З українським нонфікшеном останнім часом відбувається щось дивовижне й прекрасне. Упродовж заледве не півроку видали чи анонсували щонайменше три видання з (плюс-мінус) історії кулінарії: працю Олексія Сокирка про кухню Гетьманщини, книжку Стефанії Демчук про середньовічну їжу та монографію Олени Стяжкіної про роль їжі та їди в пізньорадянському суспільстві. Сьогодні трохи розкажу про останнє видання, а раптом я щось пропустила і новинок не три, а більше – киньте в мене назвами в коментарях.

Культ пломбіру. Та сама ковбаса по 2.20. Черги. Городина з ринку. Шашлик на дачі та курчата табака в ресторані. “А от в Африці…” Краби як пересічні консерви і як втілення всіх мрій. “Найкраща риба – ковбаса”. Черги, блат, дефіцит. “Своя людина в продуктовому”. Пінки на молоці та огидні запіканки. “Універсальний” борщ. “Какая гадость эта ваша…” Олена Стяжкіна написала книжку про поживну функцію, соціальну роль та культурологічне значення їжі в радянській Україні 1960-1980-х років. Про те, що, чому і як їли, де ту їжу брали, хто відповідав за добування харчів і в якій пропорції, яке їдло вважалося престижним і кому воно належалось, що купували на ринках і що можна було (але краще – не треба, чесно) їсти в общєпіте, яке місце посідали національні наїдки на кухні “нової історичної спільності”. А ще про те, як це все відображалося в кінематографі.

“Смак радянського“, що його видали Дух і Літера – це радше наукова, аніж науково-популярна робота. У кожному розділі, а їх тут чотири (про різні аспекти харчування як такого; про основних акторів – активну жіночу та пасивну чоловічу ролі у забезпеченні повсякденної їди; про кулінарних “інших” – партійців, спекулянтів, дітей, “командіровочних” тощо; і про те, як все це в кіно показували, або не показували, і чому) авторка докладно пояснює, на якому методологічному підґрунті вона вибудовує висновки, посилається на роботи як інших дослідників радянського повсякдення, так і культурологів-теоретиків (так, тут дуже багато посторінкових приміток). Не всі з цих екскурсів є цілковито “читач-френдлі” (гуманітарна вища освіта або досвід читання новітніх наукових праць з культурології чи історії повсякдення процес полегшує, але і без них можна обійтися, якщо тема цікава, бо дослідниця все дуже ретельно пояснює, і жодна дефініція невизначеною не втікає), проте Олена Стяжкіна володіє рідкісним поміж українських науковців талантом – вона не зраджує людському синтаксису, навіть коли пояснює складні ідеї. Плюс використовує врізи з інтерв’ю, плюс часом жартує (ні, не так, як у нашому наукпопі заведено, саркастичніше й тонше), а ще не цурається “я-висловлювань” та посилань на власний або знайомих досвід.

Простіше кажучи, це “монографія з людським обличчям“. Мене як читачку більше порадувала б дещо інша пропорція між теоретичною частиною та посиланнями на его-документи, а ще буквально ілюстративного матеріалу книжці добряче бракує. З цього можна було б зробити розкішний науково-популярний “кофітейбл” з шикарними картинками та інфографікою. Сподіваюся, що хтось таки візьметься.

Й оскільки переповідати зміст навіть цікавезних монографій – справа доволі невдячна, просто поділюся з вами тизерами – про що можна прочитати в книжці:

• про те, як змінювались патерни харчування протягом досліджуваного періоду (а як простіше – коли почали нав’язувати “не жили добре, нема чого й починати”) і як це проявлялося зокрема в кінематографі
• про гендерний розподіл обов’язків навколо кухні, як на жінок навісили реально обтяжливу за совка другу зміну і чи йшлося тут про емансипацію
• про черги як ідейні та послідовні пожирачі вільного часу (менше в людців вільного часу – державі спокійніше)
• про святість калорій і те, в яких соціальних колах жінки мусили “стежити за собою”, а кого від цього обов’язку звільняли
• про дихотомію рибного питання: чому одні рибні наїдки – це престижно й круто, а інші – фу фігня, котам віддайте
• про каральну кулінарію дитячих садків (богинечко, над розділом про примус до їжі я ледь не ридала)
• взагалі про кількапоколінневі психологічні травми навколо їжі та їди. А ще про “голодуючих дітей Африки” як привід згадати про Голодомор, не згадуючи про Голодомор
• про натуральну культурну апропріацію національних кухонь на користь загальнорадянської: заберемо порівняно просте й смачне і зробимо вигляд, що це майже російське, а що, ні?
• про конструювання “капіталістичних” рецептів, які мали дуже мало спільного зі справжніми кухнями країн Заходу
• про престижність та символізм, коли треба мати і показувати, а смак – діло десяте
• про ринки й те, в яких містах там витрачали більше грошей (і чому)
• про ікру, манку з комочками, рибні дні в їдальнях, кефір як символ невибагливого здорового харчування, м’ясо з м’ясом як істинно робочу чоловічу їжу (тільки не захоплюйтесь!) та хліб як приблизно все

І попри те, що у післямові авторка перераховує численні теми, котрих вона так і не торкнулася (і, так, деякі з них дуже цікаві і їх щиро бракувало), “Смак радянського” це дуже цікава робота, яка допомагає осмислити досвід старших поколінь. А ще – усвідомити наскільки ненормальними були ті практики, наслідки яких ми розгрібаємо й понині.

Цитата на прощання:

“Родинна радянська міфологія наполягала на шкідливості надмірного вживання шоколаду (і солодкого взагалі), оскільки це “псувало зуби”. На солодку манну кашу ці перестороги не поширювалися”.