Скарби книжкової шафи. “Смак радянського”

З українським нонфікшеном останнім часом відбувається щось дивовижне й прекрасне. Упродовж заледве не півроку видали чи анонсували щонайменше три видання з (плюс-мінус) історії кулінарії: працю Олексія Сокирка про кухню Гетьманщини, книжку Стефанії Демчук про середньовічну їжу та монографію Олени Стяжкіної про роль їжі та їди в пізньорадянському суспільстві. Сьогодні трохи розкажу про останнє видання, а раптом я щось пропустила і новинок не три, а більше – киньте в мене назвами в коментарях.

Ні, це не пломбір, я вредна

Культ пломбіру. Та сама ковбаса по 2.20. Черги. Городина з ринку. Шашлик на дачі та курчата табака в ресторані. “А от в Африці…” Краби як пересічні консерви і як втілення всіх мрій. “Найкраща риба – ковбаса”. Черги, блат, дефіцит. “Своя людина в продуктовому”. Пінки на молоці та огидні запіканки. “Універсальний” борщ. “Какая гадость эта ваша…” Олена Стяжкіна написала книжку про поживну функцію, соціальну роль та культурологічне значення їжі в радянській Україні 1960-1980-х років. Про те, що, чому і як їли, де ту їжу брали, хто відповідав за добування харчів і в якій пропорції, яке їдло вважалося престижним і кому воно належалось, що купували на ринках і що можна було (але краще – не треба, чесно) їсти в общєпіте, яке місце посідали національні наїдки на кухні “нової історичної спільності”. А ще про те, як це все відображалося в кінематографі.

Смак радянського“, що його видали Дух і Літера – це радше наукова, аніж науково-популярна робота. У кожному розділі, а їх тут чотири (про різні аспекти харчування як такого; про основних акторів – активну жіночу та пасивну чоловічу ролі у забезпеченні повсякденної їди; про кулінарних “інших” – партійців, спекулянтів, дітей, “командіровочних” тощо; і про те, як все це в кіно показували, або не показували, і чому) авторка докладно пояснює, на якому методологічному підґрунті вона вибудовує висновки, посилається на роботи як інших дослідників радянського повсякдення, так і культурологів-теоретиків (так, тут дуже багато посторінкових приміток). Не всі з цих екскурсів є цілковито “читач-френдлі” (гуманітарна вища освіта або досвід читання новітніх наукових праць з культурології чи історії повсякдення процес полегшує, але і без них можна обійтися, якщо тема цікава, бо дослідниця все дуже ретельно пояснює, і жодна дефініція невизначеною не втікає), проте Олена Стяжкіна володіє рідкісним поміж українських науковців талантом – вона не зраджує людському синтаксису, навіть коли пояснює складні ідеї. Плюс використовує врізи з інтерв’ю, плюс часом жартує (ні, не так, як у нашому наукпопі заведено, саркастичніше й тонше), а ще не цурається “я-висловлювань” та посилань на власний або знайомих досвід.

Простіше кажучи, це “монографія з людським обличчям“. Мене як читачку більше порадувала б дещо інша пропорція між теоретичною частиною та посиланнями на его-документи, а ще буквально ілюстративного матеріалу книжці добряче бракує. З цього можна було б зробити розкішний науково-популярний “кофітейбл” з шикарними картинками та інфографікою. Сподіваюся, що хтось таки візьметься.

Й оскільки переповідати зміст навіть цікавезних монографій – справа доволі невдячна, просто поділюся з вами тизерами – про що можна прочитати в книжці:

  • про те, як змінювались патерни харчування протягом досліджуваного періоду (а як простіше – коли почали нав’язувати “не жили добре, нема чого й починати”) і як це проявлялося зокрема в кінематографі
  • про гендерний розподіл обов’язків навколо кухні, як на жінок навісили реально обтяжливу за совка другу зміну і чи йшлося тут про емансипацію
  • про черги як ідейні та послідовні пожирачі вільного часу (менше в людців вільного часу – державі спокійніше)
  • про святість калорій і те, в яких соціальних колах жінки мусили “стежити за собою”, а кого від цього обов’язку звільняли
  • про дихотомію рибного питання: чому одні рибні наїдки – це престижно й круто, а інші – фу фігня, котам віддайте
  • про каральну кулінарію дитячих садків (богинечко, над розділом про примус до їжі я ледь не ридала)
  • взагалі про кількапоколінневі психологічні травми навколо їжі та їди. А ще про “голодуючих дітей Африки” як привід згадати про Голодомор, не згадуючи про Голодомор
  • про натуральну культурну апропріацію національних кухонь на користь загальнорадянської: заберемо порівняно просте й смачне і зробимо вигляд, що це майже російське, а що, ні?
  • про конструювання “капіталістичних” рецептів, які мали дуже мало спільного зі справжніми кухнями країн Заходу
  • про престижність та символізм, коли треба мати і показувати, а смак – діло десяте
  • про ринки й те, в яких містах там витрачали більше грошей (і чому)
  • про ікру, манку з комочками, рибні дні в їдальнях, кефір як символ невибагливого здорового харчування, м’ясо з м’ясом як істинно робочу чоловічу їжу (тільки не захоплюйтесь!) та хліб як приблизно все

І попри те, що у післямові авторка перераховує численні теми, котрих вона так і не торкнулася (і, так, деякі з них дуже цікаві і їх щиро бракувало), “Смак радянського” це дуже цікава робота, яка допомагає осмислити досвід старших поколінь. А ще – усвідомити наскільки ненормальними були ті практики, наслідки яких ми розгрібаємо й понині.

Цитата на прощання:

“Родинна радянська міфологія наполягала на шкідливості надмірного вживання шоколаду (і солодкого взагалі), оскільки це “псувало зуби”. На солодку манну кашу ці перестороги не поширювалися”.

One thought on “Скарби книжкової шафи. “Смак радянського”

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s