Іди [й подивися]. “Остання війна імперій”

Чого ми чекаємо від продовжень книжок? Появи персонажів-улюбленців? Нових карколомних пригод? Занурення в теплу ванну знайомої реальності? Більше подробиць та розкриття загадок? Коли я читала “Останню обитель бунтарства” Ірини Грабовської, то завершувала книжку з думкою: “Будь ласочка, більше, більше світу, він тут цікавіший за героїв!”. Боги книжкового натхнення почули мої молитви. У продовженні я отримала рівно те, що хотіла. І навіть більше.

У попередній серії

(Умовно) минулорічна “Остання обитель бунтарства” – це доволі типове портальне фентезі, яке роздвоюється на дві генеральні сюжетні лінії: майже детективні пригоди “потраплянця” Данила в паралельному стімпанковому світі та оборону, яку в світі нашому тримають його друзі, захищаючи портал-перехід від зазіхання інший “фракцій”. На кінець першого тому читачі з героями опиняються в очікуваній точці біфуркації – ситуація потребує колективного переміщення в інший світ, де треба терміново вирішити проблему апокаліптичного масштабу. Прощавай, двоїстість оповіді, вітаємо на арені нічим не затьмарений світ Леобурга.

Хто-хто в світі живе?

Анонсуючи “Останню війну імперій“, авторка попереджала: в другій серії буде більше політики, більше геополітики, більше глобального, а не локального екшену. Власне, так і сталося. Леобург стоїть на порозі революції: Вигнанці повернулися й вимагають справедливості та зміни влади, а світ стоїть на порозі великої війні. Крихка рівновага між численними імперіями ось-ось порушиться, бо Австро-Боснійська отримала в своє розпорядження незвідану зброю масового ураження, за створенням якої, по всьому видно, стоїть зниклий безвісті Данилів дядько. А як пов’язані ці події? А напряму. Місто-держава Леобург збудоване посеред нейтральної зони, яка мусила б відійти Українському королівству, але натомість вона ризикує стати полем бою між двома агресивними державними утвореннями. Так, перед нами розгортається алюзія на події Першої світової війни, тож нічого хорошого землі на березі Дніпра не чекає. І в отакій непростій ситуації, коли в місті щойно змінилася влада і фактично точаться вуличні бої за підтримки “їхтамнєтів”, що виступають на стороні скинутого диктатора (псковські “леобуржці” – в асортименті), героям, які напіввимушено ту нову владу уособлюють, треба терміново знайти як не союзників, то хоча б гарантів безпеки потерпаючого міста. Варіантів катма: Росію очолює божевільний цар, Відень вже готовий атакувати все, що ворушиться, британці раді б відсидітися в бункері, але їхніх союзників французів атакують прусаки, нейтральні країни висловлюють глибоку занепокоєність і обіцяють гуманітарну допомогу, а Українське королівство затіяло щось дуже складне і воліє укладати “союзи без союзів”. І що в такій ситуації героям робити?

Люди, що ви тут робите?

А герої в цій ситуації ніяк не можуть розібратися в складній конфігурації своїх особистих життів. Читаючи першу книжку, я трохи сумувала, що надто спритний сюжет вимагає від непогано прописаних характерів занадто функціональної поведінки: хутко йти, куди треба й робити там правильні дії/казати правильні слова. І знаєте… У другій частини психологізму однозначно побільшало. Але в половині випадків він проявляється у форматі “Хто кого любить, хто кого не любить і як мститися в кожному проблемному випадку”. Якби герої були пубертатними п’ятнадцятирічками, така фіксація на “Не так подивилася, не в той бік зітхнув” виглядала б органічніше. Але дилогія “Леобург” – чесний new-adult і від персонажів очікуєш більшої своєчасності душевних поривів чи шо… З одного боку, підхід: “Війна війною, а кохання – за розкладом” – доста життєвий. З іншого, там на тлі цих любовних негараздів відбувається ТАКЕЕЕЕ, що героям часто хочеться сказати, щось навроді: ша, чуваки, тримайте себе в руках і не заважайте спостерігати за ситуацією. І щонайменш одна героїня це чудово розуміє:

“В мене таке відчуття, що ми перебуваємо в різних світах. У моєму світі точиться війна! Зрозумій нарешті, що є дещо важливіше за тебе, мене, Лейлу і взагалі важливіше за все! Сотні смертей уже завтра можуть перетворитися на тисячі. Люди гинуть! Моїм людям нема чого їсти! Для мене не існує нічого важливішого!”.

От власне. За героями цієї книжки дуже цікаво спостерігати в динаміці – саме так найкраще проявляються їхні характери, бо в статиці, в міркуваннях про вічне і ситуативне… Щось часто іде не туди. Дії в цьому тексті промовистіші та виразніші за слова, от тільки перехід від слів до дій не завжди відбувається лінійно, і в розгортанні мотивації персонажів між “а” і “в” часом кудись зникає “б”. Загалом, чіткого проговорення словами через думки в цьому томі потребує тільки одна персонажка – й Ірина Грабовська докладно пояснює, що довело шалену вигнанку Лейлу до такого стану. Тоді як Джекі (а то зверху була її цитата) переконливо розквітає наче сама по собі, без зайвих слів; у Феді мотивація “Хочу свою дівчину й додомку” існує практично окремо від дій; а Тео зі стану “Заливаю віскі гірку звістку з кінця першого тому” до стану “Піду очолю бойовий загін” переходить, майже не повертаючись до свідомості, яку мусить ятрити заявлена та недопрацьована проблема ідентичності. Зате за Данила радісно – він свої сумніви уже в попередній книжці відсумнівав і в цій частини поводиться чи не найадекватніше ситуації. Але тут цікаво виходить: з одного боку, отакі психологічні етюди мусили б додати персонажам глибини, але з іншого – найпереконливіший вигляд мають ті, в чию голову ми не маємо змоги зазирнути. Палка юна революціонерка Ґрета, якій треба доводити статус голосу робітників, і вона готова заради цього погодитися на найдививовижніші авантюри. Ідеальний дворецький Свенсон, який не полишає “піфшефний” будинок навіть під бомбами. Революціонер-теоретик Давид, до якого реальність поставилася надто жорстоко. Коронний гетьман Ярошенко і його секретна зброя. (Знаєте оці всі мемчики про “Росію, як ми втратили”? А в цій книжці живе й квітне “Україна, про яку ми давно мріяли” – і вона прикольнюча!) Мовчазний бородань Аслан, якого ніхто не називає чеченцем, але який змушує згадувати про бійців батальйону імені Джохара Дудаєва, і краде буквально кожну сцену, де з’являється. У “Леобурзі” на диво виразно проявлений святий принцип жанрової літератури: “Показувати таки завжди краще за розказувати”. І авторці ж направду є, що показати. Головне, що роблять її герої в тексті – це не рятують свій світ. Вони йдуть і дивляться. Прижмурюються, заплющують очі з переляку, а потім знову роблять крок вперед. Даючи і нам можливість побачити, осмислити, згадати до болю знайомий кінець звичного світу.

І янгол засурмив

/Ліричний відступ №1/ В українській фантастичній спільноті вже кілька років точаться суперечки про те, чи мусять і наскільки спекулятивні жанри відображати гостро актуальну реальність. А якщо простіше: “Де, матьматьмать, у ваших текстах війна?”. Ну от “Остання війна імперій” в цю нішу вписалася перфектно. Ми чекали на цей текст. Ми його отримали. /Ліричний відступ №2/ Як знана поціновувачка сучасного янґадалту я звернула увагу, що в американських молодіжних текстах дуже люблять писати про революції і війни, але не дуже вміють створювати направду переконливу картинку. От все правильно, все на місці – пафос, проблематика, герої… А нерву часто нема. Нерву і художніх деталей, які хапають за горло. Сучасні українські письменники в цьому плані мають конкурентну перевагу, якої, мабуть, радше б не мати, але тому вже не зарадиш. І Ірина Грабовська цю перевагу реалізувала на такому рівні, що “Останню війну імперій” було важко читати. Фізично важко.

Прозорі алюзії. Впізнавані реалії. Промовисті символи. Лише трохи переінакшені гасла. Лише трохи інакші репліки в діалогах. Біль і страх. Відчай і зневіра. Контузивна сміливість і розважлива відвага. На вулицях фентезійного міста лунають вибухи і падають вбиті. У фентезійному Михайлівському соборі перев’язують поранених. Зі сходу наближається армія, яку неможливо здолати. Можна тільки протриматися ще хвилину, ще годину, тільки мріяти, що ти побачиш наступний світанок, а далі… А про далі ми будемо думати потім. Цього “потім” може й не бути, але зараз, цієї миті, треба робити те, що можеш. Бо хто, як не ти? “Остання війна” – це болюче й ретравматичне читання, яке з півслова, півречення повертає в реальність грудня 2013-го, лютого 2014-го, квітня, червня, серпня. Це книжка про революцію, яку ми пережили, про війну, яка поруч, про ворога, якого ми знаємо в обличчя. Це книжка про те, що сила імперії – ще не привід проти неї не боротися. Книжка про те, що не існує дрібних подвигів і не-таких самопожертв. І кожне з тутешніх героїв проходить цей шлях – усвідомлення себе в реаліях світу, який потребує чогось принципово інакшого від звичного досвіду, навіть якщо той досвід і без того був доволі екстремальним. Та й зрештою, головний герой “Останньої війни імперій” – це колективний Леобург, і цей герой – щирий та прекрасний в своїй небездоганності. “Леобург – це ти” – тут не політичне гасло, а єдина можлива стратегія виживання. І я щаслива, що в сучасній українській фантастиці є текст, який про це нагадав і то так переконливо.

/А ще це той випадок, коли як ніколи хочеться побажати книжці гарної і головне – дорогої екранізації. Хороші актори трохи згладять оті не завжди вдало репрезентовані психологічні етюди, пригод тут багато, а видовищності – на хороший такий голлівудський блокбастер стане. Шикарно було б для такого фільму роздовбати спецефектами трохи перемальований Будапешт. І це я з великої любові до міста на Дунаї кажу, просто в Києва трохи антураж не годиться, забагато переробляти довелося б./


Я вдячна видавництву КМ-Букс, яке запропонувало мені прочитати цю книжку для огляду.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s