Міфопоетична премія. Луската шоколатьє та проблеми малого бізнесу

Як і в романі Роберта Бітті “Серафіна і Чорна мантія“, про який я днями писала, ще один нещодавно виданий українською твір, номінований на Міфопоетичну премію, розповідає про дуже незвичайну дівчинку з доволі нестандартною професією. Тільки якщо Серафіна була natural born щуроловкою, то Авантюрина до сродної праці прийшла значно довшим шляхом. Почнімо з того, що народилася героїня британської казкарки Стефані Берджис драконицею. Ну, знаєте, луска, крила, всі діла – це дещо обмежує кар’єрні перспективи.

Авантюрина – вельми молода драконка. Настільки молода, що їй ще кількадесят років в рідній печері доведеться просидіти – поки лусочка не затвердіє й не зробить її майже невразливою перед людською зброєю й магією (ні, людей родина Авантюрини майже не їсть – м’ясо смачне, але як дідо каже – стільки з ним мороки…). А що робити, коли тобі на вулицю зась? Знайти Пристрасть. Пристрасть – це дуже серйозно, он, старша сестра в її роки вже кількома мовами вірші складала, а братик – встиг людською філософією захопитися. Тож сиди, дитино, читай книжки, бався з гарненькими коштовностями, мрій – чого тобі ще для щастя не вистачає? Але “дорогоцінне” ім’я трохи занадто буквально визначає Авантюринин характер. Підлітки – вони ж завжди краще знають. От і рушає наша героїня на полювання, тільки підступне людисько відволікає драконячу увагу запашним напоєм і – тадам! Тепер в Авантюрини три проблеми. По-перше, харчомаг перетворив її на людину. По-друге, рідна родина її в новій формі не впізнає й не приймає. По-третє, як ви сказали ця штука називається? Шоколад? Ура! Авантюрина знайшла свою Пристрасть!

Стефані Берджис збудувала сюжет своєї казкової повісті на дуже простому, але практично безвідмовному прийомі: показала звичне життя очима героїні, для якої воно і близько звичним не є. Ще вчора Авантюрина була свавільною мазуночкою великої драконячої родини, котру і нагодують, і розважать, і приголублять, і напучуваннями отоварять – хіба що всерйоз не сприймають, ну бо мала іще. А сьогодні їй доводиться призвичаюватися до нового тіла (що це за ноги? де мої крила? як це їдять?), до нового, міського, штибу життя, до постійного контакту з людьми – а дідо ж казав, що це підступні істоти, які тільки й привід шукають, аби тебе ошукати – замість того, щоб взяти й з’їсти, як між порядними істотами заведено. І впасти б тут героїні у розпач, якби не головне “але”. У драконячих печерах нема шоколаду, зате в столичному Драхенбурзі – аж три шоколадні майстерні. Ну то й що, що з двох з них дивну дитину, що рикає й зиркає, на поріг не пустили, є ж іще й третя, де шоколатьє вважають троха скаженою, зате шоколад вона варить найсмачніший. Тож програма дій в Авантюрини проста: мімікрувати під людину, влаштуватися підмайстринею, навчитися готувати шоколад. Хіба щось могло піти не так?

Дракон із шоколадним серцем“, зберігаючи загальний шарм європейської чарівної казки (причому Стефані Берджис послідовно спирається радше на німецьку, аніж на англосаксонську традицію), тим не менш доволі зухвало міксує жанри. Крім усього іншого ми тут маємо:

  • роман виховання незручної дитини. Якщо Серафіна, про яку я вже вище згадувала – просто незвичайна відлюдниця, то героїня цього роману – та сама Інша, яка своєю Інакшістю насолоджується. Взявши за героїню юну драконку, авторка не просто оприявнює перед читачами певну абсурдність людських звичаїв, строго стратифікованого суспільства чи дещо кульгавої політичної системи. Вона ще й уповні використовує можливість показати послідовно вредну дитину. Авантюрина – запальна, хвалькувата, нахабна, грубувата, вона зростала зі впевненістю, що виросте в найстрашнішого хижака на світі, то навіщо ці умовності? Гамць – і жодних проблем! Тож з одного боку, Берджис потроху проводить свою персонажку тим самим шляхом соціалізації, котрий “Словами воно бува ефективніше”. З іншого – її героїня впевнена в собі, в міру агресивна, дуже добре знає, чого хоче від життя й не готова цим поступатися. Хлопців-героїв з такими стартовими умовами – хоч греблю гати. А от дівочих рольових моделей – не так вже й багато. І оцим: ви так кажете bossy наче в тому є щось погане – ця книжечка й цінна.
  • виробничий роман. Я серйозно! В реалізмі цей піджанр вже не торт, а тут він раптом бере – і віднаходить себе у фентезі для середнього шкільного віку. Дякувати письменниці, дракони в неї доволі нестандартні, тож Авантюринина пристрасть проявляється не в тому, аби понапихати в печеру якнайбільше какао-бобів, а в тому, щоб навчитися мистецтву. Або в її випадку – ремеслу. Начувайтеся, любі читачі, слинка тектиме декалітрами. Берджис ретельно розповідає і про весь цикл роботи над шоколадними смаколиками, і про організацію малого бізнесу у висококонкурентному середовищі, про піар-стратегії малим коштом і навіть про те, як боротися з корупцією, що цей малий бізнес намагається притрамбувати. Так, антураж цілковито казковий, але не сказати, що геть невпізнаваний. Не знаю, можливо, для цільової аудиторії це трохи нуднувато, але я всі розділи про роботу в шоколадній майстерні читала з превеликим задоволенням.
  • чудову повість про жіночу взаємопідтримку та “обрану” сім’ю. На початку книжки Авантюрина сприймає людей, як а) масу доволі гомогенну, б) масу однозначно ворожу. І, треба сказати, не без причини. Тому дуже цікаво спостерігати за тим, як вона починає виокремлювати окремих людей, оцінювати їхні характери, будувати стосунки, що виходять за межі звичного для неї: “Та що з тобою розмовляти, ти ж м’ясо”. Та й в цілому в цій повісті яскравіші саме жіночі персонажки: і позитивні, і не дуже. Особливо цікаво спостерігати за динамікою стосунків у трикутнику: Авантюрина – соціофобна перфекціоністка-шоколатьє Марина – срібноязика шахраювата Сілке, яка продасть вам все, що завгодно, а що незавгодно – може, ви ще подумаєте?

І нехай сам сюжет – доволі передбачуваний, а частина подій працює виключно на характери, а не на історію, саме за характерами тут спостерігати було найцікавіше. І за антуражем – давно мені такої м’якої й доброї гауф-гофманщини не траплялося. І за шоколадними справами. Шоколад тут – мммм!

PS про видання: українська версія від видавництва Віват зберігає одне з оригінальних оформлень, включно з ілюстраціями-заставками Фреї Гартас (див. бонус). Книжку пречудово переклала Дарина Березіна – барвисто, але в міру (скажімо, в “Семи смертях Евелін Гардкасл” концентрація архаїчної лексики трохи збивала з ритму читання, а тут все як в аптеці), дотепно, з гарно пропрацьованими діалогами. Хіба що мене трохи відволікала нестовідсоткова послідовність роботи над квазінімецьким антуражем: не все те, що нормально працює в англомовному тексті для англомовних читачів, так саме добре зіграє на нашому полі, зважаючи на значно меншу екзотичність німецькомовної культури. І якщо загалом йшлося про кілька сущих дрібниць, то з однією з ключових героїнь мій мозок трохи намучився: постійно її із “Сілке” на “Зільке” перейменовував.

А тепер бонус. Деякі заставки до розділів можна подивитися на офіційному сайті художниці. Отакі вони:

Art by Freya Hartas (с)

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s