Homo urbanus. “Міста. Перші 6000 років”

Коли я кажу: “А загалом я нонфікшен не люблю і майже не читаю” – то трохи… цей, душею кривлю. Насправді люблю і читаю, що аж гай гуде. Просто мій нонфікшен має доволі вузькі жанрові рамки і на українському ринку в цьому місці велика біла пляма з незначними вкрапленнями дорогоцінних книжок. Цього літа на одну таку крапочку стало більше. У КМ-Букс вийшов історичний наукпоп, що не має прямого стосунку до переповідання визначних подій чи подробиць біографій великих людей. І він неймовірний.

img_1331

Міста. Перші 6000 років” – це, певною мірою, документальна книжка про дитинство. Дитинство великих людських поселень та того штибу життя, котрий вони створили. Американська археологиня Моніка Сміт створила щось середнє між посібником з прадавньої урбаністики та коротким екскурсом в психологію міського життя. І все це – на численних прикладах “Як ми копали”.

ПРО ЩО? Сучасна людина живе неприродно: у містах, одне в одного на голові, часто працює не на себе, а на іншого дядька, не забезпечує себе всім необхідним з власного господарства, а змушена купувати потрібне (навіть, прости Господи, готову їжу!), постійно смітить навколо і нестримно споживає все нові й нові не конче необхідні блага, волаючи посеред бездуховної пустелі: “More! More!”. Раніше ж такого не було, правильно? Це ж ми оце останні п’ятдесят, ні, сто, та ні, сто п’ятдесят, гаразд, триста, окей, ну, може, тисячу років… Правда ж? Ні. У Моніки Сміт є для нас погана та хороша новини. Погана новина: отак-от люди живуть завжди, відколи постали міста. Хороша новина: видихаємо, з нами все нормально.

Резюме праці професорки Каліфорнійського університету можна вмістити в одну цитату: “Буває таке, що про нього говорять: Дивись, це нове! Та воно вже було від віків, що були перед нами!“. Базуючись на прикладах з розкопок прадавніх міст, авторка розповідає, як ті міста жили і що саме шукають археологи на підтвердження своїх теорій. І за історіями про те, як це – перебирати тонни череп’я та докопуватися до неокультурених шарів – розгортається практично ода людині міській, її впертості та винахідливості. Моніка Сміт докладно й на прикладах пояснює: утворення міст було практично неминучим етапом розвитку людства, бо тільки місто – як місце, як комплект правил, як спосіб життя – може забезпечити задоволення певних людських потреб, і то не лише матеріальних, а якраз чи не в першу чергу – комунікативних. Зокрема науковиця захопливо розказує:

  • як саме жили міста
  • чому вони були такими, як колись (і є такими зараз)
  • на чому ґрунтуються містобудівні моделі
  • як швидко люди допетрали, що без каналізації не обійтись (спойлер: майже одразу)
  • звідки у нас ця жага споживання нового
  • як ми будуємо взаємини за межами розширеної сім’ї і сусідоньок з-за паркану
  • коли з’явився середній клас (тизер: ні, не за капіталізму)
  • за рахунок чого хочемо увійти в історію і як трансформувати майбутнє собі на користь
  • навіщо ми продукуємо стільки сміття (о, ця книжка – просто таки апологія сміття, на таке тільки археологи здатні!)
  • чому купити собі тістечко, замість того, щоб спекти самостійно – це не жах страшний, а найлогічніше з усіх можливих рішень.

ЯК САМЕ? Прекрасно. “Міста” – це книжка про археологію, завдання якої найти пояснення: чому ми – тут і зараз – живемо саме так. І з цим завдання вона впоралася блискуче. Моніка Сміт сплітає воєдино історію визначних археологічних відкриттів із сучасними урбаністичними теоріями, робить екскурс в соціальну психологію, розповідає численні баєчки (включно з тією, що про моральну неготовність Макса Маллована (ага, це другий чоловік Аґати Крісті) копати городище, яке вважається першим містом людської цивілізації) та м’яко підштовхує читачів до простого висновку. Ніщо не береться нізвідки. Наш штиб життя не є хаотичним чи неправильним, за ним стоять тисячі поколінь, які методом проб і помилок намацували спосіб, за якого тисячі людей можуть жити разом. Запевно не тихо і необов’язково щасливо (дуже вже переконливо науковиця змальовує картину стресів на життєвих негараздів, ну, скажімо, храмового розпорядника – менеджера середньої ланки, на наші гроші), але нарізно так все одно не вийде. І ця спокійна модель міркувань (припускаю, що книжка може здатися нуднуватою, але я її прочитала, як детектив-бестселер, відриваючись тільки на роботу) і ненав’язливий гумор створюють дивовижний ефект. Книжка про археологію раптом виявляється неймовірно ефективним мотиваційним текстом. Моніка Сміт каже: можливо, жити, як ми, і неприродно, але це нормально. Смітити нормально. Хотіти купити двадцять п’яту сумочку нормально. Будувати кар’єру нормально. Не будувати – теж. Ні, авторка не роздає індульгенцій за те, що протягом останніх десятиліть впритул наближається до хрестоматійної гріховної поведінки. Але цей текст водночас і пояснює, у чому коріниться частина стресів від сучасного життя, і підштовхує проаналізувати: які бажання та міркування – наші власні, а що з них засноване просто на тому, що ми – люди міста і живемо отак.


Я вдячна видавництву КМ-Букс, яке запропонувало мені прочитати цю книжку для огляду.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s