Щороку, обираючи ключові книжки серед усього прочитаного, я трохи варіюю критерії. “Найголовніші”. “Найцікавіші”. “Найзначущі”. “Найяскравіші”. І практично ніколи не “найкращі”, бо надто це вже аморфне визначення, яке вкрай рідко має якесь функціональне навантаження. І от коли я думала: а які саме книжки були для мене головними в тому химерному 2022-му – новий критерій знайшов мене сам. Ці книжки цього року – найчіплючіші. Не такі, що маслом по серцю розтікалися, але й не ті, що бісили. А ті, що в той чи інший спосіб бодай на трішечки виводили з апатії, чіпляли, змушували задуматися в несподіваному напрямку, щось примірити на себе, розглянути якийсь авторський прийом як засіб, що ним можна скористатися в майбутньому, підштовхували симпатизувати персонажам, до яких я зазвичай байдужа, нагадували, чому мені подобається таке й сяке. Це книжки, які не просто залишили по собі приємне враження, а запам’яталися чимось дуже конкретним. І чарівна двадцятка вийшла отака:

У цьому списку є:

• “Різдво з червоним кардиналом” Фенні Флеґґ (КСД) у чудовому перекладі Олександри Гординчук, що в найтемніші дні (буквально, читала з ліхтариком) нагадав, чому існують і для чого читають святочні оповідки – щоби нагадати про те, що попри все на світі є добро й надія.
• “Сага про Вінланд” Макото Юкімури (Наша ідея), бо в 2022-му я нарешті навчилася читати манґу, й саме ця серія виявилась для мене ідеальною – пригодницька, історична, в міру жорстока, помірно лірична, з неймовірно класно намальованими екшен-сценами, цікавими побутовими замальовками, прикольними персонажами, а ще вона нагадала про ту малу мене, яка зачитувалась історіями про піратів усіх часів і народів.
• “Віолета” Ісабель Альєнде (Видавництво Анетти Антоненко), бо в цьому романі я нарешті впізнала ту Альєнде, в яку закохалася, читаючи “Дім духів“, а ще це дуже делікатно написана сімейна сага на кілька поколінь, показана очима немолодої жінки, яка вже багато (а часом – аж занадто) сприймає як належне, і саме це бодай трішки допомагало змиритися з тим, що й нам довелося жити в часи немислимих потрясінь.
• “Почути Асканію-Нову” Аліси Гаврильченко (Портал), бо це той самий пригодницько-пізнавальний фікшен для середнього шкільного віку, на який ми нарешті заслужили, – з яскравими героями, неочікуваними викликами й ненав’язливими поясненнями історичного контексту. Але попри всі приємні враження, ретроспективно це виявилось одним з найболючіших читань року – я читала цю книжку про напад “червоних” банд на Асканію на початку січня і ніяк не могла прогнати думки: “Невже це знову станеться?”. Минуло два місяці – і це справді сталося.
• My Evil Mother Марґарет Етвуд – коротеньке оповідання, варте роману в трьох томах, концентрат сімейної драми, ідеальний магічний реалізм не латиноамериканського розливу, а такий… побутово-холоднуватий й англосаксонський – про те, як жити підлітці з дивакуватою матір’ю, яку вважають відьмою. Але ж найгірше, що відьмою вона вважає себе сама.
• “Парфумерний щоденник Зої” Олександри Орлової (ВСЛ) – це книжка, якої страшенно бракувало маленькій мені, прекрасне поєднання простого, проте елегантно вписаного в пізнавальний контекст сюжету, грамотно дозованої інформації та чудових ілюстрацій. Ну й сама історія про те, що може здаватися недоліком, цілком може виявитися величезною перевагою – це хороше нагадування про чарівну складність навколишнього світу.
• “Сила” Наомі Альдерман (Книголав) виявилася не просто якісно скроєною антиутопією, а ще тим нечастим випадком, коли було страшенно цікаво спостерігати за долями загалом вкрай неприємних персонажів. І в тих персонажів були добре прописані характери, що переконливо обумовлювали їхні ниці або ж шляхетні, дурнуваті або ж занадто хитродупі вчинки.
• “Мандрівний цирк сріблястої пані” Наталії Довгопол (Віват) не дарма отримав премію Гоголя – це якраз чудова варіація на тему української містики, це й загорнута в захопливий сюжет. А ще авторка прекрасно працює з локальним історичним матеріалом, її описи українських міст сторічної давнини вийшли настільки яскравими, що й екранізації не треба (хоча якраз цій книжці кіноверсія ну дуже пасувала би).
• What Moves the Dead Т. Кінґфішер – ідеальний ретелінг підпліснявілої готики на новий лад. Я навіть не очікувала, що з оповідання По можна вичавити ТАКЕ – божевільне, але раціональне, максимально сучасне, але дуже шанобливе до культури й страхів описуваної епохи, добре й водночас дуже моторошне.
• “Пані та панове” Террі Пратчетта (ВСЛ) – це не просто моє затишне читання (хоча Пратчетт загалом – це моє затишне читання, а цикл про відьом – й поготів), а бо це ж саме та улюблена книжка про чудово змальований конфлікт між людським і чужинським, про те, що робить нас людьми і в чому полягають наші суперсили.
• Mythos Стівена Фрая – не просто стопіццота спроба переповісти грецьку міфологію, а чи не найстильніша спроба з тих, що я читала: цікава, кумедна, максимально гуманістична (з можливих варіантів Фрай обирає самі ті версії історії, де людям бодай на крихточку більше щастить), а ще з прекрасними філологічними екскурсами. Ну й авторська начитка – це топ, жир і довічна любов.
• Book of Night Голлі Блек – цікавий випадок, коли за хорошим міським фентезі сховалася цілком незлецька соціальна проза, і це я навіть не кажу про чарівливо-похмурий світ, цікаву магічну систему й богічно прекрасну головну героїню – трикстерку-невдаху.
• “Перемагати українською” Ольги Дубчак (Віхола) – це настільки прекрасний сеанс філологічної психотерапії, що цю книжку хотілося гладити по спинці й завжди носити із собою, відчуваючи оцю крихку спільність – “я не одна, поруч люди теж так думають, так роблять і так говорять”.
• Gideon the Ninth Темзін М’юр – абсолютно божевільне фентезі, яке настільки безпардонно змішує кілька піджанрів, що в якусь мить я просто відбила собі коліна щелепою й волала до стелі: “А що – так можна було?!”. Виявляється, що можна. Тож якщо я колись ризикну написати хворий на всю голову фентезійний біопанк в декораціях сімнадцятого століття – запам’ятайте, надихнула мене М’юр.
• “Принцип втручання” Тамари Горіха Зерня (Білка) виявився дуже вдалою спробою пересадити класичні готичні прийоми на сучасний український ґрунт, і рослинка прекрасно прийнялася, розцвіла й порадувала адекватністю сюжету, героїв та дуже цікаво вибудованої атмосфери.
• Book Lovers Емілі Генрі – премилий любовний роман про дорослих людей з книжковими професіями, які пропрацьовують психологічні травми, не катуючи одне одного, а знаходячи в собі сили розмовляти словами через рот й шукаючи компроміси – страшенно ефективна стратегія, як виявилося.
• The Goose Girl Шеннон Гейл – ретелінг, який аж здивував своєю адекватністю оригіналу. Авторка добряче переосмислила “Гусятницю” братів Грімм, додала політики, соціальної складової, емансипаційної боротьби, розвинула романтичну лінію, щоб вона не мала вигляд “чисто здрасті”, збудувала магічну систему, яка лягла в основу аж цілого фентезійного циклу, але заразом залишила притаманний першоджерелу градус жорстокості. Так-так, це романтичний янгадалт про відрубану конячу голову, все, як предки заповідали.
• “Вересова міль” Оксани Були (ВСЛ) перевела естетичний екстаз від сольних проєктів цієї художниці на новий рівень. Це вже не книжка-картинка, а повновісний графічний роман з виразним світом, яскравою внутрішньою міфологією, міцно збудованим триактним сюжетом та цілком незлецьким філософським підтекстом. І яке ж воно красиве – словами не переказать!
• Nettle and Bone T. Кінґфішер – чудове свідчення, що ця прекрасна жінка продовжує писати книжки наче для мене. Я про цю книжку вже не раз згадувала, великий відгук можна прочитати отут.
• Ну й нарешті The City of Brass Шеннон Чакраборті – це моє приблизно все цього року. Я мала здати переклад в кінці лютого, але доробила його тільки в середині березня. Кожного разу, коли влітку мене охоплював відчай, я відкривала книжку у випадковому місці й губилася в пригодах Нарі й Алі. 23 листопада я завершувала звіряти правки, й відправила файл редактору, одразу після того, як зарядила ноутбук після 36 годин блекауту. Я побоювалася працювати з цією книжкою, бо надто сильно її люблю. Я боялася, що стільки перечитувань замилять око, змусять збайдужіти до історії, розгубити чар цього жорстокого але настільки привабливого світу. Але цього чомусь не сталося. Я й досі люблю “Латунне місто” – щиро й палко. Але тепер ще й за те, що воно втримало мене від падіння в безодню незгірше за зачарований Дарою-девом летючий килим.