Я майже ніколи не перечитую книжки – бо навіщо. І майже ніколи не _пере_писую враження – бо а як таке можливе. Але бувають виключення. І тому, коли мені запропонували написати для блогу Нашого Формату текст про досвід перечитування “Життя за життям” уже після прочитання “Руїн бога” – то це був справжній виклик. Незвичний і по-своєму некомфортний, але вартісний. Бо перечитуючи я дізналася більше не стільки про Урсулу Тодд, скільки про власну систему цінностей. Але про Урсулу з Тедді все ж таки трохи також.

Іноді здається, що всі люди поділяються на два типи. Ні, не технарів та гуманітаріїв. І не на тих, хто любить котиків або песиків. І навіть не на поціновувачів кави чи чаю. Є люди, які перечитують книжки, і є такі, хто воліє цього не робити. А ще є книжки, які вносять плутанину в цю чудову надійну систему.

Я перечитую книжки нечасто й неохоче, і кожного разу, коли вже зібралася сотворити неподобство проти стосів ніколи не читаних книжок, довго перед ними вибачаюся. Але з “Життям за життям” Кейт Аткінсон інакше бути не могло. Особливо, як врахувати, що українською з дилогії про сім’ю Тодд першою вийшла друга книжка – “Руїни бога“… Особливо, як врахувати, що українські переклади Аткінсон Ярослави Стріхи настільки фантастично влучні, що не можна позбавляти себе задоволення… Особливо… Насправді, це той випадок, коли жодні “особливо” особливо не потрібні. Бо про Урсулу Тодд можна читати знову і знову. Так воно задумано.

Про Урсулу

– А що, якби ми проживали життя знову і знову, доки нарешті не зробимо все правильно? Правда, було б чудесно?

– Думаю, це було би стомливо.

“Життя за життям” належить до тих текстів, що їм (не) щастить з однозначністю рецепції. Це той випадок, коли форма визначає зміст. Навіть не так. Форма стоїть на сторожі змісту і з превеликим задоволенням грається у вахтерку: “Проходимо, не затримуємося. Не затримуємося, проходимо! Вам направо, направо, а потім наліво, проходимо!”. Урсула Тодд народилася 11 лютого 1910 року і померла. Урсула Тодд народилася 11 лютого 1910 року, пожила трохи і померла. Урсула Тодд народилася 11 лютого 1910 року, пожила собі багацько і померла. Урсула Тодд народилася… Ну, ви вже все знаєте. Урсула Тодд житиме знову і знову – і між “Падає сніг” та “Запала темрява” можуть вклинитися двійко секунд або півстоліття.

Навіщо? Бо Кейт Аткінсон любить “літературщину” (тягар філологічної освіти в письменниці відчувається в кожному тексті – просто десь це стратегічне поколювання якимись специфічними алюзіями, а деінде – килимове бомбардування рафінованими кліше). Бо така побудова сюжету дозволяє бавитися з варіативністю: а могла Урсула померти від “іспанки”, а могла подорожувати Європою, а могла познайомитися з Гітлером, а могла загинути під час бомбардування Лондона, а могла загинути під час бомбардування Берліна, а могла, могла, могла? “А чом би й ні, – наче відповідає нам щедра письменниця. – Можливо все!”. Зрештою, і хто сказав, що це й неможливо?

Під час першого прочитання цей вихор варіацій заворожує – практично бездоганною ритмікою, наскрізною точністю характерів і тим знущальницьким розмахом, з яким письменниця використовує (це щоб не сказати – експлуатує) прийом “промовиста деталь”.

От тільки перше прочитання підштовхує стати на позицію молодшого брата Урсули Тедді. Головне – зробити все правильно. Давай, Урсуло, цього разу без помилок! З другим прочитанням оптимізм трішки розсіюється. Мабуть, це справді стомливо – жити знову і знову? Якщо “стомливо” – це взагалі правильне слово. Бо на другому колі, вже після того, як читацьке серце розбив фінал “Руїн бога“, тишком приходить маленьке осяяння: щоби народитися знову і знову, Урсула Тодд має померти знову і знову. І сама героїня це усвідомлює надто добре, адже найперше, чому навчилася Урсула від своїх “дежа-вю” – це виживати. Так, знову і знову. Поки цього разу не вийде на правильне.

Про Тедді і Тоддів

Кохання не помирає разом з коханим. Тепер я кохаю його ще більше, бо мені його так шкода. Він не одружиться, не заведе дітей, у нього не буде прекрасного життя, яке він заслужив за правом народження.

Є щось заспокійливе в тому, що для українських читачів “Руїни бога” з’явилися раніше за “Життя за життям”. Бо, як подумати, це максимально гуманний варіант. У “Руїнах” Кейт Аткінсон пропонує один варіант життя Едварда Тодда, в “Житті” ж для Тедді відкривається безліч варіантів. Хоча, якщо подумати трішки далі, то в “Житті” радше йдеться про безліч варіантів Тедді, але ці моторошні міркування ми залишимо докторові Келлету. “Руїни” (правда, формулювати так дещо ніяково з огляду на те, що єдиною більш-менш нормальною людиною з числа найближчих поплічників Гітлера Урсула вважала Альберта Шпеєра) – це текст монументальний, навіть враховуючи всі особливості розхристаної хронології. І однією з його переваг є монолітні характери.

До характерів Кейт Аткінсон ставиться з особливою увагою. Сюжети – діло таке, в більшості її творів сюжет вкладається в два-три-чотири речення і першим з них точно буде: “Жила собі якось родина”. Письменницька суперсила британської авторки – це дбайлива вибудова ситуацій, що працюють на характери персонажів. Вони можуть бути передбачуваними або несподіваними, життєвими або підкреслено літературними, логічними або “шось тут не альо” – але кожна з них розкриватиме двійко-трійко героїв з нової точки зору, додаватиме щось нове до образу або особливо пильно поліруватиме те, про що вже було сказано. В таких умовах читання за схемою “Життя за життям” – “Руїни бога” – “Життя за життям” перетворюється на захопливе перегортання пісочного годинника, де якоїсь миті почне цікавити питання: а піщинки точно кожного разу лягатимуть на ті ж самі місця?

“Життя за життям” – це роман-калейдоскоп, сама структура якого дозволяє нескінченно змінювати вхідні дані. Чи зміняться від того характери? Здається, Кейт Аткінсон вважає, що не конче, адже навіть у змінених умовах Урсула лишається Урсулою, яка покладе життя на виправлення помилок, Сильвія лишається Сильвією, яка будуватиме навколо себе непроникну вежу домашнього затишку, Іззі лишається Іззі, яка шукатиме простіших варіантів серед усіх доступних, а Тедді – Тедді все одне залишиться героєм. Характер такий. “Руїни бога” змушують глянути на персонажів прискіпливіше: а, може, все ж таки? Ні – опонує перечитане “Життя“, це ті самі Тодди, яких ми давно знаємо, а декого з них навіть любимо. Кейт Аткінсон створила літературну родину, яка іноді здається реальнішою за сусідів за стінкою. Бо там – гуркотливі примари, а тут – не просто давні знайомці, а ще й свого роду літературні фенікси. Вони знову і знову поставатимуть з попелу прочитаних сторінок. Бо темрява закритої книжки западає ненадовго.

Про руїни і життя

Врешті, життя дається один раз, і треба зробити все, що в наших силах. Усе одно наробимо помилок, але треба бодай постаратися

Головна формальна цікавинка “Життя за життям” є його ж слабким місцем. Цей роман – текст-уроборос, що затято жує власний хвіст і дивиться скоса не по-доброму. “Не жаважайте, мені шмашно!” Йому смачно, це неозброєним оком видно, а як читачам?

А читачам, здається, треба змиритися з тим, що тут немає не те, що принципового оце-повороту, яким Аткінсон завершила “Руїни бога“, але й фіналу, як такого, нема. Ви подивилися чергову серію з життя Урсули Тодд і осьдечки анонс наступної. То переживе Урсула “іспанку” наступного разу? То одружиться з нею Чоловік-З-Адміралтейства? То почнеться знову Бліц, чи Урсула застрелить-таки фюрера? “А це важить?” – питає натомість текст. Та є трохи, але… Але за однозначними відповідями – до іншого віконця, “Руїнами бога” доведено. А в цьому – сімейна сага, яку можна звести до однієї сцени (а всі інші танцюватимуть навколо неї за потреби), фантастика, в якій не має пояснення для фантастичного припущення, життя, що дозволяє помилятися знову і знову, але краще все ж постаратися.

Урсула-персонаж певною мірою проламує “четверту стіну” і усвідомлює варіативність власного сценарію. Урсула-героїня живе в бульбашці особистого безсмертя, щедро даруючи всім своїм близьким ще спробу, ще одну, і ще. Урсула-сюжет містить в собі нескінченну кількість однакових початків, як і будь-яка книжка, що її колись захочеться перечитати. Тільки книжка Кейт Аткінсон перечитує сама себе і гостинно припрошує скласти їй компанію.

---

Оригінал допису за знаходиться за цим посиланням.

Мій відгук після першого прочитання “Життя за життям“.

Відгук на “Руїни бога“.