Що крутіше: Форум видавців чи Книжковий арсенал? Батл цей одвічний, але я самоусунулася ще десь два роки тому. Обидва заходи ці дуже схожі і дуже різні водночас, але в моєму випадку один фактор їх єднає певніше за будь-що – і той, і інший про людей.

Цього року я їхала до Львова, обіцяючи собі частіше відвідувати цікаві заходи та більше тусити. Одну програму виконала, іншу перевиконала і навіть трохи книжечок собі купила. Ці п’ять вересневих днів вмістили у себе:

Дев’ять івентів. Так, десь вісім сотень пунктів в програмі – порівняно з цим те звучить несолідно, але повірте – це в мене рекорд. Практично всі з цих заходів або були складовими фантастичного кластеру, або робилися дотичними до фендому людьми. А, ще один суто перекладацький був – про особливості адаптації не дуже літературної мови персонажів (і це не про матюки, ви не подумайте!). З інших найбільше запам’яталися розмова про кухню перекладів і верстки коміксів, організована “Рідною мовою” (це було ще веселіше, аніж на Арсеналі!), дуже камерний івент про жанрові мікси у фантастиці та космічно різнонаправлена дискусія про те, чому мейнстримні літературні твори соромляться ярлику фантастика навіть коли фактично нею є. Оцей останній посприяв організації Ордену Водомірок – неформального і поки що вузенького об’єднання букблогерок. Джерело натхнення – фраза “Рецензенти – вони, як водомірки – ковзають по поверхні”. Неправда, наш девіз – “До дна!”.

А ще були івенти, в яких я брала участь. І це у нас з Форумом таке вперше. Один з них – вранішня презентація “Кишенькового мандруарія” (люди, які прийшли в суботу на 10 ранку – ви космос!) – було весело, але не аж так феєрично, як ми сподівалися, відколи на модерацію позвали Ксеню Шпак, котра збурила вир мізогінно-гомофобних дискусій у ФБ, просто разочок покритикувавши ретрофутуристичний підхід частини авторів. Іншим приводом висловитися стала дискусія про особливості та цільову аудиторію підліткової літератури – я трохи порозповідала про західні янгадалтові тренди і поспостерігала, як підлітки знаходять (а частіше ні) спільну мову із старшими колегами.

А ще, а ще… Встигла обійняти багатьох знайомих. Познайомитися з новими людьми (з деякими – не вперше). Розвіртуалитися з давніми френдами. Побачити наживо кількох перекладачок, яким хотілося сказати: “Хочу бути вами, коли “виросту” – але насмілилася тільки одній, яка це вже чула. Трохи розповідала про нинішні проєкти і замислилася над перспективами наступних. Дізналася, що цей бложек відоміший, аніж я очікувала. Дала перші в житті автографи людям, які не є моїми друзями чи міцно знайомими. Купила шкарпетки з вінішком. Пообіцяла подрузі, що якось модеруватиму їй презентацію (ви в це вірите? Я ще ні). Випила забагато кави. Не подивилася другу частину “Воно”. Використала запас слів на півтора місяці вперед. Долучилася до безпосереднього знайомства ще однієї людини з концепцією “На Форумі треба пити блакитне шампанське!”. Побувала на здибанці буктьюберок та потрапила в кадр. Попри погоду вигулювала кольорові колготки. А ще книжечок купила, як же без цього!

А тепер – про книжечки!

Цього року я була вирішила купувати лише те, що аж стрибає в руки, і видане малими видавцями. Але вийшло кілька виключень – один комікс мені привезли в подарунок (з Києва – що характерно), одного Пратчетта мені купив брат за компанію зі своєю “Душевною музикою” і одного Гжендовича дуже переконливо розрекламувала авторка обкладинки Ліна Квітка.

Оце дитяче:

Оце навколофантастичне:

А це – український нонфікшен:

А інше я у Києві докуплю. “Отаке”.