Розповідаючи про мій блог, знайомі кілька разів характеризували мене як: “А це Ксеня – людина, яка вміє класно розповідати про гарні книжки”. Мовляв, написати довгий і в’їдливий відгук на книжку, що не сподобалася, – справа недовга і по-своєму доволі приємна. А от коли книжка хороша й хороша очевидно – то вже інше діло. Така оцінка мене дуже гріє довгими зимовими вечорами, але… Але мушу зізнатися: я теж маю цю проблему. Мені дуже складно розказувати про книжки, настільки ідеальні, що до них можна зробити тільки одне зауваження (та й те – технічного характеру), а вся розмова може вкластися в захоплене: “Уаааааааау!”. А проте час від часу треба робити над собою зусилля. От сьогодні й роблю.

“Неймовірні. П’ятнадцять жінок, які творили мистецтво та історію” я прочитала ще минулого літа перед довгими роз’їздами, але так і не встигла тоді про них розповісти. А розповідати є про що, адже це видання увійшло до списку найголовніших книжок мого читацького-2018. Якщо коротко, це збірка міні-біографій 15 художниць різних епох, написаних мистецтвознавицею Бріджит Квінн та стильно проілюстрованих художницею Лізою Конгдон. Якщо дуже-дуже коротко – це ідеальний мистецтвознавчий нонфікшен, як я його бачу. І спробую пояснити це бачення чотирма причинами.

Причина перша: Бріджит Квінн пішла шляхом, що мені неймовірно імпонує. Вона зухвало і з насолодою підважила стару-добру тезу “Мистецтво – це нежіноча справа” і розповіла про художниць, які творили, творять і продовжуватимуть творити історію мистецтва – і саме такого, яким ми його уявляємо за замовченням, і такого, про яке ми ніколи не чули або не замислювались. Характерною в цьому сенсі є історія Юдит Лейстер, яка була написала “найвишуканішу роботу” Франса Галса, але упс, невдобно вийшло, коли правда з’ясувалася.

Причина друга: при всьому цьому дослідниця не пише про своїх героїнь як про “загальнолюдьок”. Вони не тільки Митці, вони ще й жінки – отак просто. Квінн детально зупиняється на трагічній долі Артемізії Джентілескі, на яку багато в чому вплинуло жорстоке зґвалтування; розповідає історію про те, як анімалістка Роза Бонер офіційно отримувала дозвіл носити штани; докладно пояснює, наскільки значущим стало візуальне відображення власного материнства у творчості Паули Модерзон-Бекер; згадує, як Еліс Ніл “лікували” мирним і жіночним шиттям; глузує з того, як про Лі Краснер сучасники висловлювалися в дусі “Страшненька, звісно, але ну нехай…”; коротко переповідає, якою несподіванкою стала творчість пані професорової Луїз Буржуа для середньокласового оточення її чоловіка – та нагадує про інші історії, більшість з яких з художниками-чоловіками просто не сталися би. Можна завжди шанобливо зробити вигляд, що “Високе мистецтво не має статі”, але це не так. А на шляху до мистецтва гендерні перешкоди можуть мати критичне значення.

Причина третя: вибір героїнь. Мені соромно. Коли я взяла до рук книжку Бріджит Квінн, я знала щось більш-менш притомне лише про третину її героїнь, а десь скраєчку чула ще про кількох. Квінн свідомо не розповідає про деяких художниць-зірок (ми не знайдемо в цьому виданні статей про Фріду Кало чи, скажімо, Каміль Клодель), але вона намагається створити великий цілісний світ, в якому є місце мисткиням різних епох, різного походження, різних стилів та напрямків мистецтва – від портретисток-класицисток до перформансисток.

Причина четверта: особистий погляд. Це підкорює з перших сторінок. Бріджит Квінн не йде шляхом “Викреслюємо пункти з обов’язкового списку”, вона розповідає про творчість художниць, знакових саме для неї. Кожна така оповідь звучить, як приємний і ностальгійний, деколи обурений і часто розчулений переказ історії довгої дружби. Наші стосунки з мистецтвом часто мають дуже інтимний характер, і дослідниця спокійно і вільно розповідає про те, як вона роками навідувала роботу Аделаїди Лабіль-Жияр, чи як їй розбила серце звістка про несподівану смерть Сюзен О’Меллі. Жодна героїня цієї книжки не є випадковою, усі вони – тією чи іншою мірою – сформували Бріджет Квінн: як мистецтвознавицю, інтелектуалку і, схоже, певною мірою як людину. І такий гранично людський підхід до писання пізнавального нонфікшену звучить настільки щиро і привабливо (особливо, як порівняти з деякими українськими зразками), що лишається тільки сподіватися на те, що улюблених художниць в Бріджит Квінн значно більше п’ятнадцяти, або що інші авторки просто зараз готуються розповісти нам про те, що люблять вони. Про книжки, про архітектурні пам’ятки, про музичні твори, про всі ті складові, що створюють наш світ. І про всіх тих жінок, які долучилися до його творення. Їх було (і є) багато, і вони заслуговують на те, щоб ми про них знали. А, в першу чергу, на це заслуговуємо ми самі.

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням