На полиці з українськими виданнями з жіночої історії є діляночка, до якої я боюся підступатися. Та, що стосується радянських репресій ХХ століття. Але хай там яке воно травматичне, це важливе читання. Тож нещодавно знайшла в собі сили прочитати доволі несподівану книжку-колаборацію КСД та Likbez, що вийшла друком 2018 року.

“Долаючи тишу” – це зібрання монологів-спогадів 27 жінок, які брали участь в підпільницькій діяльності. Марта Гавришко в передмові одразу попереджає: це не сирий матеріал усної історії, не розшифровки інтерв’ю, це те, що пройшло сито не тільки її редагування, а й самих респонденток. Тобто, якщо жінки про щось не хотіли говорити – їх не силували. Якщо вони хотіли прибрати щось зі сказаного – на те воно й виходило. Тож це дуже специфічне читання: з одного боку, причесаний, але таки документ, з іншого – такі собі малюнки Роршаха, де біле, несказане, часом важить не менше, а то й більше за промовлене. І це робить і без того страшне читання, ще жаскішим. Бо якщо розповідали про таке, то про що могли мовчати.

Розповідали про різне. Хтось більше про те, як партизанили, хтось – докладніше про табори. Хтось про вишкіл, хтось – про стосунки в родині. Хтось про патріотизм, хтось – про панчохи. Частина оповідачок уникали проблемних сторінок, частина – розповідали, як є.

Нотатки на берегах:

• більшість опитаних в партизанці виконували ролі агітаторок, зв’язкових та організаторок місцевих осередків. Далі – медсестри й шпигунки, учасниць безпосередніх боїв буквально кілька. Це, з одного боку, пояснюється й загальним розподілом ролей в підпілля, але вік учасниць на це теж впливає, бо багато хто згадував про старших товаришок, які ого-ого, а вони самі… ну, не всі й стріляти встигли чи захотіли навчитися
• мене трохи дивувало, але мало яка розповідь торкалася мотивації дівчат (більшість респонденток 1925-1928 років народження, от і рахуємо, скільки їм було навіть на момент приходу Других Совєтів, а багато хто ще “за німців” в партизанку пішли). Тобто, незалежна Україна як основна мета – це очевидність і даність, а от індивідуальні причини переважно поміж рядків треба видивлятися. І, ні, “за коханим” – вкрай рідкісний сценарій. Більшість, очевидно, йшла слідом за старшими родичами – причому сильно старшими вони були нечасто, переважно – старші на кілька років брати-сестри, хто – за компанію з друзями/ подругами, когось вербували прицільно, інших брали, бо на вишкіл багато кого брали
• дуже кидається у вічі те, що майже кожна жінка з тих, хто пройшли ГУЛАГ (кілька респонденток таки змогли вислизнути в системи крізь пальці), про табори розповідає спокійно: хтось докладніше, хтось – ні, хтось більше розповідала про нелюдські умови праці, багато хто згадувала про їжу, хтось похвалила нормального вертухая, було й кілька учасниць повстань – зокрема Воркутинського й Кенгірського, майже всі згадували, як по смерті Сталіна умови майже миттю пом’якшали. При цьому про тюрми розповідають сильно менше. А коли й розповідають – часто в дусі “що зробили з якоюсь іншою дівчиною”, не з ними самими. От якраз цієї миті і виповзає наперед ота жахлива білизна несказаного, бо, скажімо, оповідачки часом між ділом згадували, як слідчі ґвалтували їхніх знайомих, але не більше
• а ще цікаво, що майже всі після таборів поодружувалися, причому майже всі – з колишніми політв’язнями. Причому якщо в одних випадках йдеться про кохання ще з волі чи знайомства з часів неволі, то в інших – про прагматичний вибір. Одна з респонденток прямим текстом казала: вийшла на волю, тридцять років маю, особливо не поперебираєш, а заміж треба… І, так, майже всі після того жили стандартним життям радянської жінки – якась проста робота (та й шансів на непросту майже не було), сім’я, діти. Історія Катерини Максимович, яка вибивала для себе право на вищу освіту (і таки отримала, тільки для цього довелося їхати вчитися в неєвропейську частину Росії) – це бомбаракета, але таких серед опитаних було мало
• ще один примітний мотив – що вважалося нормальним/ненормальним в екстремальних умовах. Наприклад, одна з оповідачок знічев’я каже, що врятувала два життя. Вивела бійців з щільного оточення? Гляділа смертельно поранених? Ні, вона мала на увазі, що відмовила стратити двох жінок, яких підозрювали у співпраці з НКВС. І знову це страшне біле: виходить, інші смерті здавалися принаймні закономірними, а несправедливо-наглими – щось таке? До речі, в іншої респондентки цей рахунок був у 18 порятованих. І так, масштаби каральних операцій – це одна з тих тем, про які говорили не всі й неохоче
• практично кожна історія – це готовий матеріал для художньої обробки: від шпигунських трилерів до сурвайвал-мелодрам “Любов і табори”. На секундочку з оптимізмом згадала, що в світі й досі не вщухла мода на історичні романи про Другу світову з несподіваних ракурсів – от жеж воно, бери пиши, бери знімай, тільки руку простягни! А потім засумнівалася. Надто контекстуально-залежні ці історії. Забагато пояснень потребують. Ну і деякі моменти – контроверсійні із загальноприйнятої точки зору, звісно. А от чому за цей матеріал не хапаються в Україні – аж не знаю. Агов, нам потрібна жіноча версія Кокотюхи. Всмислі тем і готовності штурмувати екрани, не в інших смислах