Перший тиждень листопада випав напрочуд лагідний, але темному читанню сонячна погода не завадить. Енівей, почала я марафон з легкої розминки – продовжень вже знайомих підліткових циклів. Там все, як завше: розумні 14-15-річки, незграбні дорослі, страшні таємниці та героїчні пригоди. Хоча з героїкою по-всякому бува – іноді треба просто бодай якось вижити.

Що читалося:

• почала я начебто із завершення. Принаймні, на сьогодні вважається, що “Таємниця тринадцятої години” – це остання частина циклу про пригоди Ніни Панкович у повоєнній Польщі. Анна Каньтох продовжує методично просуватися сезонами (після літа й осені перших двох томів настала зима) та змінювати жанри. Цього разу в програмі поєднання химерного детективу та дуже кропіткого сурвайвал-горору. Після кхгм… випуску з Інституту Тотенвальд Ніну прилаштували до школи-пансіону. Одначе звідти дівчину забирають на канікули – разом зі знайомою за попередніми книжками трійцею потренувати потенційні таємноагентські навички. Очевидно, що щось пішло не так, бо одного непрекрасного ранку дівчина отямлюється в старомодній сукні в старому палаці посеред абсолютно порожнього міста. Гаразд, абсолютно порожнє – це трохи перебільшення, плюс без янголів, ясна річ, знову не обійшлося, але головне витання порядку денного – вижити. Отак просто – знайти одяг, знайти, що поїсти, де переночувати, ліки, про всяк випадок, і бажано – не загинути. І все це /лунають фанфари/ втративши пам’ять! Анна Каньтох не зраджує потягу до герметичної оповіді, тільки цього разу вона її робить дуже ощадливою: героїв все менше, подробиць світобудови – також, сюжет розділяється на два рукави (“нині” і “за кілька днів до”), які старанно чергуються, намагаючись втримати читацьку увагу на гачку. Але мене ота виживальницька частина зачепила більше за загалом вторинну, як порівнювати з попередніми книжками, “розслідувальну”. А загалом книжка вийшла добряче дивна, постараюся копнути в правильному напрямку певний шмат роботи й докладніше про неї розповісти.

• тему “На дорослих надії нема, треба самим вигрібати” органічно розширює третій том пригод “Агенції Локвуд і Ко“. Порівняно з попередніми книжками справи у наших сміливців добряче покращились – вийшло навіть секретарку найняти, але Локвуд продовжує шукати справи, з якими можна потрапити в газети, Джордж – полювати на загадки, а Люсі – розмовляти з привидами. Тільки тепер вона все наполегливіше спілкується не тільки з “консультантом” з банки, а й намагається потеревенити з кожним першим шматком цікавої роботи. Ясна річ, на добре з такої робочої поведінки ніколи не вийде! Джонатан Страуд продовжує закладену в попередніх книжках борозну пригодницьких горорів, але цього разу прокладає її охайніше. Ні-ні, деякі сюжетні струни знову натягнуті так, що їхньому деренчанню всі роялі в кущах позаздрять, але “Примарному хлопцеві” гачечки розвішані майстерніше, і основна сюжетна загадка вже не настільки залежить від “А, отут ми не стали читачам кусень важливої інформації повідомляти”. Лондон все ще потерпає від навали привидів, і цього разу героям доведеться взяти участь у великій операції та продовжити вчитися взаємодіяти із суперниками. Третя частина пенталогії справляє дуже похмуре враження: якщо в перших книжках привиди здавалися такою собі оригінальною приправою до квазібританського повсякдення (тепер тут ще й класичний такий, як з Тих Самих Серіалів, універмаг є!), то в третьому томі вже починаєш уповні занурюватися в атмосферу катастрофи на нескінченному марші. Плюс до всього головна героїня дорослішає і розвивається. А тепер погана новина: іронічна розумничка Люсі увійшла в той бісючий підлітковий вік, коли їх придушити хочеться. Хороша новина: Страуд цю лінію відпрацьовує перфектно – він і показує хід думок героїні, і ненав’язливо ілюструє, де саме Люсі геть-чисто не права, помиляється, рацію не має і далі за текстом. І настроєво, і сюжетно її вибрики, ревнощі, напади ятакоїособливості чудово виписані і прекрасно працюють на фабулу. Але придушити таки кортить, ніде правди діти.

Як читалося?

Швидко і бадьоро, але на те він і перший тижждень.

Що далі?

Ще одна третя книжка в своєму циклі, дрібочка британського постмодернізму (якщо не злякаюсь) або порція американської геловінської класики (якщо таки злякаюсь) на папері та фрагментарне читання в електронках та аудіо.