У цьогорічній Географії читання американські книжки продовжують лідирувати з великим таким відривом, тож начитати книжки для другого випуску ЗСЧ багато часу не забрало – за півтора місяці подужала. Заразом дізналася трохи нового про свої читацькі плани, а ще – про власні книжкові запаси. Виявилося, що замальовувати мапу штатів україномовними книжками доста важко: за що не візьмусь – майже кожного разу в Нью-Йорк втрапляю. Тому цього разу тільки одна з п’яти книжок – переклад українською. Зате пункт почесний, хоча й трохи… знущальницький.

Оновлена мапа має отакий вигляд:

Усі пункти доволі прості, хоча двійко – не елементарні.

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: мапа має десять пунктів” →

Кожного року, коли оголошують короткі списки фантастичних премій, я урочисто обіцяю, що “ну хоча б оповідання прочитаю всі”. Кожного року… Ні, не так. Не кожного року я щось таки з тих текстів читаю. Часом – і запізненням на рік-два-три-п’ять. Але цьогоріч вирішила бути відповідальною букблогеркою. Тож якщо ви дивилися на перелік номінантів з думкою: “А про що це все?” – то зара розкажу. Принаймні за оповідання.

Отже в сезоні 2019-2020 на Неб’юлу та Г’юґо (прошу пардону, на Локус мене вже не вистачило б) номінували дев’ять оповідань – на цей раз списки двох премій збігаються наполовину. Оскільки сьогодні вночі роздаватимуть “Туманності” почнемо з оцього флангу претендентів.

Карен Озборн The Dead, In Their Uncontrollable Power: безмежний космічний обшир долає корабель-ковчег, і як то часто буває, на кораблі-ковчегу панує релігійна диктатура. Тисячі й тисячі пасажирів століття за століттям летять до Раю під проводом безгрішним Капітанів. Чому капітани безгрішні? Бо вони отримують від своїх попередників найкраще, а все найгірше в них успадковують Пожирачі Гріхів. Трохи нанотехнологій, багато релігійної символіки (я якраз днями читала книжку про пуритан, так що окремим місцям – от прям вірю) і наше улюблене “Все не таке, яким здається”. Стилістично оповідання доста цікаве, саспенсове, криваве, але за підходом до розвитку сюжету – аж надто підліткове. І справа не в тому, що сюжет стартує з миті, коли свої чаші успадковують нові Капітанка та Пожирачка, а в тому, що тільки янґ-адалт так щиро вірить в подібну схему вичерпання конфлікту на сотню поколінь.

Читати тут

Продовжувати читання “Сезон нагород. #КороткоПро оповідання-номінанти на Г’юґо та Неб’юлу” →

Україна вже майже два місяці просиділа на карантині, в книжковій галузі – неприємне затишшя перед потенційно жорстокою бурею… а як же нові книжечки? З попереднім вішлистом я “встигла” якраз під початок офіційного карантину, і спочатку скидалося на те, що наступного доведеться чекати дуже довго, бо все завмерло. Але ні, після адаптаційних перших тижнів видавництва почали-таки потроху радувати нас анонсами. І деякі з них – ну дуже очікувані.

То на що впало око цього разу?

Головна новин(к)а сезону – це літературна есеїстика. У Ганни Улюри виходить нова книжка, і цього разу вона – про письменниць. Аж 113 одразу. І з ілюстраціями Крістіни Золотарьової. Це форменне ААААААА, і захопленому біганню стелею заважає тільки одне. Це ж ArtHuss, їхні книжки, на жаль, навіть з передпродажною знижкою не вписуються в купівельні параметри моїх різко схудлих карантинних статків. Але знижка справді хороша, рекомендую. (Ура книжка в мене є!)

А далі у нас:

Продовжувати читання “А чи життя продовжується? Вішлист з “карантинних” новинок” →

А чи не розповісти вкотре казку про Попелюшку? Взагалі не питання. А так, щоб в тій казці були зловісні й прекрасні фейрі? Та стопіццот разів таке було, он, в Малінди Ло непогано вийшло. Ага, а так, щоб Попелюшка, але з пуританами та іншими ознаками бурхливості XVII століття? Ага. Вже складніше, але щось близьке до цього зробила Френсіс Гардінг. Окей, а так, щоб все одразу? Ееее.

А, власне, десь так воно і є. У Лондоні 1650-х років живе чарівна крихітка Коріандр. Тато в неї купець, що торгує шовками, а мама… А мама насправді чарівна. Та наступають темні часи, король Карл втрачає голову, встановлюється похмурий режим правління Кромвеля, мама Коріандр раптово помирає, а батько хутко одружується з праведною пуританкою, бо суворі часи – суворі рішення, треба ж роялісту якось викручуватися. З мачухою Коріандр сильно не пощастило, а ще за нею слідкує величезний крук та дивна стара жінка. Але чому, в Коріандр вже навіть отих чарівних срібних черевичків нема, котрі мама взувати забороняла!

Продовжувати читання “Коли пуритани страшніші за ельфів. I, Coriander” →

Ннеді Окорафор пішла в комікси. Це гаряча новина? Та, взагалі-то, ні, враховуючи, що американська фантастка вже пару років співпрацює з “Марвелом” і написала кілька арок для Чорної Пантери та Шурі. Окей, зайдемо з іншого боку. Власні світи Ннеді Окорафор отримали ще й коміксове втілення. Отак вже цікавіше! Світовий фендом теж так подумав, і цьогоріч LaGuardia номінували на Г’юґо.

Отже “ЛаҐуардія“. Дистильований афрофутуризм в картинках. М’яка НФ з виразним гуманістично-правозахисним мотивом. “Контактна” фантастика про взаємодію з негуманоїдними расами. Легка й весела авантюрна історія… однієї вагітності. Так, все одночасно.

Ф’юче Чуквуебука народилася та виросла в США, але згодом повернулася до рідної країни батьків – Нігерії, де розмістився чи не найбільший в світі космопорт. Там молода лікарка кілька років вела практику для людей та ееее… флоральних іншопланетян, познайомилася з чудовим хлопцем на ім’я Сітізен – університетським професором та активістом руху за незалежну та вільну від прибульців Біафру (тільки про це тссс, це трохи протизаконно), отримала в подарунок чудову квіточку, завагітніла, а далі все закрути… І от уже Ф’юче застрибує в літак і терміново повертається до США. Але не сама. І, ні, йдеться не тільки про ще ненароджену дитину, а ще й про нелегала в багажі – симпатичну іншопланетну рослинку, яка вирішила називати себе Летмі Лів. В Нью-Йорку Ф’юче треба визначитися, як їй далі жити і що робити з Летмі. На допомогу молодій жінці готові встати бабуся-правозахисниця і всі її строкаті квартиранти – колишні “напів легали” – і земного, і позаземного походження. А тим часом перелякана Америка готова закритися й заборонити в’їзд усім носіям позаземної ДНК.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Наші зелені друзі” →

Коли я писала про перші результати челенджу “Прочитай всі США“, то згадувала, що до американських письменників несподівано долучилася Джоджо Мойєс з романом про англійку в Кентуккі. Дикий Південь англійська авторка описує з любов’ю, але і обов’язковому забігу всіма стереотипними чекпойнтами там теж знайшлося місце. У тому числі – коли йдеться про характерну кухню Старого Півдня: герої їдять багато смаженого, багато смаженої курятини, багато бобів і просто-таки тонни кукурудзяного хліба. А для Еліс, головної героїні, освоєння нехитрого рецепту стало ще одним етапом “вписування” в нову реальність.

Вона лягала рано, спала міцно й підіймалася о 4:30 ранку разом із сонцем, умивалася крижаною водою із джерела, годувала тварин, одягалася і готувала сніданок з яєць і хліба, рештки якого віддавала курям та диким птахам, що зліталися до її підвіконня. Снідаючи, вона читала одну з книжок Марджері та через ранок запікала цілу пательню свіжого кукурудзяного хліба (…).

Що за ідилія! (Якщо відставити убік деякі драматичні перипетії сюжету.) Але я, поки читала, собі руки до ліктя згризла. Давно мріяла скуштувати кукурудзяний хліб і от – нарешті! – не витримала.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Кукурудзяний хліб з “Подаруй мені зірку”” →

Ніщо так не пригнічує почуття провини через те, що я читаю забагато американських книжок, як виправдання: я ж не просто так, я заради правого діла! “Праве діло” насправді простенька собі карантинна розвага, але поки що це дійсно весело. Отже, на початку березня я вирішила спробувати прочитати книжки, дія яких відбувається в кожному штаті США (плюс ДіСі, плюс я ще подумаю про території). Легко сказати… На початку й робити нескладно. Щоб начитати першу п’ятірку мені вистачило десь близько 45 днів. Навіть шістку, але в цьому випадку сама доля заповіла по п’ять рахувати.

Отака сьогодні мапа намалювалася:

А які книжки мені з цим допомогли?

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: як я начитала перші п’ять штатів” →

Плюс-мінус в березні цьому книжковому блогу як, власне, книжковому виповнилося п’ять років. Це більше 500 постів про… Складно порахувати, про  скільки книжок, бо деяким присвячено окремі дописи, а дехто в оглядові “комуналочки” потрапили. Але найрегулярнішою, мабуть, рубрикою за все існування блогу є стабільно популярні вішлисти. Отаких постів за ці п’ять років було 40. Начебто небагато. Але мені раптом стало цікаво, чи була з них конкретна користь. Тож сіла й порахувала: скільки книжок мені кортіло купити, скільки з них купила/позичила/отримала в подарунок… А далі суцільні страшні сюрпризи. А скільки ти, Ксеню, з них прочитала? Агаага! От де справжні криваві подробиці! А так ефективно прочитала, що аж пост написала? Ні-ні, не коротенький на ГудРідз, нормальний такий, докладний, пост? Статистико, безжальна ж ти потворо!

Але рахувати було цікаво і повчально. А ще з того вийшла симпатична інфографічка. Отака:

Продовжувати читання “Букблогерка та вішлисти: чи читаються книжки, що їх так хочеться купити?” →

Підготуватися до карантину по-книголюбському – це запастися нечитаними книжками. Забрала сьогодні з пошти чергову посилку та оновила підрахунки. 210 штук, тобто запас на рік з хвостичком, і це ж тільки паперові. Але хочеться іще! І видавництва останніми тижнями анонсами дуже радують. Віруси вірусами, а “арсенальні новинки” вже почали вишуковуватися в чергу.

До очікуваних та неочікуваних звісток з видавничих полів можна зарахувати:

• продовження “Оповіді служниці“. КСД нарешті показали обкладинку “Заповітів“. Вона ліцензована і дуже пасує до попереднього тому. Вже не можу дочекатися!

• довгоочікуваний історично-закручений грубасик від Софії Андрухович. Зараз якраз на передзамовленні

• новий роман Наталії Матолінець, який я чекаю, мабуть, більше за третю “Варту“. Дуже вже сетинг нетиповий плюс натяки на те, що там все буде по-дорослому, по-кривавому, плюс… В анотації є про епідемію? У когось ідеальне відчуття часу

Продовжувати читання “Зберігати спокій і читати книжки. “Карантинний” вішлист” →

Днями Видавництво оголосило передпродаж графічного роману за мотивами щоденника Анни Франк, і я побігла замовляти в той самий вечір, бо ж дуже крута штука, яку я давно хотіла прочитати. А поки “бігла”, згадувала, що ще мені цікавого коміксово-біографічного траплялося. Чим не привід відродити призабуту рубрику “Двічі по п’ять“?

Загалом біоГрафічні романи можна поділити на дві великі групи: графічні біографії історичних персон (бувають сильно різні, розраховані на різні вікові категорії, і далеко не всі вони – насправді цікаві тексти, а не просто ілюстрації до життєвого шляху) та різного формату графічні автобіографії-мемуари: від розповідей про непересічний життєвий досвід до щоденників повсякденного життя. І десь між ними майорить ще кілька стосів книжечок з категорії “Молодші покоління віддають шану попереднім” – тобто розповідають про життя батьків, бабусь-дідусів та інших родичів, чиє життя може бути цікавим для читачів. А розповідати можна по-всякому: від коротесеньких коміксів Сари Андерсен та Деббі Тун про те, як ведеться молодим жінкам в сучасному світі, – і до складних майже чи цілковито художніх оповідей з багатошаровим наративом і художніми спецефектами. Але сьогодні розкажу про кілька дуже різних графічних романів/коміксів, які вже встигла прочитати, і ті, на які давно накинула око.

П’ятірку читаного відкриває найочевидніший варіант. Кажеш “Ідеальний автобіоГрафічний роман” – думаєш “Персеполіс“, кажеш “Персеполіс” – ну, ви зрозуміли. Любов моя до “Персеполіса” безмежна, бо Маржан Сатрапі зробила неймовірну штуку: розповіла про своє дитинство й молодість так, що ця розповідь стала дзеркалом світу, в якому вона жила. Іран перед та одразу після Ісламської революції, Європа, яка не вповні усвідомлює, як це – коли все твоє життя цілковито змінюється, і посеред всього цього – розумне й іронічне дівча, яке колись хотіло стати пророком, поки їй не пояснили, щ дівчата пророками не бувають.

Пункт номер два насправді складається з двох книжок, і вони трохи нагадують “Персеполіс“, бо теж розповідають про дітей в надзвичайних умовах та стилістично вони також перегукуються. Як і Маржан Сатрапі, Зейна Абірахед розповідає про своє дитинство, що минуло на війні – у розділеному на дві зони Бейруті. “Я пам’ятаю Бейрут” – це методичне перераховування дивних ознак дитинства, коли щось пішло не так (“Мій брат колекціонує скалки шрапнелі”), але воно все одно лишається дитинством. “Гра ластівок” – це історія одного дня, коли батьки затрималися по інший бік лінії розмежування, а дітей довелося глядіти всім сусідам. На ділі це кілька історій про те, як життя людей змінила війна, але розповідає ці історії дитина, яка нормальне життя вже майже не пригадує – і це створює неймовірний ефект сумовитого абсурду.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Життя, що стало коміксом” →