Нонфікшен-читання – справа довга і відповідальна, особливо коли йдеться про книжки не для загального розвитку, а для цілком конкретної користі. З іншого боку, між монографією, цікавою вузькому колу спеціалістів, та науково-популярним виданням для середньостатистичного читача є комплект різниць. Але іноді ці різниці змішуються, розплавляються та прикипають до дна каструлі так, що й не відірвати. Отака книжка трапилася мені минулого літа, і читала я її практично півроку. Окей, більшу частину цього часу я її урочисто не читала, лише завдяки героїчному зусиллю не забула на столику у фудкорті аеропорту імені Ференца Ліста, а потім у Києві запхала на далеку полицю і зробила вигляд, що ми з цим ошатним томиком незнайомі. От від слова “взагалі”, пані книжечко, я вас уперше бачу!

Та життя – сувора штука. Днями я витягла стражденне томисько з шафи, змахнула з нього порохи і почала читати, щоп’ять хвилин жаліючись то реально доступним людям, то в месенджер: “Ну, я просто більше не можу!”. Виявилося, що їх просто треба було перетерпіти. Їх – це вступний розділ та розділ “Історіографія та джерела”. Бо змістовна частина цієї роботи – один з найкорисніших текстів у моєму житті, 120 сторінок, густо заклеєних анотованими стікерами, чотири п’ятих з яких можна рясно конспектувати – бо точно ще згодиться. Ця неймовірна книжка – “Колись русалки по землі ходили…” Юлії Буйських – вражаюча наукова робота з етнології, яка невміло прикидається наукпопом.

Схема, за якою я коротко розповідала про “Жіноче тіло у традиційній культурі українців” Ірини Ігнатенко, наче непогано себе зарекомендувала, то за нею знову і піду.

Трохи про зміст: у передньому слові етнологиня Юлія Буйських пояснює, що останнім часом сфера її наукових інтересів змістилася в бік антропології релігії, але колеги порадили їй створити науково-популярне видання, засновуючись на попередніх дослідженнях “нижчої міфології”. Ідея, без жартів, на мільйон! Те, що зараз продається широкому загалу як “Наша прадавня віра” – у більшості випадків не витримує не те, що наукової критики, але й просто вдумливого прочитання із зіставленням джерел. Власне, у першому розділі “Русалок” дослідниця докладно зупиняється на проблемах синкретичних культів, вторинній фольклоризації (от все ж таки – страшними людьми романтики були, за ними тепер розгрібати й розгрібати), а також розглядає конкретні кейси навроді, що таке “Берегиня” і звідки вона взагалі взялася. Далі науковиця простежує шлях вивчення українського фольклору і нарешті переходить до того, заради чого оце все затівалося – до розгляду жіночих образів в український демонології. Спираючись на численні джерела (від робіт фольклористів ХІХ століття до польових записів самої Юлії Буйських та її колег), учена знайомить з базовим корпусом героїнь української нижчої міфології. Чим знахарка відрізнялася від відьми? Звідки бралися потерчата та за яких умов вони ставали русалками? Хто такі мавки і чи бувають чаклунки вроджені, а чи тільки навчені? За яких умов можна було зустріти свою Долю чи Недолю і що саме П’ятниця робила з порушницями робочих приписів? Яка з виду була Смерть і чи відрізнялася вона зовні від Холери? Як приборкувати ходячих мерців (от розкажіть, розкажіть, що зомбі – це тлєтворний вплив західного кінематографу!) і чи обов’язково “дводушники” мусили шкодити громаді? І це я ще так, коротенько переказала, там ще багацько цікавезного!

Трохи про структуру: зі структурою складно. От видно, що укладачі книжки намагалися зробити її чіпкою: спочатку гостроактуальна проблематика, потім пекельна історіографія, потім основний масив аналізованого матеріалу, а під кінець – уривки з прямої мови респондентів, що розповідали про прояви надприродного в своєму чи знайомців житті. Сама по собі така структура є доволі зручною, а внутрішній тематичний розподіл в головному розділі взагалі не викликає жодних питань: від людей через “не зовсім людей” – і до абсолютно демонічних істот. Хоча нє, одну претензію маю: узагальнюючи матеріали в масштабах країни, Юлія Буйських свідомо не бралася за регіональні спеціалітети, а також за міфологічні образи неясної генези. І в моєму читацькому випадку це мало такий вигляд: “Як це – про повітруль не буде? І про нічниць не буде? І про жінок-привидів також? А про шо тоді буде?”.

Трохи про користь: як би я не страждала над першими двома розділами цієї книжки, “Колись русалки по землі ходили…” ще довго буде моїм настільним виданням. Десятки стікерів, сотні умовних зарубок в пам’яті, необхідність негайно переписати один діалог і підкорегувати кілька ще незаписаних епізодів, щонайменш один крутезний сюжет – і це ще не вся користь від цієї порівняно невеличкої книжки. Для людей, які цікавляться українською демонологією, “Русалки” – це однозначний мастгев. У першу й головну чергу тому, що дослідниця і сама ретельно розбирає пшеницю та кукіль, але вона ще й на конкретних прикладах вчить, як це робиться, на що треба звертати увагу і де містяться найпростіші й найочевидніші пастки для людей, яким хочеться, щоб їм фольклористика зробила красиво і то негайно. А коли пишеш собі тихенько фентезі – навичка ця сильно не зайва. Енівей, робочого матеріалу тут насправді вистачило по маківку. Якби він ще був інакше презентований…

Трохи про видання: до оформлення як такого у мене жодних питань не виникало. Нормальна верстка, симпатична обкладинка, достатньо широкі береги, а якби ще хтось навчив КСД робити для нонфікшен-видань зміст на початку книжки, а не на останній сторінці перед форзацом – пам’ятник цій людині можна було б поставити. Питання у мене є до стилістики і редактури. Основна проблема українських гуманітарних науково-популярних видань – це те, що багато з них – не наукпоп ніразу. От взагалі. Науково-популярна література – це окремий жанр зі своїми специфічними вимогами, зі своїм стилем (перепрошую за капітанство, але він значно ближчий до публіцистичного, аніж до наукового), зі своєю структурою та із розрахунком на те, що читача треба вмовляти та заохочувати читати цей текст. Це ж не монографія твого наукового керівника, за якою ще залік складати, тут є куди подітися з цієї субмарини! І “Колись русалки по землі ходили…“, на превеликий жаль, слабує на більшість хвороб українського квазінаукпопу: детальна історіографія замість короткого переказу історії питання на двох-трьох-чотирьох сторінках; джерелознавчий підрозділ, який для пересічного читача має цінність, близьку до від’ємної; деталізовані посторінкові посилання (вдала сторінка – це така, де їх на п’яту частину тексту, є такі, де вони складають більше половини); а ще мова, моя улюблена пташина мова. “Русалок” написано типовою говіркою українських учених з усіма її характерними рисами: “враховуючи все вище сказане”, “варто окремо зупинитися”, “з огляду на це” та їхні інші ритуальні родичі радісно вливаються в широкі лави непереможних пасивних конструкцій, неуточнені терміни ніжно посміхаються засиллю ініціалів (ну, справді, хто ж це людей на імена почне називати, що за неґречність!) і всі вони вишиковуються в довгі, дуже довгі речення, що через специфіку побудови тихенько сваряться, яка підрядна частина на кому стояла. Рендомний приклад:

Етапними для розвитку етнографії є вміщені в цих часописах дослідження видатних представників західноукраїнської школи етнології І. Франка, А. Онищука, Ф. Колесси, В. Гнатюка, П. Шекерик-Дониківа та багатьох інших збирачів, у яких вміщено значний емпіричний матеріал (частково навіть паспортизований) та порушено теоретичні проблеми дослідження міфологічних вірувань та уявлень українців.

– і це я ще номери посилань полінувалася вставляти. Власне мені про що йдеться. Отака ситуація з науково-популярною літературою – це не проблема українських учених насправді. Джерело цієї проблеми – відсутність притомної школи наукової журналістики та наукових райтерів – таких спеціально навчених людей, які здатні коректно, уважно, не спотворюючи зміст, переказати те, що написали науковці, людською мовою. Так, із жартиками, прикладами та кулсторі з життя. Ні, це не робить науковий матеріал попсовим та невартим уваги. Це робить його читомим і популярним. Популярним для тої самої “широкої читацької аудиторії”, якій видавництво в анотації адресувало цю книжку. Я знаю, між українськими науковцями та українськими журналістами триває холодна війна в більшості галузей. Але з цим вже час щось робити. А поки людину, яка знічев’я хоче почитати щось достовірне й притомне про русалок і мавок, змітає лавиною “підсумовуючи, зазначу” та “вернакулярних значень”.

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням