Торік я визначала ключову двадцятку серед прочитаного за 2022-й як “найчіплючіші книжки”, а якими були головні книжки 2023-го? Довго про це думала, і найкраще, що спало на думку, – “найчитацькіші”, тобто такі, які нагадували мені, чому я люблю читати й чому вподобую певні книжки, тоді як інші лишають мене байдужою чи в стані “нє, ну це прикольно, але…” А оці двадцять книжок мають свої “але”, проте дуже хутко змушують про них забути.
У цьому різномастому списку є наукпоп (причому лише український), є химерні книжки, що хитро піддивляються з високої полиці, є любовні романи, є старосвітське фентезі, а є й дуже сучасне, є здоровезні книжки, які складно втримати в руках, а є й повістинки-крихітки. Але знайомство з кожною було для мене дуже важливим.
Побачила, що Віват анонсував доросло-дарковий роман Голлі Блек про дівчину-шахрайку й магію тіней, і згадала: ти ба, я ж про нього колись на Патреон писала. Це було давно й майже неправда, але можна й освіжити враження.
Що? Готичне low-фентезі з міцним зарядом соціалки від Голлі Блек – авторки, яка у нас більше відома ельфійським янґадалтом. А тут – доросле, похмуре, тягуче, сумне і по-своєму доволі поетичне.
Про що? Кількадесят років тому у світі, дуже схожому на наш, прокинулась магія. Ні, не так. У доволі схожому на наш світі раптом з’ясувалося, що магія існує, і тепер прагне легалізуватися. Чи змінилось від цього все навколо? Теж ні. Бо йдеться про магію тіней – невиразну, химерну, неясно, чи корисну (але часом – аж прям беззаперечно корисну). Вправні маніпулятори тіней можуть творити чудеса, але… Відростити своїй тіні котячі вуха – це чудо? Ну, загалом, так. А відправити свою тінь вбити конкурента? Гм.
Химерний читацький рік, коли я читала найменше за останнє десятиліття, лишився позаду. Не можу назвати його невдалим, адже із самими книжками все було дуже гаразд. А от із різноманіттям культур і жанрів – значно гірше. Хай там як, а 19 різних країн – це сумно, але й не сказати, що дуже ганебно.
Після першого читацького кварталу 2023 року на мапі з’явилися 12 країн, а потім… я мапи не робила, бо в тому було мало сенсу +2 країни, +1 країна… Якось не тойво. Ну а тепер з’ясувалося, що за дев’ять місяців таких нових країн вийшло тільки сім. Деякі – несподівані, і навпаки – це чи не перший рік за весь час, що я стежу за цієї статистикою, коли на мапі, скажімо, не загорілася Польща. Соромно, оцього вже року постараюся виправитися.
Останнім часом спіймала себе на тому, що в мене дуже повільно поповнюється список книжок, який раніше раз на півтора-два місяці перетворювався на пост-вішлист у блозі. Але ж виходить дуже багато чудових книжок, як так? А все виявилося просто – у мене трішки змінилися звички. По-перше, я почала частіше купувати одразу електронки в тих видавництв, які з ними не баряться, по-друге, помітну частину книжкових забаганок передзамовляю. Тобто, у вішлист їх наче не внесеш – це ж книжки, які _вже_ куплені, але так трохи нечесно: це ж не просто бажані книжки, а такі, де я взагалі не сумніваюся, чи точно вони мені потрібні. Тому вирішила десь раз на пів року робити отакий “вішлист з гарантією” і розповідати про свої передзамовлення.
І сьогодні про 17 перших ластівок – 15 українських видань і два англомовних.
На те, щоб підчитати першу порцію книжок, згрупованих за кольорами обкладинок, у мене пішов майже місяць, та й те… не без сюрпризів. Про сюрпризи і несподівані рішення трохи згодом, а поки що – про початок експерименту “прочитай те, що є в домі, але так, щоб було не нудно”.
Що ж, дещо прочиталося. І що то було? Сім книжок, серед яких – два графічні романи, одна збірка оповідань і жанрова проза до кольору до вибору.
(Дисклеймер: ще один відгук, оригінал якого виходив для патронів мого блогу до появи українського видання – я читала книжку в оригіналі і з перекладом ще не знайома)
Минулорічний роман Вікторії Шваб – типова вправа з готики з усім набором обов’язкових елементів. А проте уважна до першоджерел, стильна й по-своєму щемлива.
Олівія Пріор – типова вікторіанська сирітка з вікторіанського сиротинця, хоча надворі вже не сильно вікторіанство (принаймні, в цьому дивному часопросторі існують автомобілі, а от з іншими благами цивілізації – не дуже). Та кілька моментів Олівію між іншими сирітками вирізняють: вона не може говорити, отже шанси на вдочеріння в неї мізерні; вона може комунікувати зі світом через малюнки, але кому це в сиротинці цікаво; у неї є скарб – материн щоденник, з якого можна зробити висновок, що сердешна поступово збожеволіла; а ще Олівія бачить привидів. І то в дуже неприємний спосіб. Отже в гувернантки з таким багажем точно не візьмуть, але без загадкового й похмурого маєтку ця історія не обійдеться – Олівія отримує листа від начебто рідного дядька, який давно шукав небогу й запрошує її до родового маєтку з пафосно-романтичною назвою “Галант”. От тільки по приїзді з’ясовується, що маєток ледь тримається купи, дядько Олівії – уже помер, а підозріло блідий кузен-спадкоємець аж ніяк не радий її бачити й щосили намагається випхати куди завгодно. Але Олівія впирається всіма ногами й руками. Вона нарешті опинилася в місці, де виросла її мати-втікачка. А ще – в маєтку достобіса привидів. То, може, ось він – шанс Олівії зустрітися з небіжчицею бодай отак?
Читацько-географічні успіхи за перші три місяці 2023 року в мене приблизно такі ж, як читацькі успіхи загалом – дуже, дуже скромні, але не встидні. Звісно, потяг до ескапістського читання призводить до впевненого домінування американських книжок (ну бо ескапую я специфічно), але прогулятися континентами таки вийшло. Окрім Африки, з африканською літературою традиційно біда (але я вже знаю, що зможе це виправити).
Цьогоріч у мене вийшов дуже емоційно проблемний січень, тому я так і не зробила один з обов’язкових підсумкових постів – про те, творчість яких саме жінок Гугл вшанував заставочками впродовж попереднього року. Ну але восьме березня – прекрасний день наздогнати цей борг. Отже, у 2022-му Гугл нам розповів/нагадав про:
польську письменницю, перекладачку та борчиню за право дітей на освіту рідною мовою Марію Конопницьку. Її казки видавали українською, а вірші теж активно перекладали, а от щодо прозових творів для дорослих – не впевнена
Анну Франк – підлітку, яка писала один з найвідоміших щоденників в історії світової літератури. Якщо не помиляюся, останнє (і то повне) видання “Щоденника” вийшло у Віваті кілька років тому
Одна з тих речей, які мені нескінченно дивують у хорошому сенсі слова, – це те, що в нас продовжують видавати книжки, й то так активно, що я не встигаю за новинками. Окей, почасти це пов’язано з тим, що я наразі не купую паперові книжки, а в електронках виходить не все, й не все хочеться читати саме в такому форматі, але… ситуація класу “знову повітряна тривога, знову може прилетіти по сусідству, а ще тут книжечок на новий вішлист назбиралося” – це таки дуже дивний формат “ого!”. Але так, ого!
То що ж назбиралося?
З того, що вийшло чи вийде найближчим часом, мені дуже кортить прочитати:
новий – кримський і постапокаліптичний роман Світлани Тараторіної, що уже на передпродажі у Віваті. Я приблизно уявляю, яким може бути “Дім солі” – і він точно стане дуже помітним узвишшям на українському фантастичному ландшафті
оскільки останнім часом у мене перезавантажилася цікавість до фентезі з романтичними лініями (на дорослу, так би мовити, голову) – то цікаво надгризнути цикл про відьму та мисливця на відьом, який анонсувала РМ
ну і якщо вже заговорили про романтику, то шож… на комікс про здорові стосунки між Персефоною та Гадесом (видає Віват) теж цікаво глянути
Майже одночасно українскою вийшли два американських бестселери, які розповідають про плюс-мінус те ж саме – кар’єрний шлях жінки в природничих науках – але в різних жанрах, трохи різними способами й з різними акцентами. “Гіпотеза кохання” Алі Гейзелвуд (Віват) – це ромком про удавані стосунки, які поволі стають справжніми, з елементами соціальної проблематики. А “Уроки хімії” Бонні Ґармус (КСД) – сентиментальна трагікомедія (де трагічного таки більше) з хорошими такими домішками виробничого роману. Наче й дуже різні книжки, але їхні героїні опиняються в схожих ситуаціях, а проте вирішують їх дещо по-різному навіть з поправкою на умовності кожного жанру. Тож порівняти їх було б цікаво в будь-якому разі, але я ще й примудрилась прочитати їх просто одну за одною.
Отже головна героїня “Гіпотези кохання” Олівія повільно, але старанно торує аспірантський шлях, хай навіть розуміє, що умови її навчання не відповідають її запитам. Що ж, дівчаткам в біології й досі непросто. Так непросто, що в Олівії й особистого життя фактично нема, але для того, щоб не заважати щастю подруги, вона вирішує збрехати про те, чи має хлопця, й цьомкнути в коридорі першого-ліпшого. Вийшло трохи невдобно, адже цьомкнула вона нелюбого всім асоціального генія-перфекціоніста Адама Карлсена, а той чомусь вирішив підіграти. І тепер Олівія, яка звикла до ролі сірої мишки, раптом опинилася під софітами загальної уваги – з ким це там зустрічається місцеве світило, яке всі ненавидять?
Історія Елізабет Зотт з “Уроків хімії” починається схожим чином, але в ще більш несприятливі для жінок у науці часи – в 1950-ті. Елізабет навіть не аспірантка, але вона вперто намагається провадити власні дослідження, хоча всі колеги вважають, що вона тут для заварювання кави та миття колб. Але битва за лабораторний посуд познайомила Елізабет з Келвіном Евансом… так, усе правильно – з нелюбим усім асоціальним генієм-перфекціоністом. От тільки в ті часи плітки про стосунки з місцевим світилом мали дещо інші наслідки.
Якщо в першій книжці стосунки між героями лежать в основі сюжету й розвиваються за канонами жанру (хіба що Адам виступає в ролі такого собі плюшевого варіанта містера Рочестера й підтримує Олівію… ну, практично в усьому, окрім любові до гарбузових напоїв), то для Елізабет взаємне кохання стає тим спалахом, що освітив життя, – і повністю переорав наукову кар’єру. Зрештою жінка… ні, не знаходить себе, але бодай вчиться застосовувати свої таланти в неочікуваній сфері (у романі дуже багато подробиць про те, як функціонувало розважальне телебачення 1960-х). Але обох героїнь визначає їх інтерес до науки, хоча й шляхи в них дещо різняться.
Щороку, обираючи ключові книжки серед усього прочитаного, я трохи варіюю критерії. “Найголовніші”. “Найцікавіші”. “Найзначущі”. “Найяскравіші”. І практично ніколи не “найкращі”, бо надто це вже аморфне визначення, яке вкрай рідко має якесь функціональне навантаження. І от коли я думала: а які саме книжки були для мене головними в тому химерному 2022-му – новий критерій знайшов мене сам. Ці книжки цього року – найчіплючіші. Не такі, що маслом по серцю розтікалися, але й не ті, що бісили. А ті, що в той чи інший спосіб бодай на трішечки виводили з апатії, чіпляли, змушували задуматися в несподіваному напрямку, щось примірити на себе, розглянути якийсь авторський прийом як засіб, що ним можна скористатися в майбутньому, підштовхували симпатизувати персонажам, до яких я зазвичай байдужа, нагадували, чому мені подобається таке й сяке. Це книжки, які не просто залишили по собі приємне враження, а запам’яталися чимось дуже конкретним. І чарівна двадцятка вийшла отака:
Читацький 2022-й – це дуже химерний й дуже не-читацький рік, коли навіть вигадані світи стали кепським прихистком від реальності. Але, попри все, після першого весняного шоку мені вдалося так-сяк налагодити читання – не в звичних масштабах, та й читалося переважно щось таке, на чому легко сконцентрувати увагу: комікси, дитячі книжки, оповідання й короткі повісті, а ще – любовні романи, бо любовні романи – це той прекрасний жанр, де наприкінці в героїв обов’язково має бути все гаразд. Хай там як, але щось воно вийшло – трохи позорнувате, та яке вже є.
До кінця року лишився ще тиждень, але я сильно сумніваюся, що читатиму ще щось, окрім американських, українських чи британських книжок (ну хіба що на мене якась манґа з кущів вистрибне). Тому деякі читацькі результати року вже можна підписувати та здавати в архів.
Попри всі проблеми з читанням, з точки зору читацької географії цей рік був непоганим. Не вау, звісно, але 27 різних країн – пристойний результат. Досягався він, щоправда, не завжди конвенційними методами – часом я читала й позначала в прочитаному книжки-картинки для дошкільнят, бо їхні авторки – з далеких від нас й доволі екзотичних у читацькому плані країв. За останні пів року читання до мапи додалося тільки чотири нові позначки. І це в нас:
Це ж треба, хтось таки написала любовний роман просто для мене! (Ладно, не хтось, а Урсула Вернон/Т. Кінґфішер, просто я не знала, що й такі відверті любовні романи вона теж пише).
Отже є Вона. Сирота, що виросла посеред психологічного й економічного аб’юзу, але спромоглася вивчитись, невдало вийшла заміж за… правильно, ще одного психологічного й економічного аб’юзера, проте знайшла в собі сили втекти (прихопивши домашнього улюбленця), переїхати до іншої країни, збудувати з нуля серйозну кар’єру й переконатися, що ніхто їй більше не потрібен, окрім як домашнього улюбленця й подруги (за сумісництвом – домовласниці, готової брати комірне не грошима). Аж тут вона зустрічає Його.
І є Він. Ветеран війни з лютим ПТСРом, безкраєю відданістю побратимам і ще нескінченнішим страхом жити на повну, бо Він не ладен контролювати прояви агресії. Та поруч з Нею Йому чомусь так спокійно, так затишно, так…
Звучить як пісна фігня? Ладно, внесемо уточнення. Одна гаряча сцена в цій книжці завершується тим, що Вона наступає на відрубану голову. Тільки голова виявилась не зовсім відрубаною, але пахла вона точно неправильно!
Поки ми ловимо за хвіст електрику, світ собі живе й навіть роздає книжкові нагороди. Та навіть енергодієта не завадила мені поголосувати в Goodreads Choice Awards. Мої смаки дещо розійшлися із загальними, але серед книжок-номінанток цьогоріч було багацько тих, які я хотіла (або навіть встигла) прочитати, та й фінальні позиції моїх фавориток теж непогані. Тож вирішила зробити собі традиційний список на пам’ять, тільки цього разу – вже враховуючи результати.
Vaenn's Bookblog 