Після готичного трилеру та двох (майже поспіль) янгадалтових фентезі про повстання мені вже кортіло почитати щось миле й добре. І таке знайшлося поміж підліткових графічних романів. Так, у тамтешніх героїв серйозні проблеми, але в цілому воно все таке зефірково-лагідне й декоративне, що аж серденько співає (і просить тост з полуничним варенням).

Прекрасна епоха і вогні Парижа, декаданс і абсент, новітні економічні виклики й розквіт нових форматів мистецтва. А до чого тут підлітки? Історія, написана й намальована Джен Вон, крутиться навколо 16-річного бельгійського принца Себастіяна, котрий не хоче шукати наречену, а хоче… Платтячок. Отаке в принца приховане хобі: в бальних сукнях матері він почувається іншою людиною – кращою, сміливішою, такою, яка може витримати всі виклики, до яких готують спадкоємця трону, а він постійно сумнівається, що не витягне, що він не схожий на свого видатного батька і тільки все зіпсує. Проте материни сукні – строгі й елегантні, а Себастіянове самовираження потребує чогось інакшого, чогось яскравішого, чогось такого, що уповні відповідає цій божевільно-лихоманковій епосі. І якось на балу в Парижі він бачить роботу юної модистки Френсіс…

… і розуміє, що це саме те, чого він потребує.

“The Prince and the Dressmaker” – це премила історія, яка дуже делікатно розповідає про дві проблеми: пошук власної ідентичності в світі, де в тебе взагалі не може бути жодної виразної ідентичності, де ти – не людина, а функція. Себастіян старанно приховує половину свого життя, але його розриває на шмаття, і ясно, що рано чи пізно дедалі більше людей дізнаватимуться про його секрет. Але сама тільки можливість реалізуватися вповні стає для нього непереборною спокусою.

У Френсіс проблеми інші: дівчина, звісно, в сюжеті відіграє роль Попелюшки, але це особлива Попелюшка – з талантом й уповні відрефлексованими амбіціями. Через вік і невисоке походження вона змушена починати кар’єру з найнижчих щаблів, але знає, що здатна на більше.

Робота на Себастіяна для неї – втілення всіх мрій. Нарешті вона може робити саме те, на що здатна, і саме те, що мріє (а дівчина змалку мріє стати художницею по костюмах для балетних вистав). Нарешті можна посунути вбік стандарт і створювати щось цілковито надзвичайне. Тим більше, що августійший клієнт цілковито підтримує.

Але є одне але. Сукні – таємна пристрасть Себастіяна. Отже його модистка – це теж таємниця. Як воно – створювати шедеври і не мати можливості навіть сказати, що ти їх створила? І чого варта дружба, що душить потребу однієї зі сторін у справедливому визнанні?

Попри очевидну драматичність сюжету авторка всі проблеми героїв вирішує дуже ніжно, казково-неправдоподібно, але по-своєму іронічно. Про це можна із самого початку здогадатись: Джен Вон йдеться про доволі альтернативний всесвіт, де в короля Леопольда ІІ є законний спадкоємець і найбільша проблема – його одружити. Образ суворого батька-короля тут створено не без гротеску (загалом авторка відверто іронізує над своїми “роялями” і вкладає одному з персонажів у вуста тезу: “У світі, де існують універмаги, нам вже місця нема”), але із симпатією. /Я, правда, цю симпатію не поділяю, але то від уявлення про історичну роль справжнього короля Леопольда, мабуть./ Та й попелюшкова частина реалізована без жесті, на яку була багата та епоха, коли йшлося про долю молодих жінок у містах. З цієї лінії вийшло таке собі “Дамське щастя” на мінімалках. До речі, шанувальницям і шанувальникам роману Золя дуже рекомендую цей мальопис – вайб епохи становлення універмагів цілковито впізнаваний.

Намальовано все це дуже симпатично. Де треба – трохи готики…

Деінде – феєєрія барв і впізнавані референси до візуальної культури того часу

Оцей момент з обігруванням мистецтва мені дуже сподобався. Дивишся на панелі чи окремі строї – і впізнаєш картини

Ну і загалом воно все дуже стильне і з увагою до деталей. Скажімо початок кожного розділу – отакий, з фрагментами викрійки

Страшенно хотілося б, щоб “Принца й модистку” видали українською – у нас такого на ринку ще нема, та й загалом з графічними романами на аудиторію 10-16 років (конкретно тут радше 14-16 – є там сценка з розпиттям абсенту, хоча й доволі безневинна) негусто.

Бонус: майже всі обкладинки в мальопису однакові, а от французька – інакша і дуже класна. До речі, з Ангулема “Принц і модистка” повернулися з призом.