Другий тиждень марафону TheDarkestReading минув разом з двома дуже не схожими книжками, які часом несподівано лунко перекликалися між собою. В обох мова йде про владу над столицями (щоправда, владу небуквальну), в обох кілька партій впливу затято перетягують ковдру контролю над ситуацією, в обох йдеться про події несподівані й чарівні. Тільки одна з цих книжок – постмодерністське привітаннячко Чосеру, а інша – свіженьке пригодницьке фентезі.

Що читалося:

• що тільки не знайдеш у надрах книжкової шафи. Я от несподівано розшукала придбаний років десять тому роман Пітера Акройда. “Клеркенвельські оповіді” – це клаптикова ковдра з розповідей категорично ненадійних оповідачів, частину з яких Акройд позичив у Чосера, але добряче перекалапуцяв. Акройд вирішив розповісти про божевільно-хворобливе буття лондонського передмістя в останні місяці правління Річарда ІІ. Про заколот політиків та збори сектантів, про теракти (цілком собі сучасного формату) та судові чвари, про напрочуд точні й дивовижно спонукальні пророцтва юної черниці та неточні й химерні мудрствування учених мужів. Історія, яку оповідає британський письменник розкручується спіраллю – Акройд постійно додає персонажів, жонглює ПОВами, намагається зловити читачів на живця, а потім знизує плечима і запевняє, що це він не всерйоз, але й не сказати, що жартома. По-штукарському подроблена фабула, пачечка детективних сюжетів, море побутових подробиць (тепер я прямо-таки чекаю на його книжку про історію Лондона – КМ-Букс її вже аноснували), щедрий набір феноменально неприємних героїв – і все це складається в дивний сюжет про роль віри, безвір’я та маніпуляцій першим і другим з політичною метою. Текст ллеться як пісня (ну, так сороміцька, а шо поробиш), але логіка там місцями відверто переускладнена, та автор спішить на порятунок і останнім ПОВом вписує себе – розповідаючи, як воно могло бути насправді. Що ж, це була одна з найдивніших варіацій на тему жіночого емпаверменту, що мені траплялися останніми роками.

• Лондон 1399 року – місце страшне, але сучасні Будапешт, Відень та Прага (а ще трішечки – Львів та Страсбург) – не набагато привітніші, хоча вже точно яскравіші. Нарешті-нарешті-нарешті світ побачила остання (а чи остання) частина пригод Варти Тарновецької та пелехатого чеха. Після нефігурально карколомних подій у Празі для головної героїні трилогії настав час призвичаюватися до нових обов’язків. Чекати довго не довелось – Вартових Центральноєвропейського конгломерату запросили прослідкувати за порядком на з’їзді алхіміків, що має відбутися в Будапешті. А Будапешт – це Дунай, Парламент, кава (де герої Наталії Матолінець – там і кава з тортиками), а ще – лігвище центральноєвропейських кровопивць. На відміну від перших двох томів “Кров Будапешта” – книжка… спокійніша. Ні-ні, без характерного для серії ураганного екшену справа не обійшлася, але більший об’єм і трохи повільніша оповідь дозволили розповісти не лише про пригоди, а й більше про строкатий світ сучасних чародіїв. У третьому томі авторка відповідає на питання, які мучили читачів із самого початку: від “А що буває, якщо одружити відьму з чародієм?” до “А чому в України немає своєї фракції і як завести собі власного суддю?” та “І що там за порєбріком?” (за порєбріком, тим часом, знають, як робити Кощіїв, але тссс). А в іншому – все, як ми й очікували: закляття заклинаються, зілля булькотять, герої коять дурниці й відчайдушно залагоджують їхні наслідки, світ мертвих не завжди погоджується триматися осторонь від світу, могутня річка намагається зіграти власну партію, а Тарновецька шукає ще кілька способів героїчно недовбитися об уперту реальність.

Як читалося?

Бадьоро й радісно. Акройд несподівано (ну бо ж Фоліо) потішив дуже барвистим перекладом, а “Кров Будапешта” – новою зустріччю з улюбленими героями, тим-таки Будапештом та дуже виразним зимовим колоритом. Не аж прям “Терор“, але від деяких дрижаки хапають переконливо.

Що далі?

Третій тиждень вже практично минув, але тизер – це святе. Далі в програмі – привиди та їхні будинки.