Обережний розквіт українського янг-адалту (єп, ще трішки і у нас, може, почнуть відділяти молодіжну літературу від суто підліткової) здебільшого стосується фентезі та соціально-психологічної прози в сучасному сетингу. Тому нечисленне “інше”, з одного боку, автоматично привертає увагу, з іншого – викликає легенькі побоювання. Тож, коли минулого року Віват анонсував пригодницький детектив про відважних шпигунок в декораціях початку ХХ століття, я привітала анонс бурхливими оплесками… а за книжку взялась майже за рік. Буває.

“Шпигунки з притулку “Артеміда” загалом скроєні за міркою сучасної американської/західноєвропейської старшопідліткової літератури. Шукаємо в минулому яскраву епоху відносного економічного добробуту, присмаченого глибокими соціальними протиріччями. На наші гроші – самий початок ХХ сторіччя, стабільно популярний в ретро-авторів. Вписуємо в це минуле головну героїню, яка і протиріччя за потреби проілюструє, і за права побореться. А тоді видаємо тій героїнями стільки пригод, щоб видихнути можна було б тільки під час любовної сцени, та й те – геть необов’язково. Усе це на українському матеріалі зробила Наталія Довгопол. Тільки таких героїнь у неї одразу чотири, і це водночас і баг, і фіча цього бадьорого тексту.

Уявімо, що світ – трохи не такий, яким може здатися. Ні-ні, вампіри та перевертні – далі по коридору. Уявімо, що за лаштунками звичного світу ховаються досвічені ляльковики-шпигуни, готові розвернути реальність на свою користь (або ж користь замовника). Уявімо, що один такий вузький спеціаліст вирішив створити унікальну пропозицію. Він виховує шпигунок з перспективних сиріток – хто ж запідозрить, що гарненька дівчина може володіти кількома мовами, кількома видами зброї і вирішувати найделікатніші проблеми замовників. А тепер уявімо, що чотири майже-випускниці цього химерного навчального закладу отримують спільне завдання. Вірніше, навіть чотири. Протягом майже року Аня, Мірто, Амелі та Глорія об’їдуть майже весь світ, подивляться в очі не тільки очікуваним небезпекам, а й власним демонам, врятують кількох людей, покарають кількох лиходіїв, а заразом – вип’ють багато літрів чогось такого з градусом і регулярно оновлюватимуть сукенки. А що б іще такого собі уявити?

Сміливо уявляти можна майже все. Головна принада цього роману – контраст антуражу і героїнь. Як і більшість уважних текстів, що препарують Прекрасну Епоху, книжка Наталії Довгопол старанно відтворює не тільки історичну атмосферу (її якраз вдосталь, а деякі моменти мають виразно освітній елемент – як-от пояснення конфлікту між традиційним та новаторським мистецтвом), а й певні жанрові особливості літератури-сучасниці епохи. Набір впізнаваних кліше, які маркують не тільки добу, а й літературний жанр (в цьому випадку – авантюрний детектив) старанно підморгують: дивіться, у нас тут трохи невсерйоз, у нас тут дрібочка постмодернізму. Зате з героїнями усе серйозно.

Як в кращих домах Лондона й Парижа, українська письменниця виписує якомога розмаїтіший ансамбль. Ось Амелі – прекрасна донька якудзи, що росла в керованому черницями притулку, і щось з тим притулком сильно не так… Ось грекиня Мірто, чия матір віддала своє життя за майбутнє доньки. Ось Глорія – авантюрна американка, яка могла би стати багатою спадкоємицею, але не спішить вписуватися в стандарти вищого суспільства. А ось Аня – маленька повітряна гімнастка з Києва, яка не дуже вірить в себе і сильно вирізняється на тлі гарних та самовпевнених подруг-суперниць. За триста сторінок Наталія Довгопол встигає коротенько переповісти історії всіх чотирьох героїнь, розцвітити кожну з історій пачечкою пригод, додати на решту кілька побічних ліній, з кожної з яких могло б вийти кілька оповідань щонайменше окремішня повість і залізною рукою повернути сюжет туди, звідки він починався – до історії про колективне подолання індивідуальних страхів та слабкостей.

Якщо дивитися “згори” “Шпигунки з притулку “Артеміда” – це хороша історія зародження та становлення жіночої дружби: не ідеалістичної, не дистильованої й не очищеної від заздрощів чи невдоволення “А чого це вона на себе ковдру тягне!”. Але переконливої і по-своєму гармонійної.

Якщо придивитися глибше, то стає помітніше, наскільки вся ця історія залежить від каркасу. Зрештою, дві третини тексту – це розлога експозиція, так, з пригодами і кількома яскравими сценами, але детектив, в якому для центрального (й анонсованого в пролозі) сюжету лишається якась сотня сторінок, тому переповідають його напруженим речитативом – це трохи біда. Причини біди очевидні – бажання познайомити з усіма героїнями уже в першому томі (а зі “Шпигунки” вийшов би гарний початок розлогої серії). Виходить це нерівномірно: скажімо, після історії дитинства Мірто, яку розповідають першою, у повітрі мотиляються практично всі можливі хвости, бо проблему озвучили, але не вирішили, а рясний антураж історії Глорії призводить до того, щоб там декларується кілька тем, які настільки демонстративно не отримають розвитку, що загалом без них можна було б обійтись (найяскравіше, в сенсі, навпаки, найневиразніше з расовою сегрегацією вийшло). Таке намагання обійняти те, що рук вислизає, зрештою призводить до того, що по-справжньому виразний характер мають тільки дві з головних героїнь, дві інші – переважно реагують на подразники, а з другим-третім планом в романі прогнозований ой, бо просто місця уже не вистачило. І тут ще один цікавий момент виринає, бо можна з чистою совістю сказати: а навіщо? Це ж пригодницький детектив в дусі розважальної літератури межі ХІХ та ХХ століть! Практично водевіль з кафешантанами, вар’єте, офіцерами та корумпованими можновладними старцями! Why so serious, Ксеню!

О! Якщо надлишок інформації про героїнь – проблема структурна, то інша особливість тексту – це певна жанрова шорсткість. “Шпигунки” водночас є психологічно достовірною сучасною підлітковою прозою “з проблемами” та наступницею авантюрного копійчаного читва майже 150-річної витримки. І ці дві складові періодично конфліктують між собою: трагедії героїнь контрастують із зухвалою жвавістю подолання їхніх наслідків, ліричні сцени роздумів сусідять з натуральним абсурдистським водевілем і непривітно зиркають одне на одного. Підхід “Тут серйозно, а тут – не дуже” – штука слизька, і, як на мій смак, “Шпигункам“, що занурилися в підтексти драм та соціальну проблематику, банально забракло невимушеності. Обов’язкова для жанру легкість тут справляє враження дозованої рукою нещедрого аптекаря – приймати строго після отих та отих сцен. Часом оповідь нагадувала розгублену чотирирічку на батуті: “Мамо, я лечу! Ой, не лечу! Ой, знову лечу!”. Сподіваюся, наступна книжка буде і вона вже літатиме вільно. Врешті-решт, експозиція ж позаду, героїні – (потенційно) шикарні, а попереду – великі історичні події.