#TheDarkestReading2020. Останні півтора тижні. Одержимий трамвай, міфопоетичний забіг та загальні результати

От і минула найдовша ніч у році, марафон з темного читання можна завершувати. Це була цікава читацька розвага, ще й для блогу корисна. І нехай прочиталася десь половина від того, про що мріялось, і в кращому випадку – дві третини від того, що планувалося, результати мене загалом цілковито влаштовують.

Тепер ночі мусять стати коротшими

Що читалося в останні дні марафону:

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Останні півтора тижні. Одержимий трамвай, міфопоетичний забіг та загальні результати”

Передріздвяний вішлист. Багато фентезі та всяке інше

Різдво вже рівно за тиждень, я вкотре пообіцяла собі, що книжок найближчим часом не купую – ні-ні! – тому оцей вішлист – прямо таки чесний вішлист! Не декларація про наміри купити наступного місяця, а тиха мрія під ялинку (хм, може, й справді вже ялинку поставити?). То чого ж мені під ту гіпотетичну ялинку хочеться?

Віват одним махом влаштував справжнісінький джекпот передзамовлень, і серед усього іншого – нарешті предметно проанонсував книжку, на яку я дуже давно чекаю. “Позолочені вовки” Рошані Чокші: кінець ХІХ століття, Париж, таємниці, загадкові артефакти та строката компанія дивних людей, котрим треба один такий артефакт розшукати.

Не менш, а, може, навіть більш довгоочікувана книжка – один з трьох найнайнайулюбленіших романів про “Дискосвіт” “Глиняні ноги” – це знову про Варту, а ще про робочий варіант дайверсіті, подолання несправедливості й емансипацію таких упосліджених, від яких ніхто не чекав нічого, окрім покори.

Дитячий нонфікшен про історію читання. З книжок Порталу в мене поки що нічого нема, а якраз з “Бустрофедон та інші” можна було б почати. Бо про книжки, бо про тяглість читання як практики, бо я знаю авторку і в її виконанні готова читати про будь-що – окрім хіба що каталогу запчастин для комбайнів. Хоча… (ця книжка вже в мене є, ось і відгук)

А що іще?

Продовжувати читання “Передріздвяний вішлист. Багато фентезі та всяке інше”

#TheDarkestReading2020. Тиждень VI. Непозбувний привид, преміальна поезія та скандинавсько-французький детектив

Неймовірно, але факт: ми з марафончиком дотягнули до кінця шостого тижня, до фіналу – десять днів. І куди тільки той найтемніший період (майже) подівся!

Сьогодні навіть не дуже успішні марафонниці можуть з чистою совістю з’їсти шафранну булочку – Свята Лючія підтримує

Що читалося:

  • одна з найвідоміших книжок плюс-мінус сучасної американської літератури. “Кохана” – це той роман, за котрий боязко братися і котрий складно читати, бо фабулу він має настільки загальновідому, що тут і про спойлери складно говорити. Напередодні початку Громадянської війни Сет втікає з рабства, щоб возз’єднатися зі своїми дітьми, котрих незадовго до того переправили на волю – до офіційно звільненої бабусі. Сет наздоганяють. Сет не хоче повертатися в неволю й намагається здійснити розширене самогубство, але встигає вбити тільки одну дочку з чотирьох малюків. Відсиджує якийсь час у в’язниці, виходить на волю, а тим часом воля перетворюється на прямо таки в усіх сенсах волю, от тільки не для Сет та її родини. Бо їхній будинок поневолює привид. Розлючений й сумний привид померлої дитини. Та й загалом для нобелівської лавреатки Тоні Моррісон йдеться не про те, що сталося, а радше про в першу чергу – чому, а в другу – як потім з цим жити. “Кохана” – це текст, що його до певного моменту нескладно читати, але дуже некомфортно проживати. Густа, аж “бурштинова”, атмосфера життя, в якому вже сталося все – це “все” абсолютно жахливе, але саме воно тиранічно визначає прийдешнє, причому не однієї людини, а всіх навколишніх. Нотки магічного реалізму, що поступово перетворюється на дошкульний сюрреалізм. Жаскі флешбеки, що розповідають про рабство. Проста начебто ідея, яку авторка відбійним молотом вбиває в голову (імовірно все ж таки білих) читачів: “хороших” господарів не існує, несвобода – це абсолют, її не можна міряти лінійкою, проголошуючи, що отам, на пів пальчика було легше, то й чого жалітися. Але найстрашніше в “Коханій” – це та радість, з якою Сет вітає повернення дочки до цього світу, нехай навіть розуміє, що поверненням це назвати ніяк не можна.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень VI. Непозбувний привид, преміальна поезія та скандинавсько-французький детектив”

Goodreads Choice Awards-2020. Чарівна двадцятка (і кільком моїм фавориткам пощастило!)

Ну здрастуйте нарешті довгоочікувані результати читацького голосування! Очевидні, не дуже, повні сюрпризів й трохи приємних несподіванок. Зараз швиденько глянемо на всіх.

Номінація “Художня література“: ох ніфіга собі перегони! В красному письменстві доволі несподівано переміг британець Метт Гейґ зі своєю The Midnight Library – романом про… спрощено кажучи, бібліотеку доль – вмістилище можливих варіацій людських життів. В моїй інстастрічці цю книжку читають дуже активно і ще активніше хвалять, але я не очікувала побачити її в переможницях. І на те є цілком вагомі підстави. Бо ж від другого місця “Опівнічна бібліотека” відірвалася всього лише на п’ять голосів. Серйозно, на п’ять! Трішечки недотягнули Anxious People Бакмана. На третьому місці – “Американський бруд“. Гадаю, це той випадок, коли українською ми побачимо всю переможну трійцю: Каммінс вже є, Бакмана анонсували та й Гейґа українською доволі активно видають (правда, більше його дитячі книжки) – тож, думаю, і на цю хтось-таки права купить. “Моя темна Ванесса“, за яку голосувала я, на п’ятому місці. Як на дебют – цілком непогано.

Номінація “Детективи/трилери“: і ще одна перемога в скарбничку Британії. На першому місці (з відривом від другого більш як в половину голосів) опинився The Guest List Люсі Фоулі – герметичний детективо-трилер про весілля, яке вирішили влаштувати на віддаленому острівці, а далі все пішло, як то завше в герметичних детективах буває. Ця книжка пройшла повз мої радари, треба буде до неї уважніше придивитися. А моя фаворитка “Бентежна кров” навіть до десятки не потрапила.

Номінація “Історичні романи“: а тут з величезною перевагою (десь так втричі) перемогла сімейна сага про “глибокий Південь” та долі сестер-близнючок – The Vanishing Half Бріт Беннетт. Враховуючи, що цю номінацію наші видавці дуже люблять, думаю, є шанси побачити українською. На другому місці опинилася книжка, яку я ніяк не прочитаю, хоча давно купила – The Jane Austen Society. Інші мої симпатії в глибокому прольоті. Включно з Гіларі Мантел.

Продовжувати читання “Goodreads Choice Awards-2020. Чарівна двадцятка (і кільком моїм фавориткам пощастило!)”

#TheDarkestReading2020. Тиждень V. Король ельфів, вбивча освіта й та сама панночка

Маленький читацький марафон впевнено перевалив через екватор. За ці п’ять тижнів я зрозуміла, що могла б читати більше (і чом, власне, не читаю), оцінила зусилля, яких потребує дотримання читацького плану (а не за найгарячішими новинками ганятися – упс, рівно оце я цього тижня й зробила, пощастило, що новинка чітко в тему вписалася) й усвідомила, що книжкові запаси дуже важко вичерпати. От, до прикладу, перед початком марафону я склала списочок з першочергового читання, до якого включила книжки, які в мене вже були на той момент (а, скажімо, передзамовлену “Монстрицю” не включала, бо вона трохи пізніше приїхала). І шо б ви думали? З 37 дбайливо відкладених книжок (більшість яких – давно куплені паперові) прочитала аж 5. І всі вони – придбані цього року. Це все, що треба знати про вирішення цундоку-проблем в окремо взятій хаті.

Світить місяць, світить ясний – кінець марафону вже майже видно

Що читалося:

  • здавалося, не так вже й давно вийшла друком “Королева порожнечі” – завершення трилогії про “Народ повітря” (окей, в оригіналі не так вже й давно, український переклад ще, здається, й не анонсували до ладу) – а Голлі Блек вже повернулася до цього світу й наприкінці листопаду опублікувала How the King of Elfhame Learned to Hate Stories. Це багато ілюстрована (не аж так, щоб графічний роман, але місцями – вже майже артбук) повість, яка дозволяє ще разочок зустрітися з героями. Історія-рамочка: Кардан та Джуд прямують до світу людей, щоби помахом королівської руки (гаразд, радше меча) вирішити певну проблему фейрі, які там оселилися. Але цю рамочку Блек щедро нашпигувала главами-приквелами, в яких розповідає, як же Кардан отаким довбану дивним виріс. І, щиро кажучи, оці розділи-приквели – такий відвертий фан-сервіс, що іноді аж незручно стає. Між тим, історія-рамочка вийшла нічогенька, а найцікавіший елемент повісті – це вкладена казка, яку герої переповідають тричі, кожного разу змінюючи стартові умови й “вихідну” мораль. Більше такого, менше сліз про тяжке дитинство й дерев’яні іграшки – і було б круто. Ну, але цільова аудиторія чекала щось на взір “Як Кардан почувався тієї миті, коли однокласники Джуд у воду загнали?” (ifyouknowwhatimean) – і вона бажане отримала. А от ілюстрації Ровіни Каї справді прикольні, хоча й часом трохи вторинні.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень V. Король ельфів, вбивча освіта й та сама панночка”

#TheDarkestReading2020. Тиждень IV. Підохолола революція та ельфи по-українськи

На четвертому тижні мономарафону почала даватися взнаки легка втома. Тобто, я сподіваюся, що легка втома, а не глобальний нечитун. Читалося, до речі, чимало, мало що вдалося дочитати. Ну але дещо вже прямує до фінішу, а інше – майже пів дистанції пробігло.

Равличок символізує тимчасові труднощі

Що читалося:

  • третій том пригод блискавичної (від слова “блискавка”, з іншими характеристиками там не дуже) юної революціонерки Мари Барров. Єп, мені знадобилося майже два роки, що зважитися прочитати продовження циклу Вікторії Авеярд – надто вже своєрідно завершився другий. Я щиро боялася, що зараз у нас буде садомадо-кохання та бурхливі страждашки в межах в любовного трикутнику. Виявилося, що все не так страшно, все трохи по-іншому і дві додаткові оповідачки третій том також прикрасили. На “Клітку королянаписала відгук на ГудРідз.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень IV. Підохолола революція та ельфи по-українськи”

Ми такі не перші. Дві підліткові книжки про епідемії минулого

Дивно часом виходить із ситуативно-тематичним читанням. Перші оберти коронакризи навесні посприяли стрімкому росту популярності “пандемічного читання”: постапокаліптики, антиутопій про ізоляцію та історичних чи фантастичних романів про епідемії. Я тоді й собі думала зробити добірочку цікавих текстів, бо тематичну поличку на ГудРідз вже багато років тримаю. Але… Не пішло. Не хотілося. І читати щось подібне також. Але якось так цікаво вийшло, що “епідемічні” книжки знайшли мене самі – обидві доволі небанальні, обидві я давно хотіла прочитати, обидві – про епідемії в США. Тільки в одному випадку йдеться про трохи нестандартний погляд на дуже відому пандемію, а в другому – про визначальну, але маловідому у нас сторінку ранньої історії США. Та головне – в обох випадках авторки вирішили розповісти юній аудиторії, як в таких непересічних обставинах жилося їхнім одноліткам. Пророчий намір, як показала реальність.

Кав’ярня та карантин

У нас про американську письменницю Лорі Галс Андерсон дізналися завдяки практично культовому роману “Говори” – і це, мабуть, дійсно найвідоміша її книжка. Та спину їй дихає ще двійко, і між ними – “Лихоманка-1793“. Історичний роман для молодших підлітків розповідає про дівчинку Метті, яка жила й вижила під час нищівної епідемії жовтої лихоманки у Філадельфії. У місті, що на той момент було столицею нещодавно створених Сполучених Штатів, за кілька місяців вимерло близько десяти відсотків населення. Судячи з відголосків, це була перша настільки руйнівна криза після Війни за незалежність, і молода держава цей іспит склала поганенько: чимала частина більш-менш платоспроможного населення (включно з майже всіма вітцями-засновниками) здиміла під три чорти, подеколи розносячи заразу по всіх усюдах, організувати системну медичну допомогу вдалося не одразу, частина жертв на совісті не хорі, а голоду (місто так закарантинили, що припинилося регулярне постачання харчів), а здолати епідемію допомогли не злагодженні зусилля людей, а банальна зима.

Що там, як там?

Юна американка Метті живе разом з матір’ю та дідусем над кав’ярнею. І те трохи не те, що ми собі уявляємо (раф та тортики), а типова кав’ярня кінця ХVІІІ століття – свого роду прообраз клубу, місце, де солідні чоловіки пили каву та ще щось не дуже алкогольне, часом щось під’їдали, спілкувалися й угоди укладали. Мама Метті веде бізнес, як воно за покійного чоловіка було – повільно й обережно, а сама дівчинка мріє розширюватися й поглиблюватися: по-перше, перетворити сімейну справу на щось ближче до ресторану (у них пречудова куховарка – втікачка з Півдня Елайза), по-друге, ще й експортно-імпортним бізнесом зайнятися. Але час для мрій трохи несприятливий: сезонний спалах доволі звичної для тих країв жовтої гарячки швидко перетворився на катастрофу. Публічні місця зачинені, люди падають на вулиці, головні ліки від всього – кровопускання, головні ефективні ліки від всього – втікати від вірусу світ за очі. Матір намагається влаштувати дівчинці виїзд на село, до знайомих, але все йде шкереберть. І чотирнадцятирічній дитині доводиться виживати посеред натурального апокаліпсису міського масштабу. І часом – взагалі без допомоги дорослих.

Продовжувати читання “Ми такі не перші. Дві підліткові книжки про епідемії минулого”

#TheDarkestReading2020. Тиждень III. Мисливець за головами, миша в космосі, відьми у замку

Третій тиждень #TheDarkestReading2020 минав уже з певним скреготінням. Більше роботи, менше бажання читати – і от уже й маєш. Усе, минулого тижня наплановане, прочитати не вдалося, а ще вперше з’явився серед читаного пункт, що його довелося в тематичний марафон за хвіст тягнути. На щастя, там той хвіст був.

Знайдіть на фото маленького привида

Що читалося:

  • Закон ордену” – широко розрекламоване у певних колах свіженьке польське темне фентезі з геноцидом, кровякою та оргіями. Усе обіцяне – в асортименті. Загадковий баунтігантер мусить спіймати втікачку з войовничого чернечого ордену і доправити її на арену: в цьому світі дуже практично ставляться до “цивільних” позовів, хочеш помститися за кривду – вмов місцевого феодала виписати ордер на арешт, а потім ставай до бою з кривдником.  От тільки спіймати Алію Лов не проблема, проблема – довезти її до місця призначення. Особливо у світі, що ледь оговтався після геноциду. Особливо, коли забагато людей та нелюдів готові скласти компанію. Особливо, коли лови в цьому сюжеті – квест сильно не центровий. Поміж іншою “квестовою” даркухою роман Пйотра Ґурського вирізняють кілька моментів: цікаво заміксований світ – квазієвропа з певними орієнтальними мотивами; ґрунтовний підхід до світотворення (багато моментів окреслені суто пунктирно, але видно, що йдеться про широкий світ, і писали його з любов’ю); незвичне поєднання кінематографічності оповіді з гранично ощадливою стилістикою – у фентезі мало хто береться описувати екзотичні пейзажі та складний внутрішній світ героїв настільки економними простими реченнями. Однозначний плюс – персонажі. Їх тут багато і вони переважно… Скажімо так, неприємні, але симпатичні. Тобто, їм співчуваєш, їх розумієш, часом навіть зичиш їм удачі, але опинися з цими прекрасними людьми під одним дахом – та не приведи Богиня! Неоднозначний мінус – страшенна любов автора схеми хімічити. Ґурський дуже ретельно підходить до плетіння сюжету, аж занадто. Усі кінці зав’язані, усі деталі промовисті, усі роялі в кущах та рушниці на стінах відполіровані до блиску, і от уже потяг сюжету зі свистом тягне нас до останньої станції, ту-ту… І ту-тут настає прекрасна ситуація класу: “Вау, супер, все, як я здогадувалася! І шо?”. А нічого. Це був ідеально прорахований і дуже технічно виконаний фінальний отетоповорот, котрий не пояснив приблизно нічого: ані світоустрою, ані відправної точки сюжету, ані заради чого все це було, що сталося в минулому і як взагалі в цьому світі працює механізм, який в реальності… Чемно кажучи, переважно неробочий. І хороша ж книжка, але отакий кричущий розсинхрон макро- та мікросюжетів створює трохи дивний ефект – навіть не першого тому із довгого циклу, бо історії більшості персонажів переконливо завершилися. Ні, це щось навроді набору для малювання за номерами: частину полотна розфарбували, а поряд – велика біла пустка, і неясно, що там мусить буть.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень III. Мисливець за головами, миша в космосі, відьми у замку”

#TheDarkestReading2020. Тиждень II. Привиди, німфетки та відьми в деревах

Другий тиждень #TheDarkestReading2020 був не настільки плідним, як я сподівалася (бо аудіокнижки не слухалися) і не настільки приємним, як я сподівалася, бо беззастережно мені сподобалася тільки одна книжка з трьох прочитаних. А, ну серед них все одно був комікс, тож сторінки за цього марафону краще не рахувати.

Загадкові діти всюди

Що читалося:

  • другий том пригод агенції з вирішення Проблеми “Локвуд і Компанія” зайшов з більшим скреготінням за перший. З одного боку, Джонатан Страуд більше розповів про цей химерний світ, де привиди стали неприємною й небезпечною повсякденністю, але бачать їх (отже можуть долати) тільки діти. З іншого боку, сюжет “Черепа, що шепоче“, як на мій смак, а) не зміг збалансувати готику з екшеном (хоча епізоди відвідин будинку з привидами там шикарні); б) надто слабенький з детективної точки зору. Всмислі, навіть якщо з першою книжкою порівнювати слабенький. Ну і Бог із Машини як основний двигун всього – це, канєш корисно, але аж так натягувати сюжет на наявний ще в першій книжці череп – це умовність класу “А шо, елегантніше зробити не можна було”?. Енівей, це все одно дуже приємне й трохи моторошне читання з усім його британським шармом. До того ж прекрасно перекладене, але неідеально відредаговане – я й не пам’ятаю, чи траплялися мені раніше “Абабівські” книжки з банальними хибодруками.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень II. Привиди, німфетки та відьми в деревах”

Goodreads Choice Awards-2020. Мої фаворитки

От і настала улюблена розвага кінця осені-початку зими: голосування за найкращі книжки року за версією користувачів ГудРідз. І нехай на ділі найчастіше це голосування перетворюється на битву бестселерів або ж герць фендомів (скажімо, фанати Сари Маас пішли стінкою на фанатів Голлі Блек) – я ніжно люблю цю нагороду й роками рахую, скільки з номінантів потрапляє до мого читацького списку й скільки з того насправді читається. Бо цікаво глянути, наскільки я читачка-лемінг і чи кидаюся на наймодніші в Америці книжки. Енівей, ходімо подивимося, за кого я вболіватиму цього року?

/Стандартний дисклеймер: мій фаворитизм має дуже гіпотетичний характер – здебільшого йдеться про книжки, які я хочу прочитати, але ще не встигла – кожного року намагаюся не ганятися за новинками, кожного року виходить… по-різному./

Категорія “Художня проза”

Усі побігли і… Я точно збираюся читати “Ванессу” – оно, на полиці вже лежить, тож за неї і проголосувала.

Також можна було б проголосувати за роман про життя іммігрантів з Гани в алабамській глибинці, новий роман Емілі Сент-Джон Мандел (скрушне зітхання – я ж готова віддати шмат гіпотетичного королівства за можливість перекласти її “Станцію 11“, але… Ксеня – людина не фартова) та роман про дівчину, яка кожний наступний рік життя живе в своєму тілі – але в різні часи, відповідно – в різні епохи та за різних обставин. Така собі варіація на тему “Дружини мандрівника у часі“, тільки інакше реалізована і з точки бідолахи-“мандрівниці”.

Продовжувати читання “Goodreads Choice Awards-2020. Мої фаворитки”

#TheDarkestReading2020. Тиждень I. Інші світи, давні боги, леді-горореси

Головне правило комфортного книжкового марафону – зроби так, щоб повсякденне читання так і не здогадалося, що у нас тут марафон триває. Перший тиждень #TheDarkestReading2020: політ такий нормальний, що його можна назвати прозаїчним. Тобто читаю я приблизно теж саме, що й завжди, а тут ще й круто з книжками пощастило.

П’ять мандрагор на третій столик!

Що читалося:

  • як і планувала, свіженькі амазонівські закупи розбирати почала з The Hollow Places Урсули Вернон Т. Кінґфішер. Коли ще братися за модний горор, як не 31 жовтня, правильно? Як і у випадку зі своїм дебютом у жанрі – а це минулорічний роман The Twisted Ones – Вернон сміливо рушає на територію того, що пізніше назвали лавкрафтіанським жахом. Чому “пізніше”? Бо торік вона препарувала Мейкена, а цього разу замахнулася на творчий спадок Елджернона Блеквуда, про що чесно розповіла у післямові (божечки, як жеж я люблю письменниць, які пишуть післямови, хто б знав!). І що у нас тут? По-своєму дуже миле, хоча й збочене на всю голову поєднання Того Самого страху не те, що незвіданого, а ще й категорично непідвладного пізнанню, з перегорнутими з ніг на голову тропами романтичних комедій. Тизер: свіжорозлучена Кара на прізвисько Морквинка поєднує зализування ран з роботою в кунсткамері свого дядечка. Вона товаришує з красунчиком-баристою із сусідньої кав’ярні, стереже опудала та інші диковинки, рятуючи дрібний локальний бізнес, підпрацьовує графічною дизайнеркою на фрилансі, виховує кота й одного дня знаходить дивну діру у стіні. “От туристи паскуди, могли б попередити, що майно зіпсували!” – думаємо ми разом з Морквинкою. Що у нас далі в програмі? Роман з туристом-паскудою? Із сусідом-баристою? І з ветеринаром, до якого треба доправити котика Бо, бо він поліз у діру і щось собі там зламав? Ніфіга. У програмі у нас отой самий лавкрафтіанський жах, і зламає собі щось аж ніяк не бойовитий Бо. Скоро у блозі, чекайте. Мені б тільки вербу знайти для атмосферного фото. Бажано таку, що з місця не рухається та Їх не прикликає.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень I. Інші світи, давні боги, леді-горореси”

#КнижковіТеревені. І собі і людям – мої правила букшопингу в коронакризові часи

Якось так вийшло, що останнім часом я все більше думаю про те, як саме купую книжки. Причина проста – коронакриза. Спочатку, на першому етапі, суттєво скоротилися доходи, а отже й вільні кошти на життєво-не-необхідні радощі. Потім загальна непевність ситуації добряче вплинула на книжковий асортимент – фактично книжковий ринок тільки от зараз починає потроху відлипати, та й те – не завжди і не в усьому переконливо. Тож за таких умов купувати все, що не встигло втекти, вже не випадає. А як тоді?

Святий покровитель моєї книжкової шафи Северус Ігнавус Тацит запевняє: хороші книжки нікуди не подінуться, але для цього треба докласти зусиль

Дисклеймер: всі правила, про які йдеться нижче, скеровані не на те, щоб зекономити, там все просто: купуй з рук, купуй зі знижками, просто бери й не купуй (а це взагалі законно?). Ні, оці-от напів лайфхаки, напів етичні максими радше мають стосунок до усвідомленого споживання та цілеспрямованих інвестицій у власне читацьке майбутнє. А, зрештою, і не тільки читацьке, книговидання й мене годує, якщо вже на те пішло. Це старий добрий принцип “Голосуй гривнею” – просто у книжковому розрізі.

Продовжувати читання “#КнижковіТеревені. І собі і людям – мої правила букшопингу в коронакризові часи”

Гоґвортс за Маттелом. Луна Лавґуд

Я трималася. Я довго трималася, зітхала, милувалася і переконувала себе, що я – надто доросла дівчинка, не аж така фанатка і взагалі в 1:6 колекціоную барбі та й тих – за кількома тематиками. Отак трималася два роки, а потім зірвалася. Бо в нещодавно запровадженій лінійці ляльок за мотивами “Гаррі ПоттераМаттел нарешті зробив одну з моїх найулюбленіших героїнь. Луну Лавґуд. І тут вся витримка розчинилася в повітрі.

Луна належить чи то до четвертої, чи то до п’ятої хвилі (залежить від того, як релізи групують) цієї нової колекції (про кілька попередніх хвиль я якось писала). Такі ляльки не вважаються колекційними – офіційно вони дитяча забавка, хоча дорослі колекціонерки та колекціонери на них яструбами кидаються. Особливо, коли майже водночас з Луною випустили Волдеморта й Снейпа (оооо, хотітихотітихотіти). Енівей, по-перше, американська корпорація не стала халтурити, і всі (чи майже всі) ляльки цієї серії – чесні портретки, а більшість – цілковито впізнавані.

Продовжувати читання “Гоґвортс за Маттелом. Луна Лавґуд”

Іди [й подивися]. “Остання війна імперій”

Чого ми чекаємо від продовжень книжок? Появи персонажів-улюбленців? Нових карколомних пригод? Занурення в теплу ванну знайомої реальності? Більше подробиць та розкриття загадок? Коли я читала “Останню обитель бунтарства” Ірини Грабовської, то завершувала книжку з думкою: “Будь ласочка, більше, більше світу, він тут цікавіший за героїв!”. Боги книжкового натхнення почули мої молитви. У продовженні я отримала рівно те, що хотіла. І навіть більше.

У попередній серії

(Умовно) минулорічна “Остання обитель бунтарства” – це доволі типове портальне фентезі, яке роздвоюється на дві генеральні сюжетні лінії: майже детективні пригоди “потраплянця” Данила в паралельному стімпанковому світі та оборону, яку в світі нашому тримають його друзі, захищаючи портал-перехід від зазіхання інший “фракцій”. На кінець першого тому читачі з героями опиняються в очікуваній точці біфуркації – ситуація потребує колективного переміщення в інший світ, де треба терміново вирішити проблему апокаліптичного масштабу. Прощавай, двоїстість оповіді, вітаємо на арені нічим не затьмарений світ Леобурга.

Хто-хто в світі живе?

Анонсуючи “Останню війну імперій“, авторка попереджала: в другій серії буде більше політики, більше геополітики, більше глобального, а не локального екшену. Власне, так і сталося. Леобург стоїть на порозі революції: Вигнанці повернулися й вимагають справедливості та зміни влади, а світ стоїть на порозі великої війні. Крихка рівновага між численними імперіями ось-ось порушиться, бо Австро-Боснійська отримала в своє розпорядження незвідану зброю масового ураження, за створенням якої, по всьому видно, стоїть зниклий безвісті Данилів дядько. А як пов’язані ці події? А напряму. Місто-держава Леобург збудоване посеред нейтральної зони, яка мусила б відійти Українському королівству, але натомість вона ризикує стати полем бою між двома агресивними державними утвореннями. Так, перед нами розгортається алюзія на події Першої світової війни, тож нічого хорошого землі на березі Дніпра не чекає. І в отакій непростій ситуації, коли в місті щойно змінилася влада і фактично точаться вуличні бої за підтримки “їхтамнєтів”, що виступають на стороні скинутого диктатора (псковські “леобуржці” – в асортименті), героям, які напіввимушено ту нову владу уособлюють, треба терміново знайти як не союзників, то хоча б гарантів безпеки потерпаючого міста. Варіантів катма: Росію очолює божевільний цар, Відень вже готовий атакувати все, що ворушиться, британці раді б відсидітися в бункері, але їхніх союзників французів атакують прусаки, нейтральні країни висловлюють глибоку занепокоєність і обіцяють гуманітарну допомогу, а Українське королівство затіяло щось дуже складне і воліє укладати “союзи без союзів”. І що в такій ситуації героям робити?

Продовжувати читання “Іди [й подивися]. “Остання війна імперій””

Сімейні драми, ельфи з привидами та бойова сковорідка. Вішлист середини осені

Здається… Ні, анітрохи не здається, що за останній місяць я цьому блогу заборгувала близько десятка постів. І оскільки просто зараз є трохи часу, щоб перевести робочий дух, почну виправлятися. А найпростіший спосіб розкачатися – це помилуватися найсвіжішими книжковими забаганками. Тим паче, від останнього вішлиста їх вже добряче нападало.

То почнімо?

Найпершим і найбажанішим пунктом чесніше за все зробити книжку, яку я чекала, аж підстрибуючи, майже рік і понеслася передзамовляти першого ж дня, коли те передзамовлення оголосили. Єп, леді та джентльмени ще трішки – і на арені з’явиться другий том “Монстриці“. Ура!

А ще великий ВСЛ-проєкт з публікації Пратчеттового доробку нарешті дійшов до підциклу про юну відьмочку з Тіфані, бешкетних духів, злобних ельфів та надзвичайно ефективної залізної зброї. Про перші дві книжки цього підциклу я кілька років тому вже розповідала, але перечитати кортить аж завтра (вже маю книжку).

А ще, а ще, а ще українською виходить моя найулюбленіша з книжок Астрід Ліндґрен. Так, в дитинстві я дотримувалася трохи неортодоксальних поглядів на творчість цієї письменниці.

А далі у програмі забаганок:

Продовжувати читання “Сімейні драми, ельфи з привидами та бойова сковорідка. Вішлист середини осені”