На новий роман Наталки Сняданко я кинулась, що той яструб. Запаралелені сюжетні лінії. Відень, Венеція, Будапешт, Львів. Музика, придворні інтриги, заколотники. Історичний детектив, де головною розслідувачкою виступає Елізабет Баварська – та сама імператриця Сіссі, буквально жертва цукрового образу “Felix Austria”. Хотіти, хапати, читати! І шо воно, і як воно? Ну-у-у. Складно сказати.

І ми справді маємо роман з двома сюжетними лініями. У сучасній – зальцбурзька музична менеджерка Доротея готується супроводжувати в перельоті до Львова… не стільки провідного скрипаля, скільки дорогоцінну скрипку, на котрій колись сам Моцарт грав. Самі розумієте, цей Дикий Схід, країна воює, як воно там буде… Легко дійсно не буде, але не тому, що Схід – дикий, а країна воює. А в історичний… А історична сюжетна лінія – просто-таки цукерочка. Відень, 1856 рік, молодий цісар призвичаюється до керування імперією, яка ще не оговталася ані після Весни народів, ані після не дуже славної участі у Кримській війні, юна імператриця призвичаюється до столичного життя і веде окопну війну за вплив на чоловіка зі свекрухою, не така вже юна імперія бурлить собі потихесеньку, і от на перших сторінках роману на цісаря скоюють замах, заколотника ловлять, хутенько страчують, всі задоволені, ніхто не щасливий. “Чекайте! – начеб каже нам запальна Елізабет. – Хіба ж може все бути так просто? Треба розібратися!”. І розбиратиметься, і допомагатиме їй львівська перукарка Катерина, і все швидко закру… а захопленим читачам тільки лишатиметься, що ґав ротом ловити й напружено міркувати: а скрипка, скрипка коли вистрелить?

Від перших розділів “Першого слідства імператриці” (no pun intended) захоплювало дух і стискалося серденько. Обогинечко, нормальна белетристика! Не Великий Український Роман, а захопливе читання, криптоісторичний детектив з динамічним сюжетом, коротенькими розділами, яскравими ПОВами, декалітрами направду цікавих подробиць, майстерно розкидані загадки-гачечки, що ж нам іще треба для щастя? Ви не повірите. Притомний сторітелінг.

Сильний бік “Першого слідства” – сюжет: авантюрний, жвавий, барвистий, він хутко стрибає між мальовничими локаціями, шелестить шовками, пахне пожовклим папером історичних документів, має легкий присмак жовчі, що підкочує під горло при думці про те, наскільки обмеженою в правах і можливостях була на позір наймогутніша жінка в державі, тягне за собою на аркані й розгортає павичевий хвіст: “Дивіться, дивіться, я і таке умію, і сяке, і в сімейну драму, і в трилер, і в комедію, і в детектив, правда, я золотко?”. Правда.

Слабкий бік “Першого слідства” – манера цей сюжет реалізовувати. Часом складалося враження, що якось ввечері “Слідство” пішло випити не-зовсім-чаю із “Забуттям” Тані Малярчук і так від похмілля й не відійшло. Шок-контент: я – людина, котра читає на рік кількадесят кілограмів посереднього фентезі, давно, дуже давно не зустрічалась із настільки всеохопним інфодампом. У цьому випадку не йдеться про “просто” погано дозований виклад нової інформації, це не купа, це трясовина, Меотійське болото (нехай простить мене рідненьке Азовське морько!), котрим бредеш-бредеш по коліно і все думаєш: а пірнати коли будемо? А не будемо. Наталка Сняданко дуже густо нашпиговує оповідь історичними подробицями, вона скоромовкою пояснює всі переливи складних стосунків при цісарському дворі, занурює в контекст з ультразвуковою швидкістю, вивалює читачам на голову розлогі пояснення, чим спосіб життя Сіссі відрізнявся від середньоаристократичного, і чим саме була такою незвичайною юна імператриця, котра не хотіла жити за загальноприйнятими правилами і була значно ближчою до наших сучасниць, аніж до своїх (ні, це не мої глибокодумні роздуми над котроюсь сторінкою, це Доротея, героїня “сучасної” лінії, дбайливо оголошує словами через рот). І майже все тут робиться через діалоги. І добре ще коли це діалог двох сестер, що переказують “зміст попередніх місяців” після довгої розлуки. Але коли Доротея просто в літаку починає читати супутнику-скрипалю лекцію “Місце Сіссі в європейській історії”, а він тільки вчасно встигає подавати репліки формату:

— Справді? Нічого собі, — здивувався Крістіан. — То вона, виявляється, була крута тітка?

… це навіть не “Скажіть, професоре”, це – “А вам тут читачі не заважають? Нє? Точно-точно?”.

Біда цього роману – його об’єм та малофігурність, помножені на колосальну історичну фактуру. “Історичний” сюжет мечеться між сімейними чварами та політичними кризами, між дієтою “а-ля Сіссі” і коротким екскурсом в історію сімейного життя останнього великого Габсбурга, а заявлений й обіцяний історичний детектив спочатку трішечки бавиться в Шерлока Голмса, а потім перетворюється як не на водевіль, то на цілковито собі оперету в угорському стилі (до речі, сильно підозрюю, що це свідоме стилістичне рішення). “Сучасний” сюжет… ну, він є. Додає трохи саспенсу, пропонує глянути на українські реалії чужими очима, включає незабутню сцену, коли написана українською письменницею австрійська жінка пояснює іншим написаним українською письменницею австрійцям за нашу нинішню війну, і цей епізод хочеться пустити внизу сторіночки титрами німецькою, бо він настільки очевидно розрахований на експорт, що аж трохи незручно стає. Так, ця лінія додає жвавості, але жодної визначної ролі в сюжеті так і не відіграє. А симпатична “морквинка” – Доротея імовірно має львівських родичів і тихо фантазує про те, як би їх раптом знайти – залишається морквинкою. Можливо, до наступного разу. Зрештою, з цього могла б вийти потенційно симпатична серія. І гіпотетичне “Друге слідство імператриці” точно вийшло б кращим. Бодай тому, що нас познайомили з основними персонажами і збивати з ніг з брандспойта дрібних подробиць більше нема потреби.

Але ж яка тут прекрасна Сіссі! Двадцятирічне дівчисько, яке щиро вважає себе розумнішою за всіх навколо, часом лажає, часом виявляється абсолютно правою, жива, яскрава, діамант, а не героїня! Плюс динаміка стосунків з Катериною-конфіденткою в неї значно цікавіша, аніж з пресвітлим повелителем всія імперії. Тож цілковито не-парадоксально – хочу ще! Щоб повільніше, спокійніше і можна обійтись без сучасності.

Бонус. Сторіночка на тему: “Дев’ятнадцятирічна Сіссі – велика теоретикиня ще більшої політики”.