2019-й рік був доволі вдалим для української фантастики. До справжнього буму ще дуже далеко, але виходили нові романи, з’являлися нові імена, продовжувалися вже розпочаті серії і видавалися антології, аж на диво багато антологій, а вони – штуки для літпроцесу дуже корисні. Потроху розбудовуються і вузькі жанрові напрямки – коли вдало, коли не дуже, але у нас ще стільки (напів)порожніх ніш!

“Остання обитель бунтарства” Ірини Грабовської стала однією з ключових підФормуних фантастичних новинок-2019. Хоча насправді новинка це умовна – двома роками раніше роман з’являвся був у російськомовній редакції, але перевидання вийшло симпатичним, доволі гучним (фактично з точки зору маркетингу для КМ-Букс це був “Лазарус” цього року”) плюс неприкрито обіцяло: агов, буде продовження! Останнім аргументом на користь “Треба читати” спрацював дирижабль на обкладинці – ура! здається, нам нарешті підселили новий стімпанк до майже порожнього вольєрчика. Щоправда, стімпанковою в романі виявилися лише одна половина. “Обитель” – це типове попаданське (окей, будемо чемними – портальне) техно-фентезі, але таке, де події в нашому світі для сюжету важливі. Через це маємо під однією обкладинкою практично дві книжки, що суттєво різняться і сюжетом, і динамікою, і жанрами.

Після травми життя молодого спортсмена Данила змінилося назавжди: не буде більше Олімпіади, нічого хорошого взагалі більше не буде, минуле лишилося в минулому, теперішнє невиразне, а про майбутнє й думати не хочеться. Хоча чекайте, з теперішнім все не так просто – дядько хлопчини зникає без сліду і молодику пропонують вступити в права наслідування злегка пошарпаним готичним маєтком. А дім той дуже дивний – електрика працює без підключення до мережі, коридорами шелестять потойбічні протяги, сусіди дивляться вовками й розповідають байки про привидів та таємничі зникнення, ще й на решту до будинку йде панкувата зеленокоса сирітка. От тільки Джекі – це не головний сюрприз. Головний – портал до іншого світу.

Одна половина роману Ірини Грабовської – це доволі типовий попад портальний квест “Відвідай інший світ і вляпайся там у пригоди по маківку”, за побудовою і функціями сюжету й героїв – радше фентезійний, аніж фантастичний. Приблизно на такій саме основі побудована інша підФорумна новинка – “Крук І Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь” Ольги Мігель, але якщо там гостю з нашої реальності новий світ приймає з широкими обіймами, то в світі загадкового Леобурга Данило – не просто небажаний гість. Він ще й копія одного з тутешніх мешканців, і то доволі неприємного. Зниклого Едварда недолюблюють в родині і сильно не люблять за її межами – до речі, не безпідставно. Тож герою мимоволі доведеться дуже швидко розбиратися у складних сімейних зв’язках, непростій політичній ситуації й доволі химерних технологіях на додачу. А ще – з’ясувати, що в цьому світі міг робити його дядько – дослідник порталів до інших світів, хто погрожує Едвардовим родичам, в який момент історія в цьому світі зайшла не туди і як не аж так одразу закохатися в тутешню “кузинку” – точну копію панкушки Джекі з нашого світу. А! А ще бажано розібратися, як керувати примхливим порталом і чи можна потрапити додому до того, як Данило утне щось таке, що йде в розріз з не дуже очевидними місцевими законами.

Друга половина книжки – це сюрприз-сюрприз. Письменниця пильно, з усіх боків, розглядає проблему, про яку більшість фентезістів воліє зайвий раз не згадувати – а що трапляється, коли хтось з близьких отак-от бере й розчиняється в повітрі? Перед другом Данила Федею та його випадковою partner-in-crime Джекі стоїть дуже просте завдання – берегти дім-портал, поки Данило не повернеться. І не вбити одне одного. І пережити сильно нездоровий інтерес місцевих жителів, які вже, схоже, дійшли до кондиції “Спалити нафіг столичних зайд!”. І поки Данило знайомиться з новим світом і шукає відповіді на детективні загадки, Федя та Джекі виживають, як можуть, відбиваючи проблеми хвилю за хвилею, хвилю за хвилею, хвилю за хвилею – так, це весело і захопливо, але дещо одноманітно.

Здається, що всього цього трохи забагато? Єп, “Остання обитель бунтарства” – дуже насичений текст, що радо міксує кілька жанрів – і то не всім тим жанрам завжди йде на користь. Екшенові сцени зміняються романтичною лірикою (пейрінги в асортименті), короткі екскурси в історію Леобурга переплітаються з “поштовими” квестами “Знайди щось і віднеси потрібній неписі”, детективна лінія періодично згадує, що вона тут таки є (і завершується нападом такого гострого пуаризму, що його собі нечасто й пані Аґата дозволяла), але геополітика також просить свою хвилинку уваги – настирливо, аж до антиутопічних елементів, що попахують добре знайомими алюзіями на сучасність.

Усе це робить текст, по-перше, трохи занадто строкатим, по-друге, трохи занадто сюжетно орієнтованим. Через це у мене з цим романом виникло дві проблеми. Перша – мало Леобурга. Ні, його тут багато, але Ірина Грабовська показує місто вигнанців та вчених-бунтарів очима новачка, котрий звертає увагу переважно на зовнішній бік справи. Це чудовий прийом, що допомагає дозовано познайомити з особливостями нового світу, але з іншого боку – він же перетворив дуже колоритний замисел на декорацію для кількох сюжетних завдань. Основна проблема тутешнього Леобурга не в тому, що ми про нього мало дізнаємося – це не так. Основна біда – його населяють тіні. І тільки тоді, коли ключові герої покидають основну локацію (перепрошую, що так часто послуговуюся ігровою термінологією – це невипадково, ця книжка має багато спільного з хорошими РПГ в логіці побудови сюжету) і зустрічаються з геть новими персонажами – отоді досі статичний задник нарешті оживає.

Інший спірний момент – події тут перемагають героїв, тягнуть їх за собою арканом, змушують до суто реактивної поведінки – і полегшено забувають про них, коли настає час перемкнутися на точку зору іншого персонажа. Власне, “Обитель” збудована на принципі “Не сюжет для персонажів, а персонажі для сюжету” – і це трохи сумно, адже, як мінімум, у  головної четвірки є цілковито собі життєздатні характери з непогано розбудованою мотивацією. Але всі вони діють, як маріонетки – з’являються на сцені в ретельно розрахований момент і роблять рівно те, чого від них сюжетна лінія очікує. Враховуючи, що “Обитель” з технічної точки зору – міцно збитий текст з мінімумом “хвостів”, виникає підозра, що отакий він – авторський підхід. Трохи занадто технарський, але для сюжетоорієнтованої пригодницької прози загалом, мабуть, і не зайвий.

Але для любителів читати більше про світи та про людей, аніж про події (як ото я) перший том циклу про Леобург залишає кілька смачнючих приманок. Фінал натякає на те, що в наступному подій в іншому світі буде більше; ще до фіналу з’явилося кілька нових колоритних персонажів, оті самі геополітичні розклади трохи прояснилися, а ще – насувається велика катастрофа і героям треба діяти дуже швидко, щоб спробувати їй запобігти. Упс, здається, це знову був натяк на всепереможну владу сюжету. Нехай. Подивимося. Цікаво ж.

PS про видання: здається, відколи я востаннє тримала в руках пейпербек від КМ-Букс – у них щось змінилося в технологіях. Обкладинка в цієї книжки м’яка і не сказати, що цупка, але приємна на дотик, не затирається, не жмакається, а сам блок – справді добре клеєний. А ще тут є мапи! План Леобурга – мастхев, дуже полегшує орієнтування по ходу місій (ну от, я знову!) – і мапа альтернативно-історичного світу. Я трохи збоченка, тому чесно зазирнула туди лише насамкінець – цікавіше було збирати крихти відомостей про іншу історію та географію разом з Данилом. Але для тих, кого такі речі дратують – підказку дбайливо намалювала Ярина Каторож. А, і є одна проблема – рівно та ж сама, що з “Лазарусом“. Любе видавництво КМ-Букс, коли ви друкуєте грубенькі такі томики фантастики з чітко виокремленими розділами – будь ласка, додавайте зміст. Ну, незручно ж без нього!

УПД: відгук на продовження – “Остання війна імперій” – за посиланням.

Я вдячна видавництву КМ-Букс, яке запропонувало мені прочитати цю книжку для огляду.