Що крутіше: Форум видавців чи Книжковий арсенал? Батл цей одвічний, але я самоусунулася ще десь два роки тому. Обидва заходи ці дуже схожі і дуже різні водночас, але в моєму випадку один фактор їх єднає певніше за будь-що – і той, і інший про людей.

Цього року я їхала до Львова, обіцяючи собі частіше відвідувати цікаві заходи та більше тусити. Одну програму виконала, іншу перевиконала і навіть трохи книжечок собі купила. Ці п’ять вересневих днів вмістили у себе:

Продовжувати читання “Ф як Форум. Книжки, фантастика і чудові люди” →

Сьогодні я купила уже навіть зворотній “форумний” квиток і остаточно усвідомила: а Форум вже близенько! Що це означає на практиці? Квитки вже є. По-друге, треба скласти реалістичну програму відвідування заходів. По-третє, узгодити розклади з друзями та знайомцями. В-четверте… О! Давно я вішлист не оновлювала!

Насправді, не дуже давно – трохи більше місяця минуло – але відтоді з’явилося стільки смаковитих анонсів, що аж очі пече, а картка нервово тремтить в гаманці. Упевнена, що це ще не всі цікаві новинки, але вже треба ділитися, бо інакше список надто довгим вийде. Нині в ньому 15 дуже різних книжок.

Наприклад, мій найулюбленіший роман Джоанн Гарріс. Нарешті! Трохи про цю книжку та докладно, про те, чому я люблю цю письменницю – можна дізнатися отут.

А якщо ми вже говоримо про історичні романи, то Віват видає один з наймодніших американських зразків жанру 2017 року. “Перш ніж ми стали вашими” – це проговорення тих болючих сторінок історії, що стосуються практики не дуже законних і не дуже етичних усиновлень дітлахів з бідних сімей забезпеченими родинами. Читали “Сирітський потяг“? Сюжетні обставини трохи схожі, але тут є свої родзинки.

А у ВСЛ виходить довгоочікуваний новий історичний роман Елізабет Ґілберт. Публіцистику я її не читала, а от “Природа всіх речей” – це довічна любов.

Що у нас далі? Новий фентезійний роман Наталії Матолінець. Мені в “Гессі” сильно недодали таємничої академії для юних інкарнацій богів, тут оцього має бути багато.

Продовжувати читання “Форум наближається, Форум наближається! Проміжний вішлист до книжкового свята” →

Після “Таємниці покинутого монастиря” польська письменниця Анна Каньтох отримала добрячий такий кредит моєї читацької довіри. Перша книжка про таємничі пригоди Ніни Панкович була одночасно і дуже-дуже олдскульною: грубезний роман, що спирається на кілька ніжок літературної традиції ХІХ століття (від роману виховання до готики та пригодницької герметики) – і свіжою, як вранішнє сонечко, бо слідує за основними трендами сучасної підліткової літератури – від уваги до психології вчорашньої дитини до вплетених в сюжет емансипаційних моментів. Плюс до всього там ще була небанальна локація – ранньо-соціалістична Польща, з бідністю, суспільною параноєю і спробами вберегти основи ідентичності від комуністичної загрози. Коротше кажучи, перша книжка була у своїй ніші була прекрасною. І друга пішла за нею майже слід в слід, але уже в інший бік.

Від завершення попередньої книжки минуло два місяці, і життя Ніни Панкович, на перший погляд, повернулося до звичного русла: родина, навчання, жодних янголів в околицях. Але, по-перше, Ніна все ще відчуває в собі дивну й неприємну силу, контролювати яку дівчина так і не навчилася. По-друге, одного нечудового дня до школи прийшла дивна парочка і забрала Ніну та ще одного хлопака із собою. З батьками домовлено, речі спаковано і от уже нашу героїню, не питаючись згоди, завозять кудись у нетрі Біловезької пущі. А там посеред лісу причаївся дивний табір-Інститут на території колишнього військового об’єкту, у якому ВОНИ (комуністи, хто ж іще) зібрали з усієї країни дітей, які могли контактувати з янголами. Чого ВОНИ хочуть? Що означають коди, що їх присвоюють кожній дитини? Чи можна довіряти симпатичному поручнику Лису – він дуже милий, хоча й комуніст. За що отримують страхітливу “червону картку”? До якого трудового загону пристати, щоб Ніні та її друзям за Маркотами простіше було розкривати навколишні таємниці? Хто ховається в тумані? І що в біса трапилося в поближньому закинутому селі?

Продовжувати читання “Діти, хащі й комунізм. “Таємниця проклятого лісу”” →

Нещодавно на ФБ-сторінці блогу зайшла мова про колекційні ляльки-“діснейки” – власний продукт дизайнерів корпорації. З ігровими ляльками там все складно – частково їх робить сам Disney (мої Анна та Моана – якраз з таких), є релізи від  Mattel (на кілька років королі барбєй втрачали ліцензію, але вже передомовилися) та Hasbro. Але окрім іграшок для дітей корпорація має напрямок “для дорослих і небідних людей”. Переважно йдеться про тих-таки принцес, але дуже по-багатому.

Колекційок від Діснея багацько, вони об’єднуються в проміжні колекції, що існують в двох варіантах – 12-дюймові ляльки (як барбі та діснеївські ігровушки) та 17-дюймові – розкішні статуетки з категорії “Поставити на столик і милуватися”. Зібрати інформацію про всі релізи дуже непросто. Тому поки я її по крихітці накопичую – вирішила розповідати про чітко оформлені лінійки з граничною кількістю ляльок і спільною ідеєю. І почну із серії “Прем’єра“.

Ідея була проста й елегантна – взяти кілька найвідоміших мультфільмів та переосмислити образи головних героїнь в дусі року прем’єри кожного. Для принцесової ери найзолотішою добою є друга половина 1980-х-1990-ті. Тож не дивно, що половина релізів відсилає до цього періоду. Але є трохи ретро-ретро і є Тіана, яка відповідає за моду початку ХХІ століття.

Продовжувати читання “Принцеси на подіумі. Disney Designer Premiere Series” →

Літо – це той час, коли нестерпно тягне у мандри, але далеко не завжди виходить цей потяг реалізувати. Я цьогоріч застрягла у Києві і подорожую виключно віртуально. А тут, як і завше, дуже книжки помічні. От сьогодні йтиметься про типову літньо-мандрівну книжку – збірку фантастичних оповідань про неймовірний транспорт.

“Кишеньковий мандруарій” – це збірка оповідань українських фантастів, укладена під егідою “Зоряної Фортеці“. (Мікродовідка: “ЗФ” – це літературне об’єднання, що зокрема проводить самосудні тематичні конкурси фантастичної малої прози, на яких “виросло” чимало сучасних українських авторів.) І це дається взнаки. Чим “Мандруарій” радує одразу, так це цілісністю. Оповідань в збірці, як на 320 сторінок, багато – аж сімнадцять. Всі вони дуже різні – і стилістично, і настроєво, і тим, наскільки захопливим (чи ні) є сюжет – але дещо їх тримає укупі. По-перше, тема – більше, більше тематичних антологій богам тематичних антологій! По-друге, фокус. Більшість розміщених у збірці текстів об’єднує така собі… Старосвітська позитивність. Це трохи дивно, це трохи несучасно, окремі оповідання на шаленій швидкості минають станцію “Хіба зараз так пишуть?”, щоб пришвартуватися біля причалу “А що – таке нині ще читають?”, але разом ці тексти справляють єдине враження “Симпатичний олдскул”, навіть якщо ці дві ознаки необов’язково збігаються в одному оповіданні.

А є й інші об’єднуючі тренди:

Продовжувати читання “До іншого світу і назад. “Кишеньковий мандруарій”” →

Від Книжкового арсеналу минуло вже майже два місяці, щонайменш половина придбаного за цієї оказії вже прочитана (цього року Ксеня молодчинка!) і до нас потроху насуває цунамі підфорумних новинок. Щоб напередодні не втопило в бажаннях – традиційно починаю складати вішлист заздалегідь, поки маленький. Тож сьогодні до нього потрапило тринадцять книжок – деякі вийшли під Арсенал і я просто не встигла їх спіймати тоді, деякі ось-ось потраплять в книгарні, але є й такі, що їх ще місяць почекати треба. І серед них – кілька абсолютно фантастичних анонсів.

Рубрику “Я так чекала, так чекала” відкриває другий роман Арундаті Рой. Єп, дякувати Видавництву Старого Лева, ми ось-ось побачимо “Міністерство граничного щастя“.

А от Віват зайшов з інших козирів. Як порадувати Ксеню? Видати ще щось з неовікторіанської готики. Цього разу – знаковий для піджанру текст. Вотерс незвична, цікава, яскрава і любить занурюватися в промовисті деталі приблизно так само, як Кейт Аткінсон. А от з гумором в неї дещо гірше, проте любимо ми її не за це. До речі, про те, що таке неовікторіанщина в літературі і за що її можна любити і ненавидіти я навесні писала до Літакценту. Про Сару Вотерс там теж трішки є.

А КСД радує продовженням топового європейського циклу. Нарешті очікування винагороджені. До нас повертаються Ліла та Елена.

Продовжувати читання “Перші ластівки. Вішлист за два місяці до Форуму” →

Я дуже давно хотіла почитати щось з детективів Тани Френч – років майже з десять. Але перший з російських перекладів, куди сунула носа, був епічно дивним, в оригіналі читати детективи я не люблю, тож чекала в моря погоди і нарешті дочекалася. Дочекалася і здивувалася. По-перше, бо українським дебютом знаної ірландської письменниці стала аж четверта книжка в циклі. Ні, зрадоньки тут нема, цикл – трохи умовний і об’єднує книжки один і той самий поліційний відділ, а не залізно наскрізні герої. По-друге, бо виявилося, що “Зруйнована гавань” – це не детектив. Хоча й про детективів та розслідування.

У далекому передмісті Дубліна стався жахливий злочин – хтось вбив усю родину: чудову молоду пару та двійко їхніх янголят. Преса стає дибки, родичі в шоці, сусіди перелякані, співгромадяни прагнуть крові, а поліціанти сумовито усвідомлюють, що винуватця треба знайти “на вчора”, бо громадськість їх без солі й перцю зжере. Але з цим ділом все дуже непросто: передмістя, що заповідалося бути райським котеджним містечком на узбережжі, радше нагадує локацію для зйомок фільмів жахів, улік на місці злочину стільки, що історія не тримається купи (чи це кілька історій?), версія з маніяком звучить привабливо, але суспільно-безвідповідально, а ще з цією ідеальною родиною щось очевидно не те. Власне, щось не те тут і з детективом Майклом Кеннеді, причому “не тому” вже років майже тридцять, тож вони знайшли одне одного, але чи вийде тут щось на добре?

Типова детективна зав’язка “Зруйнованої гавані” обіцяє, власне, детектив. Але вже перші кількадесят сторінок доводять, що з жанром тут також все дуже непросто. Адже на ділі ця книжка – суміш сімейної драми та психологічного трилеру з домішками ну дуже ретельно прописаного поліційного роману. І всі ці інгредієнти ще й поєднуються в несподіваній пропорції, яка добряче впливала і на процес читання, і на враження від нього.

Продовжувати читання “Нестерпна крихкість щастя. “Зруйнована гавань”” →

Почнемо з маленького зізнання: я примудрилася пропустити “Міст у Терабітію“. Тобто, я знала, що це фільм, який подивилися всі мої знайомі, і він про дітей, котрі вигадують собі чарівний світ, а ще там наприкінці стається щось страшенно драматичне, від чого всі знайомі пустили сльозу. Трохи згодом дізналася, що фільм зняли за книжкою Кетрін Патерсон – однієї з чільних американських дитячих письменниць другої половини двадцятого століття. На цьому все. Я примудрилася дожити до порівняно поважних літ, так і не подивитися фільм і не нахапатися спойлерів. Тож за український переклад першоджерела бралася з чистим сумлінням та незаплямованими враженнями.

“Міст у Терабітію” розповідає про двох американських дітлахів, що живуть на початку 1970-х у вірджинській глибинці. Джесс – син фермерів, середня дитина в багатодітній родині (і єдиний хлопець поміж дівчат), який щодня порається по господарству, мріє стати найспритнішим бігуном на всі середні класи та потайки від усіх малює – а то навіть рідний батько подумає, що він гомік якийсь. Леслі – міська дитина, яку батьки-письменники завезли у глушину до привілля, свіжого повітря, парного молока і про що там ще небідний середній клас мріє, коли фантазує про ідеальне дитинство для своїх дітей. Діти ці дуже різні. І звісно, вони встигнуть і поворогувати, і подружитися, і навіть створити свій власний світ.

Читати старшу за мене дитячу класику – це дуже цікаве заняття. З одного боку давнішні тексти просто не можуть не застаріти – вони розповідають про вже не дуже актуальні реалії, вони повняться зневагою до жінок і дівчат (увага: побутова мізогінія цього тексту зумовлена не тільки і не стільки часом написання, скільки фігурою оповідача – для Джесса Леслі стала першою дівчинкою, в якій він роздивився людину, а не незбагненне нєчто, що псує йому життя), вони апелюють до світу, якого вже може не бути. З іншого боку, трохи застаріти – не означає зів’яти. Кетрін Патерсон більш як сорок років тому розповіла історію, що й понині актуальна – про самотність “білих ворон”, про шкільне цькування, про нерозуміння дорослими і нерозуміння дорослого світу, про дружбу, про силу фантазії, а ще – про горе та його переживання.

Ця книжка зіткана з контрастів, які показують майже підліткам, наскільки складно влаштований цей світ. На позір головний контраст – це похмурий і не дуже приязний реальний світ та казкова Терабітія, де майже завжди все правильно і майже завжди все можна полагодити. Але ще є інші такі різні світи.

Продовжувати читання “Межа світів. “Міст у Терабітію”” →