Торік я визначала ключову двадцятку серед прочитаного за 2022-й як “найчіплючіші книжки”, а якими були головні книжки 2023-го? Довго про це думала, і найкраще, що спало на думку, – “найчитацькіші”, тобто такі, які нагадували мені, чому я люблю читати й чому вподобую певні книжки, тоді як інші лишають мене байдужою чи в стані “нє, ну це прикольно, але…” А оці двадцять книжок мають свої “але”, проте дуже хутко змушують про них забути.
У цьому різномастому списку є наукпоп (причому лише український), є химерні книжки, що хитро піддивляються з високої полиці, є любовні романи, є старосвітське фентезі, а є й дуже сучасне, є здоровезні книжки, які складно втримати в руках, а є й повістинки-крихітки. Але знайомство з кожною було для мене дуже важливим.
На те, щоб підчитати першу порцію книжок, згрупованих за кольорами обкладинок, у мене пішов майже місяць, та й те… не без сюрпризів. Про сюрпризи і несподівані рішення трохи згодом, а поки що – про початок експерименту “прочитай те, що є в домі, але так, щоб було не нудно”.
Що ж, дещо прочиталося. І що то було? Сім книжок, серед яких – два графічні романи, одна збірка оповідань і жанрова проза до кольору до вибору.
Майже одночасно українскою вийшли два американських бестселери, які розповідають про плюс-мінус те ж саме – кар’єрний шлях жінки в природничих науках – але в різних жанрах, трохи різними способами й з різними акцентами. “Гіпотеза кохання” Алі Гейзелвуд (Віват) – це ромком про удавані стосунки, які поволі стають справжніми, з елементами соціальної проблематики. А “Уроки хімії” Бонні Ґармус (КСД) – сентиментальна трагікомедія (де трагічного таки більше) з хорошими такими домішками виробничого роману. Наче й дуже різні книжки, але їхні героїні опиняються в схожих ситуаціях, а проте вирішують їх дещо по-різному навіть з поправкою на умовності кожного жанру. Тож порівняти їх було б цікаво в будь-якому разі, але я ще й примудрилась прочитати їх просто одну за одною.
Отже головна героїня “Гіпотези кохання” Олівія повільно, але старанно торує аспірантський шлях, хай навіть розуміє, що умови її навчання не відповідають її запитам. Що ж, дівчаткам в біології й досі непросто. Так непросто, що в Олівії й особистого життя фактично нема, але для того, щоб не заважати щастю подруги, вона вирішує збрехати про те, чи має хлопця, й цьомкнути в коридорі першого-ліпшого. Вийшло трохи невдобно, адже цьомкнула вона нелюбого всім асоціального генія-перфекціоніста Адама Карлсена, а той чомусь вирішив підіграти. І тепер Олівія, яка звикла до ролі сірої мишки, раптом опинилася під софітами загальної уваги – з ким це там зустрічається місцеве світило, яке всі ненавидять?
Історія Елізабет Зотт з “Уроків хімії” починається схожим чином, але в ще більш несприятливі для жінок у науці часи – в 1950-ті. Елізабет навіть не аспірантка, але вона вперто намагається провадити власні дослідження, хоча всі колеги вважають, що вона тут для заварювання кави та миття колб. Але битва за лабораторний посуд познайомила Елізабет з Келвіном Евансом… так, усе правильно – з нелюбим усім асоціальним генієм-перфекціоністом. От тільки в ті часи плітки про стосунки з місцевим світилом мали дещо інші наслідки.
Якщо в першій книжці стосунки між героями лежать в основі сюжету й розвиваються за канонами жанру (хіба що Адам виступає в ролі такого собі плюшевого варіанта містера Рочестера й підтримує Олівію… ну, практично в усьому, окрім любові до гарбузових напоїв), то для Елізабет взаємне кохання стає тим спалахом, що освітив життя, – і повністю переорав наукову кар’єру. Зрештою жінка… ні, не знаходить себе, але бодай вчиться застосовувати свої таланти в неочікуваній сфері (у романі дуже багато подробиць про те, як функціонувало розважальне телебачення 1960-х). Але обох героїнь визначає їх інтерес до науки, хоча й шляхи в них дещо різняться.
Щороку, обираючи ключові книжки серед усього прочитаного, я трохи варіюю критерії. “Найголовніші”. “Найцікавіші”. “Найзначущі”. “Найяскравіші”. І практично ніколи не “найкращі”, бо надто це вже аморфне визначення, яке вкрай рідко має якесь функціональне навантаження. І от коли я думала: а які саме книжки були для мене головними в тому химерному 2022-му – новий критерій знайшов мене сам. Ці книжки цього року – найчіплючіші. Не такі, що маслом по серцю розтікалися, але й не ті, що бісили. А ті, що в той чи інший спосіб бодай на трішечки виводили з апатії, чіпляли, змушували задуматися в несподіваному напрямку, щось примірити на себе, розглянути якийсь авторський прийом як засіб, що ним можна скористатися в майбутньому, підштовхували симпатизувати персонажам, до яких я зазвичай байдужа, нагадували, чому мені подобається таке й сяке. Це книжки, які не просто залишили по собі приємне враження, а запам’яталися чимось дуже конкретним. І чарівна двадцятка вийшла отака:
Я вже не раз скаржилась, що з початком великої війни й вимушеним переселенням у мене, як і в багатьох, міцно відбило здатність концентруватися на об’ємних текстах. То рятувалась текстами або короткими, або з картинками, а за можливості – намагалася поєднувати. Та попри це виявилось, що за весну та літо мальописів прочиталося не аж так багато, але пачечка все одно вийшла солідна, до того ж там є й кілька неочікуваних варіантів. Головна сенсація – я почала читати манґу! (треба буде якось розповісти, чому читання манґи – це сенсація) Але попри те, що я чесно скриншотила цікаві сторінки й планувала нормальні випуски Графічної паузи, ніц з того не вийшло. То розкажу бодай отак – дайджестом, хай навіть з величезним запізненням.
Космічні пригоди
Здається, саме перший том “Саги” був першою ж книжкою, яку я прочитала від початку й до кінця за повномасштабного вторгнення (строго кажучи, перед тим я три тижні мучила “Позолочених вовків“, але я їх ще в Києві почала, “мучила” – то не перебільшення було). Читалася ця “Сага” дивно: з одного боку, там про війну, ще й описану так, що застрягає в горлі: ми так давно ворогуємо, проксі-конфлікти, це все політика, make family not war… місцями це було нестерпно огидно. Але з іншого – оця космічна проксі-війна з божевільними персонажами й ще божевільнішими пригодами сприймалася настільки відірваною від реальності, що в якийсь момент я струсила із себе трохи несправедливі асоціації, втягнулась і навіть розшукала другий том англійською. От тільки один момент й досі крає серце, й абстрагуватися від нього не виходить. Той, що про бебіситерку Ліщинки, якщо ви пам’ятаєте, в чому там особливість персонажки.
/Атенсьйон! Пояснити, чим мене вибісила об’єктивно добре написана книжка з захмарним градусом читацької любові, можна тільки зі спойлером. Він не має стосунку до розв’язки, але завчасно привідкриває певну інтригу з мотивацією персонажа. Оскільки способу нарядно приховати спойлер я не знайшла, готова поговорити про нього персонально/
Адді Лярю бреше. Краде. Махлює. Та жити інакше їй дуже складно. Колись давно, рятуючись від осоружного весілля, Адді уклала угоду з тим, хто в лісі живе. Вона отримала свободу та буквальне життя вічне – поки сама від нього не відмовиться. Але в контракті був дрібний шрифт: ніхто й ніколи Адді не пам’ятатиме, щойно вона зникне з людських очей – її одразу забуватимуть. Ясно, що «дрібний шрифт» швидко перетворюється на справжнє прокляття. І все ж дівчина, яку з рідного села прогнала не лише загроза шлюбу з немилим, а й незрозумілі навколишнім мистецькі амбіції, майже знайшла шлях обійти обмеження. Вона, та, хто не ладна навіть ім’я своє записати, десятиліттями, століттями надихає інших на творчість, сподіваючись, що бодай відблиск від неї в історії таки залишиться. І триває це до того моменту, як у сучасному Нью-Йорку книгар-букініст раптом помічає, що оця-от дівуля в нього книжку увела.
Після готичного трилеру та двох (майже поспіль) янгадалтових фентезі про повстання мені вже кортіло почитати щось миле й добре. І таке знайшлося поміж підліткових графічних романів. Так, у тамтешніх героїв серйозні проблеми, але в цілому воно все таке зефірково-лагідне й декоративне, що аж серденько співає (і просить тост з полуничним варенням).
Прекрасна епоха і вогні Парижа, декаданс і абсент, новітні економічні виклики й розквіт нових форматів мистецтва. А до чого тут підлітки? Історія, написана й намальована Джен Вон, крутиться навколо 16-річного бельгійського принца Себастіяна, котрий не хоче шукати наречену, а хоче… Платтячок. Отаке в принца приховане хобі: в бальних сукнях матері він почувається іншою людиною – кращою, сміливішою, такою, яка може витримати всі виклики, до яких готують спадкоємця трону, а він постійно сумнівається, що не витягне, що він не схожий на свого видатного батька і тільки все зіпсує. Проте материни сукні – строгі й елегантні, а Себастіянове самовираження потребує чогось інакшого, чогось яскравішого, чогось такого, що уповні відповідає цій божевільно-лихоманковій епосі. І якось на балу в Парижі він бачить роботу юної модистки Френсіс…
Торік принцип “Обирати з прочитаного не найкращі чи найголовніші книжки, а саме найяскравіші” себе цілковито виправдав. То й цього разу спробую вчинити так само. Але без нотки експерименту якось нецікаво, тому замість чогось на взір звичних номінацій спробую супроводити книжки року формулюваннями а-ля Нобелівський комітет. То “за що?” полюбилися/запам’яталися оці двадцять (а насправді – 22) книжки?
Другий тиждень марафону TheDarkestReading минув разом з двома дуже не схожими книжками, які часом несподівано лунко перекликалися між собою. В обох мова йде про владу над столицями (щоправда, владу небуквальну), в обох кілька партій впливу затято перетягують ковдру контролю над ситуацією, в обох йдеться про події несподівані й чарівні. Тільки одна з цих книжок – постмодерністське привітаннячко Чосеру, а інша – свіженьке пригодницьке фентезі.
Укладати списки тематичного геловінського читання в моєму випадку штука доволі передчасна, бо маю дивну забавку – майже двомісячний читацький марафон The Darkest Reading, що триває від 31 жовтня по 22 грудня. До нього вже такі книжкові стосики назбиралися, що я два тижні себе по руках ляскаю, аби раніше за них не хапатися. Але раз вже така осінь картинно-гарна, день був сонячний і хочеться ще чогось яскравого, коротенько розкажу про кілька коміксів/графічних романів, що добре пасують до меланхолійного (не горорного!) містично-осіннього читання. Про деякі я вже згадувала, дещо – справжні хіти, але є й менш відомі перлинки.
Найочікуваваніший та найхітовіший геловінський мальопис – то, мабуть, “Ікла” Сари Андерсен, що українською видає Вовкулака. Збірка стріпів про непросте повсякденне життя яскравої парочки – вампірки та перевертня – з перших сторінок завойовує читачів м’яким, хай і чорнуватим гумором, впізнаваними ситуаціями і самим сюжетом – притиранням “свіжої” пари до звичок та дивацтв одне одного. А яке там ошшатне видання! (Маю оригінал, але українське обіцяли зробити аналогічним).
З українським нонфікшеном останнім часом відбувається щось дивовижне й прекрасне. Упродовж заледве не півроку видали чи анонсували щонайменше три видання з (плюс-мінус) історії кулінарії: працю Олексія Сокирка про кухню Гетьманщини, книжку Стефанії Демчук про середньовічну їжу та монографію Олени Стяжкіної про роль їжі та їди в пізньорадянському суспільстві. Сьогодні трохи розкажу про останнє видання, а раптом я щось пропустила і новинок не три, а більше – киньте в мене назвами в коментарях.
Ні, це не пломбір, я вредна
Культ пломбіру. Та сама ковбаса по 2.20. Черги. Городина з ринку. Шашлик на дачі та курчата табака в ресторані. “А от в Африці…” Краби як пересічні консерви і як втілення всіх мрій. “Найкраща риба – ковбаса”. Черги, блат, дефіцит. “Своя людина в продуктовому”. Пінки на молоці та огидні запіканки. “Універсальний” борщ. “Какая гадость эта ваша…” Олена Стяжкіна написала книжку про поживну функцію, соціальну роль та культурологічне значення їжі в радянській Україні 1960-1980-х років. Про те, що, чому і як їли, де ту їжу брали, хто відповідав за добування харчів і в якій пропорції, яке їдло вважалося престижним і кому воно належалось, що купували на ринках і що можна було (але краще – не треба, чесно) їсти в общєпіте, яке місце посідали національні наїдки на кухні “нової історичної спільності”. А ще про те, як це все відображалося в кінематографі.
На полиці з українськими виданнями з жіночої історії є діляночка, до якої я боюся підступатися. Та, що стосується радянських репресій ХХ століття. Але хай там яке воно травматичне, це важливе читання. Тож нещодавно знайшла в собі сили прочитати доволі несподівану книжку-колаборацію КСД та Likbez, що вийшла друком 2018 року.
“Долаючи тишу” – це зібрання монологів-спогадів 27 жінок, які брали участь в підпільницькій діяльності. Марта Гавришко в передмові одразу попереджає: це не сирий матеріал усної історії, не розшифровки інтерв’ю, це те, що пройшло сито не тільки її редагування, а й самих респонденток. Тобто, якщо жінки про щось не хотіли говорити – їх не силували. Якщо вони хотіли прибрати щось зі сказаного – на те воно й виходило. Тож це дуже специфічне читання: з одного боку, причесаний, але таки документ, з іншого – такі собі малюнки Роршаха, де біле, несказане, часом важить не менше, а то й більше за промовлене. І це робить і без того страшне читання, ще жаскішим. Бо якщо розповідали про таке, то про що могли мовчати.
Розповідали про різне. Хтось більше про те, як партизанили, хтось – докладніше про табори. Хтось про вишкіл, хтось – про стосунки в родині. Хтось про патріотизм, хтось – про панчохи. Частина оповідачок уникали проблемних сторінок, частина – розповідали, як є.
На новий роман Наталки Сняданко я кинулась, що той яструб. Запаралелені сюжетні лінії. Відень, Венеція, Будапешт, Львів. Музика, придворні інтриги, заколотники. Історичний детектив, де головною розслідувачкою виступає Елізабет Баварська – та сама імператриця Сіссі, буквально жертва цукрового образу “Felix Austria”. Хотіти, хапати, читати! І шо воно, і як воно? Ну-у-у. Складно сказати.
І ми справді маємо роман з двома сюжетними лініями. У сучасній – зальцбурзька музична менеджерка Доротея готується супроводжувати в перельоті до Львова… не стільки провідного скрипаля, скільки дорогоцінну скрипку, на котрій колись сам Моцарт грав. Самі розумієте, цей Дикий Схід, країна воює, як воно там буде… Легко дійсно не буде, але не тому, що Схід – дикий, а країна воює. А в історичний… А історична сюжетна лінія – просто-таки цукерочка. Відень, 1856 рік, молодий цісар призвичаюється до керування імперією, яка ще не оговталася ані після Весни народів, ані після не дуже славної участі у Кримській війні, юна імператриця призвичаюється до столичного життя і веде окопну війну за вплив на чоловіка зі свекрухою, не така вже юна імперія бурлить собі потихесеньку, і от на перших сторінках роману на цісаря скоюють замах, заколотника ловлять, хутенько страчують, всі задоволені, ніхто не щасливий. “Чекайте! – начеб каже нам запальна Елізабет. – Хіба ж може все бути так просто? Треба розібратися!”. І розбиратиметься, і допомагатиме їй львівська перукарка Катерина, і все швидко закру… а захопленим читачам тільки лишатиметься, що ґав ротом ловити й напружено міркувати: а скрипка, скрипка коли вистрелить?
Останнім часом впевнено більшає книжок, які відповідають на питання: “Як виховати дитину з профеміністичними поглядами?”. Навіть українською більшає, що не може не тішити. Деякі адресовані батькам – як вже майже легендарна “Люба Іджеавеле“, інші – це власне дитячі книжечки, які знайомлять з біографіями відомих жінок, розповідають про перебіг боротьби за права, пропонують різні сценарії дівочого емпаверменту тощо. Помітна частина таких видань – це все ж таки науково-популярний нонфікшен, але мене почали цікавити (наразі) нечисленні на нашому ринку художні твори. Торік одну з таких серій почав видавати Жорж. І одразу з козирів зайшов – тобто з книжки про британських суфражисток. Для молодшого й середнього шкільного віку – а чом би й ні.
Про жанр. “Дівчата за право вибору” – це така собі премила й характерно молодшопідліткова повість про поворотне для дорослішання літо в житті 12-річної Поллі. Авторка дбайливо проводить героїню та читачів через низку виховних “чекпойнтів”, дозволяючи спостерігачам робити власні висновки. В кількох випадках Поллі вчиняє доволі по-дурному й зустрічається із закономірними наслідками. І навіть очікуваний для жанру щасливий фінал не створює враження цукеркового царства – протягом майже двох сотень сторінок головна героїня вчиться отому самому вмінню розрізняти те, що можеш змінити, і те, з чим на якийсь час треба змиритися.
Про сюжет. Надворі літо-1914, і життя Поллі просто не може не змінитися (вона ще просто не уявляє – наскільки). По-перше, її мама вагітна, й всі розповідають дівчинці, що тепер вона буде старшою сестричкою – та вона не впевнена, як до цього ставитися. По-друге, родина її найкращої подруги переїжджає до курортного містечка, і тепер Поллі в Лондоні сама-самісінька (не рахувати ж того противного Моріса з першого поверху, правильно?). По-третє, до квартири поверхом вище заїжджають нові сусідки, і тут раптом дві “старі діви” (тм) виявляються молодими й симпатичними жінками, які не приховують скандальну таємницю. Вайолет та Едвіна – суфражистки. І якщо Вайолет – прихильниця ненасильницького спротиву, то Едвіну щойно випустили зі в’язниці – на умовно-дострокових умовах, відновитися після голодування. Отак боротьба жінок за право голосувати, про яку Поллі досі чула переважно через невдоволене гмикання старших, отримує обличчя. А Поллі тепер має старших подруг, які не беруть її на кпини за мрію стати мандрівницею-дослідницею. Як і будь-яка неофітка, Поллі починає гарячково шукати способи прислужитися шляхетній справі. І виходить це в неї… по-всякому.
– Чай, сер.
– Чай?
– Чай. Якість чаю, який нам прислали, просто шокує.
– Смію нагадати вам, міс Армстронґ, що точиться війна.
– Мені всі так кажуть, але ця операція тримається на чаї.
Кейт Аткінсон написала роман про війну? Нічого несподіваного, в неї таких багато. Кейт Аткінсон написала роман про “людей слова”?І таке вже було. “Люди слова” в Аткінсон – це розвідники й контррозвідники? Ого, а з цього місця, будь ласка, докладніше!
І таки написала. “Розшифровка” – це ще один характерний для авторки “клаптиковий” британський-британський (аж чай з вух ллється) роман про… А про що власне? Про несподівані повороти й вибрики долі, про різницю між сказаним і почутим, про етику й естетику міфотворення, ну і про чай, само собою. Як жеж у воєнній Британії без чаю.
Джульєтті Армстронґ близько шістдесяти. Вона з’являється на сторінках, аби померти. Джульєтті Армстронґ під тридцятку. Вона з’являється на сторінках, щоб довести – життя після війни існує. Ну, начебто. Люди кажуть. Треба ще перевірити, бо часом здається, що війна не завершується ніколи, що вона як вчепилася пазурами “Батьківщина тебе потребує”, так і ніколи не відпустить. Це ж добре, коли тебе потребує Батьківщина? Це ж добре, коли бодай Батьківщина тебе потребує, хіба ні? Джульєтті Армстронґ вісімнадцять. Ось воно, нарешті! Вона з’являється на сторінках, щоб з головою бахнутися в пучину шпигунських ігор. З усім своїм здоровим вісімнадцятирічним цинізмом і дещо патологічним потягом до брехні. І в цю мить аж кортить викресати з читацьких долоньок полум’я: ура-ура, зараз буде цікаво! Цікаво буде. Але сильно не в тому сенсі, як можна було очікувати.
Vaenn's Bookblog 