Чай, абсурд, шпигунські ігри. “Розшифровка”

– Чай, сер.
– Чай?
– Чай. Якість чаю, який нам прислали, просто шокує.
– Смію нагадати вам, міс Армстронґ, що точиться війна.
– Мені всі так кажуть, але ця операція тримається на чаї.

Кейт Аткінсон написала роман про війну? Нічого несподіваного, в неї таких багато. Кейт Аткінсон написала роман про “людей слова”?І таке вже було. “Люди слова” в Аткінсон – це розвідники й контррозвідники? Ого, а з цього місця, будь ласка, докладніше!

І таки написала. “Розшифровка” – це ще один характерний для авторки “клаптиковий” британський-британський (аж чай з вух ллється) роман про… А про що власне? Про несподівані повороти й вибрики долі, про різницю між сказаним і почутим, про етику й естетику міфотворення, ну і про чай, само собою. Як жеж у воєнній Британії без чаю.

Джульєтті Армстронґ близько шістдесяти. Вона з’являється на сторінках, аби померти. Джульєтті Армстронґ під тридцятку. Вона з’являється на сторінках, щоб довести – життя після війни існує. Ну, начебто. Люди кажуть. Треба ще перевірити, бо часом здається, що війна не завершується ніколи, що вона як вчепилася пазурами “Батьківщина тебе потребує”, так і ніколи не відпустить. Це ж добре, коли тебе потребує Батьківщина? Це ж добре, коли бодай Батьківщина тебе потребує, хіба ні? Джульєтті Армстронґ вісімнадцять. Ось воно, нарешті! Вона з’являється на сторінках, щоб з головою бахнутися в пучину шпигунських ігор. З усім своїм здоровим вісімнадцятирічним цинізмом і дещо патологічним потягом до брехні. І в цю мить аж кортить викресати з читацьких долоньок полум’я: ура-ура, зараз буде цікаво! Цікаво буде. Але сильно не в тому сенсі, як можна було очікувати.

Про шпигунські ігри. “СПЕЦАГЕНТИ БРИТАНІЯ ENTER”. Що на такий запит видасть мозок? В кращому випадку похмурі екранізації Ле Карре (окей, може, навіть самі книжки), в імовірнішому – “Збовтати, але не змішувати”. В “Розшифровці” Аткінсон береться розповісти про залаштунки шпигунської роботи, але ключове слово тут “робота”, а не “шпигунство”. Основна частина роману детально до скреготу зубів розповідає про одну конкретну спецоперацію МІ-5 – методичне гуртування навколо “підсадної качки” симпатиків нацизму. /NB: чому це важливо? Бо це 1940-й, бо британці ще не знають, що великі острови ніхто не захопить, бо хрестоматійна “П’ята колона” на слуху і її реально бояться. В післямові авторка окремо згадує про те, що зусилля персонажів можуть здаватися неадеватним ситуації порпанням в болоті дріб’язку, але факт є факт – операція була надзвичайно успішною і британська контррозвідка дійсно тримала під ковпаком більшість активних фюреролюбів. Хто ж знав, що них діло не дійде?/ Причому читачі дивляться на спецоперацію очима на позір найменш значущої шестерні – друкарки, чиє завдання – просто розшифрувати записи з “жучків”. Цієї миті холодні липкі рученята стиснуть серце кожної людини, яка колись розшифровувала інтерв’ю. Єп. Це воно. Це роман про мистецтво робити з лайна кулю, коли зверху тиснуть обставини, збоку – начальство, жодного видимого сенсу в усіх цих ретельно записаних здибанках нема, але це ж робота. Для блага Батьківщини! І триклятий сенс доведеться шукати.

Про абсурд. Оця сюжетна лінія “Покажемо щось велике очима упосліджених, котрі бачать лише фрагмент мозаїки” чудово працює сама по собі. Але там, де можна було б написати міцну соціальну прозу про долю й значення найменш значущих (і, так, у ті часи йшлося переважно про жінок), Кейт Аткінсон іде іншим шляхом, трішечки підкручує оптику й пише прекрасний роман абсурду. По-перше, цінність всього, що роблять пташенята гнізда містера Ґіббонса, дещо… Неочевидна. По-друге, неперевершеною розшифрувальницею Джульєтту робить не тільки спритний розум, але й багата уява. В химернуватій логіці роману принцип “Недочув, то добреше” зі зневажливої характеристики перетворюється на найвищу професійну чесноту. Так, Джульєтта недочуває, а дбайливо дібрані інформатори переважно нічого цікавого для держави не розказують. Але скептицизм, уміння вибудовувати логічні ланцюги та всепереможний монтаж можуть зробити з нудезного звіту щось таке, з чогось бодай якась користь буде. І щоб остаточно закріпити враження “В першу чергу розраховуй на реципієнта”, в паралельній хронолінії Аткінсон влаштовує свою героїню працювати на БіБіСі. В освітню редакцію. Купа людей, що не мають жодного стосунку до педагогіки, вигадують, як зацікавити дітлахів історією. Упс. Поправочка. Вигадують, що саме дітлахи мають дізнатися про історію. Від сюжету “Популярна історія як інструмент пропаганди” часом волосся погрожувало емігрувати з голови (бо як вдуматися – це направду дуже страшно), але як жеж прекрасно все це змальовано! Хоча ні, абсурдистський флер шпигунських ігор все ж таки перемагає. В книжці є прекрасна, як перша зоря, сцена, де героїню відправляють в гніздо Ворога інфільтруватися і вона якоїсь миті розуміє, що більшість присутніх може виявитися такими ж подвійними агентами, як вона. А можуть і ні. І чи варто спокушатися на сумніви?

Про чай. І, так,”Розшифровка” – це та сама добре знайома Аткінсон: з увагою до побутових деталей, з іронічною головною героїнею, в якої – шок! сенсація! – цього разу нормальні стосунки з матір’ю (але, можливо, лише тому, що авторка її завбачливо вбила), з присмаком Бліцового попелу в роті, з чарівливо-незграбними персонажами другого плану, із симпатичними собаками, численними цитатами з класики і всім, як годиться. До “як годиться” входить ще й нелінійна оповідь, ненадійна оповідачка та пронизливе відчуття незатишності. Що таке правда? Де шукати точку опори, коли не хочеш, щоб Земля перевернулася? Чи має силу слово, чи з пістолетом все ж таки надійніше виходить? І кого ти бачиш у дзеркалі щодня: себе, свої вчинки чи уявлення про себе?

Вона навчилася читати між рядків. Може, саме там завжди й лунає найважливіше?


PS про видання: сама книжка, як завжди чудова – прекрасна обкладинка, гарна верстка, хороша редактура (є буквально кілька огріхів). Аж серце крається, що наклад – всього лише 800 примірників, por que? А переклад не просто чудовий. Він натурально конгеніальний. Ідеальне інтонування, фантастичний добір лексики (і без оглядок на “читач ніколи в житті не зазирав в сумне провалля”), прекрасний синтаксис – особливо в діалогах – і чітко відкалібрований під оригінал градус іронії. Всі переклади Аткінсон руки Ярослави Стріхи, котрі я читала, були дуже хорошими, але це вже якесь справжнісіньке a thing of beauty. Або краса і сила, якщо по-нашому.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s