От за що люблю серію ретелінгів від Canongate, так за те, що тут всі письменниці й письменники розповідають не стільки про міфи, скільки про щось своє. Але “Рагнарок” Антонії Баєтт стоїть трохи окремо – вона в ньому справді чесно оповідає про світанок і захід богів. Чесно й майже безпристрасно. Майже.

З одного боку, Баєтт дуже сумлінно переповідає багатьом знайомий сюжет – можна навіть сказати, що максимально деталізовано переповідає, в міфах ви таких подробиць не зустрінете. Британська письменниця по популярній канві вишиває щось дуже своє: оповідь то перемикається в режим хорошої поезії і бринить, як найтонший кришталь – коли кожне слово на своєму місці, і жодною алітерацією знехтувати не можна – то починає тонути в бароковій пишноті довжелезних переліків та нескінченних однорідних додатків, до трему нагадуючи раннього Андруховича. Це в’язкий текст, він подеколи відверто душить, але водночас це густина бурштину, в якому яскраві сцени застигають в апогей свого існування. Того існування, що точно має кінець: життя життям, а кінець цього світу – за розкладом.

З іншого боку, Баєтт не просто переповідає міф, вона ще й на практиці показує, той міф він працює для окремішньої людини. Окремішньої дитини – прозоро-худенької дівчинки, яку письменниця списала із себе. Дівчинки, яка не встигла призвичаїтися до довоєнного світу і чиєю єдиною реальністю стали майже апокаліптичні будні Другої світової. Нєнє, нічого аж такого – йдеться про порівняно спокійну англійську глибинку, але… Але для такої дитини загибель світу не здається чимось надзвичайним і нелогічним, якраз навпаки – юна героїня обурено відкидає “пізні християнські нашарування” про відродження існування. Це ж нечесно, померли – то померли!

Продовжувати читання “Ретелінг-бінго: Ragnarok” →

Сучасний янг-адалт – особливо американський – штука доволі специфічна. Для таких книжок характерні певна фабульність (чи то навіть схематичність), обов’язкові елементи сюжету, доста типовий психологізм, часто дуже конкретний штиб гумору і не те щоб насправді широке коло залізно-неодмінних для обговорення проблем. Але є одне “але”. Ринок насичується і, щоб посунути численних конкуренток, книжкам вже потрібне дещо, що їх вирізняє поміж десятками й сотнями інших затишно-передбачуваних творів. Якась родзинка. І от іноді трапляються випадки, коли в якійсь одній книжці тих родзинок на цілий кексик стане. Мені нещодавно з однією такою пощастило.

With the Fire on High на перший погляд схожа на багатьох своїх сестричок за жанром. Головній героїні – випускниці Емоні – треба подолати останні шкільні проблеми, визначитися, чи збирається вона вступати до коледжу і на що може в цьому випадку претендувати, зрозуміти, чого вона хоче насправді (а до чого її підштовхує оточення), ну і визначитися з тим, що їй потрібно від стосунків з красенем-новеньким, а ще – підтримати найкращу подругу і розібратися із сімейними проблемами. Нуднувато? Було б, якби Елізабет Асеведо цим обмежилася. А вона ж додала до стандартного коктейлю кілька цікавих інгредієнтів.

Родзинка перша – “Радощі і прикрощі 17-річної самотньої матері”. Власне, більшість розмов про “На сильному вогні” починається (незрідка – і закінчується) з того, що це роман виховання про школярку, яка не просто завагітніла, а вирішила залишити дитину. Знаючи про це, я від книжки очікувала жорстокої соціалки про бідні квартали та обмежені життєві вибори темношкірих дівчат. Трохи про це в книжці є, але так… помірно. Народження доньки не стало для головної героїні драмою, яка наперед визначила абсолютно все її життя: вона не кидала школу, вона змушена підпрацьовувати, бо в родини сутужно грошима, але близькі її підтримують, наскільки можуть, дехто в школі на неї косо дивиться, але раннє материнство не стає приводом для цькування чи соціальної ізоляції, батько дитини не розчинився в тумані після того, як його батьки запропонували оплатити аборт, а допомагає, чим може, та й сама крихітка Емма справляє враження порівняно подарункової дитини. Власне, в тексті вона відіграє роль радше тригера передчасного дорослішання Емоні, не навколо неї крутиться основний сюжет, він таки не про Емму, а про Емоні. Про її майбутнє.

Родзинка друга – “Теорія чи практика?”. Для головної героїні роману дворічна дитина – це тільки один з приводів всерйоз замислитися над тим, що їй потрібно від життя уже сьогодні. Емоні – напівсирота, дівчину виростила бабуся, яка вже забула про те, що таке життя не для інших (а тепер змушена стати до колиски наступного покоління своїх нащадків), а батько, що після смерті дружини повернувся з США до Пуерто-Рико, в житті майже дорослої доньки присутній дуже епізодично. Саме тому для Емоні сакраментальне випускне питання “Куди вступати?” звучить трохи інакше: “А чи треба вступати взагалі?”. Загалом США до нашого рівня інфляції цінності вищої освіти ще далекувато, але  в підлітковій літературі дедалі частіше проговорюється оцей лихоманковий мотив “Якщо ти не вступиш до крутого коледжу – вважай, життя собі уже зіпсував”. І тут Елізабет Асеведо тихенько каже: “А, може, давайте, подумаємо?”. З одного боку письменниця розповідає про молодих мешканців вчорашнього мігрантського гетто, котрого оце ледь-ледь торкнулася джентрифікація, і для героїв її книжки стати першим в родині поколінням з вищою освітою – це і честь, і виклик, і нічне жахіття. З іншого – деякі герої замислюються над тим, а чи точно ця вища освіта їм потрібна. І життєва ситуація Емоні дозволяє поговорити на цю тему на повен голос. По-перше, в неї мала дитина. По-друге, в неї уже мало грошей, вона не хоче бути залежною від бабусі, і влізти в освітній кредит, який потім треба буде років п’ятнадцять повертати, для неї взагалі не варіант. По-третє, в Емоні є талант. Дуже прикладний талант, з яким можна йти і повноцінно працювати прямо після школи. Тому для неї позірна аксіома “Диплом кишеню не обтяжує” – це гіпотеза, що потребує доказів. Емоні хоче стати шеф-кухарем – і вже робить до того перші кроки.

Продовжувати читання “(Не) солодке життя. With the Fire on High” →

Початок року – то не є початок року, якщо не зробити останній щорічний пост. Улюблені дудли повертаються! Час зібрати в одному місці гуглівську красу, присвячену творчості письменниць з усього світу. То кого ж Гугл вшановував минулого року?

Серед цих жінок були:

• Сожурне Трус – аболіціоністка, втікачка від рабства, зі слів якої була записана автобіографія колишньої рабині

• Сильвія Плат – визначна американська поетка ХХ століття, авторка одного з найпронизливіших романів про депресію “Під скляним ковпаком“

• Бучі Емечета – авторка шістнадцяти романів, одна з найвідоміших у світі нігерійських письменниць

Продовжувати читання “Дудли-2019. Жінки-письменниці та їхні твори” →

От і настав час поговорити про ключові книжку року. І це не так вже й просто зробити. Перша чернетка топ-19 містила об’єктивно дуже гарні книжки, але я вчасно згадала, що зазвичай стараюся писати не про вершки з вершків, а все ж таки про те, що найбільше зацікавило. Гаразд. Зробила список з 19 найцікавіших та найнезвичніших книжок (приблизно, як минулого року) – він вийшов яскравим, трохи химерним, і десь так третина, як не більше, книжок з нього палко бісили мене під час читання. Знову щось не те! Тому вирішила скласти список з головних книжок. Головних для мене. Тих, що визначили не просто річне читання, а весь мій рік. Отут пазл нарешті склався. Поїхали?

Найнесподіваніша книжка: бувають такі книжки, що ти їх наче чекаєш українською, але насправді ні, бо “нууу, таке навряд хтось ризикне видавати”. А потім страшенно дивуєшся: та невже! Цього року такою книжкою став “Чайний канон” Лу Юя – один з дебютних проєктів молодого сходознавчого видавництва Сафран. Найперший в світі трактат про чай, найстарша для мене книжка, читана цьогоріч, і одна з найкрасивіших (про книжку є пост).

Найписьменницька книжка: маю маленьку пристрасть – я люблю… художні книжки про бюрократію, от чомусь на відстані робота цього механізму заворожує. І в 2019-му українська література поповнилася дуже яскравим романом про роботу системи і те, як в ній виживати/з нею зживатися людям. Єп, все це про “Клавку” Марини Гримич і пленум Спілки письменників.

Найближча книжка: у нас, як і за будь-якого іншого літературного процесу, прийнято час від часу суворо дивитися письменницям й письменникам у вічі: хто у нас тут голос певного покоління? Кандидати завжди знаходяться, але от мені не щастило. Слідом за деякими друзями й знайомими я чесно намагалася примірити на себе прозу Каті Бабкіної – але ні, не бриніло. А забриніли несподівано есеї  Ірини Славінської. “Мої запасні життя” – це справді щось дуже близьке до мого відчуття епохи, мого уявлення про власний і чужий досвід та дуже знайомий світ побутових дрібниць і непроханих думок.

Продовжувати читання “Читацький 2019-й. Головні книжки року” →

Настав час підбивати книжкові підсумки і я традиційно почну з Географії читання. Ну, бо з географією все дуже сумно, і цьогоріч це буде десь як: 15 хвилин ганьби – і вільна.

Минулого року я червоніла, зеленіла і вважала поганим результатом начитати за рік книжки авторів з 29 різних країн. Ну і сама собі sweet summer child – бо за 2019-й тих країн вийшло всього лише 23. Але радує те, що є кілька незвичних пунктів і один – ексклюзивний.

Get your own travel map from Matador Network.

Продовжувати читання “Читацький 2019-й. Географія читання” →

Бувають книжки, яким щиро пофігу, що ти там про них думаєш. Бувають книжки, які старанно повертаються то одним боком, то іншим, розчепірюють пір’ячко, трусять плюмажиком, підморгують і кажуть: “Ну диви ж, диви, яка я гарна!”. А бувають книжки, які скромно стоять десь в куточку і від душі хочуть сподобатися, бо такі ж вони милі і щирі”. І ти така на них дивишся і думаєш: “Божечку, яка ж я злидня недобра! Але ніт”. От “Амстердам-Київ. І трохи Святого Миколая” – вона якраз з такої третьої категорії.

Сама по собі ідея була дуже прикольна – сплести дві сюжетні лінії: історичну та сучасну – та поговорити про вічні цінності: щедрість, доброту, взаємопідтримку, а ще здатність не тільки творити добро, а ще й зважати на те, чи воно прохане. Що тут могло піти не туди?

Та частина, що “Амстердам – Київ” починається, як зав’язка стандартного ромкому: молода wannabe-письменниця Олена та молодий уже-не-аж-так-wannabe художник Марко випадково міняються валізами в аеропорту. І якщо Марко може просто посумувати за сувенірами для рідних, то Олена втратила набагато більше – єдиний екземпляр рукопису роману про життя Святого Миколая. Якщо ви вже подумки збудували подальший сюжет, спираючись на ті ж таки ромкоми… Ні, його в інший бік заведе, і не виключено, що даремно він отак.

Продовжувати читання “Творчість, сімейні цінності та святі мандарини. “Амстердам – Київ. І трохи Святого Миколая”” →

Днями користувачі ГудРудз остаточно визначилися, які цьогорічні книжки вони вважають кращими. Там все стабільно: є гіганти, для яких не існує конкурентів, є модні теми й персони, є фантастично ефективні фендоми, а є й сюрпризи і навіть невеличкі несподіванки. А ще мої книжки-фаворитки виступили… ну, ще трішки, і можна буде казати “Непогано”. Ксеню, вітаю, ти майже в тренді! От тільки геть не там, де очікувала. Попліткуємо про це коротенько?

Номінація “Художня література“: оцей пункт меню з самого початку виглядав як “Без варіантів, розходимося”. Проти “Заповітів” Маргарет Етвуд, схоже, шансів не було ні в кого. Майже сто тисяч голосів. У другого місця – дуже модних “Нормальних людей” Саллі Руні – тих тисяч тільки сорок. “Отаке” (с). Треба перевірити, чи вже було таке, щоб у користувацькому рейтингу з таким гучним залпом вистрелила букерівська книжка.

Номінація “Детективи/трилери“: а тут вже набагато цікавіше. На перше місце доволі впевнено (з другим розрив більш як в шістнадцять тисяч голосів) вийшла “Мовчазна пацієнтка“. Книжка вже давненько вийшла українською, привітаємо Віват з гарною чуйкою! Моя фаворитка – трилеро-драма про складний обов’язок старшої сестри розгрібати наслідки вбивчих дій молодшої – на другому місці. З цікавинок: схоже, детективи – цей той жанржанр, де британські книжки цілком впевнено почуваються на американську ринку. А ще на четвертому місці нова книжка тієї самої Джейн Гарпер, що в нас її видає Нора-Друк (а на третьому – Рут Веа, але Наш Формат, схоже, на неї забив).

Номінація “Історичні романи“: от скажіть, ви теж чекали, що переможе “Місто дівчат“? А ні, тільки четверте місце. Перемогла всіх з великим відривом дуже популярна “Дейзі Джонс” зі своєю “Шісткою”. Слідом за нею Колсон Вайтгед та Кейт Квінн, а, скажімо, новий роман Діани Сеттерфілд аж на сьомому місці опинився.

Продовжувати читання “Goodreads Choice Award-2019: переможці і мої книжки-фаворитки (все не аж так сумно)” →