Що ми зазвичай дивимося протягом зимових свят? Моя версія: окремі серії “Тома і Джеррі“, Love Actually, Hogfather. Цього року ще з випередження графіку переглянули першого “Гаррі Поттера“, у планах є дещо з британських мінісеріалів, але… Але хочеться більше, більше тематичного. Нещодавно таке тематичне знайшло мене саме. Днями ми подивилися цілком традиційне філґуд різдвяне кіно – таке, де всі конфлікти вирішуються в якнайкращий спосіб, всі бажання збуваються і всі героїні зустрічають своє щастя. Але від інших цей фільм відрізняє одна маленька дрібничка – там нема снігу. Різдво є, а снігу нема. Кіно просто австралійське.

Грудень 1959 року, Сідней, дорогий універмаг готується до сезонних розпродажів і до відділу коктейльних суконь приходить працювати “тимчасова дівчина”. Шістнадцятирічна Ліса виділяється поміж своїх колег: вона багато читає, сподівається вступити до університету і хоче стати не вчителькою, а поеткою. Чи, може, актрисою. Хоча, можна й сумістити. Старші працівниці трохи дивуються такому юному завзяттю, але в кожної з них свої проблеми: Пет мріє про дитину, але стосунки з чоловіком з не зрозумілої для неї причини не клеяться, Фей завзято ходить на побачення та “контингент” її не влаштовує – якісь не принцові всі ті хлопці, некультурні, руки, як то в кіно заведено, не цілують і взагалі. А сусіднім відділом – дорогих дизайнерських суконь – керує загадкова Маґда, про яку інші зневажливо кажуть: “А, вона з цих“, – і Магда теж має свою мрію.

Свіжий австралійський фільм Ladies in Black – екранізація локально відомого роману Мадлен Сент-Джон. Це така перевіднайдена майже класика – Сент-Джон свого часу (а це між іншим аж друга половина 1990-х) стала першою австралійською письменницею, яка потрапила у шортлист Букера. Проте на той час вона вже майже тридцять років жила у Великій Британії, і про австралійське життя йшлося лише в її дебютному романі – “Жінки в чорному“. Книжка ця була, відверто кажучи, на Зеленому континенті призабута, аж кілька років тому за її мотивами поставили мюзикл, а тепер от зняли екранізацію. Фільм прогримів, отримав кілька австралійських кінопремій, книжку почали активно перевидавати під адаптованою під кінопотреби назвою – роман фактично отримав друге життя. І тепер я дуже хочу його прочитати, бо  визначення “комедія вдач” та коло тем, якого торкається письменниця (і більшість з яких для неї є або автобіографічними, або безпосередньо торкалися її родини), змушують підозрювати, що першоджерело може бути значно ближчим до сатири, аніж солодко-ласкаве різдвяне кіно. Але фільм справді вийшов дуже приємним і дуже красивим – і це дійсно хороший варіант для оптимістичного святкового перегляду. Тим паче, що він має кілька родзинок.

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. Ladies in Black” →

2018 рік нас ще не покинув, отже підбивати книжкові підсумки поки що ранувато. А от глядацькі можна спробувати: я ще маю деякі плани на відвідини кінотеатрів в цьому році (а ще – на деякі серіальні новинки), але нехай вже. Хороший був рік, усе цікаве свіженьке в топ-18 не вмістилося. Так, у цьому списку буде саме свіжина – кіноновинки 2018 року (або ті фільми 2017-го, що у нас пішли в прокат пізніше, їх кілька таких є), нові серіали та найяскравіші, як на мій смак, серіальні повернення. З повернень і  почнемо.

Серіальні продовження

Мідж багато не буває. Другий сезон Marvelous Mrs. Maisel – це свято, феєрія і петарди на кожному кроці. Мідж знову смалить напалмом, але й другий план не пасе задніх. Що сподобалося: Джоела стало менше, у мами Роуз і менеджерки С’юзі прорізався бекграунд, Мідж почала непростий шлях не лише до комедійної кар’єри, але й до “Check Your Privileges” (їй не завадить). А ще, здається, я починаю розуміти стендап, це не той результат, на який розразховувала.

Знову проблеми. Корморан Страйк та Робін Еллакот повернулися на дві серії, щоб переказати “Кар’єру зла“. Продовжую вважати, що формат в 3 серії детективам мами Ро пасував більше, але що вже поробиш. Що сподобалося: динаміка між персонажами, спроба делікатно розповісти про трагедію Робін, а ще Метт Кінг, який уже капітально вжився в образ підстаркуватого панк-рокера.

Об’єднання заради майбутнього. The Expanse – це такий дивовижний випадок, коли кожен наступний сезон – кращий за попередній. Перший – кіберпанк-нуар, другий – космоопера з війнушкою, третій – космоопера з контактом та розширенням горизонтів. Що сподобалося: історія стала стрункішою і краще зрежисованою, спрямилася мотивація фракцій, красиво запаралелили різні сюжетні лінії. А ще побільшало (та поширшало) цікавих персонажок. Каміна Драммер – моя богиня на цей сезон.

Продовжувати читання “Гаряча вісімнадцятка. Найцікавіше, що я дивилася цього року” →

Мало що в українській навколокнижковій сфері викликає у мене настільки ж рясні сльози вдячності, як сам факт існування грантової програми “Сковорода”. Більшість дорогих моєму серцю перекладів з французької в домашній бібліотеці – це якраз книжки з категорії підтриманих посольством. Серед них є й класика, й несподіваний артхауз від літератури, і цілком собі бестселери – просто на європейський лад. Чи не найвідоміший (принаймні, за межами Франції) роман Маеліс де Керанґаль з останньої категорії. Кілька премій, стосик перекладів, навіть екранізація є. А ще є дуже дражливі тематика і проблематика.

Лютневий ранок, 5:50. Троє юнаків-серферів збираються на крутий сейшн – таких хвиль вони останнім часом не бачили! Трохи пізніше – вантажівочка потрапляє в автокатастрофу. Трохи пізніше – у хірурга вистигає кава. Трохи пізніше – медсестра реанімаційного відділення приходить на роботу із засосом на шиї. Трохи пізніше – двоє з трійці відбулися переломами, у Сімона Лембра діагностують смерть мозку. Трохи пізніше – місцевий координатор з трансплантації починає співати дуетом зі своїм дорогоцінним щигликом, але вихідний йому зіпсували. Трохи пізніше – батькам Сімона треба вирішити, чи готові вони віддати серце своєї дитини. Ні, довго вирішувати не можна. Рахунок на години, о 5:48 наступного ранку цей роман уже скінчиться.

Це було… дивно. Французька письменниця залізною рукою хапає сюжет-слізовитискалку, полуфабрикат для сімейної драми не найкращого штибу, але робить з нього щось дуже перекручене і по-своєму красиве.

Продовжувати читання “Справи сердечні. “Ладнати живих”” →

Здається, не секрет, що я шалено люблю екранізації (колись навіть збиралася створити тематичний сайт, але… не пішло діло). Але останнім часом кіноадаптацій більшає, і я не встигаю їх відстежувати. Тому вирішила раз на сезон робити собі пам’ятку з трейлерів: що й за чим знімають, на що хотілося б сходити до кінотеатру, що можна буде під настрій подивитися вдома, а в якому випадку треба просто зробити собі позначку у пам’яті “Якщо вже Голлівуд взявся – є й шанс отримати український переклад книжки”.

От сьогодні буде перша серія з трейлерів. Усе під катом.

Продовжувати читання “To Watch List: літня колекція трейлерів до прийдешніх екранізацій” →

Кілька тижнів тому мені дорікнули: “Давно нічого про ляльок не було!”. І тут на хвилі новин з головного Комік-Кону планети вирішила терміново виправити ситуацію. Тому найближчими днями можна буде чекати на огляд фантастичних барбі-ляльок, а сьогодні буде день коміксів.

Для початку треба сказати, що Маттел вже багато років співпрацює із DC Comics (імовірно, це й пояснює, що жодної власної комікс-барбі я не маю). Але стрункої генеральної лінії не існує. Час від часу просто з’являються нові ляльки: суто коміксові; на честь та в маркетингову підтримку нової екранізації; або ж на згадку про добрі старі часи. Через це кілька персонажів з’являються знову і знову, лише зрідка вивільнюючи місце для щось хоч трохи незвичного. Ще й з різним ефектом: частина комікс-ляльок – це відвертий мас-маркет, частина – ексклюзиви (зокрема випущені якраз під SDCC), а щось – хаотично ігрове. Тож люди, які беруться збирати цю тему – відчайдухи й герої, бо це доволі складно.

Енівей, кілька випусків були справді крутими. Наприклад, цьогорічний ексклюзив для Сан-Дієго – Диво-Жінка у “розширеній версії”.

Окрім обмеженого спецнакладу, існує і варіант “для всіх”. Ну, якщо його повернули до продажу, бо першу хвилю тиражу розкупили дуже швидко (я навіть облизнутися не встигла).

Також під новий фільм випустили ще й портретних Супермена та Бетмена, крім того – Диво-Жінка у барбячій версії існує, щонайменш, у ще трьох варіантах, які реально знайти на вторинному ринку. Але все це – разом із іншими героїнями – буде під катом.

Продовжувати читання “Комікси у плоті. Пластиковій і барбячій” →

Мене вполював маркетингово вивірений маслітературний бестселер, і це було доволі весело!

Рівненьке-гладеньке “До зустрічі з тобою” ретельно розставляє гачечки, дозовано підпускає штампів (деконструюючи деякі, аби не було геть нудно), нанизує епізоди за логікою дорогої голлівудської мелодрами з дуже дорогими сценаристами, але робить це якось так невимушено, що мимоволі думаєш: “Ну вже яке виросло!”. Зрештою, такий підхід непринципово гірший за будь-який інший, а конфлікт “ТВОРЕЦЬ vs ремісник” мені неблизький. Тут інша потенційна проблема – придатна до емоційних спекуляцій тема-сльозодавка, але її Джоджо Мойєс вирішує в такий спосіб, що проковтнула, майже не мружачись, а в мене з таким великі трабли.

Сюжет в роману простий й легкий, як дві копійки: Лу-лузерку із вітром в голові майже випадково наймають як помічницю-доглядальницю до паралізованого екс-спортсмена-ектремала, екс-акули Сіті, і пункт “доволі приємний хлопець” в житті Вілла також позначений лейбою “екс”. А далі все, як годиться: він не такий ЗП, як хоче здаватися; вона не така ідіотка, як часто поводиться; безнадійне життя зненацька освітлюють сонячні зайчики сміху й любові – кількадесят “драматичних” ромкомів дозволяють з легкістю домалювати сюжетну схему й розцяцькувати її передбачуваними епізодами. Але є кілька “але”.

Приємною несподіванкою в Me Before You (от все ж таки оригінальна назва тонша), як на мій смак, є, по-перше, “Me”, а по-друге – “Before”. З одного боку, Луїза не така прозора, як багато героїнь жанру (межа чик-літу та сімейної мелодрами): в цієї дівчини є щось схоже на характер, а головне – більшість її дій, навіть безглуздих непогано замотивовані. І хоча трохи тисне на совість те, що життєва драма, яка спаскудила людині всю молодість, вирішується однією (!) терапевтичною бесідою, ця драма все ж таки існує і на щось-таки впливає, а не висить в повітрі мечем бідолаги Дамокла. З іншого, навколо головних героїв нема вакууму. Кількома епізодами, але доволі переконливо письменниця змальовує сонне туристичне містечко, в якому порядній дівчині, окрім як заміж, і вийти нема куди; життя сучасного пролетаріату (вікторіанські класики б плакали – сто п’ятдесят років минуло, а проблемі ті ж самі – як жити, якщо звільнять, як отримати освіту дорослій людині, чи є сенс вдосконалювати кваліфікацію, як забезпечувати комфорт єдиному годівникові, особливо, якщо це годувальниця і таке інше); трішки й саркастично – буття posh-класу, та й ще купу доволі цікавих подробиць, наприклад, про роботу британських центрів зайнятості…

Звісно ще є “You” і тут все… ні, не складно, але доволі цікаво. На початку книжки, коли вже стало зрозуміло, що це – в міру захопливе, хоча й передбачувано простеньке, читання, я із собою заклалася: якщо кінець буде солодко-романтичний – дві ГудРідз зірочки, трагічно-романтичний – три зірочки, життєво-правдоподібний – чотири зірочки (знаю, що дитинно, але це розважає). Аж потім сюжет вніс корективу, і довелося переглядати схему.

Формулювання “Пастка на гуманність” я в сабж винесла недаремно, адже останню третину книжки до стеження за фабулою додається ще один пласт сприйняття: внутрішня полеміка читачки із самою читачкою. Той фактор-коректива – право на евтаназію та ставлення до неї усіх більш чи менш зацікавлених осіб. І тут продумано, ретельно, сльозогінно письменниця довела читачці-мені, що є, є в цій парафії невідрефлексовані моменти. Це було боляче. I mean it. Складена про всяк випадок поведінкова схема почала питатися про можливі зміни, а одна колись дана обіцянка повисла мертвим, пардон, каменем на сумлінні. Це трохи не те, чого очікуєш від голлівудського штибу романтичної мелодрамки, але – дякую, то було корисно. Ну і якщо, розмазуючи “солодкі сльози” чи плюючись “Фу, примітивний тиск на емоцію!”, хтось також програє в голові сценарій, про який не хочеться думати наперед, ця книжка заробить ще один плюсик до карми. І не сказала б, що не відроблений.

А, ну й про Голлівуд. Під катом трейлер до екранізації. Здається, надто сонячний, але симпатичний.

Продовжувати читання “Пастка на гуманність. “До зустрічі з тобою”” →

(Розширений репост з блоґової фейсбук-сторінки – спочатку туди написала, а потім зрозуміла, що шкода буде, як ФБ-стрічка зажує).

Знаю, що нічого не знаю.
Під різдвяний шоп-сезон цього року в США має вийти цікавезна книжка Hidden Figures by Margot Lee Shetterly, за мотивами якої вже приміряються знімати фільм – аби десь так за два роки Оскар не був so white гадаю.

Книжка більшою мірою про живі “комп’ютери” – математиків НАСА, що обчислювали траєкторії польотів – не всіх, звісно, а конкретну групу (проте таку, що працювала над важливими завданнями). Так, ці математики були чорними.
А ще вони були жінками.

От буду банальною:
“Великий Гетсбі” карнавал-version абсолютно прекрасний!
Щиро кажучи… знаючи почерк майстра… Власне, я в кіно йшла дивитися на картинки, а з ними все супер. Проте там із “що” (не лише “як”) виявилося все більш-менш. Аж настільки, що останні десь так 10 хвилин рюмсала, як у ті свої 16, коли й читала першоджерело.

Але я не про те. Виходячи з кінотеатру, спіймала себе на тому, що готова впасти на підлогу й трошки поволати-побити ніжками: Зніміть, зніміть, ну зніміть, будь лаааааасочка, таке ж саме за молодим Ішервудом! Бажано за Mr Norris Changes Trains, але я на все згодна!
Аж потім загадала, що спочатку було б незле переглянути Кабаре із Лайзою Міннеллі. Хтось дививсь? Воно _правильне_?

Раз уже згадала – залишу це тут.
Шмат із саундтрека чудового грецього кіно про тугу за Стамбулом.

Одна із найулюбленіших мелодій останнього часу )

Після чергового перегляду придивлялася-прислухалася до OST-у до Love actually:
Айяйяй – там нема моєї улюбленої пісні! (зрозуміло, якщо не рахувати Christmas Is All Around)
А і нічого – зате на ютюбі таке зачотне відео із 1975-го )))

Раптом зрозуміла, що не бачила жодного фільму із відносно молодою Меггі Сміт. Навіть The Prime of Miss Jean Brodie, хоча хворобливо люблю передивлятися екранізації, а книжка офігенна.
Проте з її робіт за останні 10 років дивилася відсотків 65, як не більше (і то як рахувати навіть із озвученими мультами). Оце, мабуть, і зветься характерним акторством. Але в будь-якому разі для мене не виправдання )

На що б оце націлитися…

останнім часом я дивлюся багато фільмів. серед них чималий відсоток фільмів дуже гарних. і серйозне враження найчастіше після себе залишають фільмів важкі…
а ж тут учора вперше за багато-багато місяців фільм штрикнув до сабжевого стану

я не оригіналка – йдеться про Up in the Air. сприймати це кіно можна по-різному (подивилася юзерські трактування – відкрила для сбе багато нового..) я ж протягом усіх майже двох годин розповзалася у різні боки від співчуття до головного героя. в широкому сенсі цього слова. така собі емпатія на межі заздрощів

на (мій) жаль, я з тих людей, що змалку звикли вантажити _наплічники_ до стану _фіг зрушиш_. таке життя, в усіх воно різне. хоча не можу сказати, що не мучить питання: чому…
а вчора майже уві сні повз свідомість проповзла думка: той самий бек може бути нормальною модделлю життя… а може рано чи пізно виявитися банальним якорем, що тримає нас в межах _так треба_

але ж блін. як іноді хочеться взяти й майнути порожнячком у небо…

подивилася сьогодні Сан-Франциско 1936 року й звернула увагу на цікавий момент

отже. Фріско, початок двадцятого століття. бал сезону, на якому визначають найкращу шоу-програму серед місцевих нічних клубів
все як треба: степ, пісеньки, дівчата, що жонглюють жезлами
аж тут від одного з учасників виступає оперна співачка, що співає пісню про Сан-Франциско
зал у захваті, перемога забезпечена, а я сиджу та оборююся в голос

це ж американське кіно. де повага до добросовісної конкуренції?! фу, подумала я й подумки знизила оцінку на бал
а як жеж вічні капіталістичні цінності?..

а загалом фільм непоганий. рекомендую
сюжет банальний ага, про грішника якого виправила праведна дівчинка
але! приємний вокал, видовищний (як на ті часи) землетрус. та дві нічогенькі акторські роботи

ще молодий (я просто до сьогодні бачила його лише у літах) й дуже переконливий Спенсер Трейсі

вголос

здається, вдруге в житті подивилася ізраїльське кіно. і з першим разом порівняти неможливо

Застиглі дні– кіно непогане. але занадто _загальнолюдське_. власне найскравіша риса, що вирізняється на тлі квазієвропейської дійсності, це звичне ставлення до вибухів. а так – Ізраїль чи ні – майже пофіг

а тут чоловік вмовив подивитися Ушпізін – суто культурну замальовку. до того ж субтитровану…

спочатку голова йде обертом. по-перше, принципово чужа мова… це ж не якась європейська, поміж яких конкретну впізнаєш дуже швидко. і не японська, до якої вже вухо призвичаїлося, і нехай слів не знаєш, але інтонаційну логіку вже вловлюєш… а іврит. власне, коли деякі персонажі розмовляли на ідіш – то був просто бальзам на душу ) аллєс, вайтер – ну все як рідне

та нічого. із перекладом фільм втратив би частину колориту
а того колориту – хоч греблю гати. побутовий нарис з життя ортодоксальних іудеїв… коли перед екраном сидять люди, які спочатку нічого не розуміють (Льошк, а чого такого у цьому фрукті, що він може аж штуку шекелів коштувати, а?)… це круто. чесно. і не тому, що етнографічно пізнавально. ефект віконця у чижий світ завжди вставляє

до всього у фільмі є сюжет, за яким цікаво спостерігати, та розкішні персонажі
тож шанувальникам _вузьконаціонального_ кіно наполегливо рекомендую, а всім іншим – просто раджу )))