Важко бути принцесою, коли королівство дрібненьке й маловпливове, а ти в родині найменшенька. Доля старшої принцеси – вийти заміж за спадкоємця більшого й впливовішого королівства. Доля середньої принцеси – вийти за судженого сестри після її смерті, бо ж геополітичні негаразди ніхто не скасовував. Доля молодшої принцеси – жити й не відсвічувати. Бажано в монастирі – щоб не народжувати зайвих претендентів на трон. Але бажано без обітниць – ну а раптом завидному жениху ще одна дружина знадобиться?

Марра незграбна, не дуже красива, не прям-таки розумниця розумна, і все життя живе в затінку чужої волі. Вона – низькорангова принцеса і чудово розуміє, що є ресурсом. Причому – суто гіпотетичним: народить дітей – молодчина, не народить – ну таке… Дітей, треба сказать, Марра народжувати не хоче, тому життя при монастирі її цілковито влаштовує: в усякому разі, там не треба забагато спілкуватися з людьми й можна бодай щось обирати – наприклад, чи вчитися в Сестри-Травниці чи вишивати, чи, може, спробувати навчитися ткати? Але безбарвно-спокійне життя молодої жінки уривається тоді, коли вона усвідомлює: життя її середньої сестри, в якої ну ніяк не виходить народити спадкоємця трону, в небезпеці. Буквально – не тільки селянки ходять в синцях, але принцесам доводиться ці синці краще приховувати. Марра прагне захистити сестру, але й без хробачка егоїзму тут не обійшлося: вона не хоча «ставати в проламі», якщо в тому виникне політична необхідність. І що тоді робить? Варіант один – з принцом треба закінчувати.

За формою «Кропива й кістка» є класичним героїчним фентезі: неможливий квест, необхідність зібрати команду однодумців, подолання випробувань, боротьба зі злом, оце-от усе. Але іронічності Т. Кінґфішер не бракує. Героїчний чин, будемо чесні – відверте царевбивство. Чарівні помічники – еммм, строго кажучи, носії темної магії, а то й злочинці (можна сумістити). А випробування… ні, з випробуваннями тут все гаразд, вони аж до хтонічного казкові.

«Кропива й кістка» вважається ретелінгом, хоча прямим переказом якоїсь конкретної казки не є, зате мотивів і дрібних подробиць з усіх усюд тут хоч греблю гати. Трохи «Сплячої красуні», трохи «Попелюшки», кропив’яний плащ прямо з «Диких лебедів», дрібочка «Піноккіо», жменька британських балад… Але загалом письменниця будує строкатий світ, спираючись на закони казкової логіки, й проганяє героїню через кілька кіл ініціації із суворістю дрил-сержанта. Тут все є: й рукоділлям випробовували, й «піди туди, не знаю куди», і перехід до іншого світу (в кількох варіантах – а нащо скромнічать), і символічна смерть (кілька штук – ну, ви зрозуміли). Хіба що мого улюбленого мотиву з «На схід від сонця…» – спокутування недовіри, нема. Хоча… Стосунки Марри з її хрещеною феєю загалом сюди теж натягуються.

Отже, тут є казка, хоча й доволі саркастична, і є квест, хоча й доволі… божевільний. А що ще? Є магія – на перший погляд дрібна й майже побутова, така, що легко винести за дужки й забути про її існування, але вона, як вода – головне, вдалу посудинку знайти. Є чудова головна героїня – така собі варіація на тему гобітської логіки «Я не про діяти, я про думати», яка розуміє, що ніхто не вирішить за неї її проблеми, і шо ж тоді, треба то треба. Є яскравий другий план, ну але Кінґфішер взагалі спеціалізується на яскравому другому плані, особливо на літніх чародіях (тут це дві дуже різні за характером чародійки) та фамільярах (тут це дуже відданий собака, зібраний з кісток, самовдоволена курка, в якій оселився демон, і ще одне курчатко, але про нього вже буде спойлер). Є дуже обережно організована, на півтонах і натяках любовна лінія (а це вже неабищо, ця авторка читачів сильно не в кожній книжці романтикою благословляє). Є сильні прожіночі мотиви. Є прекрасна сюжетна лінія «Монастир як прихисток для шляхетних жінок, де вони можуть жити спокійно й професійно реалізовуватись». А ще є оця хисткість навколишньої реальності, коли розумієш, що звичне життя висить на волосинці, воно будь-якої миті може розлетітись на друзки, і це треба або прийняти, або вже щось з цим рішать. І хоча тут немає нічого про війну, зараз роман читався якось особливо щемко.

Плюси роману: нестандартна для жанру героїня (уже доросла, але дуже «домашня» жінка, яку життя до мандрів і пригод не готувало); іронічне переосмислення казкових мотивів; прекрасні відьми й загалом дуже приємно змальовані стосунки між жінками різного віку.

Мінуси: трохи кульгавий ритм та брак деяких незайвих пояснень про те, як працює цей світ.

– Чому? – спитала Марра. – Якщо я у казці, то маю хоч якісь шанси.

– Казки, – з притиском промовила Жона Праху, – до другорядних осіб невблаганні. Особливо, якщо це старі жінки. Коли тобі байдуже, я воліла б не втанцьовуватися до смерті в залізних чоботях.

Ранній доступ до цього огляду був відкритий для патронів 20 липня 2022 року. Ви можете підтримати Vaenn’s BookBlog на Патреоні