Останнім часом дедалі більше видавництв надають можливість читати електронні версії їхніх книжок безкоштовно або за символічні гроші. Подеколи це роблять через підписні сервіси. Таких книжок вже чимало, й серед них можна розгубитися. Тому вирішила зробити кілька добірок з уже готовими відгуками на безкоштовне читання, а згодом, можливо, робитиму дайджести мінівідгуків на те, що читаю зараз сама.
Сьогодні – про кілька знайомих мені книжок, які можна прочитати в застосунку Лібраріуса.
/Атенсьйон! Пояснити, чим мене вибісила об’єктивно добре написана книжка з захмарним градусом читацької любові, можна тільки зі спойлером. Він не має стосунку до розв’язки, але завчасно привідкриває певну інтригу з мотивацією персонажа. Оскільки способу нарядно приховати спойлер я не знайшла, готова поговорити про нього персонально/
Адді Лярю бреше. Краде. Махлює. Та жити інакше їй дуже складно. Колись давно, рятуючись від осоружного весілля, Адді уклала угоду з тим, хто в лісі живе. Вона отримала свободу та буквальне життя вічне – поки сама від нього не відмовиться. Але в контракті був дрібний шрифт: ніхто й ніколи Адді не пам’ятатиме, щойно вона зникне з людських очей – її одразу забуватимуть. Ясно, що «дрібний шрифт» швидко перетворюється на справжнє прокляття. І все ж дівчина, яку з рідного села прогнала не лише загроза шлюбу з немилим, а й незрозумілі навколишнім мистецькі амбіції, майже знайшла шлях обійти обмеження. Вона, та, хто не ладна навіть ім’я своє записати, десятиліттями, століттями надихає інших на творчість, сподіваючись, що бодай відблиск від неї в історії таки залишиться. І триває це до того моменту, як у сучасному Нью-Йорку книгар-букініст раптом помічає, що оця-от дівуля в нього книжку увела.
Привіт усім. Як почалась війна, Vaenn’s BookBlog передислокувався до Львова… і заглох. Ну бо реальність перемагала, книжки не читалися, увага не концентрувалася й усе звичне й повсякденне просто втратило сенс. Та одного нечудового ранку стало ясно, що більше так не можна. Повернутися до норми життя не зможе, але відновлювати шматочки рутини – це виклик, на який можна замахнутися. Тому блог… ні, не повертається, радше несміливо визирає з-за завіс і ховається кожного разу, коли чує тривогу. Не знаю, чи вийде в мене писати розлогі пости про проблематику книжок, але з чимось простішим: статистичні вправи, мікрозвіти про читання чи добірки цікавинок – можна поекспериментувати. Ну а що може бути елементарнішим за відновлення звички десятирічної витримки?
Географія читання стартувала напрочуд непогано (особливо зважаючи на тижні, коли на читання бракувало сил). 14 різних країн – це не багато, але й не мало, та й серед них є нетипові пункти. І, здається, навіть один дебютний. То що то має бути, як кажуть львівські продавчині?
Після готичного трилеру та двох (майже поспіль) янгадалтових фентезі про повстання мені вже кортіло почитати щось миле й добре. І таке знайшлося поміж підліткових графічних романів. Так, у тамтешніх героїв серйозні проблеми, але в цілому воно все таке зефірково-лагідне й декоративне, що аж серденько співає (і просить тост з полуничним варенням).
Прекрасна епоха і вогні Парижа, декаданс і абсент, новітні економічні виклики й розквіт нових форматів мистецтва. А до чого тут підлітки? Історія, написана й намальована Джен Вон, крутиться навколо 16-річного бельгійського принца Себастіяна, котрий не хоче шукати наречену, а хоче… Платтячок. Отаке в принца приховане хобі: в бальних сукнях матері він почувається іншою людиною – кращою, сміливішою, такою, яка може витримати всі виклики, до яких готують спадкоємця трону, а він постійно сумнівається, що не витягне, що він не схожий на свого видатного батька і тільки все зіпсує. Проте материни сукні – строгі й елегантні, а Себастіянове самовираження потребує чогось інакшого, чогось яскравішого, чогось такого, що уповні відповідає цій божевільно-лихоманковій епосі. І якось на балу в Парижі він бачить роботу юної модистки Френсіс…
Колись уже давненько я була завела рубрику “Книжкові подорожі“. Часом у деяких текстах настільки колоритно та яскраво змальовують місця дії, що потім несила відірватися від подальшого вивчення їхньої історії і роздивляння картинок. Але реанімації рубрики посприяв зворотний випадок: читання книжки, сторінки якої викликали ностальгію за містом, де я вже була. Отже сьогодні – трохи цитат з третього тому “Варти у Грі” Наталії Матолінець і трохи сумовитого роздивляння власних фоточок. Щоправда, у “Крові Будапешта” дія відбувається посеред зими, а я там побувала наприкінці літа, тому деякі фото не настільки колоритні.
/Цей пост – розширена версія твітер-треду, якщо вам раптом здалося, що ви майже все це бачили – вам не здалося :)/
Я випірнула з пучини саморедагування і згадала, що завинила ще один традиційний “новорічний” пост. Той, що красивий і корисний – про дудли, створені на честь жінок-письменниць.
У 2021-му Гугл їх робив небагато – лише 12 картинок-пам’яток. Але треба сказати, що я відбирала саме письменниць, і довелося відкласти кілька дуже класних дудлів, присвячених журналісткам. То хто ж опиналась серед тих, кого Гугл вшановував торік?
філософиня, письменниця, “перша професійна літераторка Західної Європи”, протофеміністка і феноменальна в багатьох аспектах жінка. Єп, ідеться про авторку “Книги про Град Жіночий” Христину Пізанську
Торік принцип “Обирати з прочитаного не найкращі чи найголовніші книжки, а саме найяскравіші” себе цілковито виправдав. То й цього разу спробую вчинити так само. Але без нотки експерименту якось нецікаво, тому замість чогось на взір звичних номінацій спробую супроводити книжки року формулюваннями а-ля Нобелівський комітет. То “за що?” полюбилися/запам’яталися оці двадцять (а насправді – 22) книжки?
З читацькою географією торік мене спіткала така статистична катастрофа, що я навіть третій квартальний огляд не робила – сенсу не було. І, щиро кажучи, зараз того сенсу також небагато, адже за пів року додалося лише дві країни. Тож зрештою їх вийшло тільки 22. Прекрасно. Бо сподівалася на 40. На цей рік я собі обіцяла жодних резолюцій і планів на читання не ухвалювати, але впевнена, що гірше вже точно не буде, бо куди ж.
У читацькому плані 2021 рік минув цікаво. Схоже, я таки адаптувалася до перекладацтва (те, що після насиченого робочого дня літерки читати не хочеться від слова взагалі стало було для мене неприємним сюрпризом), майже навчилася балансувати в таких умовах між суто розважальним та серйознішим читанням і трохи набрала темп. Принаймні, торік я прочитала майже на 20 книжок більше, аніж 2020-го. Так, враховуючи комікси, але будем щирими – коли це останніми роками не треба було враховувати комікси! Ну але якщо на кількість сторінок дивитися – справді різниця вийшла малопомітна. Та почасти це пояснюється тим, що минулого року я перекладала дві товстенькі книжки – кожна вийде близько 600 сторінок – і напів інстиктивно уникала великих текстів. Ну таке, на цей рік у планах перечитати “Стрейнджа і Норрелла“, продовжуючи перекладати товстунці, так що подивимось, куди мене ще винесе.
Хай там як, а основні читацькі звички у мене не міняються роками. Скажімо, як читала сильно більше художньої літератури, так і читаю.
На останні десять днів марафону я напланувала собі про хижаків – буквальних і метафоричних. І навіть почала (але епічно недочитала) “Позолочених вовків” Рошані Чокші. А прочиталися дві книжки про таких схожих, але й таких різних великих котів. Чесно-чесно, no pun intended, я тільки вчора усвідомила, що наступний місячний рік – тигриний. Та й тигри в прочитаному підібралися – умовно китайський та корейський.
Для шостого тижня #TheDarkestReading книжки знайшли себе самі. Несподівано зійшлися в одній точці двійко томів легендарного коміксу й дебютний роман української авторки, що оповідають як не про Край снів, то про його буквальні краї.
Найтемніший час року вже минув, але ж треба розповісти про все дбайливо прочитане за попередній місяць. Тим більше, що мені вдалося втримати планку тематичного читання. Скажімо, на четвертому та п’ятому тижнях марафону мене переслідували книжки про… дуже альтернативну освіту: від способів передати відьомський дар до буквально вбивчого навчання.
Будапешт – прекрасне джерело готичних фоток. Аля ця – майже тематична, адже це вид з даху Центрально-Європейського університету
Зазвичай грудневі вішлисти з’являються ще до Різдва, але цьогоріч я чомусь забарилася. Ну але ніколи не пізно наздоганяти святковий настрій, правда ж?
Отже зі свіжих книжечок та тих, що мають вийти найближчими місяцями, кортить зазнайомитись ближче з:
так, це стара знайома, на яку ми чекали, чекали, знову чекали і нарешті дочекалися! Епохальний роман Сюзанни Кларк вийшов українською. Фанфари і шампанського всім, хто в цьому залі!
а це вже з категорії приємних сюрпризів. Жорж не зупиняється після “Привидів Дому на пагорбі” і видає ще один роман Ширлі Джексон. Цього разу – “Замок“, елегійно-моторошний трилер про родичів та сусідів, які псують нам життя
Настав час віддавати блогові борги за листопад (чи бодай невеличку їхню частинку). Третій тиждень #TheDarkestReading вийшов максимально тематичним, хоча книжки для нього підібралися практично навмання. Але кожна з них розповідає про ті самі межові ситуації, коли будинок перестає бути фортецею – тобто типові нічні жахіття англоамериканського культурного поля. І книжки дібралися такі ж: почасти суто американські, почасти – з відчутним британським присмаком.
Рендомна львівська готика, жоден привид повз не промайнув
Фірмова забавка осені цього року минає не так весело, як завжди. Головно, мабуть, тому, що я трохи забігана – і то стан цей триває давненько. Як з’ясувалося, цьогоріч я не просто читала обмаль свіжих книжок – я ще й не дуже активно придивлялася до нових видань і навіть не склала впевнений вішлист симпатій. Друга причина – зміни в регламенті премії. У 2021-му скоротили кількість номінацій – це не дуже принципово, просто незвично. А ще прибрали можливість висування книжок-номінанток самими читачами – отут я вже образилась, бо кілька кандидаток таки мала. Хай там як, але загалом списки книжок номінанток вийшли цікавими, хоча й далеко не завжди – саме для мене.
Тож за кого я проголосувала в Goodreads Choice Awards чи могла б проголосувати, якби дізналася про книжки більше?
Vaenn's Bookblog 