Графічна пауза. Не всі прочитання класики однаково корисні

Я не дуже люблю писати про книжки, що мені не сподобалися, і практично ніколи не роблю такого, коли йдеться про комікси та графічні романи. Ібо нашо? Але іноді аж розпирає, як хочеться поділитися своїм розчаруванням/обуренням/злостивим форкання/підставте потрібне. То вирішила сьогодні ні в чому собі не відмовляти, бо це ж не я перша почала! Це Марвел замахнувся на святе – на “Гордість і упередження“!

6482046

Адаптації класики – це окремий напрямок діяльності відомого коміксового видавництва, і вони вже встигли розважитися з багатьма знаковими творами англомовної літератури. Що стосується проекту Jane Austen, то в нього входять чотири мінісерії – за мотивами “Гордості“, “Чуття і чутливості“, “Нортенґерського абатства” та “Емми“. Тексти під коміксовий формат в кожному випадку підлаштовувала Ненсі Батлер, а от художників на проекті було троє, і тепер мені цікаво подивитися на інші варіанти, бо те, що з “Гордістю” зробив Г’юґо Петрус, мені не дуже сподобалося.

Загальновідомою істиною є те, що секрет вдалої адаптації класики полягає в аптечному балансі між старим і новим: очікуваннями аудиторії (а солідна частина праведних остенів – аудиторія доволі консервативна) та свіжими поглядами. У марвелівській коміксовій версії і з першим, і з другим вийшло якось не дуже.

З одного боку, йдеться про справді дуже дбайливо збережений текст: відомі цитати на місці, в потрібних місцях напилок працює охайно і доречно, але… Але щось таки трохи не так. Головна проблема цієї версії не сюжет – там всі ключові події збережені, 5 випусків дозволяють, а в інтерпретації характерів. Не можу сказати, що Pride and Prejudice я люблю аж прям нестямно, але деякі емоційні повороти трохи здивували. Це комікс, тут все просто. Тому в перших випусках містер Дарсі грубіянить майже безперервно, Ліззі робить теж саме ледь не до останніх сторінок, Джейн сумно зітхає в куточку, вчасно подаючи сестрі репліки, містер Беннет всю дорогу вигляда таким відмороженим, яким я його в жодній екранізації не бачила, Керолайн Бінглі нагадує заздрісну першокурсницю, містер Бінглі та третина героїв взагалі декорації декораціями, зате Вікхем залишається пафосною чарівняшкою до переможного кінця (про тутешню Лідію промовчу, про місіс Беннет – тим більше). З усіх інтерпретацій несподівано сподобалися містер Коллінз (він дуже трогатєльно любить свій сад) та леді Кетрін з її обсесивною фіксацією на інтер’єрах. Спрощення в такому випадку не уникнути, але перетворювати P&P на парад манірних ляльок – такий собі варіант. Причому (спів)авторка фірмовий гумор намагалася зберегти, але там, де в Остен напівприхована іронія в кулачок, тут – кпини на шкільній перерві.

З іншого боку, можна було б (перепрошую за ганебну тавтологію) зайти з іншого боку. Постмодернізму додати (обкладинки в стилістиці підліткових журналів дозволяли сподіватися на те, що якихось родзинок нам тут зважать). Але ні. І – страшне зізнання – наприклад, дивитися екранізацію “Г і П і зомбі” (не книжку читати, нє-нє!) було значно цікавіше, аніж гортати цей комікс.

Окей, поговоримо ще про картинку. У картинки тут все добре зі сторінковою динамікою (що не так вже й часто трапляється) і все класно з колористикою. Зі стилістикою – по-всякому, видно, що старалися й епоху не образити, й деталями не перевантажити. Головна проблема тут з обличчями молодих героїнь. Усе старше покоління, молодики – з ними все більш-менш ок. Сестри Беннет натомість виглядають, неначе сучасні моделі, і міміка у них відповідна. Нє, ну якщо цільова аудиторія такого варіанту – тинейджери, яким ліньки першоджерело читати, то воно, може, й логічно. Але краще б уже осучаснили, чи я не знаю.