Мало що в українській навколокнижковій сфері викликає у мене настільки ж рясні сльози вдячності, як сам факт існування грантової програми “Сковорода”. Більшість дорогих моєму серцю перекладів з французької в домашній бібліотеці – це якраз книжки з категорії підтриманих посольством. Серед них є й класика, й несподіваний артхауз від літератури, і цілком собі бестселери – просто на європейський лад. Чи не найвідоміший (принаймні, за межами Франції) роман Маеліс де Керанґаль з останньої категорії. Кілька премій, стосик перекладів, навіть екранізація є. А ще є дуже дражливі тематика і проблематика.

Лютневий ранок, 5:50. Троє юнаків-серферів збираються на крутий сейшн – таких хвиль вони останнім часом не бачили! Трохи пізніше – вантажівочка потрапляє в автокатастрофу. Трохи пізніше – у хірурга вистигає кава. Трохи пізніше – медсестра реанімаційного відділення приходить на роботу із засосом на шиї. Трохи пізніше – двоє з трійці відбулися переломами, у Сімона Лембра діагностують смерть мозку. Трохи пізніше – місцевий координатор з трансплантації починає співати дуетом зі своїм дорогоцінним щигликом, але вихідний йому зіпсували. Трохи пізніше – батькам Сімона треба вирішити, чи готові вони віддати серце своєї дитини. Ні, довго вирішувати не можна. Рахунок на години, о 5:48 наступного ранку цей роман уже скінчиться.

Це було… дивно. Французька письменниця залізною рукою хапає сюжет-слізовитискалку, полуфабрикат для сімейної драми не найкращого штибу, але робить з нього щось дуже перекручене і по-своєму красиве.

“Ладнати живих” – це сімейна драма, але драма пунктирна, яка бігцем ділиться правдою кількох персонажів одночасно, і не пропонує зупинитися та з’ясувати, а в кого вона правдивіша.

“Ладнати живих” – це роман дорослішання, але такий, у чийого героя шансів подорослішати нема. Хоча, якщо придивитися до кількох фонових персонажів – то, ні, я не права.

“Ладнати живих” – це доста брутальний виробничий роман, герої якого розбирають юного красеня на запчастини – і цілком свідомі того, що вони роблять. Та ні, у них все гаразд і з морально-етичними нормами, і зі здоровою сентиментальністю. Просто такий випадок – зволікати не можна. Просто така робота – визнавати, що померлих не повернеш, а от живих ще можна відремонтувати.

“Ладнати живих” – це практично трилер за рівнем напруги, але трилер дуже нетиповий, бо повільний, полохливий, фрагментарний, подекуди – відверто нудний, а ще такий, що пропонує помедитувати над філософськими концепціями в той момент, коли вирішується доля героїв. Оце, мабуть, один з найсильніших моментів в цьому тексті – авторка не занурюється в глибини екзистенційного жаху (проте вказує – “Любителі жахатися, потрібні вам двері – отам”). Натомість вона пропонує навіть не поміркувати, а усвідомити: ми ще не встигли уповні зрозуміти, що світ навколо нас змінився. Що змінилося уявлення про життя і про смерть. І що насправді це радикально міняє геть усе. Поки кілька людей вирішують долі серця, легень, печінки та нирок хлопця, який ще вранці сміявся до хвиль, письменниця розгортає перед очима читачів стіну-марево – прозору, непевну, дивовижно гнучку, але й водночас практично непроникну. До та після, тут і там, чим є життя, чим є душа, де проходять кордони невблаганного? І як чинити, коли реальність хапає тебе за корок та гатить по стіні твоєю ж головою? Як хочеться, як треба, як правильно, як серце підкаже?

Раптом вона відчуває, що на місці розпростертого тіла зовсім не абсолютна матерія чи матеріал, якому ще можна знайти застосування і який хірурги ділять між собою, не зупинений механізм, який розбирають, щоб забрати ще придатні деталі, а субстанція з нечуваним потенціалом: людське тіло, його могутність і кончина, його людський кінець – радше це відчуття більш, ніж фонтан крові, що вилився у пластиковий бак, може змусити її зомліти.

Тут усе жорстко (може, навіть жорстоко), усе по-дорослому, усе бігцем: де Керанґаль кількома порухами створює чернетки яскравих персонажів, але в більшості випадків не дає можливості дізнатися про них більше (а шкода, мені тепер хочеться прочитати окремий роман про Алісу – дівчину зі знаної лікарської династії, в якій чоловіки сягали неба, а жінки могли претендувати хіба що на звання “хороший професіонал, але не зірка”. Чи про реципієнтку Клер – перекладачку вікторіанської класики і матір трьох синів. Чи про… А, нє, неважливо). Воно й не дивно. Це роман-балет, можна навіть сказати, роман-карусель, що крутиться навколо одного питання: коли закінчилося життя Сімона Лембра і як після цієї миті жити усім іншим? Однозначної відповіді не буде. А от харчів для роздумів – значно більше, ніж хотілося б. Персонажам ще нічого, у них он сторінки вже скінчилися. А як воно живим?

PS: трейлер до екранізації. Матеріал об’єктивно складний, попри кричущу кінематографічність. Судячи за роликом, таки зробили стандартну психологічну драму. Це не погано, просто книжка – не лише це.