Свого часу мене так вразив дебютний роман Селесте Інґ “Несказане“, що з другою книжкою вийшло цікаво: одночасно хотілося і бігти читати його одразу, як тільки вийшов, і… можливо, не читати взагалі. Бо з дуже вдалими дебютами непросто не лише авторкам й авторам, але й читачам також: а раптом “уже не торт” – і що тоді робити з марними сподіваннями? Тож друга книжка вийшла, дочекалася українського перекладу, по тому минуло майже півтора роки – і нарешті Ксеня зважилася.

Чи “торт” другий роман Селесте Інґ? Однозначно торт, причому за схожим рецептом – сімейні проблеми, міжпоколінні проблеми, соціальні проблеми, проблеми мультикультуралізму, шкільні проблеми, підліткові проблеми – усе на місці. Чи сподобався цей “торт” так само? Не аж так. І проблема не в тому, що друга книжка гірша – ні, написана вона на тому ж рівні, з використанням тих самих прийомів, а структурно складніша. Ні, проблема у мене була з двома моментами: один – текстово-організаційний, а інший – ідейний. Але про все по порядку.

Як і перший роман Інґ, “Усюди жевріють пожежі” починається з катастрофи. У багатому і захмарно благополучному передмісті палає будинок, що належить комплекту стовпів місцевої громади – і найімовірніше підпалила його молодша дочка подружжя. Як таке може бути? Подальші триста сторінок розкажуть, що ж всьому цьому передувало. Власне, річне зіткнення двох світів на одному полі.

Родина Річардсон – ідеальні мешканці містечка щастя Шейкер-Гайтс: він – адвокат, вона – журналістка місцевої газети (на сидіти ж мамі вдома, треба щось суспільно корисне робити, але отак… без фанатизму), у них троє ідеальних дітей і одна ходяча халепа. А ще у них є пожильці – Річардсони в щедроті своїй занедорого здають менший будинок тим людям, які за інших обставин ніколи б не могли собі дозволити розкіш жити в їхньому спокійному Едемі з чудовими школами і гарним показником вступу до пристойних вишів. Тільки з черговим об’єктом благодійності Єлені Річардсон трохи не пощастило. ні-ні, юна Перлина Ворен – та сама ідеальна дитина, яка заслуговує на свій шанс. Але її матір Мія – якась неправильна. Вона працює на пів ставки, де прийдеться, бо вважає себе… ви тільки уявіть! – художницею. А мистецтво – своїм справжнім заняттям. Чи впишеться сім’я сучасних номадів в таку своєрідну спільноту? Складно сказати. Хоча, насправді, нескладно.

Продовжувати читання “Теорія і практика сімейних катастроф. “Усюди жевріють пожежі”” →

Букфорум минув майже два тижні тому, до Києва прийшла якась аж занадто осіння осінь, я повернулася до активних трудових буднів і стандартних букоголічних обіцянок: більше – нічого! Але не впевнена, що встою. Тим більше, що деякі цікавезні анонси на Форум спізнилися, а інші книжки я лише там живцем роздивилася, але вже тоді, коли книжкові бюджети було вичерпано. Власне, про них сьогодні й йдеться – про ті книжки, за якими я собі пообіцяла ще повернутися. Просто, не факт, що до Львова, звичайної книгарні буде досить.

До списку “Треба було брать!” потрапили:

• збірка готичної малої прози Елізабет Гаскелл. Страшенно тішуся, коли бачу україномовні видання цієї письменниці і страшенно обурююся, бо на романи її ще ніхто не замахнувся. А вони шикарні, я половину перевіряла!

• трохи європейської прози від 21 – фінської та польської

• підлітковий шпигунський детектив в декораціях України початку ХХ століття

Продовжувати читання “Чи є життя після Форуму? Коротенький осінній вішлист” →

Здається, мою улюблену статистичну рубрику час перетворювати із щоквартальної на щорічну. Такого ганебного року у мене давно не було.

My Reading List has been to: Argentina, Australia, Canada, Chile, People’s Republic of China, France, Germany, Ireland, Malaysia, New Zealand, Norway, Poland, South Korea, Spain, Sweden, Ukraine, United Kingdom, United States.
Продовжувати читання “Географія читання-2019. Треті три місяці” →

Американська письменниця Ліза Клайн зробила собі ім’я на підліткових романах за мотивами визначних подій з історії США та на таких само підліткових ретелінгах шекспірівських сюжетів. І от поки я неквапно (тобто роки десь так з чотири) сбиралася прочитати її “Дочку леді Макбет“, добрі люди екранізували інший роман авторки – “Офелію“. Окей, подумала я, будемо тоді дивитися. Тим більше, що фільм зненацька дошкандибав до напів широкого українського прокату.

Ідея переповісти сюжет “Гамлета” з точки зору Офелії – багата і вдячна: образ відомий, дуже яскравий, але в самому тексті п’єси Офелії мало, тож можна добряче розважитися, вигадуючи те, що лишилося “за кадром”. Не знаю, як воно в книжці, а от у фільмі крім очевидної “гамлетовщини” в сюжеті з’явилося трохи з “Ромео і Джульєтти“, трошки з “Макбета” і “Зимової казки“, дрібочка того, дрібочка сього… Вийшло цікаво.

Отже при данському дворі зростає крихітка Офелія – дочка радника короля. Дівчинка мріє вчитися – “як брат!” – але в неї такої опції нема. А проте дикувату розумницю Офелію бере під крило королева Гертруда. І якось воно все спокійно крутиться, поки з університету не повертається принц Гамлет. Отоді все направду завєртє…

До плюсів цього фільму можна вписати:

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. “Офелія” (2018)” →

Ідея взяти і ще трішечки розширити всесвіт “Сендмена” минулого року гримнула добряче. До неї ставилися по-всякому, а я її всіляко вітала з простої причини – до числа запрошених авторів потрапила Нало Гопкінсон, а Гопкінсон – це завжди цікаво. І от нарешті дочекалася першого повновісного тому її House of Whispers і побігла читати. Але спочатку треба було продертися через вступну частину.

Парасолькова графічна новела (власне The Sandman Universe) мені категорично не зайшла. Зрозуміло, що тяжко бути оупенінгом одразу для чотирьох лінійок, але це було таке типове враження: хто ви, люди, чому ви зайшли до всесвіту Сендмена в брудному взутті і що збираєтеся тут робити? – плюс ще й спойлерів нахапалася. Розмова про те: нафіга тобі, Ксеню, читати розширення, коли в тебе в активі прочитаного всього лише два томи Сендмена – є непродуктивною, зате має відповідь. Довелося згадати, що мені подобається Гопкінсон, і саме на неї я сюди і прийшла.

(PS: окей, це все одно було доволі красиво плюс знайомі персонажі плюс оця-от героїня сусіднього проєкту здалася симпатичною, може, ще про неї почитаю)

А от “Дім шепотів” – інша справа. Не був би він частиною цього всесвіту – зайшов би взагалі з піснями, але поряд с Ґеймановими текст, затекст, підтекст та контекст все ж таки здаються надто простенькими і однозначними, хоча також мають свої смаколики.

Починається все це щастя, як поганенький анекдот: “Заходить якось Ерзулі до царства Морфея…”. Не з власної волі заходить, а рифтом принесло, і повернутися б рада, але вороги не пускають. І що тут у нас є?

Продовжувати читання “Ерзулі не в раю. The Sandman Universe: перший том House of Whispers” →

Анонси нових серіалів я зазвичай розподіляю на два стосики: “можна глянути”  та “можна й пережити”. Але іноді бувають і виключення. Похмурий квазіовікторіанський стімпанк. Політичний детектив. С соціалкою, жіночим питанням та проблемами ідентичності. З ельфами феями. Це що – все мені? У мене ж день народження пів року тому минув, невже таке буває?

Більше за Carnival Row я цього року чекала тільки на екранізацію Good Omens. “Передвісники” принесли із собою дистильований захват. З “Карнавальним провулком” ситуація трохи інакша – інший жанр, принципово інша стилістика й інакший настрій. Хоча в цілому обидва ці амазонівські шоу мають спільний мотив – “Людяність, з чого вона складається і чого вона варта”.

Отже Carnival Row виявився всім тим, що нам обіцяв. Океанія завжди вою… Ні, не так. Люди вже давно зацікавилися далекими землями, населеними… скажімо так, не людьми. Тільки цікавість ця мала різний масштаб та практичне втілення. Близько семи років тому республіка Бург остаточно програла війну за віддалені колонії таємничому Пакту. Програли й програли, відступили й відступили. Але є одне але – війська Пакту очищують завойовані території від колишніх прибічників Бургу, і той накриває хвиля біженців. Отака у нас експозиція.

Сюжетоутворюючі герої серіалу – це фея-біженка Віньєтт, яка багато років була провідницею втікачів, але все одно мусить відпрацювати свій “переплив” до Бургу, та її колишній коханець Райкрофт Філострат – ветеран війни з бурзького боку, котрий нині працює в поліції і є одним з небагатьох представників влади, хто хоч трохи враховує інтереси вимушених мігрантів. Але окрім тих тут ще є багато людей та не-людей: аристократи і злидарі, політики і повії, бандити і багатії, священники і жриці, імпресаріо кобольдської трупи та моторошна провидиця – і з усіма ними не занудьгуєш.

Плюсів у серіалу багацько.

Продовжувати читання “Вікторіанський нуар з рогами та крильцями. Carnival Row” →

Мій досвід коміксочитання поділяється на кілька умовних колекцій: супергероїка (здається, найменша), фентезі, містика, тревелоги, історично-травматичні, підлітково-ідентифікаційні тощо. Є в цьому щось трохи несподіване, але отак і є: графічні романи про підлітків-мігрантів, що шукають своє місце чи то в новому, чи то в старому світі, трапляються доволі часто. І за одним з таких я полювала мало не два роки.

Ніді Чанані – доволі відома каліфорнійська художниця-коміксистка. Проте “Пашміна” – це її перший сольний графічний роман. І визначальними для нього є дві риси: автобіографічність та дебютність.

Головна героїня “Пашміни” – каліфорнійська (я ж казала!) тінейджерка Пріянка, чия мама колись давно приїхала з Індії. Прі не любить, коли її називають на повне ім’я, коли її дражнять в школі, бо вдягається по-бідному,  та коли мама відмовляється ділитися секретами з минулого. Прі любить пиріжки-самоси, малювати комікси та дядька Джатина – маминого давнього друга, котрий грає в житті дівчинки батьківську роль. Але дядечкова дружина несподівано вагітніє і Пріянкине життя летить шкереберть.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Чарівна шаль та умоглядна Індія” →