Скільки себе не переконую: треба менше бігати за новинками, треба підчитати вже давно заплановане до читання/куплене/колись страшенно бажане (допишіть свої варіанти) – працює це сильно не завжди. А ще й є кілька авторок, котрим варто лишень нову книжку видати – і все, Ксені тут нема. Одна з таких письменниць – Цзень Чо. У неї я готова читати будь-що. Але навіть за таких обставин не чекала, що вона раптом напише урбан-фентезі моєї мрії. Щоправда, я мріяла прочитати щось подібне про Україну, але нехай – добре, що бодай про Малайзію хтось отак написала.

• 

• 

Ще рік тому життя Джесс спокійно їхало по звичних рейках: виросла в іммігрантській родині середнього класу, вивчилася в Гарварді, має стабільні стосунки з дівчиною – але раптом все пішло шкереберть. Батька Джесс звільняють з роботи, в оцей момент життя без страховки його спіткає онкологічний діагноз, лікування з’їдає всі сімейні заощадження, змушує продати житло… все, американська мрія згоріла. Після одужання батька сім’я збирає речі і фактично втікає із США, де лишилися погані спогади та страшенні борги (а ще дівчина Джесс – але ж про неї батьки не знають), до рідної Малайзії. Отже тепер Джесс треба звикати до нової для неї країни, до не аж такої звичної культури, до життя з родичами, до нав’язливої турботи матері, яка тепер кожного руху навколо своїх близьких боїться, до стосунків на відстані, до непевних робочих перспектив, до… Божевілля? Внаслідок тривалого стресу в людини ж можуть розвинутись слухові галюцинації? Тільки чому вони говорять не англійською, а хок-к’єнь, шпетять Джесс на всі заставки і стверджують, що вони – її бабуся? Вітаємо у чудесному світі новому. Де забобони працюють, де забудовникам протистоять духи місця, де Джесс треба звикнути до неприємної думки: так, її справді переслідує привид рідної бабусі, так, смерть явно не поліпшила вдачу покійниці, так, якщо шантажем чи примусом не вийде – вона пробуватиме захопити онуччине тіло, ні, це далеко не найстрашніше, що може з нею статися. Бо в цьому світі боги – це неодмінна складова повсякденної реальності. І тобі не варто привертати їхню увагу.

Black Water Sister найчастіше характеризують якось навроді “Хіпстерка VS магічний реалізм“. І воно дійсно десь так і є: це урбан-фентезі про людину ХХІ століття, яка раптом з’ясувала, що те ХХІ століття настало сильно не всюди. І найменше зміни в світі цікавлять істот, що існують поза межами звичного часу. Якщо локальна богиня хоче, щоб будівництво житлового комплексу зупинилося – воно мусить зупинитися. Забудовник – п’ятий рядок малайзійського “Форбса”? Явно в минулому бандит? До тих, хто виступає проти будівництва неприємні люди з ножами й битками приходять? Богині байдуже. Ти людина – ти й викручуйся. Бо якщо діло в свої руки братимуть не-люди – людям одразу стане дуже мало місця.

Про хіпстерку. Образ Джесс симпатичний оцією інтернаціональною близькістю і доволі впізнаваними стосунками з реальністю. Пошуки себе в позауніверситетському житті, непрості стосунки з батьками, які люблять, але не дуже розуміють, конфлікт поколінь, конфлікт культур – оце от усе. Така собі “середньозважена” подружка-фрилансерка з гуманітарною освітою, яка не знає, куди себе подіти, зависає в соцмережах і явно не готова до того, що навколишня реальність виявляється значно барвистішою, ніж хотілося б вірити. З іншого – через образ головної героїні Цзень Чо проговорює численні проблеми своїх плюс-мінус однолітків зі схожим культурним бекграундом. Вона пише про те, чи легко повертатися додому з еміграції, коли вже не знаєш точно, а де твій дім. Про те, як починати нове життя в цілковито незвичному середовищі, котре раніше було лишень мальовничим тлом для нечастих канікул. Як сприймати перерозподіл сил в родині, коли з мазуночки, від якої нічого не чекають, ти раптом стаєш головною надією родини на успіх. Як чинити, коли вибір між родиною та власним особистим життям стає нестерпно болючим. Плюс культурні особливості, плюс те, що ці культурні особливості не дозволяють Джесс бути щирою з батьками й розповісти про свою гомосексуальність – з цього клубка проблем міг би вийти роман виховання на тему “Я не вписуюсь!”, якби раптом не з’ясувалося, що кудись-таки Джесс вписується, нехай навіть вона того не планувала. Погана новина: вона – медіум. Хороша новина: у них це сімейне, і ніхто особливо не дивується. Тільки насправді це була не хороша новина, бо якщо з рідною бабусею ще можна домовитися, бо з богинею-покровителькою – фіг там.

Про магію. Отже, якщо з хіпстеркою все більш-менш передбачувано, то магічна складова в романі організована…. А, власне, як маніфестація магічного мислення. Цзень Чо робить просту, але дуже ефективну й ефектну штуку – вона гранично актуалізує забобони й народні вірування. От уявімо, що завтра вранці ми прокидаємося й дізнаємося, що в сусідньому парку дійсно живе мавка, що оту червону помаду і справді поцупила домовичка, що жінок з порожніми відрами реально варто оминати, бо то непереливки буде, а всі дрібні ритуали, замовляння й прокльони працюють і то безвідмовно. Найсильніша складова роману – якраз цей образ світу, котрий змінився й не змінився водночас, він повниться магією, але це магія повсякдення, те, що люди ще пам’ятають, але вже забувають в це вірити. Вірніше, не всі, бо письменниця підкреслює: те, що для її молодої героїні – повна нісенітниця, для старших поколінь – звичні реалії, на які вже не дуже зважаєш, але в умі тримаєш – про всяк випадок, зайвим воно не буде. І тим не менш, на скажену казку цей світ не перетворюється. Повсякденні проблеми нікуди не зникають, привид з прикрою вдачею до болю нагадує всіх авторитарних “Я краще за тебе, гівно мале, знаю” бабусь, а у вчинках богині можна побачити потребу в хорошій такій, тривалій психотерапії – ну, це якщо життя набридло. І от саме тому я й згадала на початку, що дуже хотіла би прочитати щось подібне на українському матеріалі. Бо в нас воно теж ще не встигло глибоко пірнути, воно – оце відчуття магічності світу – десь поруч, і дуже цікаво було б його розворушити.

Про реальність. Широко прославили Цзень Чо романи про магію в умовно регентській Англії, але починала творчий шлях вона з магічно-реалістичних оповідань про рідну Малайзію (нині письменниця живе у Великій Британії). І Black Water Sister – це блискуче переосмислення мотивів її ранньої творчості. Трохи відсторонений погляд головної героїні дозволяє і критично оцінити те, що той погляд бачить, і наново віднайти вже майже втрачене коріння. Та от де цікава штука. Джесс дивиться на навколишню реальність очима людини, що виросла в країні першого світу. Це дає матеріал для подвійного очуднення: а) екзотична (в тому числі – для більшості читачів) культура; б) незвичні правила суспільної гри. Але для потенційних українських читачів (богинечко, #ябпереклала, але ж кому воно треба) цей просякнутий китайсько-малайзійськими забобонами та віруваннями світ може виявитися значно ближчими, ніж чекаєш. Конфлікти батьків і дітей, патерни поведінки старших поколінь, контраст між життям багатих та бідних, корупція, контроль олігархів над медіа, божечки, та тут навіть забудовники з кримінальним присмаком – просто рідні-ріднесенькі, і коли героїня недооцінює певні… кхгм… культурні особливості, українська читачка в моїй особі підкочує очі й питає: “Дівчино, звідки ти така наївна й темна? А, з Америки…”. Чого тільки варта майже сатирична лінія з місцевим королем хіпстерських кав’ярень – сином бандюкуватого олігарха, котрий привіз оце із Заходу свіжі віяння і зараз розкаже татові, як правильно бізнес організувати. Нє, ну тато дасть дитині погратися, але…

Отаке воно вийшло – барвисте й незвичне, але в чомусь – дуже близьке й зрозуміле. Так, це роман про пошук себе, про жіночу взаємопідтримку, про подолання сімейних протиріч, про боротьбу за справедливість, про сміливість подивитися в очі своїм страхам й шукати сили жити далі, коли хочеться сховатися під ковдрочку й ніколи з-під неї не виповзати. А ще це книжка про чарівне, що може опинитися поруч. Воно геть необов’язково буде приємним і привітним. Але життя запевно зробить яскравішим.