Протягом останніх років українські видавці почали оперативно друкувати переклади англомовних бестселерів. Але ніколи не вгадаєш, що саме раптом потрапить на радари. Отак минулого року я із легким здивуванням чекала на “Елеанор Оліфант“, а цьогоріч – раділа, що не встигла-таки прочитати в оригіналі The Immortalists Хлої Бенджамін. Книжки ці дуже різні, але дещо спільне між ними є. Кожна з них показує протистояння життя і не-життя – по-своєму, з різними акцентами, а післясмак виходить уже подібний і дуже характерний.

Спекотного літа 1969 року юні Ґолди вирішили дізнатися, коли вони помруть. Ні-ні, нічого екстремального – просто сходити до ворожки, про яку шепочуть у чергах та закутках. Навіщо знати дату своєї смерті дітям від 13 до 7 років – то вже питання і велике. Бо круто, бо пригода, бо “Тоді ти зможеш устигнути все зробити”. Ні, юний Деніеле, ти був неправий. Тобто свій зворотній відлік кожне запустило, але про “все встигнути” згодом вже не йшлося. Одного спекотного дня… можна було б скористатися зручним штампом і сказати, що в Ґолдів закінчилося дитинство. Але насправді тоді в них закінчилося звичне й нормальне життя.

“Шукачі безсмертя” – це така собі сімейна сага в мініатюрі. Формально називати сагою роман на чотири сотні сторінок і чотири долі якось і нечемно, але письменниця витиснула зі стартового матеріалу все і навіть трішки більше. Четверо різних головних героїв, чотири принципово різні життя – і це вже дає чудову можливість розповісти про американське життя різних мікро-епох, різних класів і в різних місцях. Хлоя Бенджамін вирушає послідовно – від найкоротшого життя і до найдовшого, і в кожному випадку детально розповідає про те, як на когось із сім’ї Ґолдів вплинуло оте кляте передбачення.

Мізинчик-мазунчик Саймон рано і вповні усвідомлює свою гомосексуальність, тому бере на озброєння принцип Live fast, die young у всій його жадібній повноті. З єврейського кварталу Нью-Йорка – до Сан-Франциско, з маминого улюбленця – до стриптизера та учня балетної школи, з хлопчика, що боїться не наїстися своїм життям, поки не вийде загаданий строк, – до хлопця, який вже нічого не боїться, але безстрашшя іноді – зручна ілюзія. Це ж початок 1980-х і Сан-Франциско, бейбі. Хороше місце, але поганий час.

Для екзальтованої мрійниці Клари передбачення стало не будильником в крокодилячому животі, а ще одним підтвердженням реальності нереального, існування магії і чогось там, за тою завісою. Не можна сказати, що Клара марить дивами, вона – вправна ілюзіоністка, яка покладається на техніку та спритність, але дуже скоро саме її життя перетворюється на марево. І якби ще його зіткала блискуча мрія…

Деніелові “та дурниця” зіпсувати життя не змогла. “Такого не може бути” і вперед: пристойна освіта, щасливий шлюб, гарна і спокійна (буває і так) кар’єра військового лікаря – усе, як годиться. Але хробачок точить навіть посеред новоанглійської мрії про правильність. А раптом “таке” буває? Тоді його треба здолати за будь-яку ціну.

А ще є Варя – розумниця Варя, яка вирішила присвяти себе майже безсмертю – вивченню способів подовжити активне життя людини. Правда, фактично ціною власного. Отримання “найбагатшого” передбачення для найстаршої сестри обернулося непіднімним тягарем відповідальності. Власне, оця остання частина про Варю і нагадала мені про книжку Ґейл Ханімен з її балансуванням на межі того, що життям ще можна назвати (якщо схрестити пальці і про всяк випадок сплюнути) і вже майже ні.

“Шукачі безсмертя” – структурно своєрідна книжка: чотири частини, наскрізна хронологія, флешбеки, які зв’язують “теперішнє” кожного відтинку. І кожна її деталь працює, як годинниковий механізм. Синхронізація рівня “Вау!”, деталізація рівня “Ого, відчутна серйозна робота”, атмосфера рівня “Як в кіноекран потрапили”. Правда, місцями ця робота аж занадто філігранна – все настільки припасоване одне до одного,  а кожна деталь настільки відточена, що це вже починає нагадувати вишукане Кларине штукарство. Як досягнути найбільшого ефекту в заданих обставинах? Зробімо отак, отак і отак – і ще підкрутимо емоційний градус. І як Клара хотіла ділитися радістю чудесного, так Хлоя Бенджамін практично влаштовує майстер-клас: як писати багатофігурні романи так, щоб у них все було на місці. Це круто, але трохи бентежно. Щоправда, згодом приходить ота сама частина про Варю і розставляє все на свої місця, приносить пару несподіваних сюжетних поворотів і додає симетрії – необов’язкової, а просто… правильної.

Тож The Immortalists – це маленький “великий американський роман”, який кочує між Східним і Західним узбережжями протягом чотирьох десятків років. Плюс історичний роман, що змушує замислитися: що в житті визначають наші рішення, а що – обставини, в яких нам довелося жити, власне, наскільки ці рішення чисті й що їх насправді провокує. Плюс соціально-сімейна драма про те, наскільки різні долі чекають умовно “розумних” і умовно “красивих” сіблінгів з плюс-мінус рівними стартовими можливостями. Плюс психологічна драма про те, наскільки self-fulfilling prophecy може формувати життя. Відповідь Хлої Бенджамін: сильно, практично безальтернативно – але і вона роздвоюється на два підходи: молодші Ґолди схильні відпустити линву і плити як пливеться, старші ж роблять ставку на контроль (отримуючи яскраві наслідки, включно з обсесивно-компульсивним розладом). Плюс драма емансипації: Саймон і гей-рух у Сан-Франциско – це найочевидніший шар, але там ще є Клара, яка мріє реалізуватися в суто чоловічому професійному середовищі (“Я – не асистентка!”) та Варя, перед якою вигулькує увесь спектр життєвих виборів жінки-науковиці. Плюс драма, можна сказати, філософська. Розмірковувати про детермінізм цікаво, поки він не вхопить тебе за горло. Героям цього роману довелося жити в брутально заданих межах, і від кожного з них залежало те, як ці межі сприймати: як ґрати, як індульгенцію, як дзижчання мухи в сусідній кімнаті чи як всевладний Фатум, боротися з яким неможливо. Чи не варто. Чи просто нема сенсу. А, може, все ж є?

Я вдячна видавництву Віват, яке надало мені можливість прочитати цю книжку для огляду.