Якби ще рік тому мені сказали б, що читання більше 15 хвилин поспіль перетвориться на малопідйомний процес… мені було б дуже соромно. Але що поробиш – життя змінилось, читацькі звички також, але часом виникає потреба відшукати оту колишню затяту читачку. Щоб підготуватися до ефіру Фантастичних talk(s) про ключові фант’премії США (ви ж дивилися запис того ефіру?), довелося поставити апку з трекінгом читання, і я багато нила з цього приводу в твітері, але твітер для того й створено, щоби… Ну от, знов відволіклась. Апка виявилась корисною, я переконалася, що читати “для діла” – це дійсно мінімум три години на день, але на наступний день після ефіру радісно її знесла. А потім зрозуміла, що є свій шарм у таких штуках, і одночасно ж – зустріла посилання на український аналог таких програм, Rork.

Отже Rork – це дійсно аналог читацького щоденника, який дбайливо рахує прочитане, дозволяє додавати нотатки по ходу читання (в тому числі – у фотоваріанті, що властиво далеко не всім таким апкам), генерує календар читацьких успіхів, ще й дає можливість піддивитися, що читають інші користувачі. Зара’ коротенько розкажу й покажу, який це має вигляд.

Липень догоряє, час, мабуть, нарешті розповісти про найлітнішу книжку мого читацького сезону – красиве, але неочікувано бентежне в деяких дрібницях минулорічне видання про канікули по-польськи.

“Літо в Бескидах” позиціонують як артбук, і це головне, що про нього можна розказати. По-перше, по-друге й по-третє книжка дуже красива. Але то своєрідна краса. Марія Стшелецька розповідає не про одне, а про два літа в Бескидах: “колись” (сюжетна лінія школярки Терки за часів глибокого соціялізму) та “плюс-мінус зараз” (історія матері, яка намагається заохотити до радощів походів у гори дочку-(здається)-дошкільнятко). І от ілюстрації чудово працюють з цим сюжетним вододілом. Перша частина книжки – це соковитий плакатний соцреалізм, сторінки з інфографікою в дусі радянських дитячих атласів, ілюстрації під “найновіші художні ідеї 1960-х”, краса і сила, двома словами, але трохи своєрідні. А умовну сучасну частину супроводжує такий собі кондовий діджитал від кліпартів зорі століття та типових патернів до цифрових версій “оригамі”. А оскільки теми ілюстрацій не раз і не два збігаються – виходить дуже крутий і по-своєму гармонійний контраст.

Із середини весни читанням вже пішло бадьоріше (шкода, що з писанням до блогу це поки що не працює), і на мапу читаного це теж вплинуло. До попередньої версії додалося дев’ять країн. А ще – сталося те, на що не кожного року вистачає сил і наснаги – уперше за довго-довго-довго за шість місяців читацького року кольорові плями з’явилися на всіх континентах (окрім Антарктиди, а мемуари полярників, раптом що, можна зарахувати в літературу Антарктиди?).

Останнім часом дедалі більше видавництв надають можливість читати електронні версії їхніх книжок безкоштовно або за символічні гроші. Подеколи це роблять через підписні сервіси. Таких книжок вже чимало, й серед них можна розгубитися. Тому вирішила зробити кілька добірок з уже готовими відгуками на безкоштовне читання, а згодом, можливо, робитиму дайджести мінівідгуків на те, що читаю зараз сама.

Сьогодні – про кілька знайомих мені книжок, які можна прочитати в застосунку Лібраріуса.

Дитяче та підліткове:

/Атенсьйон! Пояснити, чим мене вибісила об’єктивно добре написана книжка з захмарним градусом читацької любові, можна тільки зі спойлером. Він не має стосунку до розв’язки, але завчасно привідкриває певну інтригу з мотивацією персонажа. Оскільки способу нарядно приховати спойлер я не знайшла, готова поговорити про нього персонально/

Адді Лярю бреше. Краде. Махлює. Та жити інакше їй дуже складно. Колись давно, рятуючись від осоружного весілля, Адді уклала угоду з тим, хто в лісі живе. Вона отримала свободу та буквальне життя вічне – поки сама від нього не відмовиться. Але в контракті був дрібний шрифт: ніхто й ніколи Адді не пам’ятатиме, щойно вона зникне з людських очей – її одразу забуватимуть. Ясно, що «дрібний шрифт» швидко перетворюється на справжнє прокляття. І все ж дівчина, яку з рідного села прогнала не лише загроза шлюбу з немилим, а й незрозумілі навколишнім мистецькі амбіції, майже знайшла шлях обійти обмеження. Вона, та, хто не ладна навіть ім’я своє записати, десятиліттями, століттями надихає інших на творчість, сподіваючись, що бодай відблиск від неї в історії таки залишиться. І триває це до того моменту, як у сучасному Нью-Йорку книгар-букініст раптом помічає, що оця-от дівуля в нього книжку увела.

Після готичного трилеру та двох (майже поспіль) янгадалтових фентезі про повстання мені вже кортіло почитати щось миле й добре. І таке знайшлося поміж підліткових графічних романів. Так, у тамтешніх героїв серйозні проблеми, але в цілому воно все таке зефірково-лагідне й декоративне, що аж серденько співає (і просить тост з полуничним варенням).

Прекрасна епоха і вогні Парижа, декаданс і абсент, новітні економічні виклики й розквіт нових форматів мистецтва. А до чого тут підлітки? Історія, написана й намальована Джен Вон, крутиться навколо 16-річного бельгійського принца Себастіяна, котрий не хоче шукати наречену, а хоче… Платтячок. Отаке в принца приховане хобі: в бальних сукнях матері він почувається іншою людиною – кращою, сміливішою, такою, яка може витримати всі виклики, до яких готують спадкоємця трону, а він постійно сумнівається, що не витягне, що він не схожий на свого видатного батька і тільки все зіпсує. Проте материни сукні – строгі й елегантні, а Себастіянове самовираження потребує чогось інакшого, чогось яскравішого, чогось такого, що уповні відповідає цій божевільно-лихоманковій епосі. І якось на балу в Парижі він бачить роботу юної модистки Френсіс…

… і розуміє, що це саме те, чого він потребує.

Я випірнула з пучини саморедагування і згадала, що завинила ще один традиційний “новорічний” пост. Той, що красивий і корисний – про дудли, створені на честь жінок-письменниць.

У 2021-му Гугл їх робив небагато – лише 12 картинок-пам’яток. Але треба сказати, що я відбирала саме письменниць, і довелося відкласти кілька дуже класних дудлів, присвячених журналісткам. То хто ж опиналась серед тих, кого Гугл вшановував торік?

• філософиня, письменниця, “перша професійна літераторка Західної Європи”, протофеміністка і феноменальна в багатьох аспектах жінка. Єп, ідеться про авторку “Книги про Град Жіночий” Христину Пізанську

Торік принцип “Обирати з прочитаного не найкращі чи найголовніші книжки, а саме найяскравіші” себе цілковито виправдав. То й цього разу спробую вчинити так само. Але без нотки експерименту якось нецікаво, тому замість чогось на взір звичних номінацій спробую супроводити книжки року формулюваннями а-ля Нобелівський комітет. То “за що?” полюбилися/запам’яталися оці двадцять (а насправді – 22) книжки?

З читацькою географією торік мене спіткала така статистична катастрофа, що я навіть третій квартальний огляд не робила – сенсу не було. І, щиро кажучи, зараз того сенсу також небагато, адже за пів року додалося лише дві країни. Тож зрештою їх вийшло тільки 22. Прекрасно. Бо сподівалася на 40. На цей рік я собі обіцяла жодних резолюцій і планів на читання не ухвалювати, але впевнена, що гірше вже точно не буде, бо куди ж.