Дудли-2020. Жінки-письменниці та їхня творчість

Поки ще січень триває, не пізно нарешті доробити один з ключових січневих постів. Увесь 2020-й я журилася, бо дудли, присвячені творчості жінок-письменниць, здається, не вродили. Так і вийшло – врожайним минулий рік назвати складно. Але трохи краси і на нашу долю припало.

2020-го року Гугл вшанував пам’ять 11 авторок, серед яких:

  • відома франкомовна романістка (бельгійка за походженням) Маргеріт Юрсенар – перша жінка у Французькій академії, авторка “Адріанових спогадів” і чи не єдина із героїнь минулорічних дудлів, кого перекладали українською

  • аргентинська поетка-сюрреалістка, авторка десятка збірок (а ще журналістка) Ольга Ороско

Продовжувати читання “Дудли-2020. Жінки-письменниці та їхня творчість”

Barbie Inspiring Women: Саллі Райд

Днями вихідний вдало припав на сонячний день, і я нарешті випустила з коробки свій різдвяний подарунок. Ура, колекція барбі із серії Inspiring Women продовжує рости, тепер у мене є лялькова версія Саллі Райд.

Коротенько: астрофізикиня Саллі Райд була першою американкою та третьою жінкою взагалі, поміж тих, хто побували у космосі. Перший її політ відбувся в 1983 році, Райд на той момент було 32 (треба подивитися, чи не здолав хтось її рекорд наймолодшої людини серед астронавтів НАСА, котрі літали за межі планети).

Науковиця, астронавтка, дитяча письменниця – Маттел повз таку фігуру пройти просто не зміг, тож довго чекати на лялькову версію не довелося.

Продовжувати читання “Barbie Inspiring Women: Саллі Райд”

Читацький 2020-й. Найяскравіші книжки року

Кожного року, складаючи перелік ключових книжок, я дуже довго медитую над назвою. “Найкращі книжки року”? Якось надто гучно. “Головні”? Ще гірше. “Найцікавіші”? Оце вже ближче, але часом найцікавішими стають геть не ті книжки, що насправді сподобалися. “Найвизначніші для мене”? Ксеню, прикрути градус пафосу, обпечешся! Отак щороку маюся, але на цей раз вирішила зупинитися на варіанті “найяскравіші” – такі, що зачепили, запам’яталися, здивували та/або змушують згадувати себе знову й знову.

Осяйну двадцятку-2020 для мене склали отакі книжки:

Продовжувати читання “Читацький 2020-й. Найяскравіші книжки року”

Кодекс – всьому голова. “Бустрофедон та інші”

Я чекала цю книжку, я чекала цю книжку… а, власне, відколи дізналася, що вона запланована до друку, стільки й чекала. Наукпоп про історію читання! Уруру, дайте два, три, не жалійте спраглим читачкам нонфікшену про читання!

Щоправда, цільова аудиторія “для молодшого й середнього шкільного віку” трохи бентежила, але на що не підеш заради, ну ви зрозуміли.

Дочекалась і поклала під ялинку

Отже. “Бустрофедон та інші” – це дійсно наукпоп про історію читання від давніх шумерських давен і аж до сьогоднішніх цифрових реалій. На початку авторка трохи зупиняється на нейрофізіології читання, а одразу потому поринає у захопливий світ історії… писання. Власне, щоби читати – спочатку треба написати. Усе почалося з клинопису по глиняних табличках, а далі все закрутилось: ієрогліфи, абетки, папірус-пергамент-папір, кодекси починають й перемагають, монастирі-друкарі… ви знаєте ці історії. Але малеча, очевидно, ні, й “Бустрофедон *” незлецьки подужує завдання скласти плюс-мінус послідовну й несуперечливу історію про те, звідки пішли були писані тексти і яких форм вони могли набувати.  Все це розповідається розмірено, чітко, з історичними анекдотками й прикладами з життя – все за заповітами хороших методистів. Цільова аудиторія не мусить занудьгувати й, хочу вірити, з нею такого не станеться. Доросла аудиторія в моїй особі не нудьгувала ні хвилинки за десь так півтори години, які забрало читання 80 ілюстрованих сторінок. От тільки питання “Але ж?…” часом в дорослої аудиторії виникало.

Продовжувати читання “Кодекс – всьому голова. “Бустрофедон та інші””

Читацький 2020-й. Географія читання

Улюблена багаторічна забавка з Географією читання торік мене не радувала. Вірніше, то я її не радувала, адже фентезійно-аудіокнижковий загул призвів до вже непристойної домінації американських книжок. А потім переді мною постав складний вибір: або влаштувати собі #TheDarkestReading2020, або усвідомлено й послідовно розширювати читацьку мапу. Ви вже знаєте, на котрому варіанті я спинилися. І всі дбайливо дібрані книжки переїхали на читацький 2021-й.

Тож насправді нема чим хвалитися: порівняно з попередньою серією на мапі з’явилося тільки дві нові плями.

І це у нас:

Продовжувати читання “Читацький 2020-й. Географія читання”

Читацький 2020-й. Статистика, діаграми, топ видавництв

Шож, па-па 2020-й, ти був дивний. В усіх значеннях, в тому числі – в читацькому. Я так і не відновила звичні темпи читання (на то загалом є двійко-трійко поважних причин окрім коронапсихів), не повернулася до нормального блогування, не закрила парочку неофіційних челенджів, а ретелінгове бінго автоматично переїхало на 2021-й, бо його за рік виконати складно, хіба що виключно дуже специфічне фентезі читати. Що ще? Я відверто замало перекладала, практично нічого не писала і не реалізувала кілька організаційно-блогерсько-популяризаційно-читацацьких проєктів. Ну то й нехай – буде чим цьогоріч зайнятися. Та про плани згодом, а зараз – улюблені діаграми, котрі дають можливість глянути на читацький 2020-й в цифрах.

Цікавий факт: за кількістю книжок я прочитала помітно менше, ніж у 2019-му – 143 книжки проти 159, а от у сторінках ці роки майже зрівнялися – трохи більше 40 тисяч сторінок в обох випадках. Пояснень кілька: товстіші комікси, мінус окремішні оповідання (їх я читала, але загалом в статистиці майже не враховувала), кілька товстунців.

Не дуже цікавий факт: як була Ксеня лемінгом, так і лишилася. По-перше, вкотре кількість нововідкритих авторок та авторів перевищила кількість старих знайомців.

Продовжувати читання “Читацький 2020-й. Статистика, діаграми, топ видавництв”

#TheDarkestReading2020. Останні півтора тижні. Одержимий трамвай, міфопоетичний забіг та загальні результати

От і минула найдовша ніч у році, марафон з темного читання можна завершувати. Це була цікава читацька розвага, ще й для блогу корисна. І нехай прочиталася десь половина від того, про що мріялось, і в кращому випадку – дві третини від того, що планувалося, результати мене загалом цілковито влаштовують.

Тепер ночі мусять стати коротшими

Що читалося в останні дні марафону:

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Останні півтора тижні. Одержимий трамвай, міфопоетичний забіг та загальні результати”

Передріздвяний вішлист. Багато фентезі та всяке інше

Різдво вже рівно за тиждень, я вкотре пообіцяла собі, що книжок найближчим часом не купую – ні-ні! – тому оцей вішлист – прямо таки чесний вішлист! Не декларація про наміри купити наступного місяця, а тиха мрія під ялинку (хм, може, й справді вже ялинку поставити?). То чого ж мені під ту гіпотетичну ялинку хочеться?

Віват одним махом влаштував справжнісінький джекпот передзамовлень, і серед усього іншого – нарешті предметно проанонсував книжку, на яку я дуже давно чекаю. “Позолочені вовки” Рошані Чокші: кінець ХІХ століття, Париж, таємниці, загадкові артефакти та строката компанія дивних людей, котрим треба один такий артефакт розшукати.

Не менш, а, може, навіть більш довгоочікувана книжка – один з трьох найнайнайулюбленіших романів про “Дискосвіт” “Глиняні ноги” – це знову про Варту, а ще про робочий варіант дайверсіті, подолання несправедливості й емансипацію таких упосліджених, від яких ніхто не чекав нічого, окрім покори.

Дитячий нонфікшен про історію читання. З книжок Порталу в мене поки що нічого нема, а якраз з “Бустрофедон та інші” можна було б почати. Бо про книжки, бо про тяглість читання як практики, бо я знаю авторку і в її виконанні готова читати про будь-що – окрім хіба що каталогу запчастин для комбайнів. Хоча… (ця книжка вже в мене є, ось і відгук)

А що іще?

Продовжувати читання “Передріздвяний вішлист. Багато фентезі та всяке інше”

#TheDarkestReading2020. Тиждень VI. Непозбувний привид, преміальна поезія та скандинавсько-французький детектив

Неймовірно, але факт: ми з марафончиком дотягнули до кінця шостого тижня, до фіналу – десять днів. І куди тільки той найтемніший період (майже) подівся!

Сьогодні навіть не дуже успішні марафонниці можуть з чистою совістю з’їсти шафранну булочку – Свята Лючія підтримує

Що читалося:

  • одна з найвідоміших книжок плюс-мінус сучасної американської літератури. “Кохана” – це той роман, за котрий боязко братися і котрий складно читати, бо фабулу він має настільки загальновідому, що тут і про спойлери складно говорити. Напередодні початку Громадянської війни Сет втікає з рабства, щоб возз’єднатися зі своїми дітьми, котрих незадовго до того переправили на волю – до офіційно звільненої бабусі. Сет наздоганяють. Сет не хоче повертатися в неволю й намагається здійснити розширене самогубство, але встигає вбити тільки одну дочку з чотирьох малюків. Відсиджує якийсь час у в’язниці, виходить на волю, а тим часом воля перетворюється на прямо таки в усіх сенсах волю, от тільки не для Сет та її родини. Бо їхній будинок поневолює привид. Розлючений й сумний привид померлої дитини. Та й загалом для нобелівської лавреатки Тоні Моррісон йдеться не про те, що сталося, а радше про в першу чергу – чому, а в другу – як потім з цим жити. “Кохана” – це текст, що його до певного моменту нескладно читати, але дуже некомфортно проживати. Густа, аж “бурштинова”, атмосфера життя, в якому вже сталося все – це “все” абсолютно жахливе, але саме воно тиранічно визначає прийдешнє, причому не однієї людини, а всіх навколишніх. Нотки магічного реалізму, що поступово перетворюється на дошкульний сюрреалізм. Жаскі флешбеки, що розповідають про рабство. Проста начебто ідея, яку авторка відбійним молотом вбиває в голову (імовірно все ж таки білих) читачів: “хороших” господарів не існує, несвобода – це абсолют, її не можна міряти лінійкою, проголошуючи, що отам, на пів пальчика було легше, то й чого жалітися. Але найстрашніше в “Коханій” – це та радість, з якою Сет вітає повернення дочки до цього світу, нехай навіть розуміє, що поверненням це назвати ніяк не можна.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень VI. Непозбувний привид, преміальна поезія та скандинавсько-французький детектив”

Goodreads Choice Awards-2020. Чарівна двадцятка (і кільком моїм фавориткам пощастило!)

Ну здрастуйте нарешті довгоочікувані результати читацького голосування! Очевидні, не дуже, повні сюрпризів й трохи приємних несподіванок. Зараз швиденько глянемо на всіх.

Номінація “Художня література“: ох ніфіга собі перегони! В красному письменстві доволі несподівано переміг британець Метт Гейґ зі своєю The Midnight Library – романом про… спрощено кажучи, бібліотеку доль – вмістилище можливих варіацій людських життів. В моїй інстастрічці цю книжку читають дуже активно і ще активніше хвалять, але я не очікувала побачити її в переможницях. І на те є цілком вагомі підстави. Бо ж від другого місця “Опівнічна бібліотека” відірвалася всього лише на п’ять голосів. Серйозно, на п’ять! Трішечки недотягнули Anxious People Бакмана. На третьому місці – “Американський бруд“. Гадаю, це той випадок, коли українською ми побачимо всю переможну трійцю: Каммінс вже є, Бакмана анонсували та й Гейґа українською доволі активно видають (правда, більше його дитячі книжки) – тож, думаю, і на цю хтось-таки права купить. “Моя темна Ванесса“, за яку голосувала я, на п’ятому місці. Як на дебют – цілком непогано.

Номінація “Детективи/трилери“: і ще одна перемога в скарбничку Британії. На першому місці (з відривом від другого більш як в половину голосів) опинився The Guest List Люсі Фоулі – герметичний детективо-трилер про весілля, яке вирішили влаштувати на віддаленому острівці, а далі все пішло, як то завше в герметичних детективах буває. Ця книжка пройшла повз мої радари, треба буде до неї уважніше придивитися. А моя фаворитка “Бентежна кров” навіть до десятки не потрапила.

Номінація “Історичні романи“: а тут з величезною перевагою (десь так втричі) перемогла сімейна сага про “глибокий Південь” та долі сестер-близнючок – The Vanishing Half Бріт Беннетт. Враховуючи, що цю номінацію наші видавці дуже люблять, думаю, є шанси побачити українською. На другому місці опинилася книжка, яку я ніяк не прочитаю, хоча давно купила – The Jane Austen Society. Інші мої симпатії в глибокому прольоті. Включно з Гіларі Мантел.

Продовжувати читання “Goodreads Choice Awards-2020. Чарівна двадцятка (і кільком моїм фавориткам пощастило!)”

#TheDarkestReading2020. Тиждень V. Король ельфів, вбивча освіта й та сама панночка

Маленький читацький марафон впевнено перевалив через екватор. За ці п’ять тижнів я зрозуміла, що могла б читати більше (і чом, власне, не читаю), оцінила зусилля, яких потребує дотримання читацького плану (а не за найгарячішими новинками ганятися – упс, рівно оце я цього тижня й зробила, пощастило, що новинка чітко в тему вписалася) й усвідомила, що книжкові запаси дуже важко вичерпати. От, до прикладу, перед початком марафону я склала списочок з першочергового читання, до якого включила книжки, які в мене вже були на той момент (а, скажімо, передзамовлену “Монстрицю” не включала, бо вона трохи пізніше приїхала). І шо б ви думали? З 37 дбайливо відкладених книжок (більшість яких – давно куплені паперові) прочитала аж 5. І всі вони – придбані цього року. Це все, що треба знати про вирішення цундоку-проблем в окремо взятій хаті.

Світить місяць, світить ясний – кінець марафону вже майже видно

Що читалося:

  • здавалося, не так вже й давно вийшла друком “Королева порожнечі” – завершення трилогії про “Народ повітря” (окей, в оригіналі не так вже й давно, український переклад ще, здається, й не анонсували до ладу) – а Голлі Блек вже повернулася до цього світу й наприкінці листопаду опублікувала How the King of Elfhame Learned to Hate Stories. Це багато ілюстрована (не аж так, щоб графічний роман, але місцями – вже майже артбук) повість, яка дозволяє ще разочок зустрітися з героями. Історія-рамочка: Кардан та Джуд прямують до світу людей, щоби помахом королівської руки (гаразд, радше меча) вирішити певну проблему фейрі, які там оселилися. Але цю рамочку Блек щедро нашпигувала главами-приквелами, в яких розповідає, як же Кардан отаким довбану дивним виріс. І, щиро кажучи, оці розділи-приквели – такий відвертий фан-сервіс, що іноді аж незручно стає. Між тим, історія-рамочка вийшла нічогенька, а найцікавіший елемент повісті – це вкладена казка, яку герої переповідають тричі, кожного разу змінюючи стартові умови й “вихідну” мораль. Більше такого, менше сліз про тяжке дитинство й дерев’яні іграшки – і було б круто. Ну, але цільова аудиторія чекала щось на взір “Як Кардан почувався тієї миті, коли однокласники Джуд у воду загнали?” (ifyouknowwhatimean) – і вона бажане отримала. А от ілюстрації Ровіни Каї справді прикольні, хоча й часом трохи вторинні.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень V. Король ельфів, вбивча освіта й та сама панночка”

#TheDarkestReading2020. Тиждень IV. Підохолола революція та ельфи по-українськи

На четвертому тижні мономарафону почала даватися взнаки легка втома. Тобто, я сподіваюся, що легка втома, а не глобальний нечитун. Читалося, до речі, чимало, мало що вдалося дочитати. Ну але дещо вже прямує до фінішу, а інше – майже пів дистанції пробігло.

Равличок символізує тимчасові труднощі

Що читалося:

  • третій том пригод блискавичної (від слова “блискавка”, з іншими характеристиками там не дуже) юної революціонерки Мари Барров. Єп, мені знадобилося майже два роки, що зважитися прочитати продовження циклу Вікторії Авеярд – надто вже своєрідно завершився другий. Я щиро боялася, що зараз у нас буде садомадо-кохання та бурхливі страждашки в межах в любовного трикутнику. Виявилося, що все не так страшно, все трохи по-іншому і дві додаткові оповідачки третій том також прикрасили. На “Клітку королянаписала відгук на ГудРідз.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень IV. Підохолола революція та ельфи по-українськи”

Ми такі не перші. Дві підліткові книжки про епідемії минулого

Дивно часом виходить із ситуативно-тематичним читанням. Перші оберти коронакризи навесні посприяли стрімкому росту популярності “пандемічного читання”: постапокаліптики, антиутопій про ізоляцію та історичних чи фантастичних романів про епідемії. Я тоді й собі думала зробити добірочку цікавих текстів, бо тематичну поличку на ГудРідз вже багато років тримаю. Але… Не пішло. Не хотілося. І читати щось подібне також. Але якось так цікаво вийшло, що “епідемічні” книжки знайшли мене самі – обидві доволі небанальні, обидві я давно хотіла прочитати, обидві – про епідемії в США. Тільки в одному випадку йдеться про трохи нестандартний погляд на дуже відому пандемію, а в другому – про визначальну, але маловідому у нас сторінку ранньої історії США. Та головне – в обох випадках авторки вирішили розповісти юній аудиторії, як в таких непересічних обставинах жилося їхнім одноліткам. Пророчий намір, як показала реальність.

Кав’ярня та карантин

У нас про американську письменницю Лорі Галс Андерсон дізналися завдяки практично культовому роману “Говори” – і це, мабуть, дійсно найвідоміша її книжка. Та спину їй дихає ще двійко, і між ними – “Лихоманка-1793“. Історичний роман для молодших підлітків розповідає про дівчинку Метті, яка жила й вижила під час нищівної епідемії жовтої лихоманки у Філадельфії. У місті, що на той момент було столицею нещодавно створених Сполучених Штатів, за кілька місяців вимерло близько десяти відсотків населення. Судячи з відголосків, це була перша настільки руйнівна криза після Війни за незалежність, і молода держава цей іспит склала поганенько: чимала частина більш-менш платоспроможного населення (включно з майже всіма вітцями-засновниками) здиміла під три чорти, подеколи розносячи заразу по всіх усюдах, організувати системну медичну допомогу вдалося не одразу, частина жертв на совісті не хорі, а голоду (місто так закарантинили, що припинилося регулярне постачання харчів), а здолати епідемію допомогли не злагодженні зусилля людей, а банальна зима.

Що там, як там?

Юна американка Метті живе разом з матір’ю та дідусем над кав’ярнею. І те трохи не те, що ми собі уявляємо (раф та тортики), а типова кав’ярня кінця ХVІІІ століття – свого роду прообраз клубу, місце, де солідні чоловіки пили каву та ще щось не дуже алкогольне, часом щось під’їдали, спілкувалися й угоди укладали. Мама Метті веде бізнес, як воно за покійного чоловіка було – повільно й обережно, а сама дівчинка мріє розширюватися й поглиблюватися: по-перше, перетворити сімейну справу на щось ближче до ресторану (у них пречудова куховарка – втікачка з Півдня Елайза), по-друге, ще й експортно-імпортним бізнесом зайнятися. Але час для мрій трохи несприятливий: сезонний спалах доволі звичної для тих країв жовтої гарячки швидко перетворився на катастрофу. Публічні місця зачинені, люди падають на вулиці, головні ліки від всього – кровопускання, головні ефективні ліки від всього – втікати від вірусу світ за очі. Матір намагається влаштувати дівчинці виїзд на село, до знайомих, але все йде шкереберть. І чотирнадцятирічній дитині доводиться виживати посеред натурального апокаліпсису міського масштабу. І часом – взагалі без допомоги дорослих.

Продовжувати читання “Ми такі не перші. Дві підліткові книжки про епідемії минулого”

#TheDarkestReading2020. Тиждень III. Мисливець за головами, миша в космосі, відьми у замку

Третій тиждень #TheDarkestReading2020 минав уже з певним скреготінням. Більше роботи, менше бажання читати – і от уже й маєш. Усе, минулого тижня наплановане, прочитати не вдалося, а ще вперше з’явився серед читаного пункт, що його довелося в тематичний марафон за хвіст тягнути. На щастя, там той хвіст був.

Знайдіть на фото маленького привида

Що читалося:

  • Закон ордену” – широко розрекламоване у певних колах свіженьке польське темне фентезі з геноцидом, кровякою та оргіями. Усе обіцяне – в асортименті. Загадковий баунтігантер мусить спіймати втікачку з войовничого чернечого ордену і доправити її на арену: в цьому світі дуже практично ставляться до “цивільних” позовів, хочеш помститися за кривду – вмов місцевого феодала виписати ордер на арешт, а потім ставай до бою з кривдником.  От тільки спіймати Алію Лов не проблема, проблема – довезти її до місця призначення. Особливо у світі, що ледь оговтався після геноциду. Особливо, коли забагато людей та нелюдів готові скласти компанію. Особливо, коли лови в цьому сюжеті – квест сильно не центровий. Поміж іншою “квестовою” даркухою роман Пйотра Ґурського вирізняють кілька моментів: цікаво заміксований світ – квазієвропа з певними орієнтальними мотивами; ґрунтовний підхід до світотворення (багато моментів окреслені суто пунктирно, але видно, що йдеться про широкий світ, і писали його з любов’ю); незвичне поєднання кінематографічності оповіді з гранично ощадливою стилістикою – у фентезі мало хто береться описувати екзотичні пейзажі та складний внутрішній світ героїв настільки економними простими реченнями. Однозначний плюс – персонажі. Їх тут багато і вони переважно… Скажімо так, неприємні, але симпатичні. Тобто, їм співчуваєш, їх розумієш, часом навіть зичиш їм удачі, але опинися з цими прекрасними людьми під одним дахом – та не приведи Богиня! Неоднозначний мінус – страшенна любов автора схеми хімічити. Ґурський дуже ретельно підходить до плетіння сюжету, аж занадто. Усі кінці зав’язані, усі деталі промовисті, усі роялі в кущах та рушниці на стінах відполіровані до блиску, і от уже потяг сюжету зі свистом тягне нас до останньої станції, ту-ту… І ту-тут настає прекрасна ситуація класу: “Вау, супер, все, як я здогадувалася! І шо?”. А нічого. Це був ідеально прорахований і дуже технічно виконаний фінальний отетоповорот, котрий не пояснив приблизно нічого: ані світоустрою, ані відправної точки сюжету, ані заради чого все це було, що сталося в минулому і як взагалі в цьому світі працює механізм, який в реальності… Чемно кажучи, переважно неробочий. І хороша ж книжка, але отакий кричущий розсинхрон макро- та мікросюжетів створює трохи дивний ефект – навіть не першого тому із довгого циклу, бо історії більшості персонажів переконливо завершилися. Ні, це щось навроді набору для малювання за номерами: частину полотна розфарбували, а поряд – велика біла пустка, і неясно, що там мусить буть.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень III. Мисливець за головами, миша в космосі, відьми у замку”

#TheDarkestReading2020. Тиждень II. Привиди, німфетки та відьми в деревах

Другий тиждень #TheDarkestReading2020 був не настільки плідним, як я сподівалася (бо аудіокнижки не слухалися) і не настільки приємним, як я сподівалася, бо беззастережно мені сподобалася тільки одна книжка з трьох прочитаних. А, ну серед них все одно був комікс, тож сторінки за цього марафону краще не рахувати.

Загадкові діти всюди

Що читалося:

  • другий том пригод агенції з вирішення Проблеми “Локвуд і Компанія” зайшов з більшим скреготінням за перший. З одного боку, Джонатан Страуд більше розповів про цей химерний світ, де привиди стали неприємною й небезпечною повсякденністю, але бачать їх (отже можуть долати) тільки діти. З іншого боку, сюжет “Черепа, що шепоче“, як на мій смак, а) не зміг збалансувати готику з екшеном (хоча епізоди відвідин будинку з привидами там шикарні); б) надто слабенький з детективної точки зору. Всмислі, навіть якщо з першою книжкою порівнювати слабенький. Ну і Бог із Машини як основний двигун всього – це, канєш корисно, але аж так натягувати сюжет на наявний ще в першій книжці череп – це умовність класу “А шо, елегантніше зробити не можна було”?. Енівей, це все одно дуже приємне й трохи моторошне читання з усім його британським шармом. До того ж прекрасно перекладене, але неідеально відредаговане – я й не пам’ятаю, чи траплялися мені раніше “Абабівські” книжки з банальними хибодруками.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень II. Привиди, німфетки та відьми в деревах”