Американська письменниця Ліза Клайн зробила собі ім’я на підліткових романах за мотивами визначних подій з історії США та на таких само підліткових ретелінгах шекспірівських сюжетів. І от поки я неквапно (тобто роки десь так з чотири) сбиралася прочитати її “Дочку леді Макбет“, добрі люди екранізували інший роман авторки – “Офелію“. Окей, подумала я, будемо тоді дивитися. Тим більше, що фільм зненацька дошкандибав до напів широкого українського прокату.

Ідея переповісти сюжет “Гамлета” з точки зору Офелії – багата і вдячна: образ відомий, дуже яскравий, але в самому тексті п’єси Офелії мало, тож можна добряче розважитися, вигадуючи те, що лишилося “за кадром”. Не знаю, як воно в книжці, а от у фільмі крім очевидної “гамлетовщини” в сюжеті з’явилося трохи з “Ромео і Джульєтти“, трошки з “Макбета” і “Зимової казки“, дрібочка того, дрібочка сього… Вийшло цікаво.

Отже при данському дворі зростає крихітка Офелія – дочка радника короля. Дівчинка мріє вчитися – “як брат!” – але в неї такої опції нема. А проте дикувату розумницю Офелію бере під крило королева Гертруда. І якось воно все спокійно крутиться, поки з університету не повертається принц Гамлет. Отоді все направду завєртє…

До плюсів цього фільму можна вписати:

• спроби наростити сюжету м’ясце, з одного боку, не відходячи принципово від шекспірівських правил гри, з іншого – так, щоби сюжет був зрозумілим, цікавим і достатньо приємним для сучасних глядачів й особливо глядачок. Тож сюжету (майже) вдається триматися берега, показуючи Офелію як самостійну й емансиповану дівчину. В міру самостійну (наприклад, про відкрите навчання таки не йдеться), і в міру емансиповану (мотиву “Треба заміж” героїня не заперечує, просто намагається перекрутити ситуацію по-своєму). Така Офелія дисонує з оточенням – але в неї роль така. В усіх сенсах цього слова. Тим більше, що до ключових сцен першоджерела сценарій ставиться дуже уважно. А монолог про квіти – вписався, як рідний! Дейзі Рідлі мені тут сподобалася – романтична квіточка з неї ніяка, але тут і завдання такого не стояло.

• спроби показати жіночу солідарність у дії та бездіяльності. Офелія поміж інших фрейлін – як та біла ворона, але автори натхненно тчуть материнську фігуру з Гертруди – і виходить у них непогано. По-перше, це додає оповіді нюансів – і от уже мова не тільки про кохання, а ще про різні види відданості та різні види її наслідків. По-друге, мені взагалі сподобалася тутешня інтерпретація образу Гертруди як жінки, котрій кілька разів не пощастило, а поговорити про це не було з ким. З розмовами тут взагалі біда. “Офелія” вибудована як історія про те, що буває, коли чоловіки не вміють чи не вважають за потрібне розмовляти словами через рот. Власне, “Гамлет” – про те ж саме, але тут ще й увиразнили кілька моментів.

• візуальне втілення. Естетику художники фільму безбожно позичали у прерафаелітів (“Офелію” Мілле скопіювали просто повністю) – і величезна їм за це подяка. Кольори, лінії, костюми, задні плани – все, майже все звідти, і це прекрасно! Як на мене, я таке люблю.

А з мінусами як?

• найпередбачуваніший – дуже мелодраматичні сюжетні повороти. Дуже. Але джерело помітної частини – інші п’єси дядечка Вілла, тут не прискіпаєшся, робили, що могли. Зате мені не вистачило містики. У фільмі багато говорять про недолю, чари й інші тонкі матерії, але все вирішується гранично реалістично. Є героїня відьма – та й ту ославили. Є чари? Та то такі ліки/зілля. Є привид? Нема привида, розслабтеся. Взагалі, цей напрям – “більше, більше реалізму” – наче й логічний, але із середньовічною картиною світу монтується неідеально. Хоча… звинувачувати переспів п’єси Шекспіра в ментальних анахронізмах – це навіть нечемно.
• а от з чим очевидна біда – так це з чоловічими образами. Дякувати цьому фільму, що там є Клайв Овен. Клавдій в нього такий собі… доволі середній Клавдій, але він хоча б запам’ятовується! Гамлета хотілося прибити на місці і негайно просунути вперед Гораціо. По-перше, там актор – єдиний по-справжньому симпатичний з молодшої частини касту, по-друге, він з Офелією взаємодіяв значно краще, хоча ефірного часу в них було обмаль.  Батько Гамлета, Лаерт (Том Фелтон, між іншим), Полоній, якого вбили за кадром – це доволі ой. Про інших взагалі мовчу, хоча набір був повний. Ну, Фортінбрас – мужчина видний. Якщо то був Фортінбрас. Нє, люди добрі. Якщо ви робите версію “Гамлета” для дівчат – то треба робити її так, щоб дівчатам було на кого помилуватися. А то за всьо-про всьо Овен – це мало, чесне слово.

Цікава ідея, красиве виконання, дещо спірна вибудова сюжету і проблема з половиною ролей. Як вдуматися, кіно вийшло – таке чесне нічого особливого. Але мені все одно сподобалось. Офелія тут хороша. Її розумієш, її підтримуєш, за неї вболіваєш. А фільм про це і для цього й зняли.

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням