На те, щоб підчитати першу порцію книжок, згрупованих за кольорами обкладинок, у мене пішов майже місяць, та й те… не без сюрпризів. Про сюрпризи і несподівані рішення трохи згодом, а поки що – про початок експерименту “прочитай те, що є в домі, але так, щоб було не нудно”.
Що ж, дещо прочиталося. І що то було? Сім книжок, серед яких – два графічні романи, одна збірка оповідань і жанрова проза до кольору до вибору.
Липень догоряє, час, мабуть, нарешті розповісти про найлітнішу книжку мого читацького сезону – красиве, але неочікувано бентежне в деяких дрібницях минулорічне видання про канікули по-польськи.
“Літо в Бескидах” позиціонують як артбук, і це головне, що про нього можна розказати. По-перше, по-друге й по-третє книжка дуже красива. Але то своєрідна краса. Марія Стшелецька розповідає не про одне, а про два літа в Бескидах: “колись” (сюжетна лінія школярки Терки за часів глибокого соціялізму) та “плюс-мінус зараз” (історія матері, яка намагається заохотити до радощів походів у гори дочку-(здається)-дошкільнятко). І от ілюстрації чудово працюють з цим сюжетним вододілом. Перша частина книжки – це соковитий плакатний соцреалізм, сторінки з інфографікою в дусі радянських дитячих атласів, ілюстрації під “найновіші художні ідеї 1960-х”, краса і сила, двома словами, але трохи своєрідні. А умовну сучасну частину супроводжує такий собі кондовий діджитал від кліпартів зорі століття та типових патернів до цифрових версій “оригамі”. А оскільки теми ілюстрацій не раз і не два збігаються – виходить дуже крутий і по-своєму гармонійний контраст.
Важко бути принцесою, коли королівство дрібненьке й маловпливове, а ти в родині найменшенька. Доля старшої принцеси – вийти заміж за спадкоємця більшого й впливовішого королівства. Доля середньої принцеси – вийти за судженого сестри після її смерті, бо ж геополітичні негаразди ніхто не скасовував. Доля молодшої принцеси – жити й не відсвічувати. Бажано в монастирі – щоб не народжувати зайвих претендентів на трон. Але бажано без обітниць – ну а раптом завидному жениху ще одна дружина знадобиться?
Марра незграбна, не дуже красива, не прям-таки розумниця розумна, і все життя живе в затінку чужої волі. Вона – низькорангова принцеса і чудово розуміє, що є ресурсом. Причому – суто гіпотетичним: народить дітей – молодчина, не народить – ну таке… Дітей, треба сказать, Марра народжувати не хоче, тому життя при монастирі її цілковито влаштовує: в усякому разі, там не треба забагато спілкуватися з людьми й можна бодай щось обирати – наприклад, чи вчитися в Сестри-Травниці чи вишивати, чи, може, спробувати навчитися ткати? Але безбарвно-спокійне життя молодої жінки уривається тоді, коли вона усвідомлює: життя її середньої сестри, в якої ну ніяк не виходить народити спадкоємця трону, в небезпеці. Буквально – не тільки селянки ходять в синцях, але принцесам доводиться ці синці краще приховувати. Марра прагне захистити сестру, але й без хробачка егоїзму тут не обійшлося: вона не хоча «ставати в проламі», якщо в тому виникне політична необхідність. І що тоді робить? Варіант один – з принцом треба закінчувати.
Продовжувати читання “Як вбити принца (без реєстрації та смс). Nettle & Bone”Колись уже давненько я була завела рубрику “Книжкові подорожі“. Часом у деяких текстах настільки колоритно та яскраво змальовують місця дії, що потім несила відірватися від подальшого вивчення їхньої історії і роздивляння картинок. Але реанімації рубрики посприяв зворотний випадок: читання книжки, сторінки якої викликали ностальгію за містом, де я вже була. Отже сьогодні – трохи цитат з третього тому “Варти у Грі” Наталії Матолінець і трохи сумовитого роздивляння власних фоточок. Щоправда, у “Крові Будапешта” дія відбувається посеред зими, а я там побувала наприкінці літа, тому деякі фото не настільки колоритні.
/Цей пост – розширена версія твітер-треду, якщо вам раптом здалося, що ви майже все це бачили – вам не здалося :)/
Ну то поїхали?
Леви дивилися на перехожих порожніми очима
Торік принцип “Обирати з прочитаного не найкращі чи найголовніші книжки, а саме найяскравіші” себе цілковито виправдав. То й цього разу спробую вчинити так само. Але без нотки експерименту якось нецікаво, тому замість чогось на взір звичних номінацій спробую супроводити книжки року формулюваннями а-ля Нобелівський комітет. То “за що?” полюбилися/запам’яталися оці двадцять (а насправді – 22) книжки?
Другий тиждень марафону TheDarkestReading минув разом з двома дуже не схожими книжками, які часом несподівано лунко перекликалися між собою. В обох мова йде про владу над столицями (щоправда, владу небуквальну), в обох кілька партій впливу затято перетягують ковдру контролю над ситуацією, в обох йдеться про події несподівані й чарівні. Тільки одна з цих книжок – постмодерністське привітаннячко Чосеру, а інша – свіженьке пригодницьке фентезі.
Що читалося:
*Для мене #ДочекатисяКнижкового було не про особисті зустрічі (все одно на Правий берег носа не поткнула), а про давно обіцяні книжкові новинки. І між ними одне з чільних місць посідала “Драконова Перлина” Юн Ха Лі. Бо ж рідкісний звір на наших теренах – преміальний (Локус та Міфопоетичну премію взяла плюс пачка номінацій) підлітковий текст з ультрапопулярним останніми роками на Заході південноазійським колоритом. Тобто те, що я й так читаю кілограмами – тільки українською зазвичай не випадає. А тут нарешті випало (подякуймо за це видавництву Жорж) і виявилось, що книжковий “звір” не просто рідкісний, він – червонокнижний. Бо ж не просто міфологічне фентезі, а міфологічне фентезі у космосі.
Мін – дуже порядна куміхо, лисячий дух-перевертень. Вона практично ніколи не повертається до первісної форми, вона не впливає Чарами на людей, вона часом тренується перекидатися на всяке-різне (от, скажімо, стіл, хіба стіл – це не досягнення?), але загалом поводиться дуже сумирно, бо мама сказала, бо тітоньки стежать, бо поганенький імідж у куміхо, куди ж правду сховаєш. Але тринадцтяь років майже зразкового життя швиденько пішли шкереберть, коли Мін дізналася, що її обожнюваного старшого брата Чуна звинуватили у дезертирстві. Треба розібратися – вирішила Мін і одразу пустилася берега. Огріти по голові спецслідчого, інфільтруватися до грального притону, втертися в довіру до контрабандистів, взяти участь у ближньому бої в космосі… Що ще може зробити бешкетний дух? Потримайте газованку, наша героїня ще не всі підтрибунальні статті в колекцію зібрала. Начувайся, Тисяча світів, гіперактивні лисоньки тобі даром не минуться!
Продовжувати читання “Чудеса в космосі. “Драконова Перлина””Як і в романі Роберта Бітті “Серафіна і Чорна мантія“, про який я днями писала, ще один нещодавно виданий українською твір, номінований на Міфопоетичну премію, розповідає про дуже незвичайну дівчинку з доволі нестандартною професією. Тільки якщо Серафіна була natural born щуроловкою, то Авантюрина до сродної праці прийшла значно довшим шляхом. Почнімо з того, що народилася героїня британської казкарки Стефані Берджис драконицею. Ну, знаєте, луска, крила, всі діла – це дещо обмежує кар’єрні перспективи.
Авантюрина – вельми молода драконка. Настільки молода, що їй ще кількадесят років в рідній печері доведеться просидіти – поки лусочка не затвердіє й не зробить її майже невразливою перед людською зброєю й магією (ні, людей родина Авантюрини майже не їсть – м’ясо смачне, але як дідо каже – стільки з ним мороки…). А що робити, коли тобі на вулицю зась? Знайти Пристрасть. Пристрасть – це дуже серйозно, он, старша сестра в її роки вже кількома мовами вірші складала, а братик – встиг людською філософією захопитися. Тож сиди, дитино, читай книжки, бався з гарненькими коштовностями, мрій – чого тобі ще для щастя не вистачає? Але “дорогоцінне” ім’я трохи занадто буквально визначає Авантюринин характер. Підлітки – вони ж завжди краще знають. От і рушає наша героїня на полювання, тільки підступне людисько відволікає драконячу увагу запашним напоєм і – тадам! Тепер в Авантюрини три проблеми. По-перше, харчомаг перетворив її на людину. По-друге, рідна родина її в новій формі не впізнає й не приймає. По-третє, як ви сказали ця штука називається? Шоколад? Ура! Авантюрина знайшла свою Пристрасть!
Продовжувати читання “Міфопоетична премія. Луската шоколатьє та проблеми малого бізнесу”При всій моїй невгасимій любові до Міфопоетичної премії регулярно доводиться визнавати очевидне: українською тамтешні номінанти та переможці з’являються вкрай рідко. Ну, якщо не рахувати залізобетонний топ дуже відомих письменниць і письменників: Пратчетта, Ґеймана, Ролінґ, Страуда. Тим не менш, часом у цій греблі з’являються шпариночки. Тож сьогодні почну розповідати про дві книжки-номінантки з дитячої категорії, що торік вийшли українською.
Дебютний роман американського письменника Роберта Бітті розповідає про незвичайну дівчинку в екзотичних для нас локаціях. Серафіні скоро виповниться тринадцять, але єдина людина, яка про неї дбає, яка з нею розмовляє, яка взагалі знає про її існування – це її па. Серафінин па – механік, що працює (і нелегально живе) в підвалі величного маєтку Білтмор, котрий збудував in the middle of nowhere ексцентричний багатій Джордж Вандербільт. Па слідкує за тим, аби все в маєтку працювало як годинник – бо щось новомодна динамо-машина негарно поводиться, а Серафіна спить удень, а вночі… А вночі вона сумлінно виконує обов’язки самопроголошеного Головного Ловця Щурів. От тільки дуже швидко з’ясовується, що ті щури, котрі сірі й зі слизькими хвостами – то ще пів біди, бо в кромішній темряві (пам’ятаєте, з динамо-машиною щось не те) нипає страхітливий чоловік в Чорній мантії і краде дітей. Вирішити цю проблему самотужки в хороброї дівчинки не виходить: па їй банально не повірив, а інших знайомих у неї в околицях просто нема. Але, може, юний племінник Вандербільтів заслуговує на довіру?
Продовжувати читання “Міфопоетична премія. Гроза щурів та нахабних демонів”Чого ми чекаємо від продовжень книжок? Появи персонажів-улюбленців? Нових карколомних пригод? Занурення в теплу ванну знайомої реальності? Більше подробиць та розкриття загадок? Коли я читала “Останню обитель бунтарства” Ірини Грабовської, то завершувала книжку з думкою: “Будь ласочка, більше, більше світу, він тут цікавіший за героїв!”. Боги книжкового натхнення почули мої молитви. У продовженні я отримала рівно те, що хотіла. І навіть більше.
У попередній серії
(Умовно) минулорічна “Остання обитель бунтарства” – це доволі типове портальне фентезі, яке роздвоюється на дві генеральні сюжетні лінії: майже детективні пригоди “потраплянця” Данила в паралельному стімпанковому світі та оборону, яку в світі нашому тримають його друзі, захищаючи портал-перехід від зазіхання інший “фракцій”. На кінець першого тому читачі з героями опиняються в очікуваній точці біфуркації – ситуація потребує колективного переміщення в інший світ, де треба терміново вирішити проблему апокаліптичного масштабу. Прощавай, двоїстість оповіді, вітаємо на арені нічим не затьмарений світ Леобурга.
Хто-хто в світі живе?
Анонсуючи “Останню війну імперій“, авторка попереджала: в другій серії буде більше політики, більше геополітики, більше глобального, а не локального екшену. Власне, так і сталося. Леобург стоїть на порозі революції: Вигнанці повернулися й вимагають справедливості та зміни влади, а світ стоїть на порозі великої війні. Крихка рівновага між численними імперіями ось-ось порушиться, бо Австро-Боснійська отримала в своє розпорядження незвідану зброю масового ураження, за створенням якої, по всьому видно, стоїть зниклий безвісті Данилів дядько. А як пов’язані ці події? А напряму. Місто-держава Леобург збудоване посеред нейтральної зони, яка мусила б відійти Українському королівству, але натомість вона ризикує стати полем бою між двома агресивними державними утвореннями. Так, перед нами розгортається алюзія на події Першої світової війни, тож нічого хорошого землі на березі Дніпра не чекає. І в отакій непростій ситуації, коли в місті щойно змінилася влада і фактично точаться вуличні бої за підтримки “їхтамнєтів”, що виступають на стороні скинутого диктатора (псковські “леобуржці” – в асортименті), героям, які напіввимушено ту нову владу уособлюють, треба терміново знайти як не союзників, то хоча б гарантів безпеки потерпаючого міста. Варіантів катма: Росію очолює божевільний цар, Відень вже готовий атакувати все, що ворушиться, британці раді б відсидітися в бункері, але їхніх союзників французів атакують прусаки, нейтральні країни висловлюють глибоку занепокоєність і обіцяють гуманітарну допомогу, а Українське королівство затіяло щось дуже складне і воліє укладати “союзи без союзів”. І що в такій ситуації героям робити?
Продовжувати читання “Іди [й подивися]. “Остання війна імперій””
Обережний розквіт українського янг-адалту (єп, ще трішки і у нас, може, почнуть відділяти молодіжну літературу від суто підліткової) здебільшого стосується фентезі та соціально-психологічної прози в сучасному сетингу. Тому нечисленне “інше”, з одного боку, автоматично привертає увагу, з іншого – викликає легенькі побоювання. Тож, коли минулого року Віват анонсував пригодницький детектив про відважних шпигунок в декораціях початку ХХ століття, я привітала анонс бурхливими оплесками… а за книжку взялась майже за рік. Буває.
“Шпигунки з притулку “Артеміда” загалом скроєні за міркою сучасної американської/західноєвропейської старшопідліткової літератури. Шукаємо в минулому яскраву епоху відносного економічного добробуту, присмаченого глибокими соціальними протиріччями. На наші гроші – самий початок ХХ сторіччя, стабільно популярний в ретро-авторів. Вписуємо в це минуле головну героїню, яка і протиріччя за потреби проілюструє, і за права побореться. А тоді видаємо тій героїнями стільки пригод, щоб видихнути можна було б тільки під час любовної сцени, та й те – геть необов’язково. Усе це на українському матеріалі зробила Наталія Довгопол. Тільки таких героїнь у неї одразу чотири, і це водночас і баг, і фіча цього бадьорого тексту.
Продовжувати читання “Діви у пошуках біди. “Шпигунки з притулку “Артеміда””
Я довго приглядалася до “Палімпсеста” Ярини Каторож. Українське фентезі? Безоглядно виписувати кредит довіри ще зарано. Недописана трилогія? Ще один мінус, куди, куди поділися старі добрі окремішні романи? В передмові аж бринить тема обраності, перші сторінки натякають на старе недобре потраплянство? Еееее… Але ж дівчата-героїні! Активні й бойовиті дівчата героїні! І, кажуть, світ цікавий, і сюжет захопливий. Чи й не ризикнути? Довго думала, вже й третя книжка на підході, а таки ризикнула – і не пошкодувала.
Таки правду натякали анотація, передмова та поголоска в буктернеті. Трилогія “Палімпсест” – дійсно портальне фентезі про Обрану. А ще – добряче продистильований роман виховання (за два томи авторка встигає “виховати” кількох персонажів), міцний клубок кількох фентезійних піджанрів (від лірично-міфологічного фентезі до елементів доволі переконливої даркухи), історія щонайменше п’яти кохань і більшого числа ненавистей, політичний трилер, не така вже коротка інструкція “Колаборація з завойовником: плюси, мінуси, підводні камені”, та головне – розлога й деталізована оповідь про непростий шлях до свободи – від особистої емансипації до усвідомлення права на свободу всього народу.
Продовжувати читання “Коли треба обрати Батьківщину. “Стожар” та “Альянс””
2019-й рік був доволі вдалим для української фантастики. До справжнього буму ще дуже далеко, але виходили нові романи, з’являлися нові імена, продовжувалися вже розпочаті серії і видавалися антології, аж на диво багато антологій, а вони – штуки для літпроцесу дуже корисні. Потроху розбудовуються і вузькі жанрові напрямки – коли вдало, коли не дуже, але у нас ще стільки (напів)порожніх ніш!
“Остання обитель бунтарства” Ірини Грабовської стала однією з ключових підФормуних фантастичних новинок-2019. Хоча насправді новинка це умовна – двома роками раніше роман з’являвся був у російськомовній редакції, але перевидання вийшло симпатичним, доволі гучним (фактично з точки зору маркетингу для КМ-Букс це був “Лазарус” цього року”) плюс неприкрито обіцяло: агов, буде продовження! Останнім аргументом на користь “Треба читати” спрацював дирижабль на обкладинці – ура! здається, нам нарешті підселили новий стімпанк до майже порожнього вольєрчика. Щоправда, стімпанковою в романі виявилися лише одна половина. “Обитель” – це типове попаданське (окей, будемо чемними – портальне) техно-фентезі, але таке, де події в нашому світі для сюжету важливі. Через це маємо під однією обкладинкою практично дві книжки, що суттєво різняться і сюжетом, і динамікою, і жанрами.
Після травми життя молодого спортсмена Данила змінилося назавжди: не буде більше Олімпіади, нічого хорошого взагалі більше не буде, минуле лишилося в минулому, теперішнє невиразне, а про майбутнє й думати не хочеться. Хоча чекайте, з теперішнім все не так просто – дядько хлопчини зникає без сліду і молодику пропонують вступити в права наслідування злегка пошарпаним готичним маєтком. А дім той дуже дивний – електрика працює без підключення до мережі, коридорами шелестять потойбічні протяги, сусіди дивляться вовками й розповідають байки про привидів та таємничі зникнення, ще й на решту до будинку йде панкувата зеленокоса сирітка. От тільки Джекі – це не головний сюрприз. Головний – портал до іншого світу.
Продовжувати читання “У чужій сторонці. “Остання обитель бунтарства””
З розважальною літературою є така цікава штука – дуже часто замість того, щоб власне розважати, вона бісить. І фабульність надто фабульна, і герої надто передбачувані, і жодного оригінального колориту, і жарти наче з методички “Двадцять п’ять влучних фраз для іронічної героїні” списані, а “зате читається легко” – це не той аргумент, що рятує будь-який текст. Тож коли я раптом знаходжу релакс-чтиво, задля якого не треба прокачувати дзен, то тішуся тому неймовірно. Про одне таке сьогодні розкажу.
Насправді взятися за цикл книжок Калайни Прайс про пригоди юної некромантки я збиралася, ще коли тільки-но зареєструвалася на ГудРідз і придивлялася до тамтешнього рекомендаційного движка. Grave Witch – була номером 16 у моєму тамтешньому списку “Хочу прочитати”, але руки дійшли тільки оце зараз – після того, як я капітально передознулася підлітковим фентезі та страшенно захотіла почитати щось легеньке, але про дорослих людей.
Чого я очікувала від книжки: пригоди, романтика з легкою еротикою, небісюча героїня. Що я отримала від книжки: усе це плюс детективний сюжет, ельфи (мій улюблений кінк!), елементи альтернативної історії, виробничий роман та доволі цікава магічна система. А тепер про все потроху, але трохи в іншому порядку:
Після “Таємниці покинутого монастиря” польська письменниця Анна Каньтох отримала добрячий такий кредит моєї читацької довіри. Перша книжка про таємничі пригоди Ніни Панкович була одночасно і дуже-дуже олдскульною: грубезний роман, що спирається на кілька ніжок літературної традиції ХІХ століття (від роману виховання до готики та пригодницької герметики) – і свіжою, як вранішнє сонечко, бо слідує за основними трендами сучасної підліткової літератури – від уваги до психології вчорашньої дитини до вплетених в сюжет емансипаційних моментів. Плюс до всього там ще була небанальна локація – ранньо-соціалістична Польща, з бідністю, суспільною параноєю і спробами вберегти основи ідентичності від комуністичної загрози. Коротше кажучи, перша книжка була у своїй ніші була прекрасною. І друга пішла за нею майже слід в слід, але уже в інший бік.
Від завершення попередньої книжки минуло два місяці, і життя Ніни Панкович, на перший погляд, повернулося до звичного русла: родина, навчання, жодних янголів в околицях. Але, по-перше, Ніна все ще відчуває в собі дивну й неприємну силу, контролювати яку дівчина так і не навчилася. По-друге, одного нечудового дня до школи прийшла дивна парочка і забрала Ніну та ще одного хлопака із собою. З батьками домовлено, речі спаковано і от уже нашу героїню, не питаючись згоди, завозять кудись у нетрі Біловезької пущі. А там посеред лісу причаївся дивний табір-Інститут на території колишнього військового об’єкту, у якому ВОНИ (комуністи, хто ж іще) зібрали з усієї країни дітей, які могли контактувати з янголами. Чого ВОНИ хочуть? Що означають коди, що їх присвоюють кожній дитини? Чи можна довіряти симпатичному поручнику Лису – він дуже милий, хоча й комуніст. За що отримують страхітливу “червону картку”? До якого трудового загону пристати, щоб Ніні та її друзям за Маркотами простіше було розкривати навколишні таємниці? Хто ховається в тумані? І що в біса трапилося в поближньому закинутому селі?
Продовжувати читання “Діти, хащі й комунізм. “Таємниця проклятого лісу””
Vaenn's Bookblog 