Здається, у нас тут намітився патерн: як тільки я збираюся розповісти про серіал, що не є екранізацією, він обов’язково буде про русалок. Минулого літа йшлося про американську “Сирену“. А цієї зими я грілася австралійським Tidelands.

Одна із зимових Нетфлікс-новинок на перший погляд нагадує стопіццот інших янгадалтових урбан-фентезі: молода головна героїня після довгої відсутності повертається до рідного містечка, і спочатку дізнається, що там коїться якась чортівня, а потім – що вона трішки цей… не людина. Оскільки натякають на це із самого початку, а остаточно стає все зрозуміло під кінець другої серії, тому офіційний НЕДОСПОЛЕР: Калліопа (для друзів Кел) – напіврусалка, вона дуже сильна й спритна, може дихати під водою, віддавати накази таким тоном, що жодна людина перед нею не встоїть, а ще – сексуально приваблива. Дуже сексуально приваблива – це одна з ключових конкурентних переваг “побережників”. А, так, сюрприз-сюрприз – таких гібридів, як вона, в околицях аж на цільну комуну назбиралося, і править нею безжальна і прекрасна Адріель Катберт.

Янг-адалт і янг-адалт (просто героїні трішки за двадцять), фентезі і фентезі, що могло тут такого дивного статися? А приблизно все. Tidelands з першої серії знищує майже всі надії на няшність (за неї тут відповідає кілька героїв і більшість з них… не щастить більшості з них, коротше кажучи) і урочисто проголошує: у нас тут все серйозно! От приблизно так само, як в Стівена Кінга. Правда-правда, зуб око даємо! Тож мила красуня Кел повертається не зі школи-пансіону, а з в’язниці, де відсиділа десяточку, головним бізнесом в містечку (і сімейним бізнесом родини Кел) є наркоторгівля, побережники цю наркоту постачають в обмін на страшенні гроші, які Адріель проти волі свого народу витрачає на якісь незрозумілі глиняні друзки, а корумповані копи все це діло прикривають перед федералами. І у всіх свої резони.

В Огі – старшого брата Кел – є мета: підтримувати подобу порядку в цій божевільні. У наркобарона Грегорія Століна (ні, не росіянин, боснійський серб, судячи за сценарними поясненнями) є мета: зачистити ринок від цієї дрібноти. У побережників є мета: побачити матерів, яких вони ніколи не зустрічали (а ще перетрахати все, що ворушиться в радіусі кількох кілометрів). В Адріель є мета: втриматися при владі і довести, що вона може прикликати хоч одну матір-сирену. У дружин потонулих моряків (а як ви гадаєте, звідки з’являються маленькі побереженята?) є мета: винищити цих лускатих курв під корінь. А от в Кел мети нема. Вірніше, вона дуже проста: вижити і з’ясувати, що тут fuck you all робиться!

Що можна сказати про цей серіал?

• По-перше, він дуже красивий. Камера трохи божевільна, але поєднання мальовничих пляжно-курортних пейзажів та гарних людей – варіант безпрограшний.

• По-друге, красивих людей на будь-який смак тут справді дуже багато: увесь “побережний” каст – це актори з категорій “Ух, а нічого!”, до “Афігєть, яка красива людина!”. Сценарно це пояснюють просто: привабливість – це обов’язкова особливість нащадків русалок. А от чому в них півмістечка “цивілів” можуть працювати на подіумі – історія чомусь мовчить.

• Інша специфіка напіврусалкового племені пояснює, чому в цьому серіалі багацько сексу. Не перші сезони “Гри престолів“, трохи скромніше знято, але, знаєте… Цілком на рівні.

• Я вже казала, що тут багато сексу? Так от, з цим сексом є проблема – він часто є елементом маніпуляцій, а то й прямого примусу. Разочок, другий воно ще нічого, але потім важко позбутися питання: (не)люди, а ви не пробували іншими способами вирішувати проблеми?

• Пробували. Але переважно за допомогою вогнепальної зброї. Tidelands – доволі жорстоке шоу. Знову ж таки, не прям-прям-прям, але є кілька бридких сцен, деякі з них цілком собі усвідомлене гуро. Трейдмарк побережників за правління Адріель – виколювати очі, тим хто завинив. Голими руками. На камеру. В одному випадку око виколюють дитині, я попередила. Після цього ножички, постріли, трохи фонтанів крові і намагань розривати людські тіла на шматки вже не настільки вражають, а радше навівають нудьгу. Отакими нехитрими методами нам розказують історію про непросте життя в страшному світі.

• І з цією розповіддю про “не ми такі, життя таке” у мене теж є проблеми. Головна, звісно, стосується оцієї всієї теми шляхетних наркоторговців “А чим ми інакше годуватимемо сім’ї, ловити рибу невигідно”. Це дуже ретельно розжовують, Огі – просто місцевий герой, який горою стоїть за своїх (а підлі свої готові принюхатися до того боку, де гроші більші), але вся ця тема ніяк не може визначитися: вона жорстка соціальна драма, скорочуй і подавайся на Оскар, чи все ж таки гротеск з елементами моралі?
• Але тут багато таких сюжетних прогалин. Починаючи з того, яким чином психопатична Адріель примудряється триматися при владі (спойлер-спойлер) при тому, що з раціо у більшості її рішень все поганенько. Але коли виникають проблеми з раціо, спеціально для нас витягують з рукавів козирі: то пророцтва, то богиню-матір з машини, то головну героїню. От, мабуть, найцікавіше в цьому серіалі (окрім візуалу і загального сюжетного стартового розкладу) – це те, що він про дуель двох жінок, а чоловіки… Ну, так, бігають там десь, щось намагаються порішати бідосі. З тим протистоянням теж все небездоганно: от воно за психологічними розкладами напряму переїхало з простеньких фентезюх про Злу Королеву й Молоду Революціонерку, але спостерігати за цим все одно цікаво. Ну, і я відкрила для себе Ельзу Патакі – вона там дуже й дуже.

Отака казочка, малята. Ні туди, ні сюди, ні вашим, ні нашим, але подивитися можна. Принаймні, якщо дуже тоскно за морем, і не дуже засмучує погано вмотивована жорстокість, схильність випилювати половину помітних персонажів під фінальну завісу і той дивний факт, що напіврусалки під водою дихають легенями.