Порадившись з читачами Телеграм-каналу, наступний випуск “5 причин любити” я планувала зробити про творчість американської фантастки Шонін МакҐвайр. “Це ж березень, – казала я собі, – “твій” місяць. Розкажи людям про прикольну письменницю, яку в нас мало хто читає”. І от я сіла складати план допису і раптом зрозуміла: ніфіга. Не вийде. По-перше, складно, бо творчий доробок у МакҐвайр дебелий (при тому, що активно публікується вона лише з 2009 року), і знайома я з не всіма його флігелями та прибудовами. По-друге, нечесно, бо насправді я вкотре хочу зізнатися в любові до одного конкретного циклу книжок. Тож про нього і розповідатиму.

Та спочатку трішки про письменницю. Каліфорнійка Шонін МакҐвайр (також відома як Міра Ґрант) у 2010 році отримала Премію імені Джона Кемпбелла за дебютний роман – “Розмарин і руту“. Це був прорив і спалах популярності. Відтоді авторка встигла в два потоки: фентезійний та радше фантастичний (туди ж зомбі-апокаліптика) – написати тонни всього. Під тоннами я маю на увазі цілком собі тонни. Пані МакҐвайр публікує два-три-чотири (зазвичай серійні) романи на рік, кілька великих повістей і оберемок оповідань. Як вона стільки пише – гадки не маю. Чи виходить воно однаково якісно – нєа. Чи встигають читачі все це читати? Не в курсі, я – точно ні, тому до деяких циклів просто не наближаюся поки що. Чи виправдали себе оті сподівання 2010 року? Частково. За великі форми МакҐвайр, здається, більше солідних нагород не отримувала. Зате регулярно потрапляє в номінації та забирає призи за малу прозу. Зважуючи на любов писати не менш, як трилогії, мабуть в цьому є щось логічне. Але я все ще сподіваюся, що моя найнайнайулюбленіша урбан-фентезійна серія колись отримає нагороду як цикл. Не буду казати: “Бо вона цього варта!” – це читання, що має свої особливості. Але я ці книжки дуже люблю і спробую пояснити чому.

Причина перша – героїня (або “Я люблю Тобі”)

Перша книжка з довгенької (12 томів на сьогодні, не рахуючи численних оповідань та спіноф-повістей) серії пригод Тобі Дей настільки підкупила мене героїнею, що я чекала-чекала, поки росіяни видадуть другу книжку, але так і не дочекалася і вперше в житті погнала читати довгий цикл в оригіналі. Було це вже багато років тому, відтоді, бачите, книжок назбиралося (і це лише паперові, далі я на електронки перейшла, але треба, мабуть, поповнити колекцію). То з чого починається “Розмарин і рута“? З того, що короп-кої перетворюється назад на жінку. Октобер Дей – підмінок, вона донька фейрі-нареченої та людського чоловіка, яка зробила свого часу вибір на користь Чарокраю, але згодом звідти втекла. Тобі намагалася жити по-людськи, поки не потрапила не в те місце не в той час і не провела 13 років у ставку. За цей час багато що змінилося, її бойфренд одружився з іншою жінкою, її донька перестала впізнавати “маму, що мене покинула”, її життя припинило своє існування. І протягом цієї і подальших книжок Тобі будує собі нове життя, намагаючись балансувати на межі реального та чарівного світів. Вона факапить, робить помилки, обростає дуже нестандартною сім’єю, кожної книжки її намагаються вбити (іноді й не по разу), майже кожної книжки її хтось зраджує, але Тобі – залізо, вона продовжує йти вперед і практично завжди робить те, що правильно. Цікава особливість: Тобі – цілком очевидний напівфабрикат для мерісью, протягом циклу вона відкриває у собі просто-таки небачені таланти й неймовірну живучість, але станом на дванадцяту книжку МакҐвайр все ще тримається, за її героїнею все ще цікаво спостерігати і їй все ще продовжуєш співчувати. А це важливо.

Причина друга – сюжети (або “Це просто цікаво читати”)

Героїня з плинною (от максимально буквально, так, це майже спойлер) ідентичністю та вагоном mommy issues – це звісно, прикольно, але їй же треба щось робити, правильно? Кожна книжка про Тобі Дей – це екшен-детектив, в якому багато таємниць, біганини та переміщень між світами. Детективи ці дуже різні. У деяких на першому місці опиняються пригоди чи палацові інтриги, інші ближчі до класичного розуміння жанру. A Local Habitation, друга книжка, наприклад, типова герметика класу “Нас потроху вбивають у закритому приміщенні”, але аж така “правильна” вона одна. У більшості випадків сюжет будується за схемою: у фейрі виникає проблема – Тобі її вирішує. Часто драма-драма її торкається особисто, десь на сьомій-восьмій книжці це починає втомлювати, але що вже поробиш – правила гри такі. Тобі – Knight of the Realm, вона – лицарка, це її робота – упорядковувати світ.

Причина третя – світ (або “Ухти це хай-урбан-фентезі!”)

Найвагомішою причиною читати й читати далі цей нескінченний цикл для мене дійсно була головна героїня. Але тут і світ насправді зачаровує. Тобі Дей живе у складно організованій феодальній спільноті (чесно феодальній, тут все з цим суворо) фейрі, яких відрізало від Глибших світів, тому вони змушені ділити найближчі до людського світу, частково в нього “вивалюючись”. Цей світ непростий і доволі неприємний, там традиційно “все складно”, кожен неправильний крок може призвести до маленької переможної війни чи хоча б крихітного заколоту. Виживати в ньому стрьомно, особливо, якщо ти напівкровка з обмеженими магічними здібностями. Магія – це практично окремий герой цього циклу, її багато (чесний high-level, хіба що драконів не поклали), вона різна для кожного типу чарівних створінь, а для Тобі – геть особлива. Попри свої скромні (агов, це лише на початок циклу скромні!) можливості головна героїня має дуже цікавий талант і його розвиток – це окрема й самоцінна сюжетна лінія. Різні істоти, різні магічні обдарування, феодалізм… Так, тут ще є трохи соціалки, вагон емансипаційної проблематики (Тобі переймається правами підмінків, бо підмінкам справді складно жити поміж чистокровних фейрі) і купа смаколиків навроді “Як у чарівному світі можуть функціонувати новітні технології?”.

Причина четверта – … та його мешканці (або “Боже, які вони тут всі няшні, навіть ті, кого хочеться одразу вбити!”)

Що мене невпинно радує в цих книжках, так це те, що Тобі – не одна в полі тополя і навколо неї обертається коло прикольних постійних персонажів, і другий-третій план тут теж нічогенький (а ще – що серед героїв багато героїнь, вони різні, часто мають владу і не обов’язково є позитивними). Складна соціальна структура впливає на політику, магічна спеціалізація породжує несподівані альянси, і кожна особливість цього світу проявляє себе через персонажів. Шонін МакҐвайр чітко дотримується правила “Показуй, а не розказуй”, тому в неї багато персонажів з непростим бекграундом і ще складнішим підтекстом. Іноді занадто, у письменниці є проблемка з повторенням улюблених сюжетних знахідок, але якщо вже прив’язуєшся до героїв, то відлипнути від них дуже непросто. Який лицар виросте із юного сквайра Квентіна – зарозумілого чистокровного лорденяти? Наскільки складно елизаветинцю Тібальту керувати сучасним Двором котів? Чи вийде людина щось живе з Мей – Недолі Октобер, її персонального смертного знамення, яке не справдилося і лишилося жити в цьому світі? Хто така Морська Відьма Лушак, від однієї згадки про яку всі навколо непритомніють від жаху, і чому вона поблажливо ставиться до Тобі? Чому фейрі-матір Тобі не люблять поміж своїх і називають Амандиною-Обманницею? Зрештою, чи пробачить дитина самої Тобі блудну матір, бо повністю відсторонитися вона не зможе – Джилліан теж частково належить до Чаросвіту, а значить – мусить пройти через Вибір підмінків, чи не так?

Причина п’ята – затекст і бекграунд (або “Ці книжки роблять мене кращою”)

А ще я люблю ці книжки за їхнє шалене розмаїття. За те, що окрім улюбленої кельтики МакҐвайр нахапала всякого з багатьох культур і створила дуже строкатий чарівний світ. За те, що це не просто фентезі, а чесне “урбан” і з-під феодів фейрі тут визирає цілком реальний Сан-Франциско. За те, що кожна книжка має “шекспірівську” назву і не просто так (а ще це було б дуже непросто перекладати). За те, що саме ці книжки відучили мене боятися довгих циклів, спонукали взятися за вивчення валлійської (“Маю ж я знати, як це вимовляється!”) та фактично змусили до перших фан-перекладів. Я живу в цьому світі вже років сім-вісім, він для мене практично рідний (і це перший мій “рідний” літературний світ, що живе, дихає і думає англійською), це книжки, які могли би бути типовим guilty pleasure, але стали затишною домівкою. Вони дещо вторинні, дещо штукарські і непозбувно меланхолійні. Їх населяють дивні істоти, а головна героїня авторською волею не вилазить з неприємностей. Але ми з цими книжками на одній хвилі, вони наче для мене написані, там майже все таке, щоб здаватися мені правильним і логічним. Ні, я б не хотіла жити от прямо в такому світі. Але я щаслива, що можу читати про нього книжки.