Вісник екранізацій. “Життя за життям”

Вісник екранізацій” уже добряче заріс мохом, але коли виходить екранізація однієї з найулюбленіших книжок – саме час реанімувати призабуту рубрику. Хоча подивитися її я зважилась далеко не одразу. Бо всі, хто чув про “Життя за життям” Кейт Аткінсон в курсі, наскільки важливу роль в оповіді відіграють дві світові війни.

Отже для BBC зняли свою, чотирисерійну, версію нескінченної низки життів Урсули Тодд. У першій сцені героїня народжується і… Трішки живе. Потім – живе довше. Потім – ще трішки довше, постійно проходячи крізь смерть, повертаючись до життя, розширюючи життєвий досвід (утоплення? “іспанка”? падіння з вікна? що ще Урсула не “пробувала”?), а згодом – і свідомість. Життя за життям Урсула вчиться спочатку виживати, а потім – жити правильно. “Має ж бути в цьому якийсь сенс?” – питає героїня й замислюються глядачі. Але Аткінсон (як і творці екранізації) не поспішає давати однозначну відповідь, хоча й зіштовхує панночку Тодд з і спокусою виправити найбільшу історичну помилку ХХ століття.

То що у нас по плюсах?

  • перший, головний, ключовий і так далі плюс екранізації – її існування. Я на неї чекала, я її трохи боялася, бо опрацювати цей сюжет було дуже непросто. Але загалом все вийшло. І чи не в першу чергу – завдяки Томасін Мак-Кензі, виконавиці ролі дорослої Урсули. Вона свою героїню зіграла ідеально. Урсула в неї симпатична, мрійлива, але вперта, дошкульно розумна й дуже, дуже уважна.
  • та й загалом ансамбль дуже класний – від сухувато-стриманої Сильвії (Шон Кліффорд) і “ведмедика” Г’ю (Джеймс Мак-Ардл) і аж до космічно тупуватого Моріса, забобонної служниці Бріджет та усіх дитячих версій Урсули.
  • а ще тут шикарно попрацювали з відображенням епохи. І мова не тільки про декорації, костюми (ах, які тут двадцяті, ах, яка тут Іззі!), а й про ретельну роботу з контрастами (мирні часи – воєнні часи, спокійні для героїні часи – тривожні часи), дрібничками і не дрібничками, що маркують епоху (скажімо, прірва між обшарпано-затишною “Лисячою норою” та новим, але похмурим і непривабливим модерновим будинком Урсули в одному з шлюбів), повторюваними символами, рухами, жестами (наскільки ж різний контекст в сценах, де в Урсулу вперіщується край столу). Тут і операторська робота на висоті, але те, наскільки ретельно вибудовані мізансцени, постійно викликало захват.

Ладно, а що з мінусами?

  • для мене це деякі сценарні рішення, але… Я розумію, що працювати з текстом-ризомою, текстом-лабіринтом дуже непросто, тому й не дивно, що сценаристка Батшеба Доран місцями “перелініїла” оповідь. Спочатку кидається в очі, що життя Урсули синхронізуються за довжиною, згодом – за… сенсом, метою, тим самим purpose, про який згадує сама Урсула. Місцями вийшло трохи занадто прямолінійно, місцями – надто буквально (зате закадровий голос був дуже в тему), але я дивилася разом з людиною, яка не читала книжку – кажуть, що все зрозуміло й все правильно. Ну ок.
  • а ще спрощення і вирівнювання сюжету призвело до спрощення й вирівнювання персонажів. Брати-сестри Урсули сумирно відступили на другий план (включно з символом сімейного щастя й родинної любові – Тедді), Сильвія перетворилась суто на втомлену мати (місцями – єхидну), Г’ю – на образ ідеального батька (хоча ті миті, коли його зненацька, на секундочку, накриває ПТСР-ом Мак-Ардл зіграв ідеально – самими очима). Ну і найбільше мені шкода Іззі, яку мінімізували до яскравого, доброго, але не дуже тямущого метелика, викинувши за облавок і її життєву драму, і природу та історію антагоністичних стосунків із Сильвією. Сибіл такого б не схвалила (вибачте, просто Іззі грає Джесіка Браун-Фіндлі, і це не те щоб прям “гроші на вітер”, але наблизилось до цього впритул).
  • ну але власне й сценарні, й персонажні спрощення призвели до того, що сюжет екранізації зберіг “сагову” складову (ну бо життів тут багато), але дещо розгубив сімейність. Свого часу книжка викликала в мене захват не тільки тим, як Аткінсон працює з фабулою та фантастичним припущенням, а й тим, як вона вправно створила сімейну сагу мінімумом зусиль. Дрібні розходження в життях, які дозволяли по-новому подивитися на біографії персонажів, характерний для британської літератури присмак “кінця епохи”, образ Сильвії, яка зубами й кігтями тримається за старосвітський триб життя верхнього середнього класу, й Урсула та Іззі, які виступають антагоністками й провідницями нового… Зосередженість на перезавантаженнях Урсули добряче прорідили цю складову. Причому, деякі речі залишились (іноді – суто на рівні візуальних маркерів), але зчитувати їх тепер важче. З іншого боку, якщо знімальна команда планує працювати з “Руїнами бога” – усе це ще можна врятувати.

Хай там як, а екранізація мені дуже сподобалась, і більшість моїх зауважень – з категорії “Дрібні перли”. Але треба зважати й на те, що і текст, і його екранне втілення дуже тригерні: починаючи від численних дитячих смертей і не закінчуючи домашнім насильством. А ще війна. Війни в оригіналі багато, але в серіалі майже все найстрашніше втрамбували в останню серію, й дивитися її непросто. Дивно, мені здавалось, що найжахливішими стануть сцени Бліца – завивання сирен, вибухи… А на практиці, найбільший жах обійняв на берлінському епізоді. Бо оце хтонічне “Росіяни наближаються” зараз сприймається з новою гостротою.

Мої пости про книжку (ага, їх два) можна прочитати тут і тут. Про “Руїни бога” – отут.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s