/Атенсьйон! Пояснити, чим мене вибісила об’єктивно добре написана книжка з захмарним градусом читацької любові, можна тільки зі спойлером. Він не має стосунку до розв’язки, але завчасно привідкриває певну інтригу з мотивацією персонажа. Оскільки способу нарядно приховати спойлер я не знайшла, готова поговорити про нього персонально/

Адді Лярю бреше. Краде. Махлює. Та жити інакше їй дуже складно. Колись давно, рятуючись від осоружного весілля, Адді уклала угоду з тим, хто в лісі живе. Вона отримала свободу та буквальне життя вічне – поки сама від нього не відмовиться. Але в контракті був дрібний шрифт: ніхто й ніколи Адді не пам’ятатиме, щойно вона зникне з людських очей – її одразу забуватимуть. Ясно, що «дрібний шрифт» швидко перетворюється на справжнє прокляття. І все ж дівчина, яку з рідного села прогнала не лише загроза шлюбу з немилим, а й незрозумілі навколишнім мистецькі амбіції, майже знайшла шлях обійти обмеження. Вона, та, хто не ладна навіть ім’я своє записати, десятиліттями, століттями надихає інших на творчість, сподіваючись, що бодай відблиск від неї в історії таки залишиться. І триває це до того моменту, як у сучасному Нью-Йорку книгар-букініст раптом помічає, що оця-от дівуля в нього книжку увела.

Життя – це біль. Обезсмертити персонажа і показати його очима кілька епох – доволі простий шлях, яким вже ходило чимало письменниць і письменників. Зазвичай їхніх персонажів спіткають дві основні проблеми: а) неуникна втрата близьких; б) забагато уваги від оточуючих. Вікторія Шваб у “Незримому житті Адді Лярю” вирішила ці проблеми одним ударом – увагу на її героїню звертають ненадовго, та й зблизитись їй з кимось дуже складно. Вірніше, їй самій нескладно – Адді захоплюється, закохується, прив’язується, проводить поряд з деякими людьми, тижні, місяці, часом – роки, нехай з перервами, але ж для них кожна зустріч – наче перша, а для неї… для неї – ні. Та не тільки в цьому авторка поставилась до своєї героїні жорстоко. Волосся починає бігати по голові, варто тільки припустити, чим саме може обернутися таке навколишнє безпам’ятство. Уявляєте собі, як може житися на світі молодій привабливій жінці, яку ніхто не знає, ніхто не захищає, якій хтось може допомогти – але ненадовго and so on? Ну от Шваб теж прекрасно уявляє і щедро цим ділиться. Вона повільно і докладно показує, як Адді вчиться виживати, як вона перекалібрує власне уявлення про етичне, як призвичаюється, намацує межі дозволеного і припустимого, як починає «хакати» систему «Ніхто й ніколи тебе не пам’ятатиме» і вперто намагається лишити нематеріальний слід на землі. Навіть якщо для цього треба красти, брехати й махлювати. Навіть якщо це обійдеться дорогою ціною. Навіть якщо вигадану нею мелодію треба місяцями наспівувати гарненькому музикантові – раптом запише нав’язливий мотивчик, що, здається, колись був наснився.

Життя – це люди. Сама ідея роману дозволяє авторці дуже цікаво попрацювати з проблемою «Наскільки нас визначають інші». З одного боку є Адді, характер якої начебто максимально незалежний за умовами завдання, але всі перші десятиліття її вічного життя визначає спротив обставинам. Обставинам народження та виховання, обставинам оцього бентежно складного життя, конфлікту з єдиною істотою, що її ще пам’ятає – тим самим хтонічним богом/дияволом, надприродною сутністю, яку Адді воліє бачити в чоловічому обличчі та називає Люк (скорочення від Люцифер, аякже) – що невпинно хоче знищити безсмертну душу Адді. Чи не лише? Фактично довгенький текст є романом виховання, в якому героїня повільно і в екстремальних умовах відрощує власний характер. От чисто-густо власний, незалежний від усього іншого… якщо це взагалі можливо. Тоді як інший герой – той самий букініст Генрі – навпаки критично залежний від думки інших, від чужої любові чи нелюбові. Це від того, що він чутливий, емпатичний і взагалі людина хороша – пояснює нам авторка. Й оця його «кідалтова» емоційна незрілість, невпевненість у своєму місці в світі та в реальності має не тільки доповнювати Адді, з її потом і кров’ю викоханою самостійністю, але й посилати сигнал читачам – «ви такі не одні, так, бути нами важко». І десь приблизно тут у мене з текстом виникли проблеми. Здавалося б, Генрі – гуманітарій-неборака, якого не розуміють в сім’ї, який не робить «людську» кар’єру, а страждає в очах оточуючих фігнею, який не має амбіцій, вірніше має, але не такі, яких від нього очікують, має викликати автоматичне співчуття. І він якийсь час викликає. А потім цей депресивний лобстер просто починає дратувати. /ТУТ БУВ ТОЙ САМИЙ СПОЙЛЕР/

Життя – це творчість. Мабуть, якщо відкласти осторонь любовну драму та виживальницький майже-горор, найцікавіший момент книжки – це всі теми, що стосуються творчості. Як з’являються і як реалізовуються ідеї, специфіка медіумів, роздуми про масштаб внеску муз та натхненників, проблема авторства в різні епохи – спостерігати за тим, як Адді століттями знаходила митців, здатних зберегти щось від неї, дуже прикольно. Ну і не дивно, що зрештою основний конфлікт роману про пам’ять лежить в розрізі між пам’яттю персональною та пам’яттю загальною, і де між ними можна перекинути місточок.

Плюси роману: чудова головна героїня, цікаве фант’припущення, сам образ хтонічної тіні-спокусника, ретельно проговорена динаміка стосунків жертви й ката, в яких згодом стає непросто розділити співзалежність і справжні почуття. Мінуси: солодкава романтична складова, коли йдеться про лінію стосунків з Генрі, риторичні й сюжетні повтори, нерівномірна динаміка окремих частин.

Українською роман видав #Книголав, але я читала його в оригіналі.

Ранній доступ до цього огляду був відкритий для патронів 25 січня 2022 року. Ви можете підтримати Vaenn’s BookBlog на Патреоні.