Графічна пауза. Наші зелені друзі

Ннеді Окорафор пішла в комікси. Це гаряча новина? Та, взагалі-то, ні, враховуючи, що американська фантастка вже пару років співпрацює з “Марвелом” і написала кілька арок для Чорної Пантери та Шурі. Окей, зайдемо з іншого боку. Власні світи Ннеді Окорафор отримали ще й коміксове втілення. Отак вже цікавіше! Світовий фендом теж так подумав, і цьогоріч LaGuardia номінували на Г’юґо.

Отже “ЛаҐуардія“. Дистильований афрофутуризм в картинках. М’яка НФ з виразним гуманістично-правозахисним мотивом. “Контактна” фантастика про взаємодію з негуманоїдними расами. Легка й весела авантюрна історія… однієї вагітності. Так, все одночасно.

img_1142
Транспорт майбутнього

Ф’юче Чуквуебука народилася та виросла в США, але згодом повернулася до рідної країни батьків – Нігерії, де розмістився чи не найбільший в світі космопорт. Там молода лікарка кілька років вела практику для людей та ееее… флоральних іншопланетян, познайомилася з чудовим хлопцем на ім’я Сітізен – університетським професором та активістом руху за незалежну та вільну від прибульців Біафру (тільки про це тссс, це трохи протизаконно), отримала в подарунок чудову квіточку, завагітніла, а далі все закрути… І от уже Ф’юче застрибує в літак і терміново повертається до США. Але не сама. І, ні, йдеться не тільки про ще ненароджену дитину, а ще й про нелегала в багажі – симпатичну іншопланетну рослинку, яка вирішила називати себе Летмі Лів. В Нью-Йорку Ф’юче треба визначитися, як їй далі жити і що робити з Летмі. На допомогу молодій жінці готові встати бабуся-правозахисниця і всі її строкаті квартиранти – колишні “напів легали” – і земного, і позаземного походження. А тим часом перелякана Америка готова закритися й заборонити в’їзд усім носіям позаземної ДНК.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Наші зелені друзі”

Літературна кухня. Кукурудзяний хліб з “Подаруй мені зірку”

Коли я писала про перші результати челенджу “Прочитай всі США“, то згадувала, що до американських письменників несподівано долучилася Джоджо Мойєс з романом про англійку в Кентуккі. Дикий Південь англійська авторка описує з любов’ю, але і обов’язковому забігу всіма стереотипними чекпойнтами там теж знайшлося місце. У тому числі – коли йдеться про характерну кухню Старого Півдня: герої їдять багато смаженого, багато смаженої курятини, багато бобів і просто-таки тонни кукурудзяного хліба. А для Еліс, головної героїні, освоєння нехитрого рецепту стало ще одним етапом “вписування” в нову реальність.

Вона лягала рано, спала міцно й підіймалася о 4:30 ранку разом із сонцем, умивалася крижаною водою із джерела, годувала тварин, одягалася і готувала сніданок з яєць і хліба, рештки якого віддавала курям та диким птахам, що зліталися до її підвіконня. Снідаючи, вона читала одну з книжок Марджері та через ранок запікала цілу пательню свіжого кукурудзяного хліба (…).

DSCN0168

Що за ідилія! (Якщо відставити убік деякі драматичні перипетії сюжету.) Але я, поки читала, собі руки до ліктя згризла. Давно мріяла скуштувати кукурудзяний хліб і от – нарешті! – не витримала.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Кукурудзяний хліб з “Подаруй мені зірку””

Зоряно-смугастий челендж: як я начитала перші п’ять штатів

Ніщо так не пригнічує почуття провини через те, що я читаю забагато американських книжок, як виправдання: я ж не просто так, я заради правого діла! “Праве діло” насправді простенька собі карантинна розвага, але поки що це дійсно весело. Отже, на початку березня я вирішила спробувати прочитати книжки, дія яких відбувається в кожному штаті США (плюс ДіСі, плюс я ще подумаю про території). Легко сказати… На початку й робити нескладно. Щоб начитати першу п’ятірку мені вистачило десь близько 45 днів. Навіть шістку, але в цьому випадку сама доля заповіла по п’ять рахувати.

Отака сьогодні мапа намалювалася:

ssc-5

А які книжки мені з цим допомогли?

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: як я начитала перші п’ять штатів”

Зловісне дерево. “Гвинтові сходи”

Коли дерева були високими, трава зеленою, а детективи ще не встигли відсвяткувати соту річницю від дня офіційного народження жанру… Вони були дещо інакшими і в інакшості цій по-своєму прекрасними. У чомусь наївними до фейспалмів, але в іншому – такими збочено стильними, що аж памороки забиває від захвату.

img_1081

Опубліковані 1933 року “Гвинтові сходи” – якраз такий випадок. Це, якщо можна так висловитися, “докрістітевський” текст – так, навіть враховуючи, що пані Аґата сама вже писала тільки в путь, а Етель Ліна Вайт також любила поколупати тему заміських маєтків та їхніх підгнилих мешканців. Але є кілька “але”.

“Але” головне: на нинішні гроші “Сходи” – не детектив. Ні-ні, тут є загадкові злочини, але вони є радше сюжетом-рамочкою, а весь сюжет крутиться навколо того, як жителі одного будинку переживають одну конкретну ніч, коли за вікном лютує буря, а лісопосадкою крадеться зловісне дерево – якщо це точно дерево, а не маніяк, від якого всі околиці тремтять. Чи всі вікна зачинені? Чи всі ключі до всіх дверей підходять? Чому в підвалі так темно? Невже економка не могла знайти кращої миті, аби вижлуктати пів плящини бренді? Куди, в дідька, поділилися всі молоді чоловіки і хто захистить честь, життя та інтереси юної служниці, яка має погану звичку лізти в кожну діжку затичкою? Єп, “Гвинтові сходи” – це психологічний трилер, причому цілковито робочий. Етель Ліна Вайт гарно працює з саспенсовими гойдалками: нагнітає – відпускає, нагнітає – відпускає, нагнітає, нагнітає, нагнітає – упс, фінал настав трішки зненацька.

Продовжувати читання “Зловісне дерево. “Гвинтові сходи””

Географія читання-2020. Перші три місяці року

Перші три місяці шаленого-2020 майже минули. Читалося мені за цей час навіть менше, ніж очікувала, а розмаїття… З розмаїттям теж все доволі складно. До першої мапи роки потрапило тільки 10 країн. Але їх точно стане більше – лаву запасних назбирала симпатичну. Плюс вирішила, як компенсувати одну одвічну статистичну проблемку.

То хто там у гарячій десятці?

my-travel-map-2020-1

Продовжувати читання “Географія читання-2020. Перші три місяці року”

Букблогерка та вішлисти: чи читаються книжки, що їх так хочеться купити?

Плюс-мінус в березні цьому книжковому блогу як, власне, книжковому виповнилося п’ять років. Це більше 500 постів про… Складно порахувати, про  скільки книжок, бо деяким присвячено окремі дописи, а дехто в оглядові “комуналочки” потрапили. Але найрегулярнішою, мабуть, рубрикою за все існування блогу є стабільно популярні вішлисти. Отаких постів за ці п’ять років було 40. Начебто небагато. Але мені раптом стало цікаво, чи була з них конкретна користь. Тож сіла й порахувала: скільки книжок мені кортіло купити, скільки з них купила/позичила/отримала в подарунок… А далі суцільні страшні сюрпризи. А скільки ти, Ксеню, з них прочитала? Агаага! От де справжні криваві подробиці! А так ефективно прочитала, що аж пост написала? Ні-ні, не коротенький на ГудРідз, нормальний такий, докладний, пост? Статистико, безжальна ж ти потворо!

Але рахувати було цікаво і повчально. А ще з того вийшла симпатична інфографічка. Отака:

Продовжувати читання “Букблогерка та вішлисти: чи читаються книжки, що їх так хочеться купити?”

Сара до Астрід – прийом. “Твої листи я зберігаю під матрацом…”

Коли йдеться про дружбу з величезною різницею у віці, найпростіше уявити собі няшне дитя молодшого шкільного віку й мудрих бабусю чи дідуся, готових відкрити малечі весь світ широкий. Власне, не дивно, чому складається таке враження, бо сюжет поширений й багатий. Для мене чи не найулюбленішим текстом такого плану є “Літня книжка” Туве Янсон. Та й загалом в дитинстві я такі книжки обожнювала, бо сама була тією дивакуватою дитиною, якій з дорослими розмовляти було цікавіше. А от тепер мені стало цікаво, що буває, коли в дітей вичерпується няшність. Відповідь отримала трохи несподівано – з листування Астрід Ліндґрен з юною фанаткою, що минулоріч вийшло українською.

img_1052

Історія, що стоїть за “Твої листи я зберігаю під матрацом…“, проста, але по-своєму фантастична. Невід’ємною складовою слави Астрід Ліндґрен був нескінченний потік листів від шанувальників. Зазвичай письменниця ґречно дякувала за увагу й на тому все. Але 1971 року вона отримала черговий лист і… схоже, він її добряче вибісив. Дванадцятирічна Сара розповідала, що хоче стати акторкою і нехай тьотя Астрід їй в тому посприяє якось, вона ж мусить знати людей з кіно, правильно? За її книжками ж кіно знімають, правильно? Сара, правда, вважає, що лайняне кіно за книжками тьоті Астрід знімають, і діти-актори там нездари, і взагалі – світ добряче паскудне місце, але нехай тьотя Астрід допоможе, що їй, шкода? Коли я читала цього листа, то все не могла збагнути: це як же зірки стали, що воно не опинилося у сміттєвому кошику десь після цього пасажу:

А скоро вийде Еміль. Я сподівалася, що Еміля не зачеплять. Аж ні, його теж зіпсують. Ти не уявляєш, що ти створила.

Продовжувати читання “Сара до Астрід – прийом. “Твої листи я зберігаю під матрацом…””

Зберігати спокій і читати книжки. “Карантинний” вішлист

Підготуватися до карантину по-книголюбському – це запастися нечитаними книжками. Забрала сьогодні з пошти чергову посилку та оновила підрахунки. 210 штук, тобто запас на рік з хвостичком, і це ж тільки паперові. Але хочеться іще! І видавництва останніми тижнями анонсами дуже радують. Віруси вірусами, а “арсенальні новинки” вже почали вишуковуватися в чергу.

До очікуваних та неочікуваних звісток з видавничих полів можна зарахувати:

  • продовження “Оповіді служниці“. КСД нарешті показали обкладинку “Заповітів“. Вона ліцензована і дуже пасує до попереднього тому. Вже не можу дочекатися!

89775663_2728274574126087_5832405798004719616_n

  • довгоочікуваний історично-закручений грубасик від Софії Андрухович. Зараз якраз на передзамовленні

amadoka_00

  • новий роман Наталії Матолінець, який я чекаю, мабуть, більше за третю “Варту“. Дуже вже сетинг нетиповий плюс натяки на те, що там все буде по-дорослому, по-кривавому, плюс… В анотації є про епідемію? У когось ідеальне відчуття часу

89283004_2924255444301808_5149259569897144320_n

Продовжувати читання “Зберігати спокій і читати книжки. “Карантинний” вішлист”

Двічі по п’ять. Життя, що стало коміксом

Днями Видавництво оголосило передпродаж графічного роману за мотивами щоденника Анни Франк, і я побігла замовляти в той самий вечір, бо ж дуже крута штука, яку я давно хотіла прочитати. А поки “бігла”, згадувала, що ще мені цікавого коміксово-біографічного траплялося. Чим не привід відродити призабуту рубрику “Двічі по п’ять“?

Загалом біоГрафічні романи можна поділити на дві великі групи: графічні біографії історичних персон (бувають сильно різні, розраховані на різні вікові категорії, і далеко не всі вони – насправді цікаві тексти, а не просто ілюстрації до життєвого шляху) та різного формату графічні автобіографії-мемуари: від розповідей про непересічний життєвий досвід до щоденників повсякденного життя. І десь між ними майорить ще кілька стосів книжечок з категорії “Молодші покоління віддають шану попереднім” – тобто розповідають про життя батьків, бабусь-дідусів та інших родичів, чиє життя може бути цікавим для читачів. А розповідати можна по-всякому: від коротесеньких коміксів Сари Андерсен та Деббі Тун про те, як ведеться молодим жінкам в сучасному світі, – і до складних майже чи цілковито художніх оповідей з багатошаровим наративом і художніми спецефектами. Але сьогодні розкажу про кілька дуже різних графічних романів/коміксів, які вже встигла прочитати, і ті, на які давно накинула око.

40768655._SX318_

П’ятірку читаного відкриває найочевидніший варіант. Кажеш “Ідеальний автобіоГрафічний роман” – думаєш “Персеполіс“, кажеш “Персеполіс” – ну, ви зрозуміли. Любов моя до “Персеполіса” безмежна, бо Маржан Сатрапі зробила неймовірну штуку: розповіла про своє дитинство й молодість так, що ця розповідь стала дзеркалом світу, в якому вона жила. Іран перед та одразу після Ісламської революції, Європа, яка не вповні усвідомлює, як це – коли все твоє життя цілковито змінюється, і посеред всього цього – розумне й іронічне дівча, яке колись хотіло стати пророком, поки їй не пояснили, щ дівчата пророками не бувають.

Пункт номер два насправді складається з двох книжок, і вони трохи нагадують “Персеполіс“, бо теж розповідають про дітей в надзвичайних умовах та стилістично вони також перегукуються. Як і Маржан Сатрапі, Зейна Абірахед розповідає про своє дитинство, що минуло на війні – у розділеному на дві зони Бейруті. “Я пам’ятаю Бейрут” – це методичне перераховування дивних ознак дитинства, коли щось пішло не так (“Мій брат колекціонує скалки шрапнелі”), але воно все одно лишається дитинством. “Гра ластівок” – це історія одного дня, коли батьки затрималися по інший бік лінії розмежування, а дітей довелося глядіти всім сусідам. На ділі це кілька історій про те, як життя людей змінила війна, але розповідає ці історії дитина, яка нормальне життя вже майже не пригадує – і це створює неймовірний ефект сумовитого абсурду.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Життя, що стало коміксом”

​Barbie Inspiring Women: Роза Паркс

Якось зненацька підкрався ювілейний для цього блогу березень, а заразом – і Місяць жіночої історії. Відзначати його можна по-всякому, але почну трохи неортодоксально. Пару місяців тому привітала себе із закінченням великого проєкту купівлею чергової барбі в колекцію, а розпакувала її тільки оце зараз – чекала вільніших від роботи сонячних днів і от дочекалася нарешті.

Ідеться про черговий випуск з лінійки Inspiring Women – всього лише третій для мене (ще у мене є барбі-Фріда Кало та барбі-Кетрін Джонсон).

DSCN0046

Минулого року з “історичних” ляльок для цієї лінійки вийшло лише дві (раптом що – на цей рік анонсували уже чотири+одна сучасна): барбі-версії астронавтки Саллі Райд та громадської активістки Рози Паркс. І поки за першою я ще полюю, з другою виявилося простіше. І це той випадок, коли лялька значно перевищила всі очікування.

Продовжувати читання “​Barbie Inspiring Women: Роза Паркс”

Графічна пауза. “Джейн Ейр. Millennial Edition”

Графічними версіями класичних і не тільки книжок вже давно нікого не здивуєш. Графічні ретелінги класичних і не тільки книжок – якщо про казки не йдеться – трапляються куди як рідше. І варто мені було побачити, що існує графічний роман за мотивами осучасненої “Джейн Ейр” – то й одразу понеслася читати. Бо “ДжЕ” – одна з моїх улюблених книжок, бо я “колекціоную” її екранізації, а графічний роман – це майже те ж саме, правильно? Але головно тому, що було дуже цікаво глянути на те, як автори бачать історію Джейн як нашої сучасниці. Бо роман Шарлотти Бронте – насправді не дуже гнучкий матеріал для таких експериментів.

36169380._SY475_

(NB: цей відгук написано так, наче всі знайомі з сюжетом оригінального роману. Якщо ви ще нє, але плануєте – стережіться спойлерів, їх буде чимало.)

Продовжувати читання “Графічна пауза. “Джейн Ейр. Millennial Edition””

Долиною темряви. “Хатина на курячих лапах”

Коли читаєш багато і кількома мовами водночас, часом бува таке, що от просто ніяк не виходить згадати, якою ж мовою була “ота книжка”. Тоді в пригоді стають додаткові фактори: нагадування собі, чи існує, скажімо, українське видання, що там були за жанр, тема, проблематика, котрий це том багатотомний саги – такий собі мікродетектив для не завжди уважної читачки. Але буває й так, що під час читання не відпускає зачудування: “Вау, це українською? Як незвично!”. Останнім таким досвідом для мене стало дитяче фентезі від британки Софі Андерсон.

DSCN0039

Хатина на курячих лапах” – це таке дуже характерне для нинішнього англомовного ринку сучасне фентезі для середнього шкільного віку: з майже обов’язковим екзотичним колоритом (в цьому випадку – а-ля слов’янським і дещицею близькосхідного), з дозовано неоднозначною головною героїнею, з порцією сімейних цінностей і направду добре розкритими психологічними проблемами, характерними для дитини на порозі дорослішання. Ну, але у нас до цього масиву перекладних текстів тільки потроху підступаються, свого пишуть небагато (не по нулях, на щастя, але я не знаю, коли вітчизняний ринок дійде до стадії “забагато міфологічного фентезі”), а тут ще й харківське видавництво Жорж не тільки відтворило оригінальні обкладинку та внутрішні ілюстрації, у них ще й пейпербеки якістю та на дотик нагадують американські. Повний стереоефект “Ого, а зазвичай такі книжки до мене потрапляють англійською!” . То про що ж ідеться?

Сирота Маринка живе з бабусею, вони багато подорожують, ніде не затримуються надовго, і тому у дівчинки взагалі нема друзів (окрім хіба що ручної галки). Та й людей вона бачить нечасто. В усякому разі, живих. Бабуся Маринки – Баба Яга, Вартова межі між світами, яка проводжає духи померлих в останню путь. І готує до такого ж заняття онучку. Тільки Маринці не подобається виряджати мертвяків, не подобається приймати на себе тягар чужих спогадів, підпорядковуватися волі живої хатинки на курячих лапах, та й загалом – жити отаким дивовижним, захопливим, але надто вже нестандартним життям. До бунту старших підлітків ще далеко, Маринка просто хоче бути “як усі”. І заради цього може наламати такі дрова, що потім ще пів книжки доведеться розгрібати.

Продовжувати читання “Долиною темряви. “Хатина на курячих лапах””

День народження за місяць. Передсвятковий вішлист

2020-й набирає обертів, оголошення анонсів “підАрсенал” та “підФорум” тішить серденько і змушує сумувати гаманець, деякі цікавезні майбутні книжки я читаю просто тому, що мені випало щастя їх перекладати, але час вже укладати перший цьогорічний вішлист. Тим більше й такий-сякий привід є: вчора іменини були, рівнесенько за місяць – ще більше свято, а найкращий подарунок самій собі – то книжки. От про майбутні подарунки поговоримо.

Спочатку про подарунок, який точно-точно-точно має бути – бо його я вже навіть передзамовила. У травні (ох вже ця арсенальна лихоманка!) має нарешті вийти найсвіжіший з недетективних романів Кейт Аткінсон. Я вірила, чекала, не читала в оригіналі – і от нарешті. Усе, як завжди – Наш Формат, чудова обкладинка, переклад Ярослави Стріхи, в якому ніколи не сумніваєшся. (Маю, маю книжечку!)

84264282_10157992390134889_7351139880644116480_n

А ще не менш довгоочікуваний опус магнум Ольги Токарчук. Це книжка, що за неї страшно братися, але… ранній модерн, міттелойропа, релігійні чвари, мммм, я це люблю.

Tokarchuk-cover-cifra-NEW-2_page-0001_ONGZUWM.jpg.300x450_q85_crop

Або ж давно анонсована ВСЛ збірка оповідань Кармен Марії Мачадо (і ця вже є).

her_body_and_the_other_parties_cover

А що крім цього? Далі у програмі мало не найеклектичніший вішлист за всю історію цього блогу.

Продовжувати читання “День народження за місяць. Передсвятковий вішлист”

Дитяча хвилинка. El Deafo

Розповідаючи зрідка про дитячі книжки, я здебільшого намагаюся бути сумлінною букблогеркою і рекламувати те хороше малючкове, що вже існує (або ж тільки таким і було) українською. Але іноді концепція дає тріщину – коли йдеться про книжки, що їх мені на українському книжковому ринку страшенно бракує. “Ну а раптом? – думає в цю мить певна Ксеня. – Раптом улюблений гештеґ #ВидайтеУкраїнською спрацює?”. Сьогодні якраз про таку книжку – від якої щемить серце, про яку хочеться розповідати всім знайомим і подарувати одній чудовій маленькій дівчинці, яка ще не вміє читати.

Американська художниця та письменниця Сесі Белл у 2014 році видала белетризовані мемуари про своє дитинство у форматі графічного роману – і зібрала низку номінацій та премій: як традиційних нагород за дитячу літературу, так і премій за мальовані історії (включно з одним “Айcнером”). У чотири роки Сесі перехворіла на менінгіт і втратила слух. І її книжка дуже просто, дуже делікатно, так, що й п’ятирічки (судячи з відгуків їхніх батьків) зрозуміють, розповідає про те, як це – жити у світі, який для тебе змінився назавжди.

20701984

За формою El Deafo – це простенький послідовний роман виховання, що поетапно показує життя Сесі від того моменту, як вона захворіла, і до кінця п’ятого класу школи, коли вона вже більш-менш змирилася зі своєю Інакшістю. Так, за бажання цей текст можна читати як історію прийняття психологічної травми. Або як прозору метафору сприйняття Іншого – і самим собою, і суспільством навколо нього. Або просто як історію про те, наскільки наш світ є незатишним і незручним місцем, коли людина не здатна вписатися в загальноприйняту норму.

img_0978

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. El Deafo”