намагання вибудувати струнку сюжетну лінію з незвично розташованих панелей мозок періодично погрожував піти у відпустку. Тому за власне манґу я бралась із острахом і позичила була найняшніший за відгуками варіант – перший том “Ательє чаклунських капелюхів“. Хух, оце вже було воно – приємна історія, цікава магічна система, знайома за аніме динаміка стосунків між персонажами й логічніше організовані панелі. І хоча мене все ж таки трохи бентежить вайб “школа для дівчаток-підлітків, якою керують чоловіки”, за другим томом уже можна сказати побігла підтюпцем – “Ательє” виявилось чесним затишним читанням.

А от “Сага про Вінланд” була вже сміливим (це все ще я, а я боюся манґу, пам’ятаєте?) експериментом, і купилась я на саму тему подорожей вікінгів через Атлантику. Судячи з усього, до Америки ми допливемо нескоро, але загалом це було дуже круто: і сам підхід автора до того, як він розповідає історію, й доречне жонглювання історичними фактами, і неймовірно динамічний малюнок – від екшен-сцен Макото Юкімури просто перехоплює дух. Так, другий том я вже теж уже, але то було восени.

Знайомі світи

Краще за нові горизонти часом є хіба що можливість зазирнути за вже знайомі обрії. За весну-літо я це робила тричі. Двічі вдало, а один раз… ну таке. Ну таким було повернення до світу “Сендмена” у варіанті Нало Гопкінсон та Ко. Перший том “Дому шепотів” лишив по собі змішані враження, й другий – “Анансі” – лише поглибив оце враження: “Чуваки, а люди вам навіщо, розберіться вже якось самі!”. Намальовано це все прекрасно, але співчувати Ерзулі вже не тягнуло, й сподобались мені тільки три моменти: підхід Павучка до виплітання історій, хитродупість Коринтянина й камео Мазекін.

А от продовження історії про чайних драконів та нова порція стріпів Сари Андерсен радували беззаперечно. К. О’Нілл продовжує виплітати мотив пошуку свого шляху й відповідальності перед предками, але третій том, “Гобелен чайних драконів“, вирізняється осінньою меланхолійністю й якоюсь приємною впевненістю в тому, що коли твердо обереш свій шлях – весь світ допоможе тобі його триматися. У реальності з цим зараз не дуже, тому дуже втішно, коли бодай в героїв графічного роману все добре. А Oddballs – це та класична Андерсен, якої мені, чесно кажучи, бракувало в Herding Cats – без спроб загравати з довгими сюжетами, все коротко й про улюблене: стосунки дівчат-інтроверток із собою, людьми, реальністю, масовою культурою та книжечками! Люблю-не-можу, але все ж мрію про продовження “Ікол” і тим часом задивляюсь на Cryptid Club.

Хух! Сподіваюся, продовження допису не забариться – там буде про добірку переважно підліткових графічних романів та про комікс про бойових мишей. Так-так, саме мишей, не хом’яків, ви вже, мабуть, здогадались, про що це.