Легке читання і сподівані несподіванки. Вішлист до Книжкового арсеналу

І-і-і, здається, ми таки дожили до цього моменту. Буде, буде Арсенал! Мене, щоправда, на ньому не буде, але коли це заважало роздивлятися анонси й новинки й подумки складати список “Купити обов’язково”. Ні, нас ніщо не спинить, цить, непрочитані книжки з попередніх Арсеналів, навіть не пробуйте!

Отже, на що впало око від попереднього вішлиста? Переважно на легке читання, але… Але є й моменти.

У кошику гіпотетичних придбань опинилися:

  • польське фентезі про непросте янгольське життя – ну недарма ж я всі сезони “Люцифера” подивилася, треба ще чимось зверху заполірувати!
  • алілуя! До нас нарешті підкрався цей тренд! Ранок видав збірку ретелінгів українських казок. Так, для дитячої аудиторії, але тут головне почати. Радості моїй нема меж, я ж бо давня прихильниця ідеї поламаних, перекручених, переосмислених кафольклорних мотивів
  • і якщо ми вже заговорили про ретелінги – то серед новинок від Рідної мови є… ну, назвімо це коміксовим переосмисленням “Червоного капелюшка
Продовжувати читання “Легке читання і сподівані несподіванки. Вішлист до Книжкового арсеналу”

Незримий спадок. Black Water Sister

Скільки себе не переконую: треба менше бігати за новинками, треба підчитати вже давно заплановане до читання/куплене/колись страшенно бажане (допишіть свої варіанти) – працює це сильно не завжди. А ще й є кілька авторок, котрим варто лишень нову книжку видати – і все, Ксені тут нема. Одна з таких письменниць – Цзень Чо. У неї я готова читати будь-що. Але навіть за таких обставин не чекала, що вона раптом напише урбан-фентезі моєї мрії. Щоправда, я мріяла прочитати щось подібне про Україну, але нехай – добре, що бодай про Малайзію хтось отак написала.

Ще рік тому життя Джесс спокійно їхало по звичних рейках: виросла в іммігрантській родині середнього класу, вивчилася в Гарварді, має стабільні стосунки з дівчиною – але раптом все пішло шкереберть. Батька Джесс звільняють з роботи, в оцей момент життя без страховки його спіткає онкологічний діагноз, лікування з’їдає всі сімейні заощадження, змушує продати житло… все, американська мрія згоріла. Після одужання батька сім’я збирає речі і фактично втікає із США, де лишилися погані спогади та страшенні борги (а ще дівчина Джесс – але ж про неї батьки не знають), до рідної Малайзії. Отже тепер Джесс треба звикати до нової для неї країни, до не аж такої звичної культури, до життя з родичами, до нав’язливої турботи матері, яка тепер кожного руху навколо своїх близьких боїться, до стосунків на відстані, до непевних робочих перспектив, до… Божевілля? Внаслідок тривалого стресу в людини ж можуть розвинутись слухові галюцинації? Тільки чому вони говорять не англійською, а хок-к’єнь, шпетять Джесс на всі заставки і стверджують, що вони – її бабуся? Вітаємо у чудесному світі новому. Де забобони працюють, де забудовникам протистоять духи місця, де Джесс треба звикнути до неприємної думки: так, її справді переслідує привид рідної бабусі, так, смерть явно не поліпшила вдачу покійниці, так, якщо шантажем чи примусом не вийде – вона пробуватиме захопити онуччине тіло, ні, це далеко не найстрашніше, що може з нею статися. Бо в цьому світі боги – це неодмінна складова повсякденної реальності. І тобі не варто привертати їхню увагу.

Black Water Sister найчастіше характеризують якось навроді “Хіпстерка VS магічний реалізм“. І воно дійсно десь так і є: це урбан-фентезі про людину ХХІ століття, яка раптом з’ясувала, що те ХХІ століття настало сильно не всюди. І найменше зміни в світі цікавлять істот, що існують поза межами звичного часу. Якщо локальна богиня хоче, щоб будівництво житлового комплексу зупинилося – воно мусить зупинитися. Забудовник – п’ятий рядок малайзійського “Форбса”? Явно в минулому бандит? До тих, хто виступає проти будівництва неприємні люди з ножами й битками приходять? Богині байдуже. Ти людина – ти й викручуйся. Бо якщо діло в свої руки братимуть не-люди – людям одразу стане дуже мало місця.

Продовжувати читання “Незримий спадок. Black Water Sister”

Скарби книжкової шафи. “Долаючи тишу. Жіночі історії війни”

На полиці з українськими виданнями з жіночої історії є діляночка, до якої я боюся підступатися. Та, що стосується радянських репресій ХХ століття. Але хай там яке воно травматичне, це важливе читання. Тож нещодавно знайшла в собі сили прочитати доволі несподівану книжку-колаборацію КСД та Likbez, що вийшла друком 2018 року.

Долаючи тишу” – це зібрання монологів-спогадів 27 жінок, які брали участь в підпільницькій діяльності. Марта Гавришко в передмові одразу попереджає: це не сирий матеріал усної історії, не розшифровки інтерв’ю, це те, що пройшло сито не тільки її редагування, а й самих респонденток. Тобто, якщо жінки про щось не хотіли говорити – їх не силували. Якщо вони хотіли прибрати щось зі сказаного – на те воно й виходило. Тож це дуже специфічне читання: з одного боку, причесаний, але таки документ, з іншого – такі собі малюнки Роршаха, де біле, несказане, часом важить не менше, а то й більше за промовлене. І це робить і без того страшне читання, ще жаскішим. Бо якщо розповідали про таке, то про що могли мовчати.

Розповідали про різне. Хтось більше про те, як партизанили, хтось – докладніше про табори. Хтось про вишкіл, хтось – про стосунки в родині. Хтось про патріотизм, хтось – про панчохи. Частина оповідачок уникали проблемних сторінок, частина – розповідали, як є.

Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Долаючи тишу. Жіночі історії війни””

The beginning (and the end) of a beautiful friendship. Мої (майже) два місяці з БукБокс

Писати відгук на роботу сервісу, котрий припинив працювати у форматі “для фізиків” – сильно дивна ідея, але шож. По-перше, обіцяла. По-друге, БукБокс дійсно дуже прикрасив оці наші локдаун-будні. По-третє, завдяки йому я остаточно переконалася, що геть не всі книжки треба неодмінно мати в домі. Знати б ще, що далі з цим осяянням робити.

А тепер коротенько про цифри, книжки та висновки.

Шість з половиною тижнів користування сервісом це:

  • 14 книжок – 3712 сторінок – вартістю 3224 гривень (якщо рахувати за базовими цінами на сайтах видавництв, без знижок). Тобто, так, це було вигідно.
Продовжувати читання “The beginning (and the end) of a beautiful friendship. Мої (майже) два місяці з БукБокс”

Що ви (не) хотіли дізнатися про життя цісарської родини. “Перше слідство імператриці”

На новий роман Наталки Сняданко я кинулась, що той яструб. Запаралелені сюжетні лінії. Відень, Венеція, Будапешт, Львів. Музика, придворні інтриги, заколотники. Історичний детектив, де головною розслідувачкою виступає Елізабет Баварська – та сама імператриця Сіссі, буквально жертва цукрового образу “Felix Austria”. Хотіти, хапати, читати! І шо воно, і як воно? Ну-у-у. Складно сказати.

І ми справді маємо роман з двома сюжетними лініями. У сучасній – зальцбурзька музична менеджерка Доротея готується супроводжувати в перельоті до Львова… не стільки провідного скрипаля, скільки дорогоцінну скрипку, на котрій колись сам Моцарт грав. Самі розумієте, цей Дикий Схід, країна воює, як воно там буде… Легко дійсно не буде, але не тому, що Схід – дикий, а країна воює. А в історичний… А історична сюжетна лінія – просто-таки цукерочка. Відень, 1856 рік, молодий цісар призвичаюється до керування імперією, яка ще не оговталася ані після Весни народів, ані після не дуже славної участі у Кримській війні, юна імператриця призвичаюється до столичного життя і веде окопну війну за вплив на чоловіка зі свекрухою, не така вже юна імперія бурлить собі потихесеньку, і от на перших сторінках роману на цісаря скоюють замах, заколотника ловлять, хутенько страчують, всі задоволені, ніхто не щасливий. “Чекайте! – начеб каже нам запальна Елізабет. – Хіба ж може все бути так просто? Треба розібратися!”. І розбиратиметься, і допомагатиме їй львівська перукарка Катерина, і все швидко закру… а захопленим читачам тільки лишатиметься, що ґав ротом ловити й напружено міркувати: а скрипка, скрипка коли вистрелить?

Продовжувати читання “Що ви (не) хотіли дізнатися про життя цісарської родини. “Перше слідство імператриці””

Міфопоетична премія. Луската шоколатьє та проблеми малого бізнесу

Як і в романі Роберта Бітті “Серафіна і Чорна мантія“, про який я днями писала, ще один нещодавно виданий українською твір, номінований на Міфопоетичну премію, розповідає про дуже незвичайну дівчинку з доволі нестандартною професією. Тільки якщо Серафіна була natural born щуроловкою, то Авантюрина до сродної праці прийшла значно довшим шляхом. Почнімо з того, що народилася героїня британської казкарки Стефані Берджис драконицею. Ну, знаєте, луска, крила, всі діла – це дещо обмежує кар’єрні перспективи.

Авантюрина – вельми молода драконка. Настільки молода, що їй ще кількадесят років в рідній печері доведеться просидіти – поки лусочка не затвердіє й не зробить її майже невразливою перед людською зброєю й магією (ні, людей родина Авантюрини майже не їсть – м’ясо смачне, але як дідо каже – стільки з ним мороки…). А що робити, коли тобі на вулицю зась? Знайти Пристрасть. Пристрасть – це дуже серйозно, он, старша сестра в її роки вже кількома мовами вірші складала, а братик – встиг людською філософією захопитися. Тож сиди, дитино, читай книжки, бався з гарненькими коштовностями, мрій – чого тобі ще для щастя не вистачає? Але “дорогоцінне” ім’я трохи занадто буквально визначає Авантюринин характер. Підлітки – вони ж завжди краще знають. От і рушає наша героїня на полювання, тільки підступне людисько відволікає драконячу увагу запашним напоєм і – тадам! Тепер в Авантюрини три проблеми. По-перше, харчомаг перетворив її на людину. По-друге, рідна родина її в новій формі не впізнає й не приймає. По-третє, як ви сказали ця штука називається? Шоколад? Ура! Авантюрина знайшла свою Пристрасть!

Продовжувати читання “Міфопоетична премія. Луската шоколатьє та проблеми малого бізнесу”

Міфопоетична премія. Гроза щурів та нахабних демонів

При всій моїй невгасимій любові до Міфопоетичної премії регулярно доводиться визнавати очевидне: українською тамтешні номінанти та переможці з’являються вкрай рідко. Ну, якщо не рахувати залізобетонний топ дуже відомих письменниць і письменників: Пратчетта, Ґеймана, Ролінґ, Страуда. Тим не менш, часом у цій греблі з’являються шпариночки. Тож сьогодні почну розповідати про дві книжки-номінантки з дитячої категорії, що торік вийшли українською.

Дебютний роман американського письменника Роберта Бітті розповідає про незвичайну дівчинку в екзотичних для нас локаціях. Серафіні скоро виповниться тринадцять, але єдина людина, яка про неї дбає, яка з нею розмовляє, яка взагалі знає про її існування – це її па. Серафінин па – механік, що працює (і нелегально живе) в підвалі величного маєтку Білтмор, котрий збудував in the middle of nowhere ексцентричний багатій Джордж Вандербільт. Па слідкує за тим, аби все в маєтку працювало як годинник – бо щось новомодна динамо-машина негарно поводиться, а Серафіна спить удень, а вночі… А вночі вона сумлінно виконує обов’язки самопроголошеного Головного Ловця Щурів. От тільки дуже швидко з’ясовується, що ті щури, котрі сірі й зі слизькими хвостами – то ще пів біди, бо в кромішній темряві (пам’ятаєте, з динамо-машиною щось не те) нипає страхітливий чоловік в Чорній мантії і краде дітей. Вирішити цю проблему самотужки в хороброї дівчинки не виходить: па їй банально не повірив, а інших знайомих у неї в околицях просто нема. Але, може, юний племінник Вандербільтів заслуговує на довіру?

Продовжувати читання “Міфопоетична премія. Гроза щурів та нахабних демонів”

Давні знайомі, лавреатки, птахи і кімоно. Вішлист середини весни

Книжковий Арсенал відклали до кінця червня, але діло його живе. В тому сенсі, що попри коронавірусну реальність напровесні суттєво більшає цікавих видавничих анонсів. От, назбирала трохи різного за перші півтора місяці.

Отже, що в нас вийшло, виходить, скоро вийде:

  • Фабула видає букерівський роман Бернардін Еварісто
  • КСД добиває-таки (так, аж не віриться) “Неаполітанську тетралогію” Елени Ферранте (треба вже за другу книжку братися, тепер це можна сміливо робити)
  • а ще – зненацька згадує про Джоан Гарріс
Продовжувати читання “Давні знайомі, лавреатки, птахи і кімоно. Вішлист середини весни”

Географія читання-2021. Перші три місяці

Перші три місяці цьогорічного читання минули в стараннях “Треба уникати надміру американських книжок, треба уникати надміру американських книжок!”. І якщо кілька років тому я просто “забанила” американське читання на кілька місяців, то цього року дозволила його, але з обмеженнями: щоб не більше за прочитані британські книжки плюс половина від прочитаних українських. Звучить химерно? Є таке. Зате поки що працює! Працює в тому сенсі, що я вже “під’їла” половину запасів британщини в домі й міцно присіла на Бук Бокс. Ну але в цій гонитві за британськими книжками знайшлося місце й іншим 12 країнам.

Чарівна 13-ка першого кварталу має отакий вигляд:

Продовжувати читання “Географія читання-2021. Перші три місяці”

Бібліотечка малої феміністки. Челсі-вок, 6. Дівчата за право вибору

Останнім часом впевнено більшає книжок, які відповідають на питання: “Як виховати дитину з профеміністичними поглядами?”. Навіть українською більшає, що не може не тішити. Деякі адресовані батькам – як вже майже легендарна “Люба Іджеавеле“, інші – це власне дитячі книжечки, які знайомлять з біографіями відомих жінок, розповідають про перебіг боротьби за права, пропонують різні сценарії дівочого емпаверменту тощо. Помітна частина таких видань – це все ж таки науково-популярний нонфікшен, але мене почали цікавити (наразі) нечисленні на нашому ринку художні твори. Торік одну з таких серій почав видавати Жорж. І одразу з козирів зайшов – тобто з книжки про британських суфражисток. Для молодшого й середнього шкільного віку – а чом би й ні.

Про жанр.Дівчата за право вибору” – це така собі премила й характерно молодшопідліткова повість про поворотне для дорослішання літо в житті 12-річної Поллі. Авторка дбайливо проводить героїню та читачів через низку виховних “чекпойнтів”, дозволяючи спостерігачам робити власні висновки. В кількох випадках Поллі вчиняє доволі по-дурному й зустрічається із закономірними наслідками. І навіть очікуваний для жанру щасливий фінал не створює враження цукеркового царства – протягом майже двох сотень сторінок головна героїня вчиться отому самому вмінню розрізняти те, що можеш змінити, і те, з чим на якийсь час треба змиритися.

Про сюжет. Надворі літо-1914, і життя Поллі просто не може не змінитися (вона ще просто не уявляє – наскільки). По-перше, її мама вагітна, й всі розповідають дівчинці, що тепер вона буде старшою сестричкою – та вона не впевнена, як до цього ставитися. По-друге, родина її найкращої подруги переїжджає до курортного містечка, і тепер Поллі в Лондоні сама-самісінька (не рахувати ж того противного Моріса з першого поверху, правильно?). По-третє, до квартири поверхом вище заїжджають нові сусідки, і тут раптом дві “старі діви” (тм) виявляються молодими й симпатичними жінками, які не приховують скандальну таємницю. Вайолет та Едвіна – суфражистки. І якщо Вайолет – прихильниця ненасильницького спротиву, то Едвіну щойно випустили зі в’язниці – на умовно-дострокових умовах, відновитися після голодування. Отак боротьба жінок за право голосувати, про яку Поллі досі чула переважно через невдоволене гмикання старших, отримує обличчя. А Поллі тепер має старших подруг, які не беруть її на кпини за мрію стати мандрівницею-дослідницею. Як і будь-яка неофітка, Поллі починає гарячково шукати способи прислужитися шляхетній справі. І виходить це в неї… по-всякому.

Продовжувати читання “Бібліотечка малої феміністки. Челсі-вок, 6. Дівчата за право вибору”

Чай, абсурд, шпигунські ігри. “Розшифровка”

– Чай, сер.
– Чай?
– Чай. Якість чаю, який нам прислали, просто шокує.
– Смію нагадати вам, міс Армстронґ, що точиться війна.
– Мені всі так кажуть, але ця операція тримається на чаї.

Кейт Аткінсон написала роман про війну? Нічого несподіваного, в неї таких багато. Кейт Аткінсон написала роман про “людей слова”?І таке вже було. “Люди слова” в Аткінсон – це розвідники й контррозвідники? Ого, а з цього місця, будь ласка, докладніше!

І таки написала. “Розшифровка” – це ще один характерний для авторки “клаптиковий” британський-британський (аж чай з вух ллється) роман про… А про що власне? Про несподівані повороти й вибрики долі, про різницю між сказаним і почутим, про етику й естетику міфотворення, ну і про чай, само собою. Як жеж у воєнній Британії без чаю.

Джульєтті Армстронґ близько шістдесяти. Вона з’являється на сторінках, аби померти. Джульєтті Армстронґ під тридцятку. Вона з’являється на сторінках, щоб довести – життя після війни існує. Ну, начебто. Люди кажуть. Треба ще перевірити, бо часом здається, що війна не завершується ніколи, що вона як вчепилася пазурами “Батьківщина тебе потребує”, так і ніколи не відпустить. Це ж добре, коли тебе потребує Батьківщина? Це ж добре, коли бодай Батьківщина тебе потребує, хіба ні? Джульєтті Армстронґ вісімнадцять. Ось воно, нарешті! Вона з’являється на сторінках, щоб з головою бахнутися в пучину шпигунських ігор. З усім своїм здоровим вісімнадцятирічним цинізмом і дещо патологічним потягом до брехні. І в цю мить аж кортить викресати з читацьких долоньок полум’я: ура-ура, зараз буде цікаво! Цікаво буде. Але сильно не в тому сенсі, як можна було очікувати.

Продовжувати читання “Чай, абсурд, шпигунські ігри. “Розшифровка””

Vaenn’s дайджест. Міфопоетична премія, фентезійні дівчата та велетенські BookBox-плани

Попередній рік обійшовся без дайджестів про навколоблогові новини, але 2021-й якось бадьоріше почався. Тож коротенько (окей, в одному випадку – не дуже) про всяке різне й один наполеонівський план.

По-перше, я незчулася, як Міфопоетичне товариство тишком-нишком таки визначилося з переможцями за 2020-й рік. В дорослій категорії перемогла Теодора Ґосс (її збірку ретелінгів я минулого року встигла прочитати), в дитячій Юн Ха Лі (а от “Драконову перлину” не читаю, бо вперто сподіваюся на український переклад). Вітаємо переможців, бо шортлисти були насичені.

З інших номінантів я вже читала The Ten Thousand Doors of January (великий пост так і не написала, а коротенько про книжку є в одному зі звітів про “Зоряно-смугастий челендж“) та The Haunting of Tram Car 015 (теж є мінівідгук). Та й поміж нечитаним є цікаві варіанти.

І до свіжіших новин. Черговий сеанс Vaenn’s на виїзді – це коли прекрасні люди з БараБуки попросили написати до восьмого березня щось таке про сильних героїнь українського фентезі. От взяла й написала.

Продовжувати читання “Vaenn’s дайджест. Міфопоетична премія, фентезійні дівчата та велетенські BookBox-плани”

Гени та імперія. That Inevitable Victorian Thing

У канадської письменниці Емілі Кейт Джонстон я раніше читала дві книжки. Перша з них “Тисяча ночей” – була дуже колоритним профеміністичним перепрочитанням мотивів з “Тисяча й однієї ночі“. Вау, – подумала тобі я й написала захоплений пост. Її умовне продовження (дія відбувається в тому ж світі через кілька поколінь) “Веретено” – уже плюс-мінус ретелінг “Сплячої красуні” і це… дивовижно безпорадна книжка. На той момент я вже замахнулась на прочитання кількох інших книжок Джонстон (ага, тих, що з цікавими анотаціями) і отак просиділа перед ними кілька років, як кролиця перед удавом. А раптом все не так страшно? А раптом то була якась окрема творча невдача? Ну не може ж книжка з настільки крутою ідеєю бути поганою? Ха.

Анотація в That Inevitable Victorian Thing дійсно прекрасна, як зіронька. Уявімо собі Британську імперію часів королеви Вікторії. Уявімо собі правительку, яка вирішила укріплювати свою владу над чужими землями династично, але трохи не в тому сенсі, як зазвичай історично складалося. Уявімо, що та сама Вікторія І поодружувала своїх численних нащадків не з високородними аристократами чи принцами/принцесами сусідніх держав, а з представниками впливових місцевих родин Канади, Китаю, Індії. Дуже здоровими представниками впливових місцевих родин – гемофілія сама себе не розчинить. А потім її наступниця повторила цей досвід. А потім інші аристократи вирішили підхопити королівську моду, а потім вигадали генетику, винайшли богонатхненний Комп’ютер, котрим відає архієпископ Кентерберійський, і всі-всі-всі підданці імперії, над якою не сходить, пардон, не заходить сонце, почали одружуватися виключно з міркувань генетичної сумісності, не зважаючи на расу, етнічність, класове походження і всілякі інші дурниці, що тільки генофонд нації псують. І настав розквіт, і прийшли мир і благодєнствіє, і єдине, що хвилює молодь середини ХХІ століття – це щоб Сезон вдало пройшов, і щоб отой приємний молодик, з котрим ти аж двічі танцювала, вдало з тобою генами співпав.

Єп. “Оте невідворотне вікторіанство” – це шалений жанровий мікс, що поєднує мотиви сучасної янгадалтової прози, іронію на адресу регентсько-вікторіанського любовного роману, біопанкові фантастичні мотиви та дрібочку хитрозакрученої альтернативної історії. І що з цього виходить? Ну, любовний роман ще нічогенький. А от за іншими напрямками – місцями відвертий фейл.

Продовжувати читання “Гени та імперія. That Inevitable Victorian Thing”

Перший вішлист-2021: продовження, дракони, трилери та краї Європи

Перші півтора місяці року минули, вже час придивлятися до книжкових новинок. І їх таки трохи є – до високого сезону далеченько, але дещо цікаве вже надрукували чи обіцяють ось-ось. Включно з довгоочікуваними продовженнями кількох книжкових циклів.

А власне:

  • урааа, втілена няшність повертається. На питання, що краще: дракони чи чай – Кейті О’Ніл відповідає радикально. Все одразу. А Рідна Мова тим часом допомагає повернутися до світу тих самих чайних драконів.

  • тоді як Наш Формат дає можливість дізнатися, чи всі революціонери обов’язково вічні. Тетралогія про Мару Барров в українському варіанті нарешті наблизилися до фіналу. Щоправда, там ще збірка оповідань є…

  • а от #Книголав на лютий анонсував продовження пригод у світі пригноблених магів. Шкода тільки, що в українському перекладі назва другого тому загубила фірмову алітерацію.

Не продовження, але теж заманливі варіанти:

Продовжувати читання “Перший вішлист-2021: продовження, дракони, трилери та краї Європи”